Читать книгу Отаман - Виктор Вальд - Страница 6

Хто ж міг знати. Хто міг подумати, що в цього сухаря, педанта, служаки до нутра кісток, осавула Котляра такий сильний і чудово поставлений голос. При цьому він здатний ще й так висвистати пісню, що козаки, розчулившись, із заздрістю витирали тильним боком долоні вдячну сльозу. При цьому поглядали один на одного, кивали і, закінчивши одну пісню, відразу переходили до іншої.

Що й казати – разом із піснею з козаків рвалася на волю й душа. Під невпинний і веселий стук коліс 1-й Кавказький полк поспішав на війну!

Там, за Каспієм, залишилися огидні пустелі зі своїми задушливими піщаними бурями і саманні казарми, конюшні та фортечні стіни. Кушка – не тюрма. Фортеця! Але вийти за її ворота можна тільки в складі сотні, й найчастіше в погоню за контрабандистами. Ще, дасть Бог, комусь закортить вирушити у наукову експедицію в Персію або Афганістан. Тоді вчені голови в окулярах із золотою оправою покличуть із собою пів сотні козаків, що знемагають від спеки й монотонності служби. Та ще раз на рік полк виступає в почесний похід до хівинського хана – нагадує йому та іншим князькам і баям про те, що тридцять років тому в Закаспійську область прийшла влада білого царя. Непорушна і вічна!

І в тому завойованому краї співали пісні, танцювали й зачитували один одному листи з рідної кубанської землі. Адже весь особовий склад полку, від командира до водовоза, складався з кубанських козаків! Але жодного разу за всі роки полк не був у такому піднесеному настрої. Полк радів. Повернулися в Росію! І, зовсім трохи затримавшись, вирушили на фронт! А там усе, для чого народжений козак: хоробрість, молодецтво, вміння, можливість відзначитися в боях, а ще нагороди та позачергові чини. І потрібно поспішати. Війна буде нетривалою. Ось закінчиться ще до прибуття на фронт, і буде просто прикро.

Щоправда, деяким одруженим офіцерам довелося заспокоювати дружин – але на те вони й дружини, щоб сльозами проводжати на війну.

Добре, що більшість офіцерських і козацьких дружин не встигла на вивантаження полку в Баку. І це слава Богу. Не потрібно їм було бачити, який жалюгідний вигляд мав полк після каспійської качки. Козаки – напів хворі, немиті, нечищені, мокрі й зігнуті в три погибелі від холодних дощів. Коні ще гірші – брудні, неприємні на вигляд, ніби їх побила короста. А ще… Усі коні витерли свої хвости об дошки бортів «догола», і тепер ті стирчали, немов качани[21]. І здавалося, що нічого вже не виправиш. Але козаки на те й козаки. Жартами і примовками та за роботою полковою швидко самі оговталися й коней любов’ю відродили. Он які тепер козаки браві й охайні. Сидять біля прочинених дверей теплушок, звісивши ноги, і заливаються піснями й сміхом. А хвости у конячок відростуть. Буде чим відганяти турецьких комарів і ґедзів.

У Тифлісі[22] останній ешелон затримався. Старшини полку зранку відбули в штаб Кавказького фронту. Вільні від чергування офіцери-закаспійці «відбили» кілька столів у переповненому офіцерами вокзальному ресторані. Чи то від службового старанності, чи то від гордості за земляків, а радше заради особистої вигоди, буфетник особливо рекомендував грузинський коньяк. Казав, що кращий від французького. Виготовляє його в Кутаїсі один грузин – Давид Сараджишвілі. Торік цей напій завоював тринадцять медалей на міжнародних виставках. Коньяк виявився чудовим. Фрукти – свіжими й солодкими. Шашлик танув у роті.

Поправивши бездоганно чистий жерьолок[23], сотник Неустроєв вирішив приєднатися до Захарія Герасимовича.

– Здивований, пане осавуле. Здивований…

Захарій Герасимович скосив око на молодого сотника.

– І чим же, пане сотнику?

– Не тільки вашим голосом, а й тим, як майстерно ви його використовуєте. Це не просто спів… Це… Це… Що це?

Захарій Герасимович із подивом подивився на сотника, котрий хапав відкритим ротом повітря, і простежив за його поглядом. Усміхнувся старий служака-осавул, якому вже було за тридцять. Але не встиг ані слова сказати, ані стримати свого товариша по службі.

А той уже кроків за двадцять розпікав дев’ятьох козаків. І, правду кажучи, було за що. Всяке буває на війні, коли йдуть бої, коли доводиться здійснювати багатокілометрові марші або місяцями сидіти в окопах. Але щоб у такому вигляді висуватися на фронт? Це просто принизливо для російської армії! Були вони у старих, бувалих у бувальцях, а в багатьох місцях ще й з різнокольоровими латками світло-сірих черкесках дивного крою з пом’ятими малиновими погонами. У нестатутних широченних шароварах із плоскими до непристойності папахами, без кокард і козацьких відзнак, що були даровані на головні убори імператорами багатьом кубанським і лінійним полкам. Ба більше: ці горе-вояки ще й не мали натільних сорочок. У розкритих комірах бешметів це було особливо зухвалим.

