Читать книгу Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Владимир Войнович - Страница 3

Одним із ретельних читачів «Фьолькішер беобахтер» був військовий комендант міста Долгова оберштурмфюрер СС пан Хорст Шлегель. Зараз він сидів у своєму кабінеті, колишньому кабінеті колишнього секретаря райкому ВКП(б), геройськи загиблого Андрія Ревкіна. У кабінеті зі зміною влади нічого принципово не змінилося: той же двотумбовий, покритий зеленим сукном канцелярський стіл господаря, той же довгий стіл, приставлений до головного літерою «Т», для засідань бюро райкому, а тепер невідь для чого. Зміна торкнулася лише портретів. Раніше за спиною секретаря висіли портрети Леніна і Сталіна, а тепер за спиною коменданта – портрет Гітлера. А від Леніна і Сталіна зосталися лишень дві нецвілих плями.

У момент, що його описуємо, комендант був зайнятий тим, що, насвистуючи відому німецьку пісню «Ich weiß nicht, was soll es bedeuten» на слова єврейського поета Гейне, укладав посилку дружині Сабіні з міста Інгольштадт. Таким чином він вирішив нарешті відповісти на її численні і дурнуваті прохання надіслати їй шовкові панчохи, мережані панталони і французькі парфуми, тому що їй начебто зовсім ні в чому ходити до церкви чи в театр. Він їй у відповідь спершу написав, що до церкви і навіть у театр не обов’язково ходити в білизні з мереживом, він дуже сподівається, що їй під спідницю ніхто не зазирає ні в театрі, ні навіть на сповіді, а якщо хтось десь і зазирає, то він нічим цьому сприяти не тільки не хоче, але й не може, бо тут того, чого вона просить, просто нема. Сабіна зауваження відносно можливих підглядачів під її спідницю пропустила мимо вух, але висловила подив: невже там, де він служить, немає жінок, а якщо є, то в чому вони відвідують церкви і театри? Хорсту вона навела за приклад їхнього колишнього сусіда миловара Йохана Целлера, котрий своїй Барбель регулярно надсилає і нижню білизну, і верхню одіж, і косметику. «Shatz (скарбе мій), – відповідав їй злостиво Шлегель, – наскільки мені відомо, мій друг Йохан служить у Парижі, а я в цей момент знаходжусь у маленькому російському містечку, якого навіть на карті не знайдеш. Повір мені, між цим містечком і Парижем є велика різниця, і асортимент тутешніх товарів не зовсім співпадає з тим, що можна знайти у французьких бутиках».

Оскільки вона пояснення його ігнорувала і ті ж прохання повторяла в кожному листі, він вирішив її провчити і за порадою своєї помічниці фрау Каталіни фон Хайс зібрав-таки посилку, в яку поклав те, що носили тутешні жінки: трикотажні рейтузи з резинками попід коліна, шерстяні носки, ватні штани, ватну тілогрійку, пояснив письмово, що це типовий гардероб тутешніх дам, і до всього додав флакончик тройного одеколону. Він пакував свої подарунки в картонну посилочну коробку, коли це в двері зазирнула щойно згадана Каталіна фон Хайс. Кожен, кому доводилося зустрічатися із капітаном Милягою і зостатися живим, упізнав би в цій густо нафарбованій блондинці колишню секретаршу начальника НКВС Капітоліну Горячеву. Тепер колишня Капітоліна існувала під своїм справжнім прізвищем, а може, також під придуманим, деякі шпигуни так часто міняють свої імена та прізвища, що іноді й самі не пам’ятають, як саме колись назвали їх мама з татусем. Під своїм чи фальшивим прізвищем, але трудилась ця жінка (а може, й не жінкою вона була?) на благо Великого рейху (чи на когось іще) в тому ж кабінеті німецького Там Де Слід, справлялась з тією ж приблизно посадою (для виду, звичайно, шпигуни завжди те, що видно усім, роблять буцімто, насправді ж маючи цілком інші цілі). Час від часу виконувала вона й позаслужбові обов’язки, ті ж, що й при капітанові Милязі. Це дає нам право припускати, що, напевне, була вона все ж таки жінкою, бо якби ні, Миляга, чи Шлегель, чи хоча б один із них вже до цього докопався б. Коротше кажучи, Каталіна фон Хайс (так уже її називатимемо) зазирнула до кабінету свого наче б начальника і повідомила йому, що якийсь місцевий селекціонер шукає із ним зустрічі.

