Читать книгу Лоліта - Владимир Набоков - Страница 14

Неділя після вже описаної суботи видалася такою погожою, як обіцяли синоптики. Виставивши залишки свого сніданку на стілець за дверима своєї кімнати (моїй люб’язній господині слід було забрати їх, коли їй буде зручно), я ознайомився з ситуацією, підкравшись у зношених пантофлях (єдина моя зношена річ) до билець на сходовому майданчику навпроти і прислухавшись.

Вони знову сварилися. Пані Гемільтон зателефонувала й повідомила, що в її доньки «виросла температура». Пані Гейз переказала своїй доньці, що пікнік доведеться відкласти. Гарячкувата маленька Гейзиха відказала холодній старій Гейзисі, що в такому разі вона не піде з нею до церкви. Мати відповіла «чудово» й поїхала геть.

На сходи я вийшов, щойно поголившись, зі вкритими милом мочками вух, досі в білій піжамі з візерунком із синіх волошок (а не бузку) на спині; я одразу ж повитирав мило, напахнючив волосся й пахви, ковзнув у фіолетовий шовковий халат і, нервово мугикаючи, спустився вниз у пошуках Ло.

Хочу, щоб мої освічені читачі взяли участь у сцені, котру я збираюся знову розіграти; хочу, щоб вони роздивилися кожну деталь і переконалися, якою обачністю, якою цнотою сповнений цей винно-солодкий епізод, якщо поставитися до нього з, як висловився у приватній бесіді мій адвокат, «неупередженою симпатією». Ну що ж, розпочнімо. На мене чекає складне завдання.

Головна дійова особа: Гумберт Зумер. Час: червневий недільний ранок. Місце: залита сонячними променями вітальня. Реквізит: стара канапа в червоно-білу смужку, журнали, грамофон, мексиканські дрібнички (покійний пан Гарольд Е. Гейз, нехай земля йому буде пухом, зачав мою любоньку в годину сієсти в потинькованій синім кімнаті під час медового місяця у Веракрусі, і на згадку про це по всіх усюдах були сувеніри, включно з Долорес). Того дня вона була вбрана в гарненьку бавовняну сукеночку, яку я вже бачив раніше, рожеву в темнішу клітинку, з пишною спідничкою й вузьким ліфом, а на завершення кольорової композиції вона намалювала губи і тримала в складених долоньках манливе, банальне, райськи-червоне яблуко. Утім, узута вона була не для церкви, а покинута біла недільна ташечка лежала біля грамофона.

Моє серце загупало, мов барабан, коли вона сіла (спідничка злетіла вгору й опустилася) на канапу поруч зі мною й почала гратися блискучим фруктом. Ло підкидала його в порохнявисте сонячне повітря й ловила з лунким відполірованим плямканням.

Гумберт Гумберт перехопив яблуко.

«Віддайте», – попросила вона, демонструючи мармурову плоть долонь. Я віддав їй яблуко сорту делішес. Вона схопила його і вкусила – моє серце обернулося снігом під тоненькою малиновою шкіркою, – а потім із властивою цій американській німфетці мавпячою спритністю вихопила з моєї слабкої руки розкритий журнал (шкода, що ніхто не записав на плівку цей химерний візерунок, монограмне хитросплетіння наших одночасних чи однакових рухів). Поспіхом, майже не зважаючи на спотворене яблуко в руці, Ло шалено прогорнула сторінки в пошуках чогось, що хотіла показати Гумбертові. Нарешті знайшла. Я удав зацікавленість і так близько нахилив до дівчинки голову, що її волосся торкнулося моєї скроні, а рука зачепила мою щоку, коли вона витерла зап’ястком вуста. Розглядаючи світлину в мерехтливій імлі, я не одразу на неї відреагував, і дитячі колінця нетерпляче потерлися одне об одне. Перед очима зринала нечітка картинка: на пляжі горілиць відпочивав художник-сюрреаліст, а поруч із ним так само горілиць лежала наполовину захована в пісок гіпсова копія Венери Мілоської99. «Світлина тижня», – повідомляв підпис. Я висмикнув у неї непристойний журнал. Наступної миті, вдаючи, наче намагається повернути його, Ло накинулася на мене. Я упіймав її за худеньке вузлувате зап’ястя. Журнал скочив на підлогу, мов налякана курка. Ло викрутилася, скрутилась і відкинулась у правому кутку канапи. А потім абсолютно спокійно ця дитина витягнула ноги у мене на колінах.