– …навіщо государ імператор назавжди звільнив кубанського козака від всякого податку? Щоб козак справив собі стройового коня і вирушив у похід в справному обмундируванні! А ви… Ви ганьба імператорської армії. Ви ганьба війська кубанського! Вам що, курка на ногу наступила?

– Пане сотнику! Йдіть за мною! – пролунав за спиною розгніваного офіцера голос осавула Котляра. Підкоряючись наказу, сотник Неустроєв повернувся на каблуках і, важко дихаючи, пішов слідом за старшим офіцером.

Відійшовши на дюжину кроків, Захарій Герасимович відсердився й тихо сказав підлеглому офіцерові:

– Одразу ж погоджуся, що ваш гнів, Петре Івановичу, доречний. Під час війни держава зобов’язана надати козацьким частинам гвинтівки, кулемети й артилерію. Вся інша зброя, а також амуніція й обмундировання – за рахунок козака, що відправляється на війну. Придивіться до зброї. Що скажете?

Сотник Неустроєв видихнув грузинський коньяк і насилу повернув голову до спертих спинами до стіни вокзалу його земляків-кубанців. Придивився і згідно закивав головою.

Нічого не скажеш – озброєні дорого. Не поскупилося начальство на цих козаків. Отже, вони того варті. Замість кавалерійського короткого карабіна або піхотної трьохлінійки Мосіна – німецький маузер, гвинтівка високої точності, сили бою і надійності. На ремені замість кинджала, гордості кожного козака-кубанця, – ніж у м’якому чохлі й кобура з револьвером. А до плечових патронташів, уже давно викреслених з армійського статуту, прикріплені бомби РГ-14 системи Рдултовського. Такі самі секретні ручні гранати надійшли для випробування й ознайомлення в фортецю Кушка саме перед від’їздом 1-го Кавказького полку на фронт. А ще на кожному з тих козаків – моток тонкої незвичайної мотузки та зв’язки гачків і кішок. Увесь цей грізний арсенал доповнювали незвичайні об’ємні мішки з безліччю нашитих кишень. Таких не передбачав жоден статут. Отже, шили самі або на замовлення.

– Поки що ми, офіцери, бачимо в козакові гарнізонну одиницю, яка, відповідно до статуту та розпорядку, повинна бути сита, задіяна в службі й мати статутний вигляд. А головне – дисципліна і суворий порядок! Та на війну завжди висуваємось, як на святу справу. А багато хто як на свято – в шовках і золоті. Можу вас запевнити, що вже за кілька днів козаки, та й ті офіцери, що не стануть ховатися за спинами своїх підлеглих у турецьких горах, та ще й узимку, дуже скоро стануть схожі на цих… Втім, я не маю слушності. Потрібно дуже постаратися, а краще народитися такими, як ці козаки. Упевнений – це ті, хто піде попереду армії. І якщо Господу буде завгодно, щоб російська армія увійшла в Константинополь, то запевняю, що першими будуть саме вони – ті, кого зараз прийнято називати розвідкою. Ім’я в них більш давнє і більш вагоме…

– Я зрозумів, пане осавуле. Міцний коньяк у цього Давида Сараджишвілі. Закрутилася голівонька. Осліп чи що… Я про них з дитинства чув. Але ні в Ейському козачому училищі, ні згодом на службі не довелося бачити. Дозвольте…

– Ідіть, Петре Івановичу, – кивнув пан осавул.

Рішуче підійшов до кубанців сотник Неустроєв. Неспішно відірвавши спини від вокзальної стіни, козаки зійшлися плечем до плеча.

– Ви, братці, не ображайтеся на те, що я тут погарячкував. Самі знаєте – війна! Пан осавул сказав, що ви першими ввійдете у ворожу столицю. Знаю – так і буде. Знаю, що на стежках війни ще не раз зустрінемося. І все ж розумієте, чого мене на крик потягнуло…

– Розуміємо. Та й те правда – стоїмо, людям баньки лоскочемо. А панове офіцери дуються та червоніють. Та з тієї натуги нас під хвіст і чехвостять. Як би конфуз у них з того дуття не вийшов, – не за статутом відгукнувся на вигляд старший роками козак.

