Читать книгу Отаман - Виктор Вальд - Страница 3

Наприкінці серпня вода смарагдова – з усіма притаманними цьому коштовному каменю відтінками. Весло занурювалося в насичену чернь зелені, а піднімалося в яскравих спалахах ніжно-салатового кольору. І на сірій лопаті весла осідали дивовижні малахітові візерунки з безліччю зеленних мікроорганізмів, липкою ряскою й частинками водоростей.

– Туди! – кивнув отаман.

– Туди? – засумнівався весляр і похитав головою.

Та, помітивши, як межи очі отамана почала насуватися зморшка, усміхнувся з провиною.

– Давненько в дідів не був. Забувсь. Пробач, отамане. Ех-ма!

Піднявши над зеленим килимом мертвоводдя праве весло і рвонувши опущеним лівим, весляр уткнув тупий ніс плоскодонки в стіну височенного зеленого очерету і проломив двосаженний[1] заслін.

– Тепер, Федоре, тільки на гілці.

– Це точно пам’ятаю, отамане.

Федір поклав весла на дно, обережно став на обидві ноги і, поплювавши на широкі долоні, прийняв від отамана довгу міцну жердину. Промацавши дно тією «гілкою» і переконавшись в його щільності, Федір задоволено кивнув.

– Тепер точно пам’ятаю. Все пам’ятаю!

І праворуч, і ліворуч стіною стояв усе той же вічний очерет, а над головою сплели гілки все ті ж вікові верби й дуби. Нічого не змінилося в цьому зеленному будинку цього зеленого світу.

Як і торік, як і десяток років тому, як і сотні років до цього поділялася могутня Кубань на річища, протоки, єрики, конки. Петляла й тихо омивала численні острови своєї дельти, заростаючи тванню і ряскою. У тій лінощі поважно бродили довгоногі чаплі, неквапно витягували з повитої парою води розніжених жаб і розімлілу рибну дрібноту. То тут, то там надводний зелений килим розривали гігантські хвости сома або осетра. І до того річкового ополонку відразу поспішали птиці-рибалочки, щоб устигнути вхопити оглушену тим гігантом верховодку або й щось крупніше. Але ті рани на воді швидко затягувалися зеленню, і птахам знову доводилося очікувати жахливого сплеску в цьому царстві тиші та безтурботності. І триватиме так, доки сонце не сяде за море, затягуючи за собою задуху й спеку. І тоді плавні величезної річкової дельти оживуть треллю, свистом, шипінням, рохканням, гарчанням і ще безліччю інших звуків, що їхню природу може зрозуміти лише вухо досвідченого мисливця.

– Чуєш, Федоре?

– Аякже, отамане.

– А ти, Миколо? – звернувся отаман до міцного юнака, який жваво оглядав природне диво кубанських плавнів.

– Як не чути? Зі світанку крихти в роті не було. Не тільки димок чую, а й юху добру з сомовим салом і розварною осетриною.

– Казка, а не життя! Ех-ма-а-а! – у захваті протягнув Федір. – Ні тобі баби сварливої, ні діточок сопливих, ні роботи до сьомого поту, ні… Їй же богу, тут залишуся. А чи на війну з японцем податися? Га, отамане?

– Дурень ти, Федоре, – твердо сказав отаман, та, згадуючи війну з турком, щасливо всміхнувся: – А все ж… Ти – в стройовому розряді. Потрібен будеш – підеш. А тим часом за дітками своїми дивись.

Розряд – то устрій не тільки Кубанського війська, але й самого життя козака. А життя козака таке – то сій, то до війська йди. Малий – учись у батька та сусідів. Допомагай по господарству, але не забувай, що ти народжений козаком. Готуйся змалечку. І, коли сповниться двадцять рочків, запишуть до війська – у підготовчий розряд. А за рік бери зброю та сідай на коня. Бо прийшов твій час бути в стройовому розряді. І так до тридцяти трьох років. До того віку козак і тілом, і розумом, і спритністю найсильніший. А далі від тридцяти трьох до тридцяти восьми – запасний розряд. То козаки з досвідом життєвим і військовим. Та й у тілі такі, щоб кожної миті на коня вскочить і в похід рушить. І наймудріші – старші тридцяти восьми років, що у відставному розряді повністю відслужили, та якщо буде потреба, то по хатах не всидять. Бо військо Кубанське – брати-козаки. А ще похід, війна, гарматні постріли, гарячі кулі… Оце і є козацьке життя. А інше… то очікування того, задля чого козак народжується.

