Читать книгу Отаман - Виктор Вальд - Страница 4

Не стримався, випустив пташку щастя з рук. І полетіла та пташка. І стало гірко-гірко. І не тільки на душі. Гірко стало й у роті. І від образи, і від присмаку власної крові.

Ох, і такий окатий цей гад – Варніч. На одну мить відкрив долоню, на мить блиснула монетка – і все. Побачив якимись диявольськими очима золоту монетку уповноважений Варніч – і тут-таки обхопив своєю здоровезною рукою вже затиснутий кулак.

– Що там у тебе, Тищуку?

– Нічого, – усміхнувся конвойний Тищук і негайно отримав удар у цю усмішку.

– Йди за мною! – суворо велів товариш уповноважений особливого відділу Всеросійської надзвичайної комісії при Народному комісаріаті.

Не такий він і великий, цей будинок колишнього буржуя Тюльпанова на вулиці, що за старого режиму звалася Богородицькою. І як тут поміщалася гімназія тих тюльпанових гімназисточок? Звичайно, гімназисточки тоненькі і їм місця багато не потрібно. Класи, їдальня, танцювальний зал. Усе для навчання й підготовки до щасливого заміжжя.

А от для потреб Херсонської ЧК внутрішній периметр перетворили на справжній лабіринт зі, здавалося, нескінченних коридорів і переходів, камер для ворогів і кімнат для слідчих дій, караулок і підсобних приміщень. І на кожному кроці або ґрати, або товстенна металева сітка. Відтепер уже жоден Петлюра, Денікін чи Врангель не зможе викинути з Херсона соратників Залізного Фелікса[11]. Тому влаштовувалися, як то кажуть, «на віки». І все-таки…

Це не вісімнадцятий рік і навіть не дев’ятнадцятий! Хоч тривожний, але все-таки переможний двадцятий, коли закопали в кримську землю останню білогвардійську сволоту. Утім, і в травні двадцять першого роботи для ЦУПНАДКОМу[12] було багацько.

Особливо для ударної сили ЦУПНАДКОМу – Особливого відділу Херсонської повітової НК. Придушені влітку двадцятого року селянські повстання на Херсонщині все ще відлунювали пам’яттю про степову дивізію Костя Блакитного[13]. Тоді ледве відбилися за допомогою артилерії червоних бронекатерів. Зруйнували вогнем із Дніпра чверть Херсона, але встояли. Блакитний подався в Холодний Яр. Та зарано тішитися. І навесні ще вештаються херсонськими степами залишки зграї незабутнього батька Махна. Сам батько втік до Румунії, а хлопці його все ще на щось сподіваються або мстяться новій владі, підживлюючись харчами й бійцями на далеких хуторах. Та й своїх «батьків таврійських» у степах за останні роки розвелося більше, ніж хуторів.

І в Херсоні неспокійно. Роботи практично немає. Кваліфіковані робітники розбрелися по селах. Ті, що залишились – шантрапа та п’янчуги, їм би тільки бешкетувати. Добре, що наразі по-дрібному, але щоночі в місті чутні постріли.

Тож зарано розслаблятися. Слід бути ще більш стійкими й дисциплінованими. Особливо співробітникам Особливого відділу ЦУПНАДКОМу. А якщо хто ослаб або розм’як… Цей буде гірший за будь-якого ворога. Такому кулю в потилицю – і без розмов. Тому що той, хто був своїм, не може бути іншим.

Травень 1921 року в Херсоні видався напрочуд спекотним. Та й сама весна була тривожною. Селяни, обливаючись потом, з тривогою спостерігали ще в квітні за тим, як за їхніми плугами й боронами тягнеться хвіст пилу. В середині квітня небо миттєво потемніло й задушливі дні завершилися раптовими зливами з гуркотом грому, які лякали ще дужче, ніж навічно вбиті в пам’ять артилерійські канонади. Потім в степу, а особливо в Херсоні, запанувала нестерпна спека.

– Бога прогнівили, тому й грози ранні. Себто буде сухо, і врожаю не чекай. Ні хліба, ні роботи!

