Читать книгу Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Владимир Войнович - Страница 6

Як це не дивно, а долговська пошта після приходу німців продовжувала працювати майже так, як працювала до того. Об’єм кореспонденції, щоправда, зменшився, але не зовсім зник. А завідувала поштою при німцях усе та ж Любов Михайлівна Дулова, незважаючи на те що була комуністкою. Німці попервах намірялися зробити їй щось нехороше, але вона надала докази, що була донькою репресованого куркуля, що один її дід був купцем, а інший священиком, а в партію вона вступила зі страху втратити роботу, але останні три місяці не сплачувала членські внески.

Оберштурмфюрер Шлегель сприйняв ці пояснення як належні, оскільки вважав себе лібералом (за есесівськими мірками) і добре розумів, що в будь-яку партію, чи то в комуністичну, чи в нацистську, людина могла вступити не з ідейних, а зі звичайних меркантильних міркувань. Шлегель врахував іще й те, що за Любов Михайлівну прохав оберфельдфебель Шульц, котрий вступив із нею у відомі стосунки. Отже, Любов Михайлівна зосталася на колишньому місці, але щастя її тривало недовго.

При відступі німців вона пробувала відступити разом із ними і оберфельдфебелем Шульцом і вже спакувала два чемодани, але під час пакування третього її схопили партизани Аглаї Ревкіної. Партизани хотіли її повісити одразу, але врахували її стать, пожаліли і придумали м’якше покарання. Обстригли їй півголови, а опісля в одній сорочці і босу водили по засніженій площі Загиблих Борців, де прив’язали до ганебного стовпа з картонкою на грудях: «Я спала з фашистом». Це партизани написали несправедливо, тому що оберфельдфебель Шульц ніяким фашистом не був, у нацистській партії не числився, був за професією кухарем, а на війну пішов проти своєї волі. А втім, мова не про Шульца, а про його недовгу коханку.

Коли вона стояла, боса і роздягнута, прив’язана до стовпа, люди підходили до неї, називали сукою і плювали в обличчя. У такому становищі бачила її Нюра, випадково проходячи площею. Напевне, згадавши, як Любов Михайлівна виганяла її з роботи, мала б Нюра порадіти тепер, помститися, плюнути в обличчя і запитати, хто ж із них насправді спав із німцем, але Нюра була жінка непімстлива, сердешна. Дивлячись на колишню свою начальницю, вона нічого, крім співчуття, не відчула. Вона навіть стала казати людям:

– Та що ж це таке? Та що ж це ви коїте? Та що ж ви за звірі такі? Вона ж гола й боса, бурулькою скоро стане, а ви в неї плюєте.

Але народ, у більшості своїй жіночої статі, був тоді сильно озвірілим. А втім, народ буває озвірілим завжди, і в легкі часи, і у важкі, а в той час особливо. Нюра стала захищати свою колишню начальницю, народу це не сподобалося, і одна баба в міському чоловічому пальті сказала: «А що це за фря і чого це вона тут розкудахкалася?» А інша припустила: «Десь то така сама, ось і клопочеться». А третя сказала, що її також треба до цього стовпа прив’язати з іншого боку для рівноваги. І натовп став довкола Нюри згущатися. Але тут почувся крик:

– Та що це ви, баби, верещите і на що напираєте! Це ж Нюра Бєляшова, у неї муж на фронті льотчиком воює.

Жінки довкола розгубилися, і заким вони міркували, чи вважати Нюриного льотчика пом’якшуючим вину фактом, Катя-телеграфістка (це вона й кричала) вивела Нюру за руку з натовпу і стала лаяти за надзвичайну чуйність, за те, що Нюра забула, як Любов Михайлівна з нею повелась. А потім запитала: «Ти ж то на пошту знов підеш?»

– Я-то пішла би, – відповіла Нюра, – так хто ж мене прийме?

– А я й прийму, – сказала Катя. – Я ж тепер буду завідувати поштою. Я й прийму. Тим паче, що Іван твій знайшовся.

– Чо-о? – не повіривши своїм вухам, скрикнула Нюра.

– А ось не чо, а знайшовся. Пішли, побачиш, що покажу!