– Хто? – перепитав Шлегель.

– Тутешній божевільний, – сказала Каталіна. – Дуже потішний тип.

– Ну, гаразд, нехай зайде.

Шлегель забрав зі столу коробку, сів у крісло і зробив вигляд, що пише щось виключно важливе.

Двері відчинилися, і до кабінету, кланяючись від порогу, увійшов у супроводі Каталіни дивовижний чоловік у брезентовому плащі поверх ватника, в полотняних штанях у смужечку, заправлених у високі ялові чоботи з саморобними галошами, склеєними з автомобільної гуми. Через плече висіла у нього польова зношена сумка, а в лівій руці він тримав широкополого солом’яного капелюха.

Наблизившись до комендантового столу, відвідувач усміхнувся і проказав:

– Здоров’я бажаю, гутен таг, пане коменданте, дозвольте представитись: Гладишев Кузьма Матвійович, селекціонер-самородок.

Каталіна чудово знала російську мову (не згірш за капітана Милягу), а німецька взагалі була для неї рідною, але слову «самородок» у німецькій мові підходящого еквівалента вона не знайшла і переклала його як зельбстгеборене – той, що сам себе народив.

– Як це – сам себе народив? – здивувався оберштурмфюрер. – Навіть Ісуса Христа жінка народила, а цей що – з яйця вилупився, чи як?

Каталіна засміялася і переклала запитання гостю.

Той із гідністю відповів, що сам себе не вилуплював ні з чого, але, не маючи достатньої освіти, досяг обширу знань особистою працею і талантом, у чомусь випередив навіть найосвіченіших академіків і вивів овочевий гібрид, яким бажає нагодувати німецьку армію.

Звісно, комендант поцікавився, що це за гібрид. Гладишев поклав капелюха на сусідній стілець, похапцем відкрив польову сумку, витяг звідтіля декілька газетних вирізок із присвяченими йому статтями, дописами й фотографіями і виклав на стіл перед комендантом.

Каталіна запропонувала перекласти тексти, але комендант сказав: «Не потрібно», – і зупинив погляд на одній із фотографій, де Гладишев був зображений з пучком гібрида, поглянув на самого Гладишева, перезирнувся з помічницею.

– Про вас так багато писали радянські газети. Ви більшовик?

– Ні в якому разі! – Гладишев перепудився й притис руку до серця. – Навпаки. Я рішучий супротивник радянського ладу, за що многократ переслідувався…

Шлегель склав руки на грудях й відкинувся у кріслі.

– Цікаво! Скажіть йому, що всі росіяни, яких я тут стрічаю, твердять, що переслідувалися комуністами. І як його переслідували? Заарештовували? Саджали до в’язниці? Катували? Заганяли під нігті голки?

Фрау фон Хайс переклала.

Гладишев признав, що таких неприємностей йому, дякувати Богові, вдалося уникнути. Але радянська влада не визнавала його наукових досягнень і не давала йому можливості виростити створений ним гібрид, названий ним ШДОНАС, себто Шлях до націонал-соціалізму.

– Якби германські власті дали мені достатньо землі під мій гібрид, я міг би задовольнити повністю всю німецьку армію. – Затиснуши капелюха між коліньми, Гладишев широко розкинув руки, наче прагнув обняти всіх, кого готовий був нагодувати. – Ви уявляєте, пане офіцер, з кожної площі ми могли б знімати подвійний урожай картоплі і томатів водночас!

– Гаразд, – сказав оберштурмфюрер через перекладачку, – ми вашу пропозицію, можливо, розглянемо пізніше, коли закінчимо цю війну. Ще маєте мені щось сказати?

– Ще? – Гладишев затнувся, не знаючи, як викласти гіпотезу, яка комусь може видатися неймовірною. Звісно, із жодним радянським чиновником він подібними міркуваннями поділитися не міг. Але перед ним був представник іншої, розвинутішої цивілізації. У нього має бути ширший погляд на речі.

– Розумієте… як би це вам сказати… це звучить, ви скажете, дико… і я б із вами погодився… але я особисто був свідком перетворення коня в людину.

– Коня в людину? – перепитала Каталіна.

– Припускаю, що ви мені не повірите, – одповів Гладишев, – але в мене є навіть письмове свідчення. Ось… – він попорпався в сумці і виклав, одночасно розгладжуючи, шмат паперу, на якому була написана круглим напівдитячим почерком одна фраза.