Так голосив отець Діонісій у Греко-Софіївській церкві. Коли по нього прийшли, він високо затягнув псалми царя Давида: «Ти оточуєш мене, і всі шляхи мої відомі тобі». Шлях йому був у підвали ЧК, де його оточили набиті в камеру спекулянти, саботажники, порушники трудової дисципліни. А ще з десяток робітників, які покинули свої цехи і подалися за місто в пошуках хліба. Хтозна, може, і для участі у збройній боротьбі з радянською владою.

Худючі всі, не те що конвойний Тищук. Он яка пика. Та й весь огрядний. Все-таки поживний пайок у співробітників НК.

– Кажи, – гидливо мовив уповноважений НК.

Мовив тихо, але цього «тихо» вистачило на те, щоб конвоїр, як від сильного удару, позадкував до стіни, а далі сповз по ній.

Не прийнято в НК обговорювати, хто звідки прибув і таке інше. Але все ж краєм вуха Тищук чув, що цього Варніча відрядили з Криму. Там, після того як вибили Врангеля, доводилося цілодобово лежати за кулеметами, виконуючи настанову Кримревкому: «Забити наглухо в труну буржуазію, яка вже здихає і корчиться в судомах!»

Уже стоячи на колінах, конвоїр пошепки відказав:

– Диявол поплутав.

– Клади на стіл, – не підвищуючи голосу, звелів Варніч.

На покритий зеленим сукном із численними брудними плямами стіл уповноваженого ЧК лягла царська золота монета номіналом п’ятнадцять рублів.

– Наган! – ще один наказ від Варніча, і також майже лагідним голосом, від якого віяло холодом.

– Зараз, зараз… – майже панічно зашепотів Тищук.

Поруч із монетою тремтлива рука конвоїра поклала зброю.

– І?.. Чекаю пояснень! – це чекіст мовив украй сердито.

Щелепа Тищука тремтіла, але це не завадило його короткій розповіді.

Того контуженого доставили з приміського селища Антонівка, що за сім верст від Херсона вище по Дніпру. Ніби нормальний на вигляд. Обличчя трохи видовжене, як у багатьох у цій степовій місцевості. Очі то сірі, то голубі – відразу й не визначиш. Ніс тонкий. Під ним короткі вуса, такі самі пшеничні, як і волосся на голові. А ще губи – мов безкровні на засмаглому обличчі. Зросту середнього. Статури худорлявої. Особливі прикмети? Хіба веснянки… Не рясні, як у хлопчиська, але де від них дітися. З виду звичайний хуторський парубок, але точно пришиблений – одне слово на годину розтягує, а писати не може, бо руки тремтять, як у останнього п’янички. Так що помічник уповноваженого Пурас кілька разів в пику йому заїхав і звелів поки що його в загальну камеру кинути.

– А за що його Пурас заарештував? Знаєш? Бо мені чомусь іще не доповідали, – спокійно і навіть з усмішкою запитав Варніч. Конвойний змахнув піт з лиця. Можливо, й не розстріляє наразі в підвалі. Значить, ще пожити можна.

– Та той… – зам’явся Тищук, але холодні іскри, що зблиснули в очах чекіста, змусили його забути параграф, згідно з яким конвоїр чітко виконує наказ командира, і при цьому сліпий, глухий і німий. Вартовик Тищук уже рік при повітовій ЧК і йому відомо, як чекісти ревно стежать за роботою один одного. У цій мовчазній війні молодшим чинам потрапити між двох жорен – однаково що кулю всадити собі в скроню. Але треба викручуватися.

– Прийшла анонімка, що в Антонівці мешкає білий офіцер. До неї була прикріплена картинка – фотографія того контуженого… У черкесці, з погонами, і груди в хрестах. А глянеш на нього – ну чисто дурник сільський, простачок…

– Умілий ворог і маскується вміло.

– Авжеж! Точно сказали, Альберте Михайловичу. Досвідчений ворог! Ну, а так… Дурень дурнем… Виніс він парашу з камери й руку мені простягає. Думаю: як вмажу по пиці, так і вб’ю… Ну геть офіцерик дохлий. А він долоню випрямляє, а на ній ось те… що на столі. А ще кострубато каже, але зрозуміти можна. Мовляв, три дні не їв. Хлібця хоче.

Варніч усміхнувся. У нього давно накипіло на цього помічника Пураса.

