Читать книгу Лоліта - Владимир Набоков - Страница 9

Попри те що я переконував себе, наче шукаю просто чиєїсь заспокійливої присутності, прославленої pot-au-feu52 та живої піхви, однак найбільше у Валерії мені подобалася її схожість із маленькою дівчинкою. Вона прикидалася дитиною не тому, що здогадалася про якусь із моїх таємниць; просто це був її стиль, і я попався. Правду кажучи, їй було принаймні під тридцять (її справжнього віку я так ніколи й не дізнався, адже навіть паспорт брехав), а зі своєю цнотою вона попрощалася вже давно за обставин, що змінювалися разом із її мінливим настроєм. А я своєю чергою був таким наївним, яким може бути тільки збоченець. Вона здавалася пухнастою й грайливою, одягалася à la gamine53, щедро демонструвала гладенькі ніжки, вміла підкреслити оголеність білої ступні чорним оксамитом черевичків, і закопилювала вустонька, і грала ямочками, і метушилася, і вбиралася в австрійську спідничку, і струшувала коротенькими білявими кучериками наймилішим та найбанальнішим чином.

Після короткої церемонії в ратуші я привів її до нової, щойно винайнятої квартири та трохи здивував, змусивши до початку любощів одягнутися в просту дитячу сорочечку, яку вдалося поцупити з шафи в сиротинці. Шлюбна ніч минула досить кумедно, і перед світанком я довів ідіотку до істерики. Однак реальність незабаром перемогла. Висвітлений кучерик виявив свій темний корінець; пушок обернувся колючками на поголеній литці; вологий рухливий рот (байдуже, як я шпигував його любов’ю) безчесно виявив свою схожість із відповідною частиною тіла на дорогоцінному портреті її покійної жабоподібної матінки; і незабаром замість блідого крихітного підлітка на руках у Гумберта Гумберта опинилася дебела, товста, коротконога, цицьката й майже безмозка баба.

Так тривало з 1935 до 1939 року. Єдиним плюсом Валерії був мовчазний характер, який насправді допоміг створити відчуття затишку в нашій убогій маленькій квартирці: дві кімнатки, загазований краєвид в одному вікні, цегляна стіна в другому, крихітна кухня, черевикоподібна ванна, де я відчував себе Маратом, дарма що не було білошийої дівчинки, щоб простромити мене54. Нам випало чимало затишних вечорів – вона занурювалась у свою «Paris-soir»55, а я працював за рипучим столом. Ми відвідували кінотеатри, велоперегони та боксерські матчі. До її прісної плоті я повертався зрідка, лише за гострої потреби чи розпачу. У бакалійника навпроти була маленька донечка, від чиєї тіні я втрачав глузд; утім, із допомогою Валерії мені врешті-решт вдавалося знайти законний вихід із моєї фантастичної скрути. Стосовно домашньої їжі, про pot-au-feu ми, не змовляючись, забули й харчувалися здебільшого в тісному ресторанчику на rue Bonaparte56, де скатертина була вкрита винними плямами й постійно чулася чужомовна балаканина. Антиквар у сусідньому будинку виставив у захаращеній вітрині розкішний барвистий – зелений, червоний, золотий та чорнильно-синій – старовинний американський естамп паротяга з велетенською трубою, великими химерними ліхтарями й гігантським скотоскидачем, що тягнув свої рожево-бузкові вагони в степову горобину ніч та щедро змішував помережаний іскрами чорний дим із її пухнастими грозовими хмарами.

Щось зблиснуло. Улітку 1939-го помер mon oncle d’Amérique57, залишивши мені кілька тисяч щорічного прибутку за умови, що я переїду до Америки і виказуватиму хоч якусь цікавість до його бізнесу. Така перспектива була мені якраз до душі. Я відчував, що моє життя потребує струсу. До того ж було ще дещо: плюш сімейного затишку погризла міль. Протягом кількох останніх тижнів я помічав, що моя товста Валерія не при собі – вона виявляла дивний неспокій, а подекуди навіть щось схоже на роздратування, що аж ніяк не пасувало звичному персонажеві, якого вона мала для мене грати. Коли я повідомив, що незабаром ми відпливаємо до Нью-Йорка, вона стривожилась і спантеличилася. Почалася надокучлива метушня з її документами. Вона мала нансенівський паспорт58, котрий радше слід було назвати нонсенсівським, а поважне швейцарське громадянство її чоловіка чомусь не сприяло отриманню візи; я вирішив, що це необхідність скніти в довгих чергах до префектури та інші формальності зробили її такою мовчазною, попри мої терплячі запевняння, що Америка – країна рожевих дітей та велетенських дерев, де життя буде значно кращим, ніж у нудному сірому Парижі.