– Ви вже третій за пів години, хто язиком нас хвацько рубає, – зітхнув інший козак, що на голову був вищий за своїх друзів. Зітхнув лукаво та очима й стрельнув. Видно, і йому, і товаришам його до душі ті розваги. – Тільки наш батько-отаман відійшов у справах. Що розчесали нас по-кубанському і нашою говіркою, то спасибі вам. А то інші піхотні й штабні кричали, ну чисто як городові на базарі, а ми й не зрозуміли. Ви, ваше високоблагородіє, і не кричали зовсім, а балакали! Хоч і голосно… Особливо за курку дякуємо…

Від тих слів враз потепліло в грудях у сотника Неустроєва.

Не за статутом сотенного величати «високоблагородіє». Таке звертання застосувалося тільки до старших офіцерів, починаючи з чину осавула. Сотника, як і прапорщика, хорунжого і підосавула, слід за статутом титулувати «ваше благородіє». Але ось вже душа кубанська! Всіх козацьких офіцерів кубанські козаки, як і в гвардії його величності, титулують «ваше високоблагородіє».

Із запорозьких часів отаман – батько для козака. Він нагодує, від смерті врятує, за хоробрість нагородить і ще багато всього. Такими були і козацькі офіцери для своїх козаків. Але була й особливість устрою кубанського війська. Більшість офіцерів від народження були, як то кажуть, від землі. Хто за гроші батьків, хто за кошт станичний – навчалися здібні дітки у військових козацьких гімназіях, потім у козацьких військових училищах, а згодом осягали головну військову науку – полкову! А генеральною академією, звичайно ж, була війна!

Раділи рядові козаки, що керують ними їхні-таки земляки. Але Бог офіцерам дав особливі знання і вміння: не допустити марної смерті чи каліцтва свого підлеглого, який найчастіше був і з однієї станиці. Адже відповідальний такий офіцер і перед колом станичним, і перед батьками загиблого або скаліченого.

Та й про курку… Згадалося Петрикові, а нині заслужено Петрові Івановичу, як мати в дитинстві покрикувала на своїх трьох синів, що від сходу сонця й до сутінків на конях гарцювали та лозу рубали. А якщо до роботи ставали, то могли й на обід не прийти.

Зволожилося праве око в геть іще молодого офіцера, але стримав руку, не пустив до ока. Зовсім вже по-станичному тихо сказав козакам-кубанцям:

– Ідіть-но, братці, на край платформи, та подалі від буфету офіцерського. Там будьте ближче до батька-отамана, поки до фронту не дісталися. Не всі офіцери тут від козачого кореня. Та й такі, як я, трапляються… напідпитку… Ну, словом… Ідіть. Чує душа, ще побачимося.

– Звидимося! – усміхнувся і навіть підморгнув панові офіцеру козак, у якого довгий чуб був обгорнутий за праве вухо. – Якраз у Стамбулі й побачимось, – і вже не звертаючи уваги на сотенного, велів: – Збирайтеся, брати-козаки. Відійдемо он туди, куди дід Назар батька нашого повів.

І пішли на край платформи своєю особливою ходою, яка звела б з розуму будь-якого стройового офіцера в тих російських гарнізонах, що перебували за козацькими землями. Лінькувато, неквапно та ще й перевальцем. Ніби зовсім ходити не вміють. Та ще й який там лад, який там стройовий крок. Точнісінько як діди, що ноги відсиділи в неспішних бесідах.

– Ну, ви бачили, пане осавуле, – вказав на спини козаків сотник Неустроєв, повернувшись до усміхненого Захарія Герасимовича.

– Бачив, – кивнув той. – У японську. Десять років тому. Ще хлопчиськом тоді був і багато чого не розумів. Але бачив, як ось так ішли до японців у тил. То особлива хода! Так ходить звір. Тихо, але невтомно, поки не схопить здобич. Особливий шик! Франтівство! Як і їхній зовнішній вигляд. Ви ж умить відрізните гвардійського офіцера від інших. Ось бачите. Тепер відрізните пластуна від навіть найбільш героїчного козака…

***

Наступний військовий потяг рушив від перону Тифліського вокзалу. Величезний чорний паровіз, пофиркуючи молочними парами, потягнув до театру бойових дій Кавказького фронту теплушки, з розкритих дверей яких відразу залунали хвацькі козачі пісні.

– О! Ще один іде…

– Та біс із ним. Не останній.

– Встигнеться ще.

– Прийде і наш час…

– І як дід аж сюди дістався?

– Отже, серйозна справа у нього до Баті.

– Я вже, правду кажучи, думав, що дід того… А він, бач, живий…

– Ну то так. Так…

Неспішно перекинувшись словами, дев’ять козаків, зрозумівши, що розмова затягується, одночасно почали набивати люльки, кожен своєю особливою тютюново-трав’яною сумішшю. З кінця платформи, куди їх запросив бравий сотник-закаспієць, вони дивилися вниз, уздовж полотна, де оддалік від публіки, яка проводжала та прогулювалась, їхній старший, командир, між собою отаман, а частіше «Батя», не погоджуючись, махав руками, намагаючись перечити згорбленому старому. Той, геть висохлий дідок, мовби й погоджувався зі своїм розмовником, але, варто було Баті опустити руки, тут-таки казав щось таке, що знову змушувало отамана піднімати руки до небес, опускати до землі і, як останній аргумент, показувати ними на своїх козаків.