– А що Пурас, не велів його обшукати?

– Чому не велів? Я його й обшукував згідно з параграфом. І при затриманні, й особливо ретельно у нас. Самі знаєте. Догола. Речі прощупав, у всі можливі природні схрони людські заглянув і помацав. Не було у нього ні чорта. А тут…

І конвоїр розвів руками.

Альберт Михайлович глянув на срібний кишеньковий годинник.

– Часу, як завжди, не вистачає. Роботи багато. А останній тиждень вже просто відчуваю, що падаю з ніг. Але ж нічого не вдієш – у Херсон з Миколаєва днями прибуває сам Залізний Фелікс! Який тут може бути відпочинок, коли потрібно місто приготувати і вичистити від усякої мерзоти. Чув про приїзд Дзержинського?

Тищук люто затряс головою. Чекістську науку він досконально вивчив.

– Не чув і не чую, – сказав упевнено.

– Гаразд, – розсміявся уповноважений Варніч. – Може, порадуємо Фелікса Едмундовича? Може, змова якась? А може, в нього ще золото є? Зараз питання про експропріацію золота й валюти як ніколи важливе. Тягни офіцерика сюди.

***

– Якби я не служив в ЧК… Якби я щодня не вникав у найскладніші й найзаплутаніші справи, то вигукнув би: маячня! Маячня все те, що зараз ми чуємо. За чотири роки було всяке. Було й таке, що і маячнею назвати – вже маячня. Тому краще все ж уточнювати й обговорювати, а не звинувачувати співробітника особливого відділу в недоробках і помилках…

Після різкого виступу Аросєва в кімнаті запала тиша. Бо після слів голови Верховного революційного трибуналу України неодмінно має йти думка народного комісара внутрішніх справ РРФСР, а з 14 квітня ще й народного комісара шляхів сполучення РРФСР першого і незмінного голови ВЧК Фелікса Едмундовича Дзержинського. Але той мовчав, дивлячись у вікно, що виходило у внутрішній дворик Херсонської ЧК.

Від цього тривалого мовчання всім відповідальним супроводжувачам Залізного Фелікса стало здаватися, що тісна кімната якимось незбагненним чином раптом почала перетворюватися на льодовик. А ще якихось десять хвилин тому всім було душно від тісноти й зачинених вікон.

За годину настане перший літній день 1921 року. Це за календарем. А насправді сонце вже два тижні безжально атакувало Херсон, пронизуючи будинки від дахів до підвалів, випалюючи траву в численних парках і скверах та скручуючи листя на деревах. Вулиці пливли в спекотних міражах, а босоногі хлопчаки і чимало дорослих перебігали розпечені бруківки підстрибом.

Навіть могутній Дніпро, який підкріпився щедрими теплими дощами десь у верхів’ях і через це розсунув береги й затопив острови та квітучі різнотрав’ям заплави, не освіжав повітря. Не зробив винятку навіть для тих, хто 31 травня 1931 року на старенькому колісному пароплаві «Нестор-літописець» прибував із Миколаєва до Херсона. Попри те що на його борту були руйнівники старого світу, які в новому погрожували не чекати милості від природи, а казку зробити бувальщиною. І обов’язково в найближчому майбутньому!

Шльопаючи лопатями по воді, уламок старого світу, трудяга «Нестор-літописець» пристав до уцілілої ділянки дерев’яної пристані. Спінені хвилі накинулися на човни вздовж пристані, й ті задзвеніли швартовими іржавими ланцюгами і заметушилися, не знаходячи собі місця. На пароплав убігло херсонське начальство і завмерло, коли побачило знайомий із портретів гострий профіль і найвідомішу в Радянській Росії борідку, копіювати яку мало хто наважувався.

– Покажіть порт і суднобудівну верф, – порушив мовчанку Дзержинський, не почувши пишномовних привітань.

За пів години прикордонний катер «Червоноармієць» вже петляв навколо потоплених суден і барж. Начальник Рупводу[14] Бобров оповідав про трагедію кожного з них, що загинули від врангелівської артилерії, яка минулого літа стояла на тому боці Дніпра. Проплили і повз напів зруйновану будівлю судноверфі. Фелікс Едмундович насупив брови й витріщився на кітель начальника порту. Ґудзики і формена бляха на ньому сяяли, як у старі часи.