Якось уранці, коли вже майже дали лад її паперам, ми виходили з якоїсь офіційної будівлі, аж раптом Валерія, шкандибаючи поруч зі мною, почала безмовно й несамовито хитати своєю пуделевою головою. Спершу я не звертав на це уваги, а потім поцікавився, чи не вирішила вона, бува, що там усередині щось є. Вона відповіла (перекладаю з французьких слів, які, власне, вже були, як мені здається, перекладом якоїсь слов’янської банальності): «У моєму житті є інша людина».

Що й казати, для чоловіка це найогидніші слова. Зізнаюся, вони мене приголомшили. Відгамселити її від душі просто на вулиці, як зробив би порядний міщанин, було неможливо. Довгі роки прихованих страждань навчили мене надлюдської витримки. Тож я негайно запхав її до таксі, що вже певний час привітно повзло вздовж хідника, й у цьому відносному усамітненні спокійно запропонував пояснити свої дикунські слова. Лють зростала й душила мене не тому, що я відчував щось до посміховиська на ім’я мадам Гумберт, а тому, що лише я міг приймати рішення стосовно законних та незаконних статевих зносин, і ось, маєш, Валерія, удавана дружина, безсоромно зібралася розпоряджатися на свій розсуд моїм благополуччям та долею. Я повторив запитання, але вона не припинила своєї бурлескної балаканини, продовжуючи розпинатися про те, що нещасна зі мною, та повідомляючи про наміри негайно розлучитися. «Mais qui est-ce?»59, – загорлав я врешті-решт, гупнувши її кулаком по коліну, а вона, навіть не кліпнувши, витріщилася на мене так, наче відповідь була занадто очевидна й не потребувала пояснень, і потім, рвучко здвигнувши плечем, вказала на м’ясисту потилицю водія. Він загальмував біля невеличкого кафе й відрекомендувався. Не пригадую його неоковирного прізвища, але після всіх цих років досі чітко пам’ятаю його самого – кремезний білогвардієць, пишновусий колишній полковник, підстрижений їжачком. Цим дурнуватим бізнесом у Парижі займалися тисячі таких, як він. Ми сіли за столик; царський прибічник замовив вина, а Валерія, приклавши до коліна мокру серветку, продовжувала говорити, радше в мене, ніж зі мною; цю величну посудину вона наповнювала з такою балакучістю, про існування якої я й не підозрював, і на додачу весь час вистрілювала залпом слов’янських фраз у свого незворушного коханця. Ситуація склалася сміховинна і зробилася ще смішнішою, коли таксомоторний полковник із власницькою усмішкою зупинив Валерію й почав розпинатися про свої погляди та плани. Приправивши ретельно вимовлені французькі слова жахливим акцентом, він змалював той світ кохання та праці, в який збирався увійти пліч-о-пліч із крихіткою дружиною, Валерією. Вона тим часом чепурилася, малювала зморщені губки, посмикувала блузку на грудях, потроївши при цьому підборіддя, і таке інше, а він просторікував про неї так, наче її з нами не було й наче вона – маленька безпритульниця, котру заради її власного добра переводять від мудрого опікуна до ще мудрішого; попри те що моя безпомічна лють, можливо, перебільшувала та спотворювала його слова, можу заприсягнутися, що він дійсно консультувався зі мною щодо її дієти, циклів, гардеробу та книжок, які вона прочитала чи мусить прочитати. «Гадаю, – сказав він, – їй сподобається “Жан Христоф”60, ви погоджуєтеся?» О, та він справжній літературознавець, цей пан Таксович.