Той, хто спричинив таку поведінку командира, стояв за спиною старого і одразу ж не сподобався команді. Геть іще хлопчисько. Здається, ще й в ластовинні. Та такий білявий, що й не зрозумієш, чи є в нього хоч якісь вуса. А вже брів і волосся з-під кубанки годі й помітити. А кубанка ладненько зшита. Новісінька! Та й черкеска стройового темно-сірого кольору точно по фігурі сидить. Як улитий у ній хлопчисько – з усього видно, що звик до форми кубанського війська. Але при цьому тримався він як чужий, бо ніяк не реагував на те, що старші козаки отак сперечаються через нього. Звичайно, ніхто й не чекав якихось звуків чи, не приведи Господи, втручання в бесіду. На Кубані це закон: старші говорять – мовчи, а говори тільки тоді, коли тебе запитають. Але все-таки… Ні м’яз на обличчі не здригнеться, ні очі не скосять, нема ні рум’янцю хвильного на щоках, ні зморшки заклопотаності під кубанкою. Стоїть струнко після того, як Батя на нього гаркнув, та й по всьому.

Не могло так довго тривати. І так Батя руками розмахався. Схилив дід голову і, здається, всім тілом наліг на свій з вікової вишні зроблений ціпок. А тут раптом крякнув, тицьнув ціпком між колін отамана й так крутнув, що ноги Баті вище голови піднялися. Поклав старий отамана на кам’яні плити та ще й своєю вишнівкою на груди натиснув. Щось сказав недовго і вказав своїм ціпком на юного козака. Потім простягнув руку і легко, як хворостинку, притягнув на себе могутнє тіло отамана. Махнув той рукою, погоджуючись, і схилився в старечі обійми. Тричі обнялися.

Старий на прощання перехрестив Батю, а потім суворо помахав на нього своїм скрюченим, коричневим від старості пальцем. Велів і тому, веснянкуватому підійти й на коліна стати. Перехрестив та ще й в чоло поцілував. Потім весь у клубок згорнувся і покрокував, човгаючи, старечою ходою вздовж полотна. Туди – в холодні, майже зимові гори, а не назад у затишний Тифліс, назва якого означає – «тепле джерело». Чи то від того, що місто, ставка Кавказького фронту, було переповнене російськими офіцерами й генералами, золоті погони яких змушували старого сумно хитати головою. Чи то вирішив провідати когось із кунаків по минулому бойовому життю. А чи волів про щось запитати в Господа з верхівки найвищої гори.

Проводжаючи поглядом згорблену спину старого і спостерігаючи за тим, як шанобливо їхній Батя застиг у поклоні, козаки потягували люльки й перекидалися словами.

– Та піддався хитрий Куля. Нашого підосавула[24] і конем не зіб’єш. А впав Батя як на картинці…

– А як можна діда не послухатися?

– І чого з дідом сперечатися?

– Хоч би й Куля, але то ж дід!

– Дід є дід… Козак дідові коритись повинен. Бо дід – совість козачого братства.

Тихо перемовлялися козаки, поки їхній Батя обернувся і швидким кроком попрямував до них. Команда враз розступилася, і Куля стрімко увійшов в коло.

– Отже, так! Той малий тепер з нами. Самі знаєте, що це значить…

– Знаємо. Розуміємо, Юхиме Олексійовичу… Так і буде, – з розумінням загули козаки.

– Цить! – гаркнув підосавул Куля. – Треба поважати дідів. Вони поручилися за того малого. Якщо вони вирішили, то так і мусить бути. Ми тут усі з діда-прадіда пластуни. Всі зав’язані – і кровно, і по-кумівськи, і родинно… Не раз у ділі були. Один одного як облуплені знаємо. Розуміємо, що у кого в голові і як те використовувати. Малий нам ніби й тягар. Кожен пластун – козак, але не кожен козак – пластун. Наглядати за ним – та ще морока. Але дідам я слово дав. Тепер той малий мені брат, і вас прошу прийняти його як брата-пластуна. Може, на щось і згодиться. Поки що не панькайте його. Подивимося, що за чорти у нього в душі смолу перемішують. Може, то й справді заміс особливий.