У ту мить я вже збудився так, що мало не божеволів, однак божевілля зробило мене ще хитрішим. Сидячи на канапі, я спромігся цілою низкою непомітних рухів прилаштувати свою замасковану хіть до її наївних ноженят. Непросто було відволікати увагу малої, поки я непомітно підлаштовувався необхідним для успіху чином. Швидко базікаючи, відстаючи від власного дихання, наганяючи його, вигадуючи раптовий зубний біль, щоб пояснити несподівані паузи у своїй балаканині, й прикипівши внутрішнім поглядом маніяка до своєї віддаленої золотавої цілі, я потайки посилив те магічне тертя, яке в ілюзорному, якщо не фактичному, сенсі знищувало фізично нездоланну, однак психологічно крихку тканину перешкоди (піжаму й халат) між вагою двох засмаглих ніг, що розтягнулися на моїх колінах, і прихованою пухлиною невимовної пристрасті. Базікаючи, я натрапив на дещо прекрасно механічне і взявся повторювати, трохи перекручуючи їх, слова дурнуватої популярної пісеньки: «О, моя Кармен, о моя Карменсіто, щось-там і щось-там, якісь-то-там ночі, стожари, й фари, й бари, й фініта»; я безупинно автоматично повторював їх, накладаючи на неї чари (магія покручів), і весь час смертельно боявся, що якесь стихійне лихо раптом завадить мені, раптом забере золотаву ношу, на відчутті якої, здавалося, зосередилося ціле моє єство; ця стривоженість протягом кількох перших рухів змушувала мене працювати значно поспішніше, ніж це узгоджувалося з навмисне стримуваним задоволенням. Незабаром вона перейняла ті мерехтливі стожари, ті блискітливі фари, й ті бари, й фініту; її голосочок підхоплював і виправляв спотворений мною мотив. Вона була музикальною і солодкою, мов яблучко. Її ноги злегка совалися на моєму живому лоні; я погладив їх; ось вона, майже витягнувшись, розкинулася в правому куті, Лола, дівчинка-підліток, жадібно їсть свій споконвічний фрукт, співає крізь його сік, губить капець, чухає п’ятку роззутої ноги в коротенькій шкарпеточці, що вже сповзає, об стос старих журналів, накиданих праворуч від мене, і кожен її рух, кожне совання й коливання допомагали мені приховувати й удосконалювати таємну систему дотиків між красунею і чудовиськом, між моїм чудовиськом, що рвалося з пут, і красою її хиткого тіла в цнотливій бавовняній сукеночці.