За годину в клубі водників на Судовій вулиці нарком двох найважливіших наркоматів провів засідання Херсонського районного управління водним транспортом. Усі учасники наради одностайно проголосували за щонайкоротші терміни підготовки річкового флоту до повноцінної роботи. Призначили відповідальних і встановили ці «щонайкоротші терміни». Не знайшлося нікого, хто бодай у дрібницях не погодився б із головним чекістом нової країни.

Тут-таки в їдальні клубу й пообідали. Вечеряли вже в управлінні ЧК. Після вечері за старою доброю звичкою взялися за аналіз роботи місцевих відповідальних товаришів. Як то кажуть, «на солодке» залишили своїх, «рідненьких» – херсонських чекістів-мародерів.

Без сумніву, працювати серед населення вони навчилися: закликали, тиснули на свідомість, наказували, зупиняли перехожих і переконувалися, що ті, згідно з постановою Ради народних комісарів, із золота мають при собі тільки обручку і хрестик дозволенної ваги, та ще жінкам дозволялись золоті сережки. Навіть чекісти, як виявляється, були не байдужі до слабкої статі. З особливим завзяттям здійснювали обшуки в будинках заможних херсонців.

Колишні несвідомі буржуї, купці, чиновники та інша наволоч хитрували й обманювали, як могли, трудящих країни і добровільно не повертали вкрадене в народу. Переплавляли золото та робили з нього цвяхи, на які вішали картини й портрети нових вождів; зашпаровували штукатуркою в стінах золоті царські монети або набивали ними труби у бильцях ліжок; ховали антикваріат, коштовне каміння й золоті вироби в хитромудрих тайниках і навіть у вбиральнях. Усе це було марним перед досвідченим оком і гострим нюхом товаришів з ЧК. А якщо їхні досвід і наполегливість не спрацьовували, то вони вміли розговорити несвідомий елемент, зазвичай навіть не виходячи з його помешкання. І той здавав усе, бо умивався кров’ю і шаленів від виду оголених дочок або дружини.

Не завжди складалися протоколи й акти про вилучення. Особливо в перші місяці влади, яку принесла пролетарська революція. Тому по Херсону наполегливо повзли чутки про те, що є серед чекістів нечисті на руку співробітники. Але ж про чисті руки чекістів, їхні полум’яні серця й холодний розум і так часто говорив на нарадах Фелікс Едмундович. Тому виявляв і безжально знищував гниль, що посміла напнути на себе чекістську шкірянку, в якій, на відміну від іншого одягу, не заводилися воші й так зручно зберігалося вкрадене.

Таку гниль у Херсоні й виявили – аж п’ять співробітників. Цьому особливо сприяв Олександр Якович Аросєв, який у полум’яному 1920 році був головою Херсонської губернської ЧК. Здавалося, найкращих Аросєв забрав із собою до Харкова для роботи у Верховному трибуналі. Якраз – ні! Усе-таки залишив у Херсоні свої очі й вуха, які виявили тих товаришів по службі, хто чинив мародерство.

Із мародерами було все зрозуміло. А як бути з доповіддю уповноваженого особливого відділу товариша Варніча? Напевно, не знав цього й сам головний чекіст.

Така думка прослизнула в багатьох головах близьких соратників. Вони почали переглядатися – і, звісно, усвідомили, що колеги-чекісти вже відчитали цю крамольну думку, яка так підступно заповзла в їхні голови. І від цього в головах похололо і стало здаватися, що й стіни, попри задушливу духоту, стали покриватися інієм, шар якого збільшувався з кожною хвилиною мовчання Дзержинського.

Певно, й самому Феліксу Едмундовичу стало нестерпно холодно. Він мерзлякувато повів плечима і, нарешті відірвавшись від вікна, повернувся до колег по полум’яній боротьбі за щастя трудящих усієї планети.

Далі сталося надзвичайне. Вперше після замаху в березні 1918 року Фелікс Едмундович Дзержинський власноруч відчинив вікно.

Соратники, розбившись на групки «своїх», до третьої години ночі шепотілися і безперервно курили. Але при цьому жодного разу не обмовилися про відчинене вікно.