Особливий заміс! Це про природних пластунів, а не про тих, кого в них записують за наказом. Це вони, спадкоємці вікових військових традицій і таємних мистецтв, після того як Катька потьомкінська спочатку знищила Січ і вольності запорозькі, а потім змилостивилася й відписала землі на Кубані, першими висадилися на Таманському півострові 25 серпня 1792 року. Звідси першими й пішли по воді, болотах, очерету та сухих степах. Від гирла Кубані й до Кавказьких гір досліджували і землі, і води, і сусідів. Вони ж першими й зійшлися в бою з тубільними племенами, які не хотіли ділитися водою, рибою, дичиною і пасовищами. Вони ж навіть після того, як силою зброї запорожці, іменовані тепер кубанськими козаками, примусили горян до миру, першими зустрічали в засідках розбійників – бездомних кінних фанатиків-«хаджиретів»[25], піших бандитів «психадзе»[26] і просто неприборкану горянську молодь, яка продовжувала грабувати, різати, брала в полон. Це пластунам доводилося годинами підповзати до ворога[27], по горло стояти в крижаній воді, нерухомо сидіти навпочіпки – і з такої незручної пози миттєво вступати у бій. У бій, в якому необхідно було перемогти, бо пластуни в полон не здавалися, поранених не покидали, полеглих ховали на місці або забирали з собою.

Вони – ті, хто вміє влучно стріляти на «хрускіт», вистежувати в повній темряві сакма[28], здатні тінню просочуватися у ворожий табір. А ще досконало володіють рукопашним боєм і хвацько б’ються шаблею на коні. Вони завжди були найкращими з найкращих. Та й віку гожого. Особливого! Молоді козаки занадто гарячі для пластунської справи, а після сорока – вже важкі.

А цей іще малий, що тут скажеш? Чи виявиться він таким самим досвідченим, розсудливим і холоднокровним, як старші в команді? А водночас спритним, стрімким і витривалим, як молодші? Та навіть не це найважливіше. А те, чи готовий померти, рятуючи інших? І якщо вже вмирати доведеться, то не за нагороди державні й не за багатство – за віру, за землю, на якій народився, за сім’ю, за честь і славу козацьку!

– Отамане! Хто ж той малий? – запитав Батю його кум і права рука Чупа, поправляючи пасмо волосся на своєму правому вусі.

Стенув плечима підосавул Куля, а потім махнув рукою.

– Гей, козаче, йди-но сюди!

– Слухаюсь! – голосно відгукнувся той, через кого дід здійснив далеку подорож від Тамані в серце кавказьких гір. Він бігом попрямував до отамана.

Наблизившись, за статутом перейшов на крок і зупинився за три кроки від командира. Приклавши руку до кубанки, так само голосно доповів.

– «Вольноопрєдєляющійся»… тобто однорічник[29]…

– І чого кричати? – стенув плечима височенний козак. – На турка так будеш єрихонити. А ми між собою балакаємо.

– То і я можу балакати, – згідно кивнув той малий.

Юхим Олексійович рухом руки зупинив молодого козака.

– Отже, доброволець. Грамотний, отже… За новою модою панове офіцери в царській армії до таких звертаються на ви! А ми всі козаки-брати! Усе, як у давнину. Давай папери…

А поки доброволець діставав із внутрішньої кишені документи, Чупа з-за плеча кума-командира запитав у новоприбулого.

– З якої станиці, козаче?

– Та… Не зі станиці… З Антонівки я… – й не змигнувши сіро-блакитними очима, спокійно відповів той.

– А де це? – запитав один із козаків. – Може, під Москвою десь?

Доброволець усміхнувся, але миттєво стягнув губи до нитки.

– Ні. То селище під Херсоном. За козаків було Широке. Переселені селяни прижили назву Антонівка. В паперах і так і так пишуть. В моїх – Антонівка[30].

Кубанці похмуро перезирнулися.

– Може, хоч болдиря[31] який? Га, куме? – з надією подивився на отамана Чупа.

– Цить! – гаркнув отаман і, подивившись на насуплених козаків, пояснив: – Думаєш, не питав? Сказав дід: козацької крові! Та Антонівка – навпроти Олешківської Січі. Зимовник був козацький… Дніпро їх розділяє… Павле, віддай козакові мій гвинт. У поході новим розживусь. Чув мене, «вольноопрєдєляющійся»?.. Тьху ти! Йосип голий! Яка тяжка лямка москаля… Будеш у нас грамотієм… О! Будеш у нас братом Бурсаком! Як вам, хлопці?

Козаки дружно засміялися й кожен по черзі обійнявся з новим братом.

***

Із платформи було легко проскочити в розчинені двері вагона.

Козаки-закаспійці й рота не встигли розтулити, як між їхніх ніг із клубів паротяжної пари ковзнули якісь чорти і тут-таки дружно обсіли правий бік вагонних нар.

– Це що за чортівня така звалилась… – ще не встиг закінчити сотник Неустроєв і голосно розсміявся: – Боронь Боже, не думав так швидко побачитись.

– Підосавул Куля! – почувся голос із купи латаних черкесок і звідти ж простяглася рука з пакетом.