Молодий козак скривився, згадуючи трьох маленьких дочок, але зара`з посерйознішав, замислившись про щось важливе.

– Як думаєш, отамане, мій Воронко стане на джигітовку? – перебираючи «гілку», запитав Федір.

– Кульгає собі на праву передню?

– На неї, рідну, – зітхнув той.

– Воронко – добрий кінь. Один із найкращих у станиці. Кінь – що людина! І хвороби в нього ті ж, що й у людини. Час потрібен. Ні. Не стане на джигітовку. Не встигне… Сам знаєш.

– Знаю, – знову зітхнув Федір. – Ось і він – острівець пам’ятний. Як же я той прохід не вгледів? І двадцяти років не минуло, як тут комариків кровиночкою власною годував до їхньої відрижки. Дякую, отамане, що взяв із собою пам’ять провітрити. Тут на землю й станемо…

Плоскодонка м’яко наїхала на високу траву. Федір спритно зіскочив і легко витягнув човник на твердь. Отаман відразу кинув у його руки два полотняні вузли.

– У таку спеку… – зітхнув Федір.

– Сам знаєш. Це важливо, – суворо сказав отаман, ступаючи величезними голими ступнями на шовк трави.

У таку спеку та в такій глушині чудовезно було плисти в човні по воді в самих лише статутних кальсонах війська Кубанського, які затвердив ще батечко нині владущого Миколи II. Приємно було, коли бризки від весел падали на оголені широкі груди і, змішавшись із потом, стікали струмочками, випрямляючи завитки волосся. Приємно було зачерпнути широкою, як лопата, долонею води за бортом і хлюпнути в обличчя й на ті ж таки груди. Але серпневе цвітіння води неодмінно залишило б зелені сліди у волоссі й у зморшках, і довелося б довго відмиватися. Адже не з’явиться отаман на очі людські водяником зеленим. Та й у кальсонах не з’явиться.

І Федір не з’явиться. Хоча ще й молодий, немає і тридцяти років, та козак він справний. На джигітовці перший! Від того вміння й однострій у нього особливий! Загалом як у всіх козаків Кубанського війська. До того ж статутний, як і велено його імператорською величністю Олександром III ще до останньої війни з турком, коли сиділи на горі Шипка й мало не взяли Стамбул.

Не поспішаючи, із задоволенням одягається в мундир Федір. Той мундир ще батько його справляв.

Мундир, кінь, зброя і амуніція – це все і є козача «справа». Це все за свої гроші повинен мати козак, вирушаючи на цареву службу. Навіть багаті козаки «справляли» синів ще задовго до служби. Усе те, що з’являлося у майбутнього козака, вказувало йому – ти козак! Ти чоловік! І головне – ти воїн! І наставав той день у кожного молодого козака, коли батько ставив сина у стійку струнко, хрестив і казав йому: «Ну ось, синку, я тебе оженив і справив! Тепер живи своїм розумом, бо я більше перед Богом за тебе не відповідач».

Усміхається Федір, одягаючись у формені шаровари прямого крою з малиновим кантом, у бешмет[2] на випуск і вже бувалу черкеску з газирями[3], по п’ятнадцять з кожного боку грудей. І весь той одяг чорного кольору, на якому особливо виразно помітні накладки на газирі, набірний ремінець, який стягує черкеску, годинник з ланцюжком і нагрудний знак у формі горна. І все це зі срібла. І все це – нагороди за джигітовку!

Залишилося поправити на голові кубанку[4] з малиновим верхом, розгладити малинові погони з трьома срібними смужками старшого урядника[5] та для впевненості потоптати м’якими шкіряними чоботами з набірними закаблуками.

У такий самісінький чорний мундир убрався й отаман. Ось тільки в його чорної черкески відвороти на рукавах з червоного шовку та бешмет із того ж матеріалу. Та до тих-таки срібних нагород буремної юності й молодості – срібні погони осавула. А на грудях велика срібна медаль, на якій вказано, що він, Дмитро Пантелійович Кряж, є отаманом станиці Полтавської[6]. А отже, повага до нього особлива, старшинська!