Рухливими пучками пальців я відчував крихітні волосинки, що легенько їжачилися на її гомілках. Я губився в пекучій, але здоровій спеці, що літнім гейзером купала маленьку Гейзочку. Нехай вона такою залишиться, нехай залишиться… Коли вона випросталася, щоб викинути серцевинку знищеного яблука в камін, її юне тіло, її безсоромні цнотливі стегна й округлий задок посовалися біля мого напруженого, змордованого, нишком зайнятого єства; і водночас усі мої відчуття таємниче змінилися. Я опинився в тій площині буття, де ніщо не має значення, крім настоянки щастя, яка бродила в моєму тілі. Те, що почалося з солодкого розтягування моїх найпотаємніших коренів, перетворилося на розпалене свербіння, яке тепер досягнуло цілковитої убезпеченості, надійності й упевненості, незнаних в інших галузях свідомого життя. Глибока гаряча насолода розросталася і вже була на своєму шляху до останньої судоми, тож я відчув, що можу сповільнитися та продовжити блаженство. Лоліта благополучно соліпсувалась100. У підставних тополях пульсувало домислене сонце; ми були фантастично й божественно самотніми; я дивився на неї, рожеву, присипану золотим пилом, за серпанком підвладного мені щастя, несвідому його й невідому йому, а сонце лягало їй на вуста, на вуста, котрі, схоже, досі виспівували слова «Карменсіти-фініти», що вже не досягали моєї свідомості. Тепер усе було готово. Нерви насолоди оголилися. Корпускули Краузе101 ввійшли у фазу шаленства. Найменшого натиску вистачило б, щоб відкрилися райські ворота. Я відмовився бути Гумбертом Гончаком, сумнооким дворовим псом-вилупком, що вчепився за черевик, який ось-ось відштовхне його геть. Я був вищим за чудасію страждань, недосяжним для можливої кари. У своєму саморобному сералі я був сяйним і здоровим турком, котрий навмисно, сповна усвідомлюючи власну свободу, відкладає мить, коли сповна насолодиться наймолодшою й найтендітнішою своєю рабинею. Застигнувши на краю тієї сластолюбної прірви (витончена фізіологічна рівновага, схожа на певні мистецькі техніки), я повторював за нею випадкові слова – кармен, рамен, гобелен, моя кармен, амен, благо-хо-хо-хо-словен, – мов людина, що говорить і сміється уві сні, а моя щаслива рука повзла її сонячною ногою до межі, дозволеної тінню пристойності. Напередодні вона наштовхнулася на масивний комод у передпокої, і тепер я задихнувся: «Дивися, дивися, що ти накоїла, ох, подивися», адже там, жовтувато-фіолетовий синець був там, на її чарівному німфетковому стегні, котре моя велетенська волохата лапа масажувала й повільно обхоплювала, – а оскільки трусики в неї були коротенькі, здавалося, ніщо не завадить моєму м’язистому великому пальцю торкнутися гарячої западинки її лона, – ось як буває, ти лоскочеш і пестиш малу реготунку просто так, аж раптом вона скрикнула з раптовою верескливою ноткою в голосі: «О, та це нічого» – і почала вихилятися та звиватися, й закинула голову, й закусила вологу блискучу нижню губу, а мій рот зі стогоном, панове присяжні, майже торкнувся її голої шийки, коли я розчавив об її ліву сідничку останню судому найдовшого знаного людиною чи монстром екстазу.

Одразу після цього (наче раніше ми боролися, а тепер я послабив хватку) вона скотилася з канапи і стрибнула на ноги, точніше, на одну ногу, намагаючись відповісти на жахливо гучний дзвінок телефона, котрий, поки я був зайнятий, можливо, розривався вже цілу вічність. Лоліта стояла й кліпала з охопленими полум’ям щоками, зі скуйовдженим волоссям і поглядом, що торкався мене так само байдуже, як і меблів, поки вона слухала чи розмовляла (з матір’ю, котра наказувала прийти й поснідати з нею в Четфілдів, а тим часом ані Ло, ані Гумм і гадки не мали, що за план склала надокучлива клопотуха Гейз) і продовжувала стукати по краю стола капцем, який тримала в руці. Слава Богу, вона нічого не помітила!

Різнокольоровою шовковою хустинкою, на якій на мить зупинився її заклопотаний розмовою погляд, я витер з чола піт і, занурившись у ейфорію полегшення страждань, навів лад у своїх королівських шатах. Вона продовжувала телефонну розмову, торгуючись із матір’ю (моя Карменсіта хотіла, щоб її забрали машиною), коли я, щораз гучніше співаючи, злетів угору сходами й увімкнув воду, що, паруючи, почала з гуркотом наповнювати ванну.

Тут я можу навести слова тієї пісеньки, принаймні ті, які мені вдалося запам’ятати, однак не думаю, що я колись правильно знав їх. Отже:

(Уявляю, як він витягнув кольт 32-го калібру і всадив своїй коханці кулю поміж очей.)