Читать книгу Лоліта - Владимир Набоков - Страница 16

Наступного дня вони поїхали до міста, щоб купити необхідні для табору речі: новий одяг діяв на Ло, мов чари. За обідом вона нагадувала звичну насмішкувату себе. Поївши, вона одразу піднялася до своєї кімнати, щоб заглибитися в комікси, придбані для дощових днів у таборі «Ку» (до четверга вона так ретельно вивчила їх, що врешті-решт залишила вдома). Я теж повернувся до свого барлогу й сів писати листи. Згідно з моїм новим планом, я вирішив податися на морське узбережжя, а потім, коли почнеться новий навчальний рік, поновити своє перебування в Гейзівському будинку, адже вже тоді знав, що не зможу жити без цієї дівчинки. У вівторок вони знову вирушили на закупи, доручивши мені відповісти, якщо, поки їх не буде, телефонуватиме директорка табору. Вона справді зателефонувала, і за місяць чи близько того нам випала нагода пригадати нашу приємну бесіду. Того вівторка Ло обідала у власній кімнаті. Вона довго плакала після чергової сварки з матір’ю і, як уже траплялося раніше, не хотіла, аби я бачив її заплакані очі: у дівчинки був той особливо ніжний колір обличчя, і після сліз усі риси розпливалися, запалювались і робилися хворобливо звабливими. Її хибне уявлення про мої естетичні смаки неабияк засмучувало мене, адже я просто обожнюю цей відтінок боттічеллівського рум’янцю, роз’ятрену смужку рожевого навколо вуст, мокрі сплутані вії; а до того ж її сором’язлива примха, безсумнівно, позбавляла мене безлічі можливостей показного втішання. Однак справа була не така проста, як я собі гадав. Коли ми в темряві сиділи на веранді (нахабний вітер загасив червоні свічки), Гейзиха з безрадісним смішком сказала, що повідомила Лоліті, наче її улюблений Гумберт цілковито схвалює ідею з табором. «Тож тепер, – додала жінка, – дитина вирішила влаштувати справжній скандал через те, що ми з вами начебто плануємо спекатися її. Однак справжня причина криється в тому, що я пообіцяла завтра поміняти ті занадто грайливі нічні речі, котрі вона змусила мене купити, на щось скромніше. Розумієте, вона вважає себе зіркою кіноекрану; а я вважаю її міцним, здоровим, але безперечно непоказним підлітком. Гадаю, це й є корінь усіх проблем».

У середу мені вдалося на кілька секунд перехопити Ло: вбрана у бавовняний светр і білі, замащені чимось зеленим шорти, вона нишпорила у скрині. Я сказав щось, намагаючись бути привітним і дотепним, однак вона лише пхикнула, навіть не подивившись на мене. Помираючи від розпуки, Гумберт незграбно ляснув її по куприку, і дівчинка боляче вдарила його взуттєвою колодкою покійного пана Гейза. «Зрадник», – кинула вона, коли я поповз униз сходами, ображено потираючи плече. Повечеряти з Гумусею та мамусею вона не зволила: помила голову й лягла в ліжко зі своїми абсурдними книжками; а в четвер незворушна пані Гейз повезла її до табору «Ку».

Як писали кращі за мене автори, «читач легко може уявити» й так далі. Утім, гарно поміркувавши, я вирішив підштовхнути читацьку уяву копняком нижче спини. Я знав, що навіки закохався в Лоліту; проте також я знав, що вона не залишиться Лолітою навіки: першого січня їй виповниться тринадцять. Десь за два роки вона більше не буде німфеткою й перетвориться на «юнку», а потім на «студентку коледжу», а це найбільше страхіття з усіх страхіть. Слово «навіки» стосувалося лише моєї власної пристрасті, лише Лоліти, котра завжди віддзеркалюватиметься в моїй крові. А цю Лоліту, чиї клубові кісточки ще не розійшлися, Лоліту, відкриту сьогодні моєму дотику, слуху та зору, Лоліту, різкоголосу, з блискучим каштановим волоссям, із чубчиком, хвилястими пасмами на скронях і кучериками ззаду, Лоліту з такою гарячою липкою шийкою й таким вульгарним лексикончиком – «гидотно», «супер», «нудотно», «йолоп», «паскуда» – ту Лоліту, мою Лоліту бідолашний Катулл102 утратить назавжди. То як я міг прожити без неї два літніх безсонних місяці? Цілих два місяці, вкрадених у двох останніх років німфетства! Може, мені слід переодягнутися в похмуру старомодну дівицю, неотесану мадемуазель Гумберт і розкласти свій намет неподалік від табору «Ку», сподіваючись, що коричневі від сонця німфетки залементують: «Ну ж бо, приймімо до себе цю глибокоголосу біженку!» – й потягнуть до свого примітивного вогнища сумну Berthe au Grand Pied103 із невеселою усмішкою. Берта спатиме з Долорес Гейз!

Сухі ледачі сни. Два місяці краси, два місяці ніжності минуть марно, а я нічого не міг удіяти, нічого, mais rien104.

Проте одну краплю рідкісного меду той четвер зберіг для мене у своїй жолудевій шапочці. Пані Гейз збиралася відвезти доньку до табору рано-вранці. Зачувши різноманітні пов’язані з від’їздом звуки, я скотився з ліжка й висунувся у вікно. Під тополями стояла вже заведена машина. На хіднику, прикриваючи очі рукою, наче маленька мандрівниця вже зникала в променях низького ранкового сонця, стояла Луїза. Цей жест виявився передчасним. «Поквапся!» – гукнула Гейзиха. А моя Лоліта, котра вже наполовину залізла в автівку і збиралася гупнути дверцятами та, опустивши скло, помахати Луїзі й тополям (ані її, ані їх їй більше не судилося побачити), увірвала хід долі: вона глипнула вгору і знову кинулася в дім (поки мати розгнівано верещала їй услід). За мить я почув, як моє серденько біжить нагору сходами. Серце всередині так набрякло, що я мало не луснув. Я підтягнув піжамні штани й розчахнув двері – наступної миті з’явилася Лоліта в недільній сукні, тупаючи, ковтаючи ротом повітря, вона кинулась у мої обійми, і її невинні вуста розтанули під шаленим тиском темних чоловічих щелеп. О, моя тріпотлива любонько! Наступної миті я почув, як вона, жива, незґвалтована, потупотіла вниз. Хід долі поновився. Золотава нога втягнулася всередину, дверцята гупнули, прочинилися й гупнули знову, а водійка Гейз, шалено смикаючи кермом і супроводжуючи корчами гумово-червоного рота свої нечутні слова, помчала мою любоньку геть; тим часом не помічена ані ними, ані Луїзою стара немічна пані Візаві слабко, але ритмічно махала зі своєї порослої виноградом веранди.