Та насправді всього того й не потрібно – досить мигцем поглянути на його вольове обличчя з широкими вилицями, орлиним носом і пронизливими очима, оцінити пишність і доглянутість чорних із сивиною вусів, замилуватися гордою посадкою голови – і одразу зрозуміло: отаман!

Федору далеко до гордої краси отамана. І обличчям простий, і зростом не вийшов. Не помітиш такого відразу серед інших. А в строю тим паче. Та придивившись, можеш довго дивуватися тому, як м’яко й безшумно рухається цей козак. Які економні його рухи і як він ощадливо використовує свою силу, залежно від обставин і потреби. Та ще й усе встигає, усе робить точно та швидко. Не те що незграбний Микола.

На Миколі ніби й така ж черкеска, і кубанка на голові правильно заламана, але не сидить на ньому однострій кубанський. Не в діда, отамана Гурія Рябовола зі станиці Дінської, пішов, а в батька – станичного писаря. Посада писаря важлива й потрібна, але не козача. Не в пошані те – з папірцями нюхатись. Хай як бився отаман Рябовіл, а з сина свого Степана козака не вибив. Купу дітей Степко вистругав, а шашкою і лозини на скоку не зріже. Такий і старший його син – Микола. Як то кажуть, яблуко від яблуні. Від шашки відвернувся й за перо взявся. Вчителює в рідній станиці. Спектаклі ставить! Чорти б його…

Так скаржився Дмитрові Пантелійовичу старий друзяка Гурій щоразу при зустрічі.

Але чого душею кривити? Уся станиця Дінська, та й сусіди на те подивитися збігалися і з’їжджалися. Бачив ті спектаклі й отаман Кряж. Спритно Микола і його дружки-вчителі, що з самої Полтави на Кубань прибули, сценки зі славного запорозького життя ставили. Особливо кумедно було дивитись, як суддя Чорноморського козачого війська Антон Головатий із царицею Катериною у кота-мишки грає. Імператриця – баба з міцним розумом, точно як у козачки. Але й Головатий не з простого тіста зліплений! Катька з Грицьком Нечесою[7] обізвали військо Чорноморським, а все ж залишилося воно вольним Запорозьким! Таким і прибуло на кубанські землі з грамотою імператриці, яку Головатий видряпав у коронованої мишки.

За ті сценки жандарми і око своє служиве поклали на вчителів з серця України. Подейкували, що через політику втік цей десяток молодих українських інтелігентів на чолі з Семеном Петлюрою, і влаштувалися вони спочатку в станиці Смоленській. Звідти по всій Кубані вчителювати пішли. З науками, піснями, танцями, виставами і прокламаціями. Адже Кубань – не Росія. І навіть не Малоросія, як царизм Україну охрестив. На Кубані воля! На Кубані дух запорозький! На Кубані порядки, як на Січі-матінці в славну старовину!

Але на Кубані і жандарми, і поліція… Головного з тих розумників – Петлюру в стоси взяли. Витрусили з його єкатеринодарської найманої квартири купи антиурядових листівок і цілу типографію. І пішов би той Семен Петлюра до сибірської каторги. Але кубанські козаки – які завжди про Україну казали: «У нас, в Україні!» – не дадуть москалям своїх образити. У березні 1904 року на зібрані козаками гроші винайшли довідку про хворобу. І на підставі тієї липи під грошову заставу й витягли з буцегарні Семена Петлюру. Того, який при всякому новому знайомстві гордо закидав голову і називався: «Називайте мене Симоном. Ім’я на честь героя латиноамериканської революціонера Симона Болівара! Слава герою і революції!»

Той Симон на всіх парах і понісся з кубанських земель. А Микола залишився під наглядом. Вистави все ще ставить. Тільки наразі все більше співають. А співучість кубанських козаків, а особливо козачок, неймовірна. Тільки раніше на різні теми співали. А тепер усе думи старовинні: про Байду, Нечая, Сагайдачного, Морозенка…

– Нарядились? – суворо запитав отаман.

Міг і не питати, і так все на його очах. І те, що в Миколи зовсім немає нагород за козацьку звитягу.

