Читать книгу Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Владимир Войнович - Страница 12

Останній тиждень січня і перший лютого дули сильні вітри. Заметіль вихорила довкола хат сніг, який шар за шаром улягався, утрамбовувався, утоптувався в замети. Замети росли, росли, піднялися вище стріх, і завмерло в Красному всеньке життя. Люди перечікували буйнощі стихії, забившися по хатах. Та й куди вийдеш, коли за два кроки не видно ні людини, ні дерева, ні куща? По ночах сиділи без світла, не було ні сірників, ні керосину для лампи чи коптилки, а жити при лучині одвикли. На розпал носили один одному гарячі вуглини, тільки й світла було, що від полум’я грубки при відкритій заслонці. З решток борошна, перемішаного зі жмихом, грисом й сушеною лободою, пекли млинці, липкі й крихкі.

На час найбільших холодів Олімпіада Петрівна, біженка, з онуком Вадиком знову переїхала до Нюри для економії дров, Нюра на це ущільнення погодилася охоче. Хоча й звикла до самотини, а все ж відчувала необхідність присутності поряд ще когось живого. Тим паче взимку, коли самотній людині буває так тоскно, що хоч вовком вий. А так виходила наче тимчасова сім’я. Характер у Нюри був такий, що вона завжди вникала у чиїсь проблеми, про когось піклувалася, комусь прала, варила і тішилася, якщо догодила. Нюра уступила їм своє ліжко, сама перебралася на піч. Сама напросилася прати Вадикові штанці, сорочечки й трусики. Олімпіада Петрівна заодно й своє їй підкидала, вона й проти цього не заперечувала. І в своєму домі у своїх жильців перетворилася на прислугу. Олімпіада Петрівна як прислугу її й сприймала, але називала завжди по імені та по батькові. Олімпіада Петрівна була жінка міська, пещена, ходити на річку полоскати білизну в ополонці не хотіла, дров колоти не уміла, казанок витягти з печі рогачами була не здатна, але любила командувати, повчати і вередувати. То їй у хаті занадто жарко, то із щілин дме, то, каже, від клопів спасу нема.

– Я, Анно Олексіївно, не можу собі уявити, невже ви все життя живете з клопами?

Нюра знічувалась, знизувала плечима:

– А куди ж од них дінешся? Де люди, там і клопи.

Олімпіада Петрівна читала Вадику вірші, які він легко запам’ятовував, потім голосно декламував:

Нюра дивилася на Вадика, слухала, посміхалася і гладила свій живіт, не те щоб дуже великий, але уважному погляду помітний. Там також зростала істота, хотілося б, щоб це був хлопчик, який, можливо, буде таким же жвавим і кмітливим, як Вадик. Може, і його вона Вадиком назове, а краще все ж Іваном. Нехай буде Іван Іванович. І вона, Нюра, також, як Олімпіада Петрівна, читатиме Івану Івановичу, маленькому Ванюшці, вірші про «мужика-сноготка».