Печаті на пакеті вже були зламані, тому молодий офіцер без вагань витяг цупкий аркуш.

– Сприяти… Ні в чому не відмовляти… Не перешкоджати… По мірі можливості й більше того… Від його високопревосходительства генерала Юденича[32]! Від самого Миколи Миколайовича? Оце так! Отже… Що ж, ласкаво просимо! Нумо, братці, потіснімося! Адже це наші – кубанці!

– Бодай мене чорти вхопили, якщо це не Павло Цвешко! – вигукнув урядник Мокриця, права рука сотенного Неустроєва. Величезний чолов’яга розставив руки, й у вагоні стало тісно. – Йди-но до мене! Я тобі зараз згадаю твою підніжку на ярмарку! Сто чортів тобі в печінку! Такого бичка у мене з-під носа забрав, кнур ти ефіопський!

– Е-е! Сам ти комбінація з трьох пальців! А боролися ми чесно, по-циганськи. Як і домовлялися. І це всі присутні на уманському ярмарку[33] визнали, – запротестував богатир Цвешко.

– Визнали? Ну так, визнали. Тоді ходи-но, хай просто так, від усього серця і душі обійму! А то кого не притисну брататися, то відразу бідкаються, що слабосильні…

Богатирі під сміх закаспійців і пластунів тричі з неймовірною силою побраталися. Потім, за старим звичаєм, тут-таки засвистали і заспівали відому всій Кубані «А мій милий вареничків хоче».

І поплили, і закрутили, і стали скакати від гори до гори підхоплені всім складом полку, веселі «варенички»:

А мій милий, чорнобривий

Вареничків хоче.

А мій милий, чорнобривий

Вареничків хоче.

То звари, мила,

То звари, мила,

То звари. У-ха-ха!

Моя чорнобрива!

За Тифлісом потяг рухався повільніше. Моторошно було дивитися з прочинених дверей на блискучі в глибині ущелин гірські річечки. Моторошно будь-кому, але не тому, хто вже не співав, а просто кричав у ту безодню:

То підем же додому,

Милий мій миленький.

Вареничків наварю,

Голубе сизенький.

Не балуй, мила,

Не балуй, мила,

Не балуй. У-ха-ха!

Моя чорнобрива.

Уже й самі гори та безодні хвацько підхоплювали, струшуючи небеса:

Не балуй, мила,

Не балуй, мила,

Не балуй. У-ха-ха!

Моя чорнобрива.

От же радість! Підхопили пісню, стали кричати і махати папахами козаки 1-ї Кубанської бригади, які охороняли міст за кілька верст від Тифліса. Їм відповіли закаспійці дружним привітанням від кожної теплушки. Особливо щасливі заходились у свисті, запримітивши на козацьких постах вірних дружин у святкових строях.

І які вони міцні, любі подруги! Не злякалися дороги дальньої, витрат великих і оповідок про диких горян, які все ще крадуть руських жінок. Злетілися вони, щоб перед війною побачитися зі своїми чоловіками. Може, й націлуватися перед тим, як розпрощатися навіки. Адже все-таки війна.

А колія сталевим змієм звивалася далі між гір, висла над обривами і вповзала в численні тунелі. Втискувалися в ту темінь разом з вагонами і пісні. Звучали в тісноті приглушено – зате, вирвавшись, просто приголомшували небеса запалом, веселощами й заливистим свистом.

Після спільної похідної вечері все дивувалися козаки, як таке в горах можна спорудити! Яких сил людських це вимагало! Яких мізків неймовірних треба, щоб придумати, та яких гір золота, щоб оплатити будівництво тієї залізниці! А тунелі! Якби не лампи електричні, то коні в теплушках збожеволіли б. Бо ж хоч і під сірим листопадовим небом їхали, та все ж світло. І раптом темінь миттєва, ніби Боженька свічку життя на землі згасив. Як кінському серцю те витерпіти? І знову ж таки – як кам’яну гору, та ще таку величезну, прогризти і не обвалити? І знову ахали й охали…

***

Не знали самі, та й ніхто козакам і не бажав розповісти, чому імператор російський раптом перейнявся зручністю доріг в Закавказзі, яке на мапах государевих значилося як Південь Кавказу. Навіщо у вірменські гори цар Микола Другий вклав понад триста мільйонів рублів? Гори золота! Саме вони дозволили створити унікальні споруди. Зокрема й тунелі.

Для того щоб пробити гору у вірменському селищі Джаджур в Ширакській області, довелося вперше в світі застосувати електричні дрелі та електричне освітлення. Тільки за вивезення з тунелю одного воза скельної породи вірменину платили рубель золотом! Три ходки в день забезпечували людям місячну платню в диких горах, практично позбавлених родючого ґрунту й промисловості. Джаджурський тунель завдовжки у півтори версти[34] був побудований за рекордні п’ять років! А вся Вірменська залізниця від Тифліса до Єревана – лише за сім років!