– Що це? – бридливо поглянув на папірець комендант.

– Тут написано, – переклала фрау фон Хайс, – «Якщо загину, прошу вважати мене комуністом».

– Що це значить? – не зрозумів комендант. – Кого вважати? Вас?

– Що ви! – вислухавши переклад, заусміхався Гладишев. – Звісно, не мене. Я в партію ніколи заяв не подавав. Це Ося…

– Ося? – перепитав Шлегель, показавши, що й він непогано розмовляє російською. – На мою думку, Ося – це єврейське ім’я. Чи не так, фрау фон Хайс?

– Єврейське? – злякався Гладишев. І заусміхався: – Ні, це не єврей. Ося, Осоавіахім, він не єврей, він мерин, себто кінь, але, як би то сказати, кастрований.

– Єврей, пане учений, – спохмурнів Шлегель, – поняття расове. Єврей, хоч і кастрований, хоч і обрізаний чи вихрещений, для нас усе одно зостається євреєм і має бути виданий німецькій владі.

– Тим паче, – додала колишня Капітоліна, – якщо хоче бути комуністом.

– Він не хоче, – засмикався і поквапом залепетав Гладишев. – Він не хотів. Але його застрелили якраз тоді, коли він в результаті упертої праці перетворився…

– У єврея? – перепитав оберштурмфюрер.

– Ні, у жодному разі, – рішуче заперечив Гладишев. – Він перетворився просто в людину.

– Що значить просто в людину? – засперечався есесівець. – Яке ж це просто, якщо він ще не перетворився, а вже просить вважати себе комуністом?

– Ну, це він з дурної голови, – спробував пояснити Кузьма Матвійович. – З дурної голови і по невігластву, тим паче що виріс у радянському колгоспі і, самі розумієте, мав відсталі погляди. Але якщо в принципі германське командування проявить зацікавленість…

– Ні, – рішуче сказав оберштурмфюрер. – Німецьке командування до цього інтересу не має. Хоча нам, – сказав він і підняв догори вказівний палець, – цікавішим був би зворотній процес перетворення людини в коня. А тим часом слухайте, пане, той, що сам себе породив, ідіть ви собі додому і якщо дійсно хочете сприяти інтересам націонал-соціалізму, то розпочніть із виявлення євреїв і комуністів, що ховаються у вас.

– Слухаюсь! – підкорився Гладишев і попрямував до виходу, але біля дверей усе-таки зупинився. – Даруйте, пане офіцер, а як же все-таки відносно мого гібрида?

– Ми про нього поговоримо наступного разу, – пообіцяв оберштурмфюрер. – А зараз у мене до вас запитання. Це, вибачте, що у вас на ногах? Я маю на увазі не чоботи, а те, що на них.

– Це? – Гладишев поглянув на свої ноги, стенув плечима, не розуміючи, чим його взувачка могла зацікавити такого важливого представника великої Німеччини. – Це так, гумові вироби.

– Щось ніби калоші? – спробував уточнити есесівець.

– Можна сказати, що й так.

– Це радянські калоші, – усміхнулася колишня Капітоліна. – Якщо я вірно пам’ятаю, росіяни їх називають чуні, гандони, гімнодави і ЧТЗ. ЧТЗ, – пояснила вона Шлегелю, – це Челябінський тракторний завод.

– Вельми цікаво, – сказав Шлегель. – І вони дійсно не пропускають вологу?

– Ніколи, – запевнив Гладишев. – Дуже якісний товар.

– Правда? – Шлегель вийшов з-за столу, обійшов довкола Гладишева, помацав чуні ногою. – Послухайте, пане учений, а чи не продасте ви мені ці ваші ось…

– Мої ці ось? – розгубився Гладишев. – Вони вам потрібні? – Він стрепенувся. – О, якщо потрібні, то звісно. – І він став здирати чуні, наступаючи носком однієї ноги на п’ятку другої. – Я із задоволенням подарую вам. На знак величезної поваги.

– Дарувати не потрібно, – остудив його Шлегель. – Ви маєте знати, що німецький офіцер хабарів не бере. Я заплачу вам за ваш тракторний завод двад… себто п’ятнадцять окупаційних марок.

Після того як Гладишев пішов, Шлегель долучив придбаний щойно товар до того, що вже було укладено в посилку, і додав супровідну записку дружині з поясненням, що це взуття місцеві дами взувають, коли ходять у театри, кабаре та інші звеселювальні заклади.