Читать книгу Країна гіркої ніжності - Володимир Лис - Страница 14

Наступного дня Віталія дізналася про таємницю Софії. Ця жінка не приховувала, що в сім’ї все визначала вона. У цілій родині, до якої вона зараховувала десятеро своїх дітей і майже три десятки онуків, трьох своїх сестер і двох братів з їхніми дітьми. Усі вони мусили дотримуватися своєрідного графіка провідин мами, тітки, бабусі. Одне товариство до обіду, одне, а ліпше два – після обіду й тихого часу. Віталія спершу дивувалася, а потім перестала дивуватися такому підходу. Раз їй здалося, що цими шумними велелюдними відвідинами Софія хоче загасити свою тривогу й страх перед хворобою. Це також було, як то кажуть, присутнє, що цікаво – остраху Софія не приховувала. Але суть проявлялася в іншому. Характері цієї жінки, її прагнення створити свою, родинну міні-імперію, зі своїми законами й правилами. Вона з дитинства визначала, котре з дітей ким буде, який шлях у житті обере.

– Я з дєцтва бачила, в кого до чого руки тягнуться, – казала Софія. – Як до техніки – то до техніки, як до землі – то до землі. Колюня, бачила, шофьор – то шофьор буде, а Вітька грамотним хлопчиськом ріс – то йому в начальство дорога. А ни до чого ни тягнишся, кебети ни показуєш, то мама тобі оприділить – шити ци на базарі торгувати. Так і виходило по-мему. І слава богу, щасливі живуть, нихто ни скаржиця. Ні на роботу, ні на жінок альбо чоловіків, котрих я їм вибрала. Бо в мене понєтіє і нюх добрий. На життє й на людей. Як не крути, а правда з мего боку зі свічкою стоїть.