Кожному партійцю, пролетареві й свідомому селянину було відоме прізвисько Залізний Фелікс. Ніхто не сумнівався, що тільки Фелікса Едмундовича воно може стосуватися. Адже більш принципового партійця, якого не вдасться зігнути ні ворогам, ні обставинам, не було, немає і не буде. І тільки деякі старі чекісти знали причину того, чому вони назвали свого начальника Залізним. Вони пам’ятали березневий день 1918 року. Пам’ятали і колишній кабінет голови ЧК на найвідомішій вулиці Москви – Великій Луб’янці, 11. Сюди, в Москву, після того як правити зі спорожнілої колиски революції Пітеру стало неможливо, слідом за Леніним і червоним урядом перебралася і Всеросійська надзвичайна комісія. Вона одразу ж облюбувала і реквізувала тут будинок страхового товариства «Якір».

Недремна варта революції виділила своєму голові кутове приміщення на другому поверсі – світле й просторе, з меблями і величезним, заввишки з людину, сейфом, що залишився від колишніх господарів. І ось у розпал напруженого трудового дня у відчинене вікно голови ВЧК з вулиці влетіла ручна граната. Дивом помітивши гостю, Дзержинський за лічені секунди подолав відстань із-за столу до відкритого броньованого сейфа. Вибух гранати пошкодив меблі, стіни, з вікон повилітали шибки, і тільки сумлінно виготовлений німецькими майстрами сейф залишився цілий і неушкоджений.

Коли в кабінет увірвалися колеги-чекісти, вони побачили крізь смуги пилу й диму Фелікса Едмундовича, який вилізав із залізного сейфу. Живий і неушкоджений! Того-таки дня йому виділили інший кабінет – із вікнами, що виходили у двір; він був менш вразливий для замаху. Але з того дня Дзержинський, який отримав прізвисько серед своїх співробітників Залізний, не торкався вікон. Помітивши це, в його присутності вікон не торкався ніхто інший.

Отже, уночі з 31 травня на 1 червня Фелікс Едмундович відчинив вікно. При цьому тільки найближчі соратники помітили, як змінилося обличчя головного чекіста. Інші, ті, хто смів підняти очі на мить, щоб побачити в одному образі щит і меч революції, нічого особливого й не завважили б. Але наближені, які бачили Дзержинського вдень і вночі, в дні поразок і перемог, про себе відзначили, як з-під блідої шкіри завжди запрацьованого ватажка раптом виступили сірі плями. Як загострилися риси обличчя, а сірі очі непохитного чекіста стали майже білими.

При цьому голос Дзержинського звучав так само, як і раніше, й ніхто не посмів проігнорувати наказ бути в підвалі о третій ранку. Хоч як не хотілося декому бути присутнім при страті хай і колишніх, та все-таки чекістів! Та що вдієш: сам Фелікс Едмундович наказав бути всім тим, хто супроводжував його у поїздці на південь. Чи то хотів нагадати, що смерть заслужено наздожене кожного свого, який зрадив справу партії та революції. Чи то волів вказати, що ще рано спочивати на лаврах переможної революції – адже роботи не поменшало, а навпаки. Чи то мав ще якісь причини, про які нехай кожен здогадується сам – і обливається від цих припущень холодним потом.

Але в підвал колишнього губернського казначейства сам Фелікс Едмундович о третій годині ночі не спустився. За пів години присуд над чекістами-мародерами таки було виконано, а присутні «гості» вирушили в оточені чекістів до готелю «Лондонський»[15] на довгоочікуваний відпочинок.

***

Розбуджений першим вранішнім промінням степовий вітерець, що за ніч увібрав солод різнотрав’я, зметнувся назустріч сонцю, але швидко втомився й по широкій спіралі став опускатися до землі. На передостанньому витку вітерець зачепився за скромні будиночки військового форштадту, званого Воєнкою, і понісся в нескінченність степів, залишивши в Херсоні свої повітряні пір’я-потоки. А ті лагідно осідали на стінах, дахах та деревах і сором’язливо, з приємною свіжістю пливли у відчинені вікна. Якщо вікна, звісно, були відчинені.

