Читать книгу Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Владимир Войнович - Страница 8

Прибігла Нюра з газетою в Красне, усі хати підряд обійшла, усім статтю про Івана показувала. І Тайці Горшковій, і Зінаїді Волковій, і навіть бабцю Дуню своєю увагою не обділила. Жінки охали і ахали. Одні раділи щиро, інші вдаючи, треті неприховано заздрили. Нінка Курзова, як і Вірка з Ново-Клюквино, намагалася остудити Нюру міркуванням, що, припустимо, це навіть і той самий Іван Чонкін, так що толку, що він живий, а жодного разу хоча б коротенького листа не написав?

– Мій-то охламон чи не кожнісінький день пише. Я навіть не уявляю, коли ж він там воює, звідкіль стільки бомаги бере.

І справді, Микола радував дружину своїми посланнями ледь не щодня, причому не якимись там, а написаними віршами. Раніше Нінка й не підозрювала в Миколі жодних поетичних здібностей, а тут на війні талант віршотворця раптом невідомо з яких причин прорізався, і писав Курзов один за одним довжелезні листи з римованим текстом такого, наприклад, змісту:

– Усе бреше, усе бреше, – сердито бурчала Нінка. – Пише невідь що, правду, неправду, йому аби складно. Стареньку матір нащось приплів, а старенька матір вже три роки як померла. Нащо дуристику таку писати?

– Що б не писав, а раз пише, значить, живий, – казала Нюра. – Це і є найважливіше.

– Це звісно так, – зітхаючи, погоджувалася Нінка й кидала листи в куток на лаву, де і решта листів уже великим стосом лежали.