Читать книгу Отаман - Виктор Вальд - Страница 5

Височенний латиш, тримаючи в руках величезну зв’язку ключів, із незворушним спокоєм і ангельським терпінням відмикав і замикав безліч ґратчастих дверей. Із того, як цей конвоїр ніжно причиняє чергові двері, можна було зробити висновок: свою роботу він поважає, розуміє і, певно, любить. Замкнув – відімкнув, «до стіни», «вперед», «стояти» – ось і весь процес, що не вимагає особливих розумових і фізичних витрат життєвої енергії.

Ходили коридорами херсонської в’язниці довго, а потім конвоїр звелів зайти в приміщення і зачинив за арештантом двері. Товстенні залізні двері в моторошний склеп глибоко під землею. Оглянувши сірі стіни, підлогу та стелю з численними темними плямами, арештант похитав головою і звернувся до чекіста, що, попри пекло херсонського літа, сидів за залізним столом у нерозлучній шкірянці.

– Звичка підвального… О! Вибачте… підпільного життя? А це камера тортур? – спробував жартувати підконвойний.

– Власне кажучи, підпільником я не встиг побувати, – зовсім не образився той, хто сидів за столом. – Спишемо ваші слова на цікавість, бо запитання тут ставлю я. Хоча… нехай між нами відбудеться бесіда, а не банальний допит. Бачу, ви згодні. Зупинімося на анкетних даних, які ви зволили мені запропонувати, шановний Олександре Яковичу. Мені й надалі так до вас звертатися? Чи будуть зміни в анкеті?

– Олександр Якович Гордієнко. Змін не буде.

– От і добре. А на запитання відповім. Це особлива камера допитів…

– Я бачу.

– Ах, ви про ці плями на стінах, стелі й, зрозуміло, на підлозі. Запевняю: багато з них – сліди, що залишилися від царського режиму. Я розумію. Ви з вашим козацьким дитинством, отроцтвом і юністю були особливо далекі від світу криміналу. Тому… певен: вам невідомо, що до війни з японцями особливо небезпечний кримінальний елемент кораблями відправляли на каторгу. Так далеко, що й уявити не можу, кому це на думку спало. Десь навіть згоден, що Сахалін – ідеальне місце для каторжан. З острова не втечеш на волю. Розумію і головну ідею – каторжани відбудуть термін, звикнуть, обживуться і не забажають повертатися в Росію. Так і з’явиться цивільне населення на тому Сахаліні. Нехай поки що з покидьків суспільства, зате діти, ні, радше їхні нащадки, можуть стати законослухняними і вірнопідданими. А після того, як Японія надавала тумаків імператору всеросійському в тій війні й відірвала половину Сахаліну, злочинців вирішено було залишати в центральній частині імперії, але в каторжних в’язницях. Знаєте… ці ланцюги, кайдани та інше… Зокрема різки… Сікли усіляких бунтарів і порушників тюремного порядку. Справді, десь на початку століття був наказ Міністерства юстиції «застосовувати у в’язницях тілесні покарання, зважаючи на психічний стан арештантів і їхню інтелігентність». Але це вже на розгляд начальника в’язниці. Бувало, й пику били та інше. А тут було найзручніше. Запевняю, якщо у цій камері зазвучать єрихонські сурми[19], їх навіть поверхом вище не почують.

– Зручно для розстрілів, – криво посміхнувся Олександр Якович.

– Насміхаєтесь?! Але в Херсоні виконують вирок абсолютно в іншому місці. Місцях… А щодо того, чому ми зустрічаємося тут… Зручно. Сюди спускаються тільки ті, кому слід. І окремий вхід є в ці підвали. Та й інші причини. У кожної в’язниці є секрети.

– То ви з тюремників, товаришу Варніч?

– Саме для вас – товариш Варніч. Як виняток. Впевнений, коли все це закінчиться, ми ще потиснемо один одному руки як товариші. А стосовно вашого зауваження… Відповім – я з покоління «пінкертонщиків». Розумію, у вас були інші наставники та інші інтереси. А були люди, які начиталися книжок про пригоди російського детектива Путілова та інших героїв бульварної літературщини на кшталт Ніка Картера, а особливо Ната Пінкертона, й почали марити роботою в «розшуку». Бувало, з дому втікали, як, наприклад, я – дванадцятирічний Альбертик. Дістався з Пензи аж до Москви! Затримали на вокзалі. Тому поліційному чину, що мене затримав, я відразу заявив: «Хочу до вас у сищики. Я грамотний і цю справу добре знаю. Можу хоч зараз що завгодно розслідувати. Від мене ніхто не сховається. Тільки до батька не відправляйте. Все одно втечу, бо ж розшукове діло дуже люблю…» Ось таким смішним хлопчиком я був. А зараз… Самі бачите… Та, перш ніж ми почнемо нашу першу, певен, дружню бесіду, будьте ласкаві підкріпитися. Сподіваюся, у вас немає упередження до окосту, копченого сала і дніпровського оселедця. А для початку по чарці. Не дивіться на мене так. Хочу бути з вами гранично відвертим – у цьому випадку я виконую наказ. Ви нам потрібні, а ми потрібні вам. У разі нашого спільного успіху будуть виконані ваші домовленості з Феліксом Едмундовичем. А я отримаю нову квартиру в Москві. Теж непогано. А якщо ні… Зрозумійте: на одній гілочці сидимо, мій дорогий, навіть дуже дорогий Олександре Яковичу. Та й записали ми вас під прізвиськом Мідас[20]! Отож будемо розмовляти – і намагатися сподобатись один одному. Бути друзями – значить бути один одному корисними. І пам’ятайте: обдурити друга – перетворити його на ворога. З цієї хвилини ви, Олександре Яковичу, не арештант, а особистий друг уповноваженого особливого відділу Херсонської ЧК Альберта Михайловича Варніча. Тобто мій. Від вас залежить, ким, з ким і куди ви звідси підете. Ви для нас дуже цінний і важливий. Бачите, навіть сюди вас перевели з Богородицької. Це щоб уникнути можливої помилки.

– І якої ж?

– Час від часу вичищають камери в наших підвалах. Бувало – помиляються. Усіх зара`з – а потім бігаєш, шукаєш, а людини вже нема, і справа сама собою закрита. Так що вип’ємо за нашу плідну дружбу.

– За щось інше ні, а за корисну дружбу навіть з ворогом вип’ю. А ви хіба нічого не записуватимете? І навіть протоколу вести не будете?

Альберт Михайлович від душі розсміявся.

– ЧК і так на вас неймовірно витратилась. То бодай на папері й чорнилі заощадимо. Почніть з того, що вважаєте за потрібне сказати. У нас є час… Усе на користь довіри буде.