Подолавши гори, рейки продовжили далі, бажаючи зв’язати Північний Кавказ і Причорномор’я з портами Перської затоки.

Але! Не прибуткова торгівля зі Сходом, не бажання покращити взаєморозуміння з народами Азії, не прагнення нарешті вирватися на океанські торгові шляхи і зовсім не турбота про торговців і мандрівників змушували білого царя всієї Росії вкладати в залізниці величезні кошти і вкладатися в рекордні терміни. Була більш важлива, точніше, життєво важлива причина: Європа, що домінувала над рештою світу, вже готова була спалахнути вогнем безпрецедентної війни, яку відразу назвуть Великою[35].

До небувалої війни готувався і Генеральний штаб Російської імперії, чітко розуміючи, що доведеться воювати на два фронти: Європейський – проти німців і їхніх союзників, і Кавказький – проти Османської імперії, яка в останні роки все частіше заявляла про себе як нова держава, Туреччина[36].

У 1908 році, спираючись на офіцерство, молодотурки[37] підняли збройне повстання, в результаті якого на престол зійшов безвольний султан Мехмед V; було відновлено дію конституції 1876 року і розпочато реформи. Але у військово, політично та економічно занепалій імперії молодотурки відразу встановили диктаторський режим, який мало чим відрізнявся від «зулюма» – необмеженої влади султана. Відтак половинчасті реформи майже не змінили феодально-клерикальну сутність державного ладу Османської імперії.

Те, що Колос на глиняних ногах ось-ось упаде, відчули всі нетурецькі області Османської імперії. Слов’яни, араби, вірмени та інші народи, яких віками гнобили турки, взялися за зброю. У двох війнах – Італо-турецькій 1911—1912 років і Першій балканській 1912—1913 років – Османська імперія втратила свої володіння в Африці, на островах і в Європі. Притому в Європі кордон уже впритул підійшов до паралізованого страхом Стамбула. І лише під час Другої балканської війни вдалося трохи виправити ситуацію.

Поразки не протверезили уряд молодотурків. Вони жадали відродження імперії могутніх османів і з примруженими очима та з солодкою усмішкою радісно захитали головами, коли постріл у Сараєво[38] наблизив Світову війну!

Хитрість східної дипломатії – оголошення нейтралітету Туреччини після того, як 19 липня 1914 року Росія вступила у війну проти Німеччини та Австро-Угорщини – тривала недовго. Так і не встигнувши накачати м’язи військової могутності ні на суші, ні на морі, лідери молодотурків на чолі з Енвером-пашею вкинули султана, парламент і народ Туреччини в криваву м’ясорубку небувалої за масштабами війни.

14 (27)[39] жовтня турецький флот, у складі якого були німецькі крейсери «Гебен» і «Бреслау», «викуплені» Туреччиною, вийшов у Чорне море, нібито для проведення навчань. Уранці 16 жовтня турецькі військові кораблі атакували Одесу, Севастополь, Феодосію, Керч і Новоросійськ.

«Севастопольською побудкою» охрестили газетярі Росії добре спланований німецькими штабістами, але малоефективний набіг турецького флоту – той пам’ятав, чим завершилися всі війни з Росією[40]. Та все ж були потоплені російські військові й цивільні судна, загинули і були поранені сотні моряків, військових і цивільних осіб. Але це був лише укус комара для російського ведмедя, який здіймався на повен зріст на Германсько-Австрійському фронті. Тепер ведмідь повільно повертав голову до чорноморських берегів, оскалював ікла і випускав пазурі.

20 жовтня Росія оголосила війну Туреччині. Маніфест Миколи II безпосередньо пов’язав оголошення війни з нападом німецько-турецького флоту: «Очолюваний німцями турецький флот наважився напасти на наше Чорноморське узбережжя. Негайно після цього наказали ми Російському послу в Царгороді з усіма чинами посольськими і консульськими залишити межі Туреччини».

Туреччина оголосила війну аж 29 жовтня. Віддалася на милість Аллаха, повіривши запевненням Німеччини про швидку і повну перемогу. І одне, і інше – надійна палуба лінкора! Це якщо забути на якийсь час, що броненосці гойдаються на хвилях непередбачуваного російського моря.

А тим морем був чималий флот, армія, кавалерія і роки підготовки до великомасштабної війни, участь в якій Туреччини навіть тішила стратегів Генерального штабу його імператорської величності Миколи II. Як сторона, ображена віроломним нападом, Росія в разі перемоги могла претендувати на чорноморські протоки, а головне – на повернення святого міста Константинополя в лоно православної церкви[41].

