Читать книгу Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Владимир Войнович - Страница 15

Як уявиш собі, на якій волосині висить і тремтить грудочка нашого життя, так мимоволі спаде на думку, що це диво велике, коли цій грудочці вдається провисіти бодай декілька літ, не кажучи вже про десятки, які випали нам із вами, добродію-читачу. У декого час життя обчислюється днями, а кому природа наче пошкодувала навіть годин зайвих виділити, щоб поглянути хоча б, як сонечко сяє, хоч до материнського обличчя посміхнутися.

З Нюрою диво не подружилось. Збігала вона з поштового ґанку, послизнулась на заледенілій сходинці, вдарилася з розмаху потилицею, а біль у животі тільки опісля відчула. Зате такий біль, наче вилами її наскрізь пропороли. Тут же й пологи почалися. На крик її збіглися подруги по роботі, на руках перенесли через дорогу в амбулаторію. Там, у коридорі, не добравшись до фельдшерки Алевтини Кузьмівни, вона легко народила недоноска чоловічої статі вагою менше одного кілограма.

Чахле дитя три дні і три ночі кричало майже безперестану, а четвертої ночі не пережило. Амбулаторія війною була спустошена. Ні медиків, ні медикаментів у ній не вистачало. Було б усе це – можливо, і вижило б дитя. Далі могло і взагалі усе скластися інакше. Може, виявився б у нього неабиякий інтелект і талант, і став би він письменником або фізиком-теоретиком, а то й оперним співаком. Могло б бути і попростіше: отримав би освіту п’ять-шість класів, закінчив би курси трактористів чи водіїв. На гармошці навчився б грати, дівчат приманювати. У армії відслужити встиг би ще до Афганської війни й одружитися. Одружився б на жінці пишнотілій та теплій, стусав би її сп’яну, люблячи і не з усієї сили, а вона б йому діточок породила, одного-двох, не більше. Більше при наших зарплатах він би не потягнув. Ну все це би-би-би, а могло б і інакше вийти. Підріс би, зв’язався з кепською компанією, школу б кинув, пити почав, курити, колотися, красти, потрапив би до тюрми чи психушки, а то й бомжом став би, по смітниках шастав би. Усіляко-всіляко судьба могла б скластися. Могла б і так, що мати не рада була б, що народився і не помер немовлям. А так, що гадати, померло немовлятко, нічого хорошого не побачивши, але й не согрішивши ні разу, і тому достойне місця в раю. Померло, і смертю цією природа наче стерла останній доказ Нюриного зв’язку з пощезлим коханцем.

Додому вона поверталася така слабка, що й ноги не тримали. Добре, що трапилась конем Тайка Горшкова, довезла.

Було вже темно, коли Нюра вилізла із саней і наблизилася до хати. Ще двері не відкривши, почула запах, від якого давно одвикла. Увійшла до хати, при світлі гасової лампи побачила: за столом батько, Олімпіада Петрівна і Вадик пригощаються. З казанка варене м’ясо руками тягнуть і чавкають голосно, як поросята.

– Смачного, – сказала Нюра.

– Спасибі, – відповіла Олімпіада Петрівна.

– Нюра! Дочка! – спохопився батько. – Слава богу, повернулась. А де ж ти була, шо робила?

– А ти не знаєш? – запитала Нюра.

– Ну відкіля ж мені знати, донечко? Ти ж мені хіба шо говориш? Куди пішла, коли прийдеш, мені не кажеш. Та шо із тобою трапилося-то?

– А те трапилося, що дитятко народила, а воно померло. Навіть як назвати його не придумала.

Сказала і здивувалася власному спокою, наче про щось звичне повідомила.

– Ой! – вирвалося в батька. – Ой, Нюро, та шо ж це, та як же ж це?

– Боже! – приєдналась Олімпіада Петрівна. – Боже, яке нещастя! Як же ж це, Анно Олексіївно, таке трапилось?

– Трапилось, – відказала Нюра і стала знімати шубку.

Батько підскочив допомогти, бурмочучи:

– Ой-йой, як зле, Нюринька! Але знаєш, може, воно ше подивиться звідтіля, згори-то, на нашу житуху, як ми тут поневіряємося, і скаже: слава тобі, Господи, шо прямим рейсом потрапив одразу на небо. Ти сідай, Нюр, попоїж, – стягнув з неї шубку. – Сідай із нами, це, попоїж.

Вона голодна, довго упрошувати себе не примусила. Сіла за стіл, ухопила шмат м’яса, вп’ялась у нього зубами.

– Смачно? – спитався батько. – Правда, смачно. Жорсткувате трохи, а так нічого.

Жорсткувате чи ні, а стала рвати зубами з жадібністю. Виголодалась і давно м’яса не їла.

– А де ж м’яса-то взяли?

Олімпіада Петрівна підвелася і вийшла до себе.

– Дядя Льоша Борка зарізав, – повідомив Вадик.

– Ну нашо ти так говориш? – дорікнув батько. – Ти ж знаєш, я курки зарізати не можу, не те шо тварину. – Повернувся до Нюри: – Плечевий зарізав. Я його попросив, а він зарізав. Та й собі ось такий шмат узяв. Я кажу, куди ж тобі стільки, а він каже, а ти шо думав, задарма чи як я буду тобі надриватися?

Нюра перестала жувати і застигла з відкритим ротом як зачарована. З тим же виразом повернулася і подивилася на батька.

– Та ти чого, Нюр? – захвилювався він. – Та ти чого це так дивишся? Та ти не гнівайся, Нюр, не треба. Це ж не людина, це ж тварина. Вона без толку бігає як собака, а люди, Нюр, люди-то ходють голодні.

Нюра, затуливши рота рукою, рвонула із хати. Біля ґанку довго і немилосердно блювала. Вона думала, що помре, і не хотіла противитися смерті. Вона втратила свідомість, але не надовго, а коли отямилася на тому ж місці, над нею простоволосий стояв батько і термосив її за плечі.

– Та ти шо, Нюрок, та ти шо?

– Ах ти мать твою єті! – Нюра зірвалась на ноги, кинулась на батька з кулаками. Він – навтьоки, вона вхопила граблі і помчала за ним. Догнала його на дорозі і зі всього маху опустила граблі йому на голову, але потрапила не залізом, а держаком, який переламався. Батько вхопився за голову і сів на сніг, обливаючись кров’ю. Вона перелякалась й сіла поряд.

– Папаня, милий! О Господи, та що ж це я натворила!

Потім удома обмивала його, перев’язувала, плакала над ним, над Борком, над своєю долею.

Уночі в неї піднялась температура і розпочалась маячня. Вона хворіла три дні, а на четвертий прокинулась з ясною головою і зрозуміла, що доведеться жити далі.