Я поклав край його белькотінню, запропонувавши Валерії негайно спакувати свої небагаті пожитки, на що вульгарний полковник галантно запевнив, що власноруч віднесе їх до машини. Повернувшись до виконання своїх службових обов’язків, він повіз Гумбертів до їхнього маєтку, і Валерія цілу дорогу базікала, а Гумберт Грозний сперечався з Гумбертом Сумирним, кого саме вб’є Гумберт Гумберт – її, коханця, обох чи нікого. Пригадую, як колись я тримав у руках пістолет, що належав моєму університетському другові, у той період мого життя (здається, я про нього не розповідав, однак це не суттєво), коли я плекав ідею насолодитися його маленькою сестрою (найчистішою з німфеток, із чорним бантом у волоссі), а потім застрілитися. А зараз я розмірковував, чи варто Валечку (як називав її полковник) застрелити, задушити або втопити. У неї були надзвичайно чутливі ноги, тож я вирішив обмежитися тим, що завдам їй жахливого болю, щойно ми залишимося сам на сам.

Однак і цього не сталося. Валечка, котра тоді вже проливала цілі струмки сліз, підфарбованих розмащеною райдугою косметики, взялася абияк набивати речами скриню, дві валізи та готову луснути коробку, а фантазію про те, як я взую гірські черевики й, розбігшись, добряче хвицьну її в зад, неможливо було втілити в життя, адже клятий полковник увесь час тинявся десь неподалік. Я не можу сказати, що він поводився нахабно чи щось таке; навпаки, він демонстрував (наче на боковій сцені театру, до якого мене затягли) стриману старосвітську вихованість, приправляючи кожен свій рух усіма можливими кепсько вимовленими вибаченнями («j’ai demande pardonne – перепрошую – est-ce que j’ai puis – можна мені» й так далі) та з неабияким тактом відвертався, поки Валечка красномовно здирала з мотузки над ванною свої рожеві панталони; утім, здавалося, наче le gredin61 опиняється одночасно всюди, підлаштовуючи своє тіло під анатомію квартири, читаючи в моєму кріслі мою газету, розплутуючи вузли на стрічці, скручуючи собі цигарку, перелічуючи чайні ложечки, навідуючись до вбиральні, допомагаючи своїй хвойді загорнути подарований її батьком електричний фен і виносячи на вулицю її пакунки. Я сидів, склавши руки, одним стегном на підвіконні й помирав від ненависті та нудьги. Урешті-решт обоє вимелися з квартири, що аж тремтіла, – вібрація затраснутих мною дверей досі відлунювала в кожному моєму нерві, це був блідий замінник того ляпасу, яким я мав влучити їй прямісінько у вилицю згідно з правилами сучасного кіно. Незграбно граючи свою роль, я протупотів у ванну, щоб перевірити, чи не забрали вони мій англійський одеколон; ні, не забрали; однак я помітив, здригнувшись від огиди, що колишній царський радник, від душі спорожнивши сечовий міхур, не злив за собою воду. Ця урочиста калюжа чужої сечі з вологим жовто-коричневим недопалком здалася мені найвищою образою, і я шалено роззирнувся в пошуках зброї. Насправді, слід визнати, саме російська міщанська ввічливість (можливо, з домішками чогось азіатського) змусила добродія полковника (Максимовича! – таксі думок раптом повернуло мені його прізвище), надзвичайно манірного, як усі росіяни, чоловіка, справити свою приватну потребу з пристойною беззвучністю, щоб не підкреслювати скромні розміри господаревого житла громоподібним водоспадним потоком поверх власної приглушеної цівки. Утім, це не спало мені на думку, коли, ревучи від люті, я нишпорив кухнею в пошуках чогось суттєвішого за мітлу. Потім, облишивши пошуки, я кинувся на вулицю з героїчним наміром атакувати його голими руками; попри свою природжену енергійність, я анітрохи не схожий на боксера, тоді як невисокий, однак широкоплечий Максимович здавався вилитим із чавуну. Порожня вулиця нічим не підказувала про від’їзд моєї дружини, крім загубленого в багнюці ґудзика зі штучним камінням (котрий вона раніше берегла три нікому не потрібних роки у зламаній коробочці), і, ймовірно, вберегла мене від розбитого до крові носа. Проте мені було байдуже. Минув час, і я насолодився своєю маленькою помстою. Якось один пан із Пасадени повідомив мені, що пані Максимович, уроджена Зборовська, померла під час пологів у 1945 році. Якимось чином вони з чоловіком потрапили до Каліфорнії й там цілий рік за чудову платню брали участь в експерименті відомого американського етнолога. Дослід мав на меті вивчити особисті та расові реакції організму на дієту з бананів і фініків за умови постійного пересування на чотирьох. Мій інформатор, лікар, присягався, що на власні очі бачив огрядну Валечку та її полковника (вже посивілого й теж досить гладкого), котрі старанно плазували чистими підлогами яскраво освітлених приміщень (фрукти стояли в одному, вода в другому, підстилки в третьому й так далі) у товаристві ще кількох чотириногих представників безпомічних злидарів. Я спробував знайти результати цього експерименту в «Антропологічному ревю», однак їх, вочевидь, іще не оприлюднили. Цим науковим плодам потрібен час, щоб достигнути. Сподіваюся, коли їх опублікують, там будуть фотографії, хоча малоймовірно, що до в’язничної бібліотеки запливе така інтелектуальна праця. Бібліотека, якою я останнім часом обмежуюся, попри послуги мого захисника, – чудовий приклад безглуздого еклектизму, який диктує вибір книжок для таких закладів. Тут, безумовно, є Біблія та Діккенс (старовинне видання Дж. В. Ділінґгема, Нью-Йорк, MDCCCLXXXVII); і «Дитяча енциклопедія» (з досить гарненькими світлинами сонячноволосих ґьорл-скаутів у трусиках), є й «Оголошено вбивство» Агати Крісті; проте є також такі блискучі дурнички, як «Волоцюга в Італії» Персі Ельфінстоуна, автора «Повернення до Венеції», Бостон, 1868-й, та відносно нова (1946) «Хто є хто у світлі софітів» – перелік акторів, режисерів, драматургів та знімки статичних сцен. Гортаючи вчора ввечері останню згадану книжку, я отримав у нагороду один із тих сліпучих збігів, які логік ненавидить, а поет обожнює. Переписую тут більшу частину сторінки:

