Читать книгу Країна гіркої ніжності - Володимир Лис - Страница 10

Віталія вже кілька днів перебувала в онкодиспансері, у відділенні хімічної терапії. Медичку, медпрацівника, хай не лікаря, а медсестру, але начеб свою колегу, її поселили в палату на двох.

– Ви боїтеся того, що з нами трапиться? – спитала першого ж дня її сусідка.

– А що з нами трапиться?

Сусідка подивилася на Віталію ошелешено.

– Ну, ми ж…

Вона затнулася, боячись вимовити слово «помремо» – зрозуміла Віталія. «Ні», – закричало у неї всередині.

– Ніколи не вимовляйте цього слова, – сказала Віталія. – Вона того чекає від нас.

– Чекає… Вона… Тобто…

– Ця тітка, – сказала Віталія. – Доки не вимовимо… Усе буде добре…

– Ви так вважаєте?

– Авжеж.

Вони подружилися. Софія була звичайною сільською жінкою, але зять її працював в одному з управлінь облдержадміністрації, тож відчувалося особливе ставлення медперсоналу до Софії. Утім, це був один із зятів, бо мала Софія чотири дочки й шестеро синів.

Дочка… Одна з дочок…

Але перш ніж Віталія дізналася про сімейну таємницю, вона перебачила в палаті майже всю Софіїну родину. Приходили й приїжджали – по одному, по двох, а то й цілою сім’єю. Коли нагрянула сім’я старшого сина Петра – він, дружина, аж четверо дітей, на додачу сусідка з дочкою – у Віталії зарябіло в очах од мелькання облич і одягу, залящало у вухах од дитячих слів, звернутих до бабці. Вона сказала, що прогуляється.

– Можна я піду з цьоцею? – спитала раптом Софіїна внучка років п’яти-шести.

– Ти до бабусі прийшла, Настуню, – суворо сказала донька Софії.

– Та хай вже йде, – дозволила Софія й до Віталії: – У неї в дупі вічно шило росте.

Мала взялася за Віталину руку. І тоді вже підстрибнула, мов хотіла піднести руку вище.

– Зараз ми надворі політаємо, – сказала Віталія.

– Хіба ми птасечки?

Мала підвела блакитні оченята, небесні, почула голос Віталія, казала її мама, ні, бабуся, котру вона собі в дитинстві вигадала, бо ж у неї теж мала, мала бути бабуся. Небесні очі зирнули на чужу тьотю, якій так довірилася Настуня, й попросили неба й простору.

– Авжеж, ми пташечки, – сказала Віталія. – Ти ким би хотіла бути, якою пташечкою?

– Не птасечкою, а тьотьою, яка шиє платтячка. – Настуня знову ледь підстрибнула. – І блюзочки, і кохточки, і теї… ну, теї…

«Отакі ми приземлені, – подумала Віталія. – Хоча чого приземлені? Ми присукнені, і блюзочки в нас будуть люксові, а пташечка хай собі літає без платтячка, у неї є пір’я, усе в цьому світі досконало, все передбачено, все розкладено по поличках, світ бабусі Софії ліпший, ніж мій».

Їй зробилося й весело, й сумно водночас. Тримала за маленьку ручку світ суконь і кохточок і чогось не пригаданого Настунею, а небо все одно пригорнуло їх, коли ступили за поріг лікарні, весняне, хоч і холодне. До неба тулився вечір, і сад біля лікарні повнився тінями. Вечір, ні, ще тільки надвечір’я, котре гралося у перші схованки. А тіні в саду схожі на химерні постаті («Тих, кого вже тут нема», – подумала Віталія), прислухалися до шелесту кроків малої дівчинки й жінки, що йшла вже наполовину за обрієм. Жінка ніколи не шила суконь, голку брала до рук тільки за крайньої необхідності, хоча мереживам на полотні її уяви могли б позаздрити найліпші вишивальниці. Одягти таке тіло у сукні, блузочки і сорочки мріяли б найкращі кравчині. Та про тіло знала вона одна, ще кілька чоловіків, котрих вона повикреслювала з свого життя, бачила тепер Олеся і мама, коли тіло ще тільки дозрівало.

Сум огорнув Віталію, боронячись від нього, вона покликала ту пустотливість, що тільки-тільки було оселилася в ній. Не дасть дядькові суму напитися її крові, щось жебонить мале диво, така тепла рука дівчинки, хіба вона винна, що замість неба і пташечки шелестить сукня її уяви…

– Куди ми підемо? – почула Віталія голос Настуні.

«Куди я їду?» – почула Віталія свій голос.

