Читать книгу Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Владимир Войнович - Страница 17

По селу рознеслася чутка: Іван надіслав таки Нюрі листа. Чутка пішла од Нінки Курзової, найближчої подруги Нюри і її довіреної особи. Вона по секрету розповіла Тайці Горшковій, а та по секрету Надьці Косорукій, а Надька знову ж таки по секрету сусідкам ближнім і дальнім, і так розійшлось, начебто Нюра приходила до Нінки й читала їй листа, щойно отриманого. З виду лист наче справжній. З адресою, з указівкою, що передати особисто в руки, і штемпель поштовий приляпано, але почерк-то, Нінка знає без сумніву, Нюрчин.

Жінки спершу довго не вірили, потім вирішили, що Нюрка від усіх своїх нещасть умом помішалась, і стали, одні не без єхидства, решта з простодушності, приставати, мовляв, раз твій чоловік об’явився і пише, то не тільки Нінці, а й нам прочитала-бись. Нюрка спершу віднікувалася, а потім погодилась.

Увечері, в суботу, після лазні, зійшлося в Нюрчиній хаті всеньке жіноче населення. Прийшли Нінка з дитям, Тайка з двома. Прийшла бабця Дуня з пляшкою самогону. Додалися дві дівчини-близнючки Манька і Зінка Четорови, Надька Косорука і Клавдя, чорнява жінка з евакуйованих на прізвисько Чернота. Про Черноту подейкували, що вона сиділа в таборі по кримінальній справі, з тих пір береже на собі різні наколки, одна, головна, на животі: «Тут лежав мій милий». Була вона жінка не зловредна, але від тутешніх вирізнялася і видом, і звичками, тим, що завжди курила товсті і невміло завернуті самокрутки, а почуття подиву виражала вигуком «Єхтийох!». Що означало, здається, «Ех, ти, ох!».

Зійшлися жінки в Нюриній хаті з ввічливими недовірливими посмішечками. Хто для того, щоб потім посміятися, хто – просто розвіяти нудьгу.

Розсілися хто де. Нюра, не пошкодувавши гасу, лампу семилінійну засвітила, викрутила гніт до найяскравішого. Розгорнула трикутник, акуратно розгладила, оглянула слухачок і почала, хвилюючись: «Привіт із Енської частини! Здраствуйте, Нюра! Добрий день чи вечір. Із фронтовим армійським привітом до вас ваш Іван.

Вибачте, що довго не писав, оскільки був зайнятий знищенням німецько-фашистських загарбників, які віроломно напали на нашу країну, убивають стариків, ґвалтують і взагалі поводять себе огидним способом, як справжні свині. Доводиться вести проти них нерівні воздушні бої, літаючи на всячеських єропланах зо стрільбою із кулемета. За час, що ми з вами не бачилися, вдалося мені в нерівному воздушному бою підстрелити декілька бомбовозів, а також живу силу і танків противника. Тілько ви не думайте, що я лиш літаю і тілько стріляю по бомбовозам, чи по танкам, чи по живій силі противника, а про вас ніколи не думаю. Ні, любима наша Нюра, літая на єропланах і ведучи смертельні поєдинки в нерівному воздушному бою, я постоянно вспоминаю вашу фігуру, ваші очі, і щічки, і носик, як ми з вами жили, цілувалися і милувалися для совмєсного щастя. І все це я коли згадую, то любов моя до вас, мила Нюра, виростає з іще більшою звєрскою силою, і так же – ненависть до фашиста-врага. Также я думаю і певний, що ви мене тоже з часом не забуваєте, думаєте про мене, як я тут сражаюсь, і турбуєтесь за мою молоду жізнь і здоров’я. А я тоже за вашу. На цьому сердечно закінчую, жду отвєта, як соловей лєта, і желаю вам усього хорошого у вашій молодій і цвітущій жізні, ваш чоловік Іван».

Узагалі-то, у неї було написано просто «ваш Іван», але, дочитуючи листа, вона вирішила усно посилити враження від підпису і прочитала не «ваш Іван», а «ваш чоловік Іван».

До прочитаного жінки поставились по-різному. Деякі в усе повірили одразу. І тут нічому дивуватися. Більшість людей, не володіючи власною розвинутою уявою, не можуть собі уявити, що хтось її має і може описати щось, чого в житті не було. Самі уявити нічого не можуть, але до уявленого іншими вельми сприйнятливі і тому безвідмовно вірять усьому, про що читають в романах чи що бачать у кіно. Це їм допомагає все побачене переживати щиро і глибоко, з радістю і сльозами. А інші, меншість, не вірять ніколи нічому, і власної уяви не мають, і до чужої глухі, ніякі тексти чи картини їх абсолютно не зачіпають, не зворушують, не викликають посмішку і не витискують сльозу. Так що жінки, Нюрині односельчанки, майже всі одразу в усе повірили, тим паче що лист був просто як справжній. Як належить, з адресою отримувача, з поштовим штемпелем, та й важко було собі уявити, що Нюра сама таке видумала зі своєї голови. Інші не зовсім повірили, але зацікавилися і побажали почути продовження. І, мабуть, одна тільки Нінка Курзова по тупості своїй не повірила жодному слову, поставилась до прочитаного з повною байдужістю, чого, однак, Нюрі в очі виказати не наважувалась, а позаочі обзивала свою подругу як чокнуту.