– Гаразд, ходімо, – махнув рукою Дмитро Пантелійович.

Стежинок немає. Комиш і кущі не зламані. На них густа серпнева павутина, що навіть найдужчий порив вітру не зірве. Тиша, пустка, дикість… Ні сліду людського! Тільки й того, що димок солодкий та запахи, від яких кишки до шлунку підтягуються.

Підійшли козаки до вогнища, розкладеного в колі з найдревнішого каменю. Заглянули по черзі, зі старшинства починаючи, на жирну каламуть юшки у клубах пари й не здивувалися тому, що на білому полотні чотири ложки дерев’яні викладені. Та ще гірка сухарів, чорних як торф. Та ще штоф горілки з чотирма михайликами.

– Бач який, чортяка старий! – захоплено прошепотів Федір.

– Усе знає. Все чує. Все бачить. Що дідові очерет… та зарості… Чайкою над водою пролітає, вужем у траві в’ється, сірим вовком слід почує…

– Не місце тут спектаклі згадувати! – суворо пробасив отаман, перериваючи художній голос Миколи. Озирнувся Дмитро Пантелійович і, скинувши кубанку, низько вклонився: – До тебе дід від станиці… тобто куреня нашого Полтавського. Прийми слово козацьке.

Зашепотів праворуч очерет, хитнув над ним гілками дуб віковий, і птах бугай сердито озвався. І тут-таки тріснув очерет під вагою чогось, що наближалося під тривожне квакання велетенських жаб…

– Ну, чого роти роззявили? Як пів сраки за кущем побачили!

Здригнулися козаки і, щоб обличчя поправити, нарочито повільно повернулися на голос за спинами. Повернулися і вклонилися, кубанками в руках трави торкнувшись.

– Давно того не чув, – усміхнувся отаман.

– Таке кажуть, коли щось погано видно чи зло виглядає. Те зі старовини, – прошепотів розумник Микола.

– Цить! Сам знаю, – прошипів на те Дмитро Пантелійович.

І дідок гостям вклонився. При цьому його довжелезні сиві вуса й чуб так само трави торкнулися.

Помовчали, як годиться від старих запорозьких звичаїв. Козаки кубанки в руках бгають. Дід праве око заплющив, а лівим по гостях неспішно бродить. Потім, щось згадавши, розплющив широко обидва ока, голосно засміявся та й став бити долонями по своїх оголених колінах.

– Собаці кістку, дідьку дулю, а гостям оковитої! Сідайте, козаки, де стоїте. А перед тим, Федьку, став у ногах юху. А ти, Миколко, будеш за джуру. Розливай та подавай!

Сам дід, не соромлячись своїх голих ніг, але прикривши сором довгою, майже до колін, старою полотняною сорочкою, сів по-турецьки там, де стояв. Він першим випив наповнений Миколою михайлик і першим зачерпнув із казанка бурштинової юшки. За ним і гості. Після третього михайлика дід задоволено кивнув і подивився на отамана.

– Кажи, Дмитре, сину Пантелія!

Крякнув отаман, як і щоразу, коли з чиновницької великоруської мови переходив на чисту українську. Це у себе в станиці він був господарем свого слова. З начальством і заїжджими чинами, а також при порушеннях і при власному суддівстві говорив без заминки російською. Зі своїми станичниками – як заманеться, змішуючи російські слова з українськими. Так само і в строю, на святах, джигітовці та на станичним колі. А тут, на острові, доводилося стежити за кожним вимовленим словом. І не тільки зі страху розсердити діда, а з розуміння того, що цей острів освячений землею, привезеною з восьми святих для козаків місць: Хортиці, Томаківки, Базавлука, Микитинська, Чортомлика, Кам’янська, Олешківська, Підпільненська. Там у різний час стояли грізні Запорозькі січі. Там бойове братерство січових козаків свято берегло волю. Звідти йшли в походи і туди поверталися з трофеями і зі славою. Туди прагнули потрапити найбільш умілі та хоробрі воїни. Саме там честь і хоробрість мали більшу ціну, ніж життя.