А відчиненого «залізною» рукою вікна на другому поверсі Херсонської ЧК ніхто не посмів торкнутися. Навіть всупереч інструкції. І це задоволено завважив про себе Фелікс Едмундович, ба навіть посміхнувся. Присутні, звісно, помітили цей прояв людських почуттів, адже не зводили очей з головного чекіста. Природно, що ця усмішка викликала різні здогади у присутніх, але лише народному комісару до кінця була зрозуміла причина її появи.

Фелікс Едмундович м’яко закрив теку, матеріали з якої вивчав останні пів години, й повільно обвів поглядом сірих очей усіх тих, що були перед ним у кімнаті. При цьому голова верховного революційного трибуналу товариш Аросєв, який сидів на краєчку жорсткого стільця, випрямив спину, але, хитнувшись, залишився сидіти. А ось чекіст Варніч, що стояв за його спиною, ще більше витягнувся – хоча й до того застиг у зразковій стійці «струнко». Тільки той, про кого попередня доповідь сприймалась як «маячня», так і залишився стояти, спершись на стіну, не змінивши пози за весь той час, поки тривав допит. Допит, що завершився детальним вивченням документів самим Дзержинським – із тієї теки, яку він згорнув зараз багатозначно м’яко.

Тепер слід було скласти кубики цієї справи в правильну піраміду й увінчати її правильним рішенням. Фелікс Едмундович підійшов до відчиненого вікна і твердо вимовив:

– Добре. Я приймаю ваші умови. Але не чекайте будь-яких письмових угод абощо.

– Вони мені не потрібні, – тихо, проте виразно відповів той, хто ще кілька днів тому кожне слово розтягував на годину, тряс контуженими руками й ледве утримував голову на витонченій голодом шиї. – Ви ухвалили правильне рішення. Таке ж правильне й корисне, як і тоді, в порту, коли доправились до Херсона.

Здається, вперше в житті Фелікс Едмундович здригнувся. Він обернувся до арештанта, підійшов до нього впритул. Але погляд головного чекіста, який змушував людей з кам’яною натурою розсипатися на пісок, не вразив цього непримітного чоловічка.

– Товаришу Варніч! Віднині ви безпосередньо будете займатися цією справою. І жодною іншою. Будете їсти і спати поруч із цим… Відведіть в’язня.

Після того, як за уповноваженим особливого відділу і його арештантом зачинилися двері, Дзержинський звернувся до голови Верховного революційного трибуналу України.

– Тебе я знаю багато років, Олександре Яковичу. Хочу знати ще принаймні стільки ж. Тож тримай справу під особистим контролем. Тим паче що підслідний – тезко тобі і по імені, й по батькові. І це знаково. Не підведи!

– Слухаюсь, Феліксе Едмундовичу, – і, вже відчинивши двері кімнати, приклався хусточкою до спітнілого лоба й тихо додав: – Не підведу. Ти ж мене знаєш.

– Знаю! Іди відпочинь. І мені потрібно прилягти.

Двері тихо зачинилися. Дзержинський подивився в дальній кут. Там, за чорною конфіскованою шовковою ширмою з червоними китайськими драконами, було поставлено для нього конфісковане ліжко.

– І як він знав? – звернувся немов до себе впівголоса. – Або хто йому сказав? І що сказати, коли я ще ні з ким про це не говорив. Це було тільки в моїй голові. Якось промайнуло. Як спалах, як блискавка. Але така, що я встиг розгледіти батька. Адже він почав учителювати саме в цьому місті, в тільки-но відкритій чоловічій гімназії. Можливо, він назавжди пустив би корені в цьому Херсоні, якби не циркуляр жандармського управління «Про встановлення поліцейського нагляду за вихідцями з Польщі, які перебувають у Херсонській губернії». І тоді в мене було б зовсім інше життя. І тоді б я не застрелив свою сестричку… Я просто був дитиною і грався з батьковою рушницею… А сьогодні, спускаючись із пароплава, я… Мені здалося, що я її побачив! Ні… Звісно, це була не вона. Просто безпритульна дівчинка років шести-семи… А таких безпритульних у країні мільйони! І тієї миті зрозумів, що тільки я зможу швидко й ефективно побороти цю ганьбу революції. Уже завтра ЧК отримає наказ про ліквідацію дитячої безпритульності в найкоротші терміни. Я запроваджу для цього ще одну ЧК[16]! Але самого лише мого бажання в жодному разі недостатньо. Потрібні продовольство, паливо, ті ж учителі, будівлі й ще купа всякої всячини. Чимало цього можна купити за кордоном. Особливо продовольство! Ось де б знадобилося золото. Як гадаєш, чи справді можна розраховувати на це херсонське золото?