«Пім, Роланд. Народився в Лунді, Массачусетс, у 1922-му. Отримав сценічну освіту в Ельсінорському театрі, Дербі, Нью-Йорк. Дебютував у “Сонце пробилося крізь хмари”. Серед численних вистав із його участю – “За два квартали звідси”, “Дівчина в зеленому”, “Переплутані чоловіки”, “Дивний гриб”, “На волосинці”, “Джон Лавлі”, “Ти мені наснилася”.

Куїлті, Клер. Американський драматург. Народився в Оушен-Сіті, Нью-Йорк, у 1911 році. Навчався в Колумбійському університеті. Почав працювати в комерційній галузі, однак пізніше звернувся до написання п’єс. Автор “Маленької німфи”, “Леді, що любила блискавку” (у співавторстві з Вівіан Даркблум), “Темного віку”, “Дивного гриба”, “Батьківської любові” та інших. Гідні уваги багато його дитячих п’єс. “Маленька німфа” (1940) промандрувала понад двадцять тисяч кілометрів і була показана на сценах провінцій 280 разів упродовж однієї зими, перш ніж потрапити до Нью-Йорка. Захоплення: спортивні автівки, фотографія, домашні тваринки.

Квайн, Долорес. Народилася в 1882-му в Дейтоні, Огайо. Вивчала сценічну майстерність у Американській академії. Дебютувала в Оттаві в 1900-му. У Нью-Йорку вперше виступила у виставі “Не розмовляй із незнайомцями” в 1904 році. Відтоді зникла в… [перелік якихось тридцяти п’єс]».

Із яким безпомічним стражданням я досі звиваюся, побачивши ім’я моєї дорогоцінної коханої, навіть тут, поруч із прізвищем якоїсь театральної відьми! Напевно, вона теж могла стати акторкою. Народилася в 1935-му. Виступала (до речі, помітив описку в попередньому абзаці, але, прошу, не виправляй її, Кларенсе) у «Вбитому драматурзі». Квайн-швайн. Клер від рук моїх помер. Ох, моя Лоліто, єдине, що мені залишилося, – гратися словами.