Читать книгу Отаман - Виктор Вальд - Страница 11

Їх привели одразу після «ранкового чаю».

Кружку окропу і шмат чорного як вугілля хліба стали називати «ранковим чаєм» після «смачного» оповідання діда Калини про «тяжку» долю каторжан проклятого царизму. За заведеним старим в’язнем правилом смакували за столом, як робили це правильні в’язні. Розмовляти при цьому дід не дозволяв і дуже сердився, коли хтось забував про це. Вигляд розгніваного безпорадного старого дуже тішив однокамерників. У душі вони реготали так, що аж сльози виступали на очах. Але ображати діда ніхто не бажав. Його невпинна балаканина про все і ні про що полегшувала тяжку долю бути каторжанином за рідної пролетарсько-селянської радянської влади.

Слова старого про те, що ще недавно каторжани слухались Калину більше, ніж начальника в’язниці, були кумедними і народили безліч смішних запитань, які потім активно обговорювалися. Дивно, але дід на той сміх зовсім не ображався.

– Сміх у тюремній хаті – це цілющі ліки. Скрашує перебування, коли одне і те саме день за днем і рік за роком. Але той сміх повинен бути таким, щоб не ображав, не принижував і не брав за душу. А так ги-ги і га-га – це добре, – усміхався разом з усіма Калина.

– А чого ж таки не погигикати? Кому скажеш із червоноармійців, що знаменитий комдив Котовський лежав на тюремних нарах поруч із нашим дідом Калиною! Скажи таке, і будь-який червоноармієць іржатиме, як кобила, яку ніяк не наздожене жеребець. Наіржеться, а потім ужене дідові кулю в живіт, – похмуро мовив колишній червоний кавалерист, який двічі бачив самого Котовського.

Чолов’ягу, якого дід прозвав Кавалеристом, посадили за дрібницю. Минулого літа на хутір забрів солдат. Йшов той із Криму або й ближче, але ніс мішок солі, майже пуд[68]. Посиділи, викурили по три самокрутки, поговорили. А говорив той солдат українською, ну чисто як кум Хведько. Відсипав солдат трохи солі за вечерю і чарку. Та ще попросив сіль зберегти на кілька днів. Кудись йому потрібно було, а пуд усе-таки – тяжка ноша. Пішов і пропав. А за тиждень червоні натиснули і погнали Врангеля з херсонських степів до Криму й далі. Цього разу Кавалеристові не допомогла медична довідка про тяжкі поранення на Германському фронті. Посадили чолов’ягу на його-таки конячку, дали карабін і шашку. Ось так і став кавалеристом. Відпустили аж у травні наступного, двадцять першого року. Повернувся герой на хутір, а там його вже чекають. Узяли під білі ручки – і в Херсон. А все через дурепу-дружину. Не втерпіла – стала сіллю приторговувати, яку той солдат залишив. А коли дісталася до дна мішка, виявила якісь папірці. І продала їх мужикам на самокрутки. Гарний був папір, а ось те, що надруковано на ньому, – контрреволюція! Взяли жінку на базарі, швидко дісталися до клятого мішка і витягли пачку листівок. Як потім пояснили героєві-кавалеристу, підступний чорний барон Врангель відправляв із білогвардійського Криму агітаторів-офіцерів, нібито солдатиків. Для того, щоб вдало зав’язати розмову, таких сволот постачали сіллю. Поговорить, загітує за світову буржуазію, а коли Врангель поведе армію, щоб задушити радянську владу, кожен загітований увіллється в цю гідру контрреволюції. А до того нехай листівки із закликами буржуйськими між своїх селян поширює.

І клявся, і божився Кавалерист, що ні сном, ні духом… Та ще орден Червоного Прапора показував, що отримав за штурм Перекопу… Але ЧК однаково мала «розібратися». Тому й кинули до камери. Горював, поки дід своїми безглуздими розповідями трішки душу не розвеселив. А то щодня трусився, що «не розберуться» і шльопнуть. І орден не допоможе.

– Ось тобі хрест, Кот поруч на сусідній шконці чалився[69], – почав дути губи дід Калина.

– А той Кот і є сам Котовський? – звісився з верхніх нар Морячок.

Морячок тим паче не мав би засмучуватися у в’язниці. Хіба то злочин – у кишенях вугілля з пароплава додому носити. Правда, щодня – поки кишені не змусили вивернути. Адже на зиму скільки вугілля потрібно. І обігритись, і чогось гарячого приготувати. Раніше очеретом рятувалися. Відтепер він народним став. Самому рубати не можна, а зв’язка з червоної артілі вже коштує як буханець хліба.

– Тоді в дев’ятсот шостому в Кишинівській слідчій в’язниці так ми його і звали. Він пишався – Кот! Начебто такий поважний! Гуляє де собі знає. Тільки йому хтось правильно доніс: «кот» по-нашому – це той, хто живе за рахунок своєї жінки, яку підкладає під клієнта. Поки вони там шури-мури – він ще й кишені перевірить. Дізнався про те Григорій Іванович і просив себе називати «отаманом Пекла», і ніяк інакше. Тільки у нас він був Котом. Це потім у Сибіру він в масть увійшов і навіть точки під очима заслужив. А ті точки особливі – злодія з великою повагою. То потім було. А в Кишиневі сидимо ми, значить, на шконках… А маю вам сказати, що шконка – це зовсім інший світ для в’язня. Ось ти, Морячку, на чому лежиш?