Останнє вимовив уже голосно.

Тонко заспівали ліжкові пружини за шовковою ширмою. Плавно відсунулася одна з частин ширми, зігнувши вогнедишного дракона. А коли дракон повернув своє мальовниче єство, перед головним чекістом країни Рад постав чоловік украй невиразної зовнішності, в поношеній гімнастерці й галіфе. Комісарська куртка і стоптані чоботи надавали йому вигляду бувалого в бувальцях чекіста, який так і не зірвав жодної зірки вдалої службової кар’єри.

– Треба діяти як людина думки. А гадати і сподіватися – це вже майже здатися!

– І що?.. – суворо подивився на співрозмовника Фелікс Едмундович.

– Думаю таке: англійські печатки на ящиках, без сумніву, справжні. А золото в цих ящиках, із клеймами ювелірних заводів Фаберже та Морозова, без сумніву, відповідає пробі й вазі. Але…

Подивившись на шовкову ширму з нескінченно далекого Китаю, Дзержинський запитав:

– Упевнений, що китайці не допоможуть?

– Я розмовляв із Саном і Ваном. Вони великі майстри своєї справи. У Китаї тортури – це мистецтво. Люди в їхніх руках – лише заготовки для шедевра ката. Їхній досвід дозволяє з першого погляду оцінити цю заготовку. Але для переконливості вони все-таки застосовували до цього суб’єкта вашої домовленості свої голки. Відразу ж і заявили, що ця людина – не зовсім, так би мовити, людина. Сказали, що є такі особливі люди, маківки яких торкнувся сам Будда!

– Божевільний? Фаталіст? Фанатик?

– Радше святий, наділений милістю небес…

– Добре, що тебе не чують інші наші товариші…

– Ще китайці запропонували таке: щоб наш знайомець усе-таки виказав місце, де зберігається це золото, застосувати останній аргумент – змію, що обвиває нефритове гніздо. Це тортури, коли роздвоюється член, розрізається й вивертається мошонка, і… Такий неймовірний біль, після якого він якщо виживе, то назавжди втратить розум.

– Не наш випадок… Залишається тільки пряник для того, кого торкнувся сам Будда? Сподіваюся, що ці брати Сан і Ван знають, про що кажуть. Китайські товариші багато чим допомогли нашій революції.

– Так. І це не забудеться… Згоден: батіг – не наш випадок. Але…

– Щоб ти не мучив мене своїм «але», займися цією справою сам. Сподіваюся, що тобі це буде цікаво і задовольнить твій гострий розум, мій надійний товаришу Ґете?

Після довгого мовчання надійний товариш Ґете відповів:

– У великого Ґете[17] є мудра думка: «Розумні люди – найкраща енциклопедія!» Думаю, що наш арештант – людина особливого розуму та здібностей.

– А поки що наказую без особливого галасу перевернути Херсон, починаючи з його підземелля.

На ці слова Голови ВЧК розмовник стенув плечима.

– Гадаю, що чорнило, папір і пір’я – правильніший шлях. У мені утвердилось бажання дослідити книгу життя того, кого, можливо, торкнулися небеса. І ще… Ви відчинили вікно…

– Серце мало не розірвалося. Такого нестерпного болю ще не було… Відтоді як побачив залиту кров’ю сестру…

***

Термінова телеграма. Цілком таємно. Москва. Луб’янка. Відділ по боротьбі з контрреволюцією. Уповноваженому з особливо важливих справ товаришеві Ґете.

(З оперативного донесення від 5 червня 1921 року).

Згідно з вашим розпорядженням, Мідас переведений у слідчу в’язницю[18] в камеру особливого контролю. Забезпечений посиленим пайком. Охоче йде на контакт зі слідством. Подальша робота – згідно з вашою інструкцією та переліком наданих запитань. Уповноважений Варніч.