З якого святого і таємничого острова Великого Лугу[8] були привезені скам’янілі від часу дерев’яні стовпи – про це нікому, крім дідів, не треба було знати. Он вони стоять – свідки таємничого і навіть містичного. З різьбленням, незбагненним орнаментом, із зарубками й заглибинами. З тими стовпами, як із живими, розмовляли січові діди, які споконвіку були хранителями мудрості та традицій Січі. Розмовляв з ними і дід Назар, головний хранитель острова, котрий ніколи й не мав назви. Таке було і з таємничими островами ще в ті часи, коли володіли козаки Дніпром. Скільки таких островів було під час поневірянь й вигнань запорозького козацтва – нікому не дано знати. Не треба всім знати і про острів, що загубився серед десятків островів дельти Кубані. Як і про те, що несуть на своїх виснажених життям плечах діди священного острова найважливіше – таємничі знання та бойовий дух Війська Низового Запорозького! А що треба знати всім – то те, що спадкоємцем тих славних запорожців є військо Кубанське! Воно від крові й плоті війська Великої України, землі якої простягаються всюди, де живуть, працюють і вміють тримати зброю українці-козаки.

– Знаєш, діду Назаре, чого ми тут. Полкове свято за тиждень[9]. Всім полком на огляді бажано постати. Та й десять років минуло… – з натугою почав отаман.

Від очей діда по всьому його обличчю розбіглися промінчики зморшок.

– І знаю, і стовпи казали, а ще сорока на хвості принесла. Свято того Невського від диявола московитського. Як вигнали січовиків з матінки-Січі, то все нам свої свята до хвоста прикручують. І далі погоджуся бути в курінному колі, як за старих часів благочестя. На честь Свята Успіння[10]. Бачите, як зустрічаю ту святість? Юху зварив, оковитої з болота дістав. А ще сорочку і шаровари з парубоцтва мого приготував. Те важливо! Як і те, що кожні десять років із часів, коли стовпи були вкопані на цьому острові, діди вибирають між собою найдостойнішого. І лежить шлях цього достойника через усі станиці землі кубанської. Щоб люди знали й бачили: доки є кому берегти завзятість та традиції козацтва, доти і буде військо. Славне військо, що не дасть зганьбити ні слово, ні землю, ні народ, якому судилося й надалі нести хоругви Війська Запорозького до часу, коли повстане з руїн Велика Україна! А коли те буде… То нам, дідам січовим, відомо.

– Велика Україна. Держава об’єднаних українців. Тих, хто наразі під владою чужинців. І в яких ще треба збудити волю і відповідальність, – тяжко зітхнув Микола.

Отаман скоса глянув на нього, а Федір усміхнувся. Побачив це дід Назар і підвищив голос.

– І так буде… І той час прийде. Вже скоро. Сто п’ятдесят років чекали. Почекаємо ще рочків з десять. Ми так бачимо! Ми знаємо! Так записано! Але зараз… – і пом’якшав: – На кого мені святе місце залишити? Кому таємне й важливе передати? Бач, усі мої янголятка розлетілися.

Роззирнувся дід довкола і тяжко зітхнув, а потім лукаво посміхнувся і підморгнув отаману.

– А бодай вам, діду!.. – спересердя вигукнув Дмитро Пантелійович і схопився на ноги. – Де всі поділися? Федоре! Подивись!

– Оце так! А де Сашко? – не втримався й зірвався на ноги також і Микола. – Діти де ділися?

– Діточок тут зроду не було, – стенув плечима дід Назар, хранитель острова і його таємниць.

– Як не було? Я ж сам Сашка на початку травня сюди завіз. Треба було його з очей жандармів прибрати. Ми ж домовлялися. То ж ваш онук. Його дід – ваш молодший брат… Чи забули? Ні? Що то за жарти? – почав закипати Микола Рябовіл.

Але дід, здається, вже не чув, виловлюючи ложкою з казанка розварну осетрину. По осетрину вирушила й ложка отамана. Тепер ці два шановані козаки неквапом вживали вариво та з усмішкою стежили за тим, як молоді метушаться по чагарниках острова.

«Метушаться», втім, можна було віднести тільки до Миколи. Федір, здавалося, просто вирішив прогулятися, тихо насвистуючи кубанську пісню, що часто лунала у бойових походах. Наче і не вистежував, і не шукав, але раз по разу з трави, з прихованих ям, в очеретяних лабіринтах, з гілок дерев молодий козак вивуджував хлопчаків, старшому з яких ледве виповнилося дванадцять.