Не голос – думку. Здалеку. І теперішню. Відчула, зловила. Німе запитання прийшло невідомо звідки. З того літнього дня. Вона сиділа біля вікна у поїзді, який віз її разом із Зіною у далеке захмарно-заобрійне приуральське місто. Колонію. Мали їхати втрьох, але, як повідомила Зіна, в останній момент (точніше, за три дні перед поїздкою) прийшов лист від Едика, в якому той сам просив, аби мати не їхала.

– Сам? – не стримала вигуку Віта.

– Так. Він і мене не вельми хоче бачити. Він хоче бачити тебе.

Зіна вимовила це начебто байдуже-іронічно. І в той же час ревниво. Пройде час, і Віта дізнається про підґрунтя цих ревнощів.

Поки що ж вони їхали з Києва до Москви, далі на Саратов і на Приуралля. Віта спочатку вслухалася в мовчанку Зіни, сподіваючись вловити там щось таємниче, безшелесне, але таке, що призначене їй. Про що думає ця мовчунка? Потім вона зраділа, бо про що б говорила із Едиковою сестрою? Балачки про те, про се. Про їх обох і про… Едика. Не хотіла, точніше, боялася дізнатися про Зіниного брата щось нове. Навіщо? Потребувала таємниці, яка б жила і розросталася. Яка б поглинала її саму, забирала у щось незвідане.

Загадковість Едика – як може бути хуліганом, грабіжником людина з такою ніжною, ба, поетичною душею – притягувала і манила. «Щось я не знаю про цей світ», – казала собі Віта. І як закляття: «Я порятую, порятую його».

Вона вбирала світ за вікном потяга – міста і містечка, села й одинокі оселі, що мовби втікали од тих сіл, будинки й людей біля сторожів свого також загадкового життя. Із гнізд злітали лелеки, над обрієм тягнувся невідомо звідки дим. Віті захотілося раптом поселити в цьому світі Зіну. Зіна-лелека і Зіна-берізка, що, беззахисна в своїй самотності, не може наблизитися до потяга. Віта раптом відчула, як їй шкода, чомусь дуже шкода всього цього, що вона бачить – самотньої жінки біля напіврозваленої хатини, бусла, котрий кружляє і чомусь ніяк не може сісти на гніздо, одинокої берізки й трьох схилених вільх, людей у задимленому місті, хлопця, що мовби намагається перегнати поїзда на велосипеді й падає разом із великом, і, здається, обоє щось кричать… І тут Віта розуміє: найбільше їй шкода маму, маму Дазу, котра десь там, у Києві, думає, що донька на канікулах у подруги, маму, яку так підло обдурила.

На щоку Вітину викочується сльозина, одна, друга, Віта плаче, тихо й безшелесно, гасить той плач у собі й ніяк не може загасити.

Їй не хочеться, щоб Зіна помітила цей плач, сльози, крик усередині, що росте й росте й от-от розірве її.

– Тьотю, у вас течуть сльози, – долинає дитячий голосок.

– Що, маленька?

– Чого ви плачете? Вам болить?

– То так, Настуню…

Мала зводить на Віталію очі. Її пальчики гладять руку тітки, котра геть не слухає щебетання дівчинки. Котра чомусь плаче.

– Не плачте, тьотю, дядько лікар вас вилікує, – серйозно каже мала. – І мою бабусю вилікує, бо бабуся обіцяла платтячко пошити і зловити коника.

– Стрибунця? – Віталія приходить остаточно до тями.

– Нє-а… Він не стрибає. Він бігає.

– У вас є лошатко? – здогадалася Віталія.

– У дядька Сашка. Воно дике. Бо всі лошатка даються погладити, а той коник – нє. Він брикається і втікає. – Настуня хихоче.

– А дядько Сашко не може зловити те лошатко?

– Нє-а… Він може, тико я не хочу. Бабуся зловить коника. Вона того має виздоровіти, щоб зловити.

«Ось чого мені не вистачало – цієї розмови, – подумала Віталія. – Цієї розмови саме посеред цього надвечірнього саду. Розмови, що лягає на ці тіні. Милого затіненого лепетання. І логіки, що схожа на брикливе лоша».

Тут Віталія спохопилася – може, й до неї прийшли відвідувачі? Мама чи Олеся. Чи колеги по роботі. Ні, Олеся сказала вранці по телефону (ти не ображаєшся, мамо?), що в неї сьогодні змагання з волейболу. А вона в команді підтримки. Більше того, їхня хлопчача (хлопача, сказала Олеся) команда обрала її своїм талісманом.

– Он як? – Віталія справді здивувалася. – Талісманчик ти наш.

