Читать книгу Лоліта - Владимир Набоков - Страница 10

Тяганина з розлученням змусила мене відкласти свою подорож, і земну кулю огорнув морок чергової світової війни, коли після зими, що минула під знаком нудьги та пневмонії в Португалїї, я нарешті дістався до берегів Америки. У Нью-Йорку я радо погодився на легку роботу, запропоновану мені долею: здебільшого вона стосувалася написання та редагування парфумерних оголошень. Я вітав її поверховий характер та псевдолітературні риси й займався нею, коли не міг вигадати нічого кращого. З іншого боку, університет військових часів у Нью-Йорку вмовив мене закінчити порівняльну історію французької літератури для англомовних студентів. На перший том я витратив кілька років, мало не щодня працюючи по п’ятнадцять годин. Озираючись на ті дні, я бачу, що вони акуратно поділені на просторе світло й вузьку тінь: світло стосується радісних пошуків у розкішних, мов палаци, бібліотеках, а тінь – болісних бажань та безсоння, про яке я вже достатньо сказав. Знайомий зі мною читач легко може уявити, як я серед спекотної пилюки роздивлявся (на жаль, завжди здалеку) німфеток, що гралися в Центральному парку, та як мене відштовхував блиск дезодорованих канцелярських дівчат, котрих один знаний жартівник в одному з наших бюро весь час намагався мені нав’язати. Пропустімо все це. Жахливе нервове виснаження запроторило мене до санаторію більш ніж на рік; я повернувся до роботи й незабаром знову опинився у шпиталі.

Скидалося на те, що бадьоре життя на свіжому повітрі допоможе мені одужати. Один із моїх улюблених лікарів, чарівний цинік із короткою коричневою борідкою, мав брата, котрий саме збирався вести експедицію до арктичних регіонів Канади. Мене прикомандирували до неї як «спостерігача за психічними реакціями». Час від часу (однак не надто успішно) я разом із двома молодими ботаніками та старим теслею користувався послугами однієї з наших спеціалісток із харчування, Аніти Джонсон, котру, задоволено повідомляю, незабаром відіслали літаком назад. Мене мало обходило, яка ж у цієї експедиції мета. Зважаючи на кількість метеорологів, можна було вирішити, що ми простежуємо до його барлогу (десь, як мені здалося, на острові Принца Уельського) мандрівний і хиткий північний магнітний полюс. Одна група організувала за допомогою канадців метеорологічну станцію в П’єрпойнті біля Мелвіллової протоки62. Друга група таких самих заблуд збирала планктон. Третя вивчала розвиток туберкульозу в тундрі. Берт, фотограф і невпевнений у собі чолов’яга, разом із яким мене змушували щосили займатися рабською працею (він теж мав якісь негаразди з психікою), запевняв, що великі цабе з нашої команди, справжні керівники, яких ми ніколи не бачили, зацікавлені здебільшого дослідженнями впливу кліматичного потепління на хутро полярної лисиці.

Ми жили в збірних дерев’яних халупах посеред докембрійського гранітного світу. Мали цілу купу запасів – «Рідерз дайджест», міксер для морозива, хімічні туалети й різдвяні паперові ковпаки. Моє здоров’я дивовижно покращилося, попри фантастичну порожнечу та нудьгу. Оточений бляклою рослинністю – верболозом і лишайниками, просочений і, гадаю, почищений свистуном-вітром, сидячи на брилі під абсолютно прозорим небом (крізь яке, однак, не просвічувалося нічого важливого), я почувався навдивовижу відчуженим від свого власного «я». Пухкенькі блискучі маленькі ескімосочки зі своїм риб’ячим смородом, відразливим чорним як воронове крило волоссям та личками морських свинок збуджували мене ще менше, ніж Джонсон. Німфетки не живуть в арктичних регіонах.

Я полишив аналізувати дрейф крижин, друмліни63, гремлінів64 та кремлі тим, хто розумівся на цьому більше за мене, й деякий час намагався записувати те, що довірливо вважав «реакціями» (я помітив, приміром, що сни під північним сонцем зазвичай яскраво забарвлені, і це підтвердив мій друг фотограф). Окрім цього, я мусив опитувати своїх товаришів на різноманітні теми, як-от ностальгія, страх перед невідомими тваринами, мрії про їжу та нічні фантазії, захоплення, вибір радіопередач, зміни світогляду й таке інше. Усім це так набридло, що незабаром я цілковито закинув свій проект і лише наприкінці своєї двадцятимісячної «холодної каторги» (як пожартував один із ботаніків) нашкрябав вигаданий від першого до останнього слова та дуже колоритний звіт; читач може знайти його публікацію в «Анналах дорослої психофізики» за 1945 чи 1946 рік, а також у випуску «Арктичних досліджень», присвяченому нашій експедиції, котра, зауважу на завершення, насправді не мала нічого спільного з запасами міді на острові Вікторія чи схожими дурницями, як я пізніше довідався від свого добродушного лікаря, адже справжня її мета була таємницею, про яку шепотілися, тому дозволю собі додати лише, що, якою б вона не була, її вдалося повністю досягнути.

Читач засмутиться, дізнавшись, що одразу після повернення до цивілізації мені знову довелося боротися з божевіллям (якщо цим жорстоким терміном можна назвати меланхолію і відчуття нестерпної пригніченості). Своїм цілковитим одужанням я завдячую відкриттю, яке зробив під час перебування в одному дуже дорогому санаторії. Я відкрив невичерпне джерело жвавих веселощів у можливості обдурювати психіатрів, хитро спрямовуючи їх на власний розсуд, не зізнаючись, що знайомий з усіма їхніми професійними штучками, старанно вигадуючи для них суто класичні сни (котрі змушували потім їх самих, вимагачів снів, бачити жахіття і з криком прокидатися), дражнячи їх вигаданими «первісними сценами» та жодного разу не дозволивши їм навіть здогадатися про справжню сексуальну скруту. Давши хабара медсестрі, я отримав доступ до деяких папок і, добряче розважившись, знайшов там картки, в яких мене називали «потенційним гомосексуалом» і «абсолютним імпотентом». Ця забавка так сподобалася мені, а її вплив на мою хворобу виявився таким цілющим, що після одужання я залишився там ще на місяць (чудово спав і їв, як школярка). А потім я накинув собі ще тиждень заради єдиного задоволення – позмагатися з могутнім новачком, переміщеним65 (і, безумовно, схибленим) світилом, котрого прославило вміння змусити пацієнта повірити, наче він був свідком власного зачаття.