І після кожної знахідки дід ставав усе сумнішим і сумнішим. Спостерігаючи з усмішкою за тим, як поглиблюються зморшки межи очима зберігача козацьких таємниць, отаман не витримав і розсміявся.

– Наука твоя, діду, дуже корисна та важлива. Хто краще за тебе визначить, що хлопчикам доля підготувала. Дивишся, вчиш, думку складаєш, кому з козацьких наставників далі своїх учнів віддати. Але ж ти сам починав учити Федька. Тож і маєш!

– Вийшов-таки з нього козак. А був… Такий собі учень був. Кобилу більш за себе любить. Пластуну та любов – смерть. Турбота на полі бою про коня – то зайве. Поранять коня, і буде його такий козак-кобилятник берегти більш за себе. Як казали на матінці-Січі про таких: «Козак дружбу знає, в біді коня не покидає». Стане посеред бою і загорює… А ворога хто буде різати? Ні-і-і! З кобилятника пластуна не буває. Ще ось бачу на ньому ці цяцьки новомодні. Обвішався, як баба сріблом.

– То військові відзнаки.

– Та знаю я… Але у кінного козака має буті лише три прикраси: кінь, зброя і сережка у вусі, якщо козак на неї має право. Та ти диви на цього Федора… Так усіх знайде. І чого я їх ціле літо вчив? А Микола не в діда свого Гурія удавсь. Бігає, бігає, а нічого не доганяє… Чого носи повісили? Ідіть вже до юхи. Не буде з вас пластунів. Невмії ледащі…

На ті слова хлопчаки, яких знайшов Федір, стали боком підходити до казанка. Видно, голод їх змучив. Але сором’язливо сьорбнувши одну-дві ложки, засмучені словами діда, вони тут-таки відходили до очеретів і сідали в коло.

І коли до казанка підійшов чотирнадцятий із ледащих, дід Назар сам налив у михайлик горілки й гукнув Федора.

– Заслужив, козаче! Ох, і добрий з тебе пластун вийшов би, Федоре Німчаку, якби не коні. Ох, і добрий!

Але на ті слова Федір незгідно крутнув головою. Дід крякнув.

– Ти диви! Яке ж воно настирне. Шукай, шукай, Федьку!.. Може, дівку яку собі знайдеш. Тут бувають такі з риб’ячими хвостами. А бодай тобі…

Могло здатися, що настирливість молодого козака розсердила старого вчителя військової справи. Але в очах його бігав веселий вогник, який без помилки можна було б сприйняти за гордість щодо свого колишнього учня. А ось коли над дідом Назаром навис розчервонілий Микола, той враз насупився.

– Чого тобі, бельбасе?

Не образився на те Микола. На діда не можна ображатися. Такий закон! Справіку закон для запорожців – це їхні січові діди. Усе бачать, усе знають. І про Миколу дід усе знає. Знає й те, що його очікує.

Як воїна, а тим паче пластуна хранитель острова не приймає Миколу душею. У Миколи доля інша, не менш потрібна в тому, що скоро станеться. То так, але й шаблею треба вчитися володіти досконало. І стріляти, і на коні… А в тому Микола – бельбас!

Зате дуже поважає старий Назар Миколиного діда – Гурія Рябовола. До того ж Гурій – дідів родич через сестер. Від нього звісточку й гостинець залюбки прийняв ще на початку травня. Тоді порадів хранитель запорозьких таємниць і традицій крупі, салу, новому кавалерійському карабіну з сотнею набоїв. Та й горілку прийняв.

Міцна горілка в Гурія, на горіхах і травах. Як за старих часів. Випив дід Назар для проби і схвально головою закивав. Від того гарного настрою і глянув тоді на Миколу та на хлопчика, який з ним прибув. Довго, ох і довго благав Микола взяти у вишкіл до осені того хлопчика. А дід Назар все мовчав і мовчав. І коли вже зібралися назад до човна, старий козак поплентався до своїх стовпів скам’янілих. Про щось із ними шепотів, погладжував – і раптом як блискавкою йому в лоба садонуло.

Бігом кинувся до хлопчиська.

– То Сашком тебе звати?