– На нарах, – пирснув той.

– Ось! Це збите в два яруси дерево – нари. А шконка – рай! Це ліжко на пружній сітці, на якій є матрац! Я потім, коли з Кишинева зіскочив, тут, у Херсоні, таке з Тюремного замку викупив, і тільки тоді добре заснув.

– Це яким потрібно бути, щоб і в тюрмі на ліжку спати? – захрипів з верхніх нар арештант, якого дід Калина прозвав Хрипком.

Свого імені той не назвав. І хто і за що – мовчить. Тільки на горлі його жахливий шрам. Чи то куля проорала, чи ножем полоснули. Про це теж мовчить. Говорить насилу і з моторошним хрипом. Але теж людина. А людина спілкуватися має.

– Я ж кажу, – всміхнувся дід Калина, – потрібно бути злодієм! Той же Кот. Стільки золота приховав чи то в Бессарабії, чи то в степах херсонських. Після війни в шанованих і чесних ходити буде. Як справжній кіт, їй-богу…

– Тьху на тебе, – спересердя вигукнув Кавалерист. – Краде у людей, ще й повага до нього. Радянська влада на те і влада, щоб не було такого.

– Той, хто краде у людей, не злодій. Це крадун, – вказав на тюремну стелю старий в’язень. – І звання злодія носити не має права. Але вам це ні до чого. Ви тут – зайшли-вийшли…

Ось тут і відчинилися двері камери. З брудними матрацами під пахвами в камеру ввалилися два міцні арештанти, яким у спину наглядач з усмішкою сказав:

– У цій хаті вам і царство.

Щойно клацнули замки на зачинених дверях, новоприбулі ступили крок на середину камери і стали мовчки оглядати господарство і в’язнів.

– В хату увійшов – привітайся, – підвівся з нар Калина.

Ті, що увійшли, перезирнулися, і перший, який був франтувато одягнений в літній лляний костюм-трійку і в сандалях на босу ногу, без слів схопив старого за вухо і відтягнув до дальника[70].

– Звідси будеш варнякати! Козирний дідок. Бачиш, як улаштувався? Валіку, кинь йому навздогін його розкіш.

Другий, прозваний Валіком, згріб своїми величезними ручищами все господарство Калини і жбурнув його до ніг здивованого злодія.

Туди ж полетіли й речі Кавалериста, який сусідив на нарах зі старим. За секунду вслід за своїми речами полетів і сам Кавалерист, який ледь не поцілив у широке обличчя Валіка. Але кулак Кавалериста пройшовся повз праве вуха кривдника, який з великим знанням кулачного бою ухилився і тут-таки завдав удару під дих. Далі Валік одним рухом викинув нападника в бік того-таки дальника, який старі в’язні часом шанобливо називають долиною.

– Ну! Хто ще голос має?! – пройшовся вздовж нар власник франтуватого костюма. – Ану злазьте всі на стіл, щоб вас бачили.

Звиклий ковзати корабельними поручнями Морячок спритно зіскочив з верхнього ярусу нар і одним стрибком був уже на обідньому столі.

– Небагато вас. Приємна хата. Ти глянь, яка красава, Фунте. Ще один лежить собі й вухом не веде, – розсміявся Валік.

– А там хто ще свідомості позбувся? – здивувався Фунт, поправляючи свій правильний літній костюм. – О! бачу. А ти, Валіку? Ти бачиш цю біляву Машку на верхній палубі пароплава?

– Щас! – Валік схопив біляву голову і потягнув на себе. Оглядаючи здобич в своїх витягнутих руках, він скривився: – Та надто худа та Машка. Зовсім без сраки… Думаю, таку…

Валік не закінчив свою думку. Той, хто безпорадно висів у його руках, завдав різкого і сильного удару долонями по вухах здорованя. Руки того розтиснулися, і він випустив жертву. Ще мить, ще один непомітний удар невідь-куди – і Валік звалився на цементну підлогу камери, зайнявши половину площі хати. Ще за мить місце на підлозі, яке ще було вільним, заповнив власник франтуватого костюма Фунт.

До вечора обидва нові постояльці сиділи на підлозі біля дальника і все не могли прийти до тями.

А дід Калина вже всоте нависав над рятівником і своїм і всієї камери з тим самим запитанням:

– Звідки ж ти такий узявся? Кому ж дякувати за тебе такого? Німий, так?

В обід старий відламав від своєї мізерної пайки шматочок хліба і простягнув німому. Протягнули свої шматочки і Кавалерист, і Морячок, і Хрипко.

Проковтнув щось – то чи слину, чи що душевне – білявий. І вперше в камері пролунав його голос:

– Та Антонівський я. А подякуйте, коли ваша ласка, діду моєму Макару. Царство йому небесне!

І перехрестився білявий. Ну чисто мужик з ближніх хуторів.

– Це той самий Макар, який Привоз доглядав? – щасливо закліпав очима дід Калина. – Та я його знайомець. Граніт, а не чолов’яга був! Та шушваль, що на долині зараз гріється, за версту його обходила…