Тому ще на зимових штабних маневрах на початку 1914 року, рухаючи по мапі війська, російські генерали врахували майже все, запобігливо пам’ятаючи, що все може врахувати тільки сам Господь. Особливо докладно розписали мобілізаційний план для всіх одинадцяти (!) козацьких військ від Дону до Тихого океану

Переважна більшість чудово підготовленого козачого війська мала бути відправлена на Турецький фронт. Бо кому, як не козакам, звоювати чотирьохсотрічного ворога? Адже і запорожці, і донці з турком добре справлялися. То чому в цю війну могло бути інакше? Адже до бою ставало особливе братство!

Є братство роду військ, є загальне військове братерство, але є й особливе – козацьке БРАТЕРСТВО, незмірно глибше і в бою, і в побуті. Це можуть розуміти лише справжні козаки. І про це козаки точно знали!

***

А ранок вийшов дивним.

Спершись ліктями на обмежувальний брус уздовж розчинених дверей вагона, стояли десятеро пластунів і мовчки розглядали величезний чорний конус гори, верхівка якої нагадувала цукрову голову. Поруч із нею, східніше, відокремлена глибоким провалом, височіла нижча гора. Її вершина була у формі ще більш гострого конусу і ніби обсипана зотлілим попелом.

Застебнувши на всі гачки черкеску і причесавши волосся, сотенний Неустроєв став за плечима своїх гостей тієї миті, коли один із них прошепотів:

– Шо то таке?

– Це Великий і Малий Арарат! Між тих гір сходяться кордони трьох держав: Османської, Перської та Російської, – голосно промовив Неустроєв, який детально, за мапою, ще в Тифлісі ознайомився з маршрутом руху.

Одразу на плечі пластунів налягли його козаки-закаспійці.

– Ти ба! Арарат! Ось і довелося побачити те, про що Старий Завіт ще в школі розповідав.

– Гора самого Ноя! А є там ще його ковчег?

– Які схили! Хіба на таких земля втримається? А як без землі Ной виноград вирощував?

– Сам ріс! То Господня воля!

– Дива які! І мов рукою подати. Версти три-чотири буде. Ну, може, п’ять.

– Ні. Не п’ять. Верст п’ятнадцять, – упевнено мовив богатир Мокриця.

– Ні, – тут-таки відказав урядникові один з пластунів. – Що Батя скаже?

На те запитання із верхніх нар зістрибнув підосавул Куля і, позіхаючи, ступив до дверного брусу. Козаки тут-таки потіснилися, даючи змогу отаманові пластунів придивитися.

– Гей, Бурсаче, ходи-но сюди! – звелів Юхим Олексійович. А коли той опинився біля дверей, звелів: – Глянь по науці.

– До тієї ближньої гори двадцять п’ять верст буде на південний схід, – чітко доповів доброволець.

– От і добре, – згідно кивнув Юхим Олексійович. Потім повернувся до сотенного Неустроєва і несподівано, не за статутом військовим, а по-станичному статечно вклонився йому. – Дякую за притулок. Ви, бачу, далі в Персію шлях тримаєте. А нам час.

Не знайшов що сказати Петро Іванович. Мовчки дивився на те, як швидко одягалися його «гості» й на ходу один за одним покинули вагон. Добре, що потяг саме тягнувся вгору на малій швидкості. Але стрибати на ходу, та ще й на каміння… Мало хто на таке погодиться. Навіть коли не дружить з головою.

– Бач, чорти які! – захоплено мовив їм услід сотенний Неустроєв.

– Наука і боки м’яті, – всміхнувся землякам-кубанцям урядник Мокриця.

За пів години, звірившись із мапою і перевіривши інструменти, Петро Іванович згідно кивнув.

– Усе-таки двадцять п’ять верст на південний схід до гір Араратських. Мав рацію той, що з погонами однорічника. Дивно… Козак і доброволець?

***

Термінова телеграма. Цілком таємно. Москва. Луб’янка. Відділ по боротьбі з контрреволюцією. Уповноваженому з особливо важливих справ товаришеві Ґете.

(З оперативного донесення від 10 червня 1921 року).

Кур’єром ВЧК відправив протоколи допиту і показання інформаторів. Стосовно запитання № 5: з Главою Директорії УНР Петлюрою Мідас зустрічався кілька разів. На згадку про Мідасового батька і перебування на Кубані Петлюра призначив його заступником начальника особистої охорони з присвоєнням звання осавула. Після того, як 2 грудня 1919 року штаб армії УНР і її головнокомандувач Петлюра здалися полякам і були інтерновані, перейшов з Українською комуністичною армією колишнього полковника Гайдамацької бригади УНР Волоха на бік Червоної армії. Звертаю увагу на зауваження Мідаса про те, що полковник Волох народився на Кубані. Прошу встановити місцеперебування Волоха Омеляна Івановича, якщо живий. Прошу повідомити про змогу і доцільність доставки Волоха в Херсонську ЧК для впізнання Мідаса.