Як би хто не поставився до цього всього, але наступної суботи знов зібралися жінки у Нюри і в тиші, порушуваній тільки хрускотом лузаного смаженого гороху і гудінням веретена, прослухали чергове послання:

«А ще сообщаю вам, Нюра, в краткості свого пісьма, що вчорась, токо ми сіли завтракать, як роздався крик нашого командира «тревога!», і зелена ракета оповістила о том, що приближаються вражеські бомбовози, і командир приказав нам вступить із ними в нерівний воздушний бій. І я негайно сів у свій самольот і підняв його у воздух. Піднявся я, дорога Нюра, вище хмар. І бачу: летить на нас ціла, можна сказать, армада, і тоді я приблизився і став стріляти по них зі свого кулемета. І коли я вдарив першу очерідь трасірующими снарядами, я угледів, як загорівся один самольот, а потім другий, третій і четвертий, і всі чотири попадали на землю…»

– Це треба ж! – не витримала Тайка Горшкова.

– Єхтийох! – одізвалась і Чернота.

«…Це була тяжка робота, Нюра. Деякі люди думають, Нюра, що це легко збивати вражеські самольоти. А це нелегко. Тому приходиться, сражаючись, робити декілька фігур вищого пілотажу і літати як у обикновенному положенії, так і догори колесами. А ще, звичайно, треба про те подумати, що там, у тих вражеських самольотах, тоже сидять люди, такі ж, вроді нас із вами, тілько що говорять по-другому. І, може буть, у них тоже єсть і жони, і діти, і батьки, а также всякі другі родичі, дальні і близькі, і їм тоже буває дуже неприязно, коли приходить до них похоронка, що він погиб смертю храбрих за родіну і за Гітлєра. Но що ж поробиш, Нюра, єслі йде война і ці люди не хотять понімать, що і у мене тоже єсть хтось, хто дорогий моєму гарячому воїнському серцю? Хто мені дорогий, то це я маю в виду вас, звичайно. І коли я вспоминаю, Нюра, вас, ваші очки і вашу улибку і то, що німецько-фашисти зробили із вами, однявши вашу корову, то з новою утроєною силою починаю бити цих стерв’ятників. І от котрих я побив, а которі кинулись навтьоки, но один наглий продолжав свій польот дальше, а у мене нема вже патронів, і кончились боєприпаси, і бензину тоже всього нічого. Но тоді з послєдніх сил догнав я цього уходящого стерв’ятника і всією силою ударив його своїм тарантом…»

– А що таке тарант? – спитала одна із близнючок.

– А це там на самольоті є така як би дубина, – пояснила Горшкова Тайка, – коли патрони кінчаються, так б’ють обикновенно тарантом.

«…Ось ударив я його своїм тарантом і бачу: самольот загорівся, а льотчик схопився за голову і кричить: капут, капут. А коли я спустився на землю, то до мене підійшов наш командир і сказав: «Ти, Ваня, дуже добре сражався сьогодні в нерівному воздушному бою, і я тебе за це награждаю красним орденом Бойового Красного Знамені».

І так ось я по ночах, коли, буває, після нерівного воздушного бою не спиться чи, допустім, клопи кусають, і думаєш про всю прошедшу жізнь, я думаю, що було у мене таке щасливе время, коли ми з вами зустрілись у селі Красне, і що якби не ці прокляті німці, то ми создали би крепку і дружну нашу сім’ю, і ви би рожали дітей, і виховували, а я би робив у колгоспі чи навіть на заводі. І за вами би завсігди ухажував зо всією моєю сердечністю і уваженієм».

Слухаючи це, обидві близнючки пустили сльозу, а Зінаїда Волкова заридала і з плачем вибігла з хати.

Так і пішло. По суботах жінки йшли до лазні, потім до Нюри. Деякі зі своїми табуретками, з рукоділлям, іноді з пригощенням якимсь. Збиралися, лузали смажений горох, коли траплялося, пили чай вприкуску чи вприглядку, хто в’язав, хто ськав воші в сусідчиній голові, слухали, зітхали, обговорювали, плакали, розповідали про своїх, згадували минуле життя, думали про майбутнє, від якого, між іншим, радості не очікували. І вже стало це таким правилом, що сходилися щосуботи без попередження. Сходились, слухали, обговорювали і розходились з надією на незмінне продовження. Щотижневе слухання Нюриних листів стало для цих жінок приблизно такою ж насущною потребою, як для майбутніх поколінь регулярне поглинання телевізійних серіалів. Навіть і жили від суботи до суботи, від однієї серії до іншої. А для Нюри підготовка до чергової суботи стала щоденною роботою. Жінкам-то що? Десять-п’ятнадцять-двадцять хвилин послухали і розійшлись, а для Нюри це щоденний непростий труд, зрідні письменницькому. Жила вона ці роки в постійній творчій напрузі, власна фантазія збагачувалася обробкою зібраних матеріалів. Що в газеті прочитає, що почує по радіо і від людей, усе оцінює, чи ж не підійде їй. Звідсіля були і описання різних подвигів, і нічні бої, і дальні бомбардування, і вимушені посадки, і стрибки з парашутом. І стала ця творена нею мнимість головним і єдиним смислом її справжнього реального життя.