– І ваш, і наш хай буде гараж, – інтонація в голосі Олесі, яка переінакшила слова пісні, видавалася непідробно веселою, навіть пустотливою, такою була раніше, й Віталія зраділа цьому.

Вона справді не хотіла, щоб її шкодували, співчували і натужно заспокоювали, що все буде добре. Як буде, знала сама, й це тільки її знання і знаття. Тільки її.

Правда, вчора Олеся сама здивувала, коли раптом сказала:

– Чому б нашій бабусі не повернутися до Києва? Хай повертається. Я ж не маленька. Чи ти хочеш, щоб і вона провідувала? Це обов’язково?

Віталія проковтнула образу, що йшла з доччиних слів. Тільки подумала: «А вона, виявляється, жорстока, Олеська».

Хотілося навіть промовити вголос ці слова:

– А ти жорстока, доню.

Не вимовила. Нехай. Може, вона помиляється. Олеся ще не визріла, й доброта її не визріла, не доспіла, як рання ягода, як зелена слива, вже округла, трохи видовжена та зелено-молода. Тільки ж як їм далі вестися удвох – Олесі й мамі Дазі? А треба? Питати Олесю не можна. І дорікати не дорікатиме. Тому тільки сказала:

– Ох, Олесю-Олесюню, ти не можеш порозумітися з бабусею?

– Вона надто далека. Навіть тепер. Я намагалася звикнути до неї, та вже швидше відвикаю, – сказала Олеся.

Підходили до лікувального корпусу, коли Віталія подумала: «Це тоді ніхто до мене не прийде, а хто прийде, того не побачу».

У палаті ще бесідували й навіть вечеряли – привезені смаколики займали цілий стіл.

– Повертаю вам ваше чудо, – сказала Віталія.

– Хоч не набридала ця набрида? – поцікавилася Софія.

– Бабусю, я розказала тьоті про наш двір і про дядісашиного коника. Вредного. А тьотя заплакала. Мама казала, що я жалобна, от тьотя й заплакала. І сльозки текли.

«Вона розказувала, а що я чула?»

Запитання Віталії до самої себе перервала Софія:

– Призволяйтеся, призволяйтеся, не сумлівайтеся. Поки їмо – доти й живемо.

Віталія прогнала думку – живі поминки. Огидне слово, огидні слова – геть.

За столом Софія зі сміхом:

– А я їм і назначила, кому провідувати й коли провідувати. Хай спробують тільки не приїжджати. Поки жива – не обізвуся.

Невістка Ліда (моя Лідуся – перед тим Софія):

– Що ви таке, мамо, кажете! І добре все буде, і виздоровите. А хто мені Тоню чи Настуню на весілля вбере?

– Хіба теперка вбирають, як колись? – зітхнула Софія. – Нашуфрають, наскубуть тої матерії, щоб тіло виставити, тико і всього. Али ото кумі Тамарці нагадаїте, що через день неї жду. Побалакаїмо, а їй щось таке розкажу – впаде.

Після шумливих випроваджень гостей Віталія почула, як щось мовби шкребе у двері.

– Хто там? Заходьте, – гукнула.

На порозі стояла Даздраперма. Знічена. Наче сама не своя.

– Що сталося, мамо?

– Вибач, що пізно так, – голос у матері хрипкий, наче заморожений. – Я тільки чогось пішки рішила йти.

– Мало не через усе місто?

– Ну, не знаю, чого так.

– Як це на тебе не схоже…

Віталія прикусила язика, щоб не сказати: «Таку правильну». Подумала: «Щось таки сталося?»

Сталося, бо мати спитала жалібно:

– У тебе була Олеся?

– Ні. Вона ж мала бути на волейболі.

– А мені нічого не сказала… Я ждала – вона відразу після школи до тебе поїхала. Ждала-ждала, а тоді пішла. Думала, може, дорогою стріну, на вашій вулиці.

– Ой, мамо…

Віталія запросила матір присісти на своє ліжко. І бажала одного – щоб довше не верталася Софія. Хоч не мала чого сказати. Зникли слова – й образи, й приязні, що стали було з’являтися (вертатися?) за ці дні.

Подумала: «Сидітимемо, як двоє мовчунів. Але чим я тоді ліпша за Олесю? Капосне дівчисько з її волейболом. Талісман, бач, вона. Олеська!»

Дорікала доньці, а знала, що собі. За літа, що кудись поділися і не вернеш. За впертість і довголітнє мовчання обох, яке триває, і вона не знає, як його розрубати. За все, що було й не збулося. За втрачений світ у роках їхнього роз’єднання. За те, що було так, як не мало бути. Але як – мало?