І так глянув йому у вічі, що хлопець аж на крок відступив. Потім Сашко губи в нитку стягнув і на той-таки крок повернувся.

– Сашком, – твердо сказав.

– Значить, Сашко Гордієнко? Чи, бува, не з Херсона?

– Угу! З Херсона.

– А чи немає в тебе старого діда із заплющеним правим оком?

– То мій дід Макар. Тільки ока в нього немає. Турок у війну вибив…

– А батько?

Тут Сашко став шморгати носом і на дядька Миколу знизу поглядати. І знову галопом словеса поніс учитель зі станиці Дінської. Усе як на сповіді виклав. І виходило, що батько Сашка з новомодних, із поштових, Яків Макарович Гордієнко, після смерті своєї дружини дуже переживати став і в тяжкий запій пішов. Щоб вирватися зі спогадів, відгодитися з хатини, де все нагадувало про щасливі дні, велів старий Гордієнко синові в Полтаву вирушати. Там мешкали Гордієнки – і близька, і далека рідня. Довго дід Макар сумнівався, але велів і Сашка з собою взяти. Все ж рідна кровиночка поряд, то легше буде на душі.

У Полтаві Якова оточили родичі. Від чарки не відмовляли, але й наодинці не залишали. Особливо старалася троюрідна сестра Тетяна. Вона і привела Якова в компанію молодих полтавців, які спілкувалися між собою виключно українською, влаштовували вечірки, на яких співали українських пісень та читали геніального Кобзаря. А ще багато говорили про політику та долю українського народу. Особливо виділявся своїми промовами вигнаний із семінарії за політичну пропаганду Семен Петлюра. З ним найдужче заприятелював Яків. За ним і поїхав, разом із десятком полтавчан, до Кубані.

Із Петлюрою й тутешніми партійцями Яків, уже бувши в лавах Революційної української партії, і створив в Катеринодарі Чорноморську вільну громаду. Разом із Петлюрою і втік після розгрому конспіративної мережі та друкарні. Ось тільки сина Сашка не міг узяти з собою. До кращих часів просив Яків стати батьком Сашкові свого друга й колегу по вчительській та політичній справі Миколу Рябовола. Адже часто й подовгу гостював у нього Яків. Разом з ним і ставив знамениті вистави. З ним і шепотався в кутку хати до першої зорі, у нього й залишив листівки і другий комплект типографського шрифту.

Про листівки й шрифт промовчав Микола перед дідом Назаром. А той і не чув, здавалося, нічого. Крутив хлопчика до кісток, м’язи промацував. Чи то милувався Сашком, чи гадав, що з нього вийде. А потім обірвав довгу розповідь Миколи.

– Пливи з Богом. Гордієнка залиш. Нехай комарі поласують старовинною чистою козацькою кровинкою. А дід твій, Сашку, мені брат. Молодший… Ми з ним на Кримську війну ходили. Тоді нас Господь розвів. Так треба було. Після його поранень розвів. Макара в Херсон у шпиталь направили. Там він собі козачку й знайшов. Виявилося, що й у Херсоні від роду козацького бойові дівки є. Взяла Макара в полон. А я… Але то таке…

І здалося тоді Миколі, що з правого ока древнього старця Назара викочується сльоза. Щось навіть людське промайнуло на суворому обличчі зберігача військового духу і січового закону. Але не стекла сльоза. Стверднув обличчям.

І зараз, восени, воно твердіше за камінь.

І знову прикро дід сказав:

– Чого насупився, бельбасе?..

– Сашко де? – якомога спокійніше запитав Микола.

– А хтозна… Може, й потонув, – розтягнувсь в усмішці дід Назар.

– То, може, і дід твій втопився? Щось не видно й діда твого. Де дід Корж? – з усмішкою приєднався до бесіди Дмитро Пантелійович.

– Дід Корж? А що, був такий? – щиро здивувався дід Назар.

– Завше після приїзду думаю могилку його побачити. Скільки приїжджаю років – щоразу так. Якщо ти, діду Назаре, старець немислимих років, то скільки вже років тому, кого ти дідом своїм величаєш? Ніяк не менше ста двадцяти. А може, й сто п’ятдесят?

– А хтозна. Ходить тут якийсь старий, – лукаво скосив очі хранитель острова. – А може, вже й не ходить. Розсипався десь. На бережку гляньте – чи не лежить де купка трухлява.

До згаслого багаття підійшов задоволений Федір.

– Мабуть, усіх знайшов.

Ці слова змусили Миколу збліднути й міцно стиснути кулаки.

– Таки розсипався дід, – скрушно хитнув головою дід Назар.

– Де Сашко? – з погрозою спитав Микола.

Може, з шашкою цей бельбас не такий і вправний, може, й невлучний в стрільбі та незграбний на кінському бігу, але плечі в онука Гурія Рябовола дідівські, а кулаки – як гирі двопудові. Здається, зараз мотане ними, і від зморщеного роками зберігача острова й місця мокрого не залишиться. Однак дід Назар і не подумав прибрати з обличчя глузливість і навіть ні на крок не відступив. Тільки в очах майнув диявольський вогник, та ногу праву завів за ліву і трохи присів.

Затрясся отаман станиці Полтавської в передчутті біди особливої. Ніяк не міг вирішити, кого рятувати – діда Назара чи нерозумного Миколу. Поки Дмитро Пантелійович скидав піт із чола, випростався хранитель острова і прошепотів:

– Цить усім.

І всі вмить завмерли. І козаки, і козачата. Нічого не зрозуміли і від того втупилися у зморшкувате, як печене яблуко, обличчя старого. А від нього, точніше від спрямованого погляду, до розлогої верби, що спиралася гілками на високий паркан очерету над болотом. Ще мить – і у всіх серце завмерло.

Усі чули, але ніхто не бачив дивовижного птаха, що його народ прозвав жар-птицею. Одні кажуть, що прообраз її – це цар-птах павич. Але яка це жар-птиця, коли вона у багатьох іменитих купців по саду гуляє, та й у бродячих цирках її за мідну копійку показують.

Але й не павич. Це точно. І все ж… Як величати хитромудру птицю, в якої пір’я перламутром на сонці переливається – по тілу смарагдово-чорне, а під грудкою біле з блакиттю? На щоках червоні й білі плями попарно від довгого, як рапіра, дзьоба. А на голові… Боженьку ти мій! Вінець казковий. І розумієш, що це пір’я так лежить. Але ось дивуєшся: немов у корону сплелося, та ще й золотого кольору, та ще із яскравими вкрапленнями, які уява може сприйняти за коштовне каміння.

Сидить та птиця на високій гілці й, усвідомлюючи свою особливість, крила розправила. Ну чистісінько тобі орел. Тільки той силою своєю гордий. А ця – красою рідкісною.

Потягнув вітерець, піднімаючи жар-птицю. Ще мить – і понесеться вона в свою казкову країну. Може, ще прилетить, щоб комусь мов уві сні з’явитися, а може, й ні. Ось тільки…

З очеретяного болота, а може, з глибин торф’яних пружиною випрямилося тіло. Чи то водяник, чи то його помічник на людських ногах – але весь чорний, обліплений п’явками, равликами і дрібними рачками, обвішаний водоростями і в шапці з водоростей. Але не це до глибини душі вразило тих, хто бачив той стрибок, а те, що таке саме чудо-юдо, але дрібніше, миттєво залізло на плечі страховиську й, відштовхнувшись, злетіло!

Усе це сталося так швидко, що птаха, підкоряючись інстинкту виживання, ледве встигла відірвати лапи від гілки. Але злетіти й урятуватися вона вже не могла. Чіпка рука маленького чуда-юда вже схопила за лапку свою здобич. Разом із помахами крил птахи чорний клубок м’яко гепнувся на траву і голосно розсміявся.

– Сашко! – щасливо вигукнув Микола.

– Це ж треба… Навіть і не побачив, і не відчув. А мені на острові всі потаємні місця згадалися. Але щоб у болото так зануритися… Це щось… – від збентеження Федір зняв кубанку і став чухати голену потилицю.

– А ось і дід мій Корж знайшовся! Думав, він уже в пил розсипався, а він ще, бачиш, стрибає! – задерикувато розсміявся дід Назар. – А Сашко… Ох, і спритне чортеня. Ох, і спритне! Найпершим серед козаків буде. Та що козаків – найпершим із пластунів йому стати! А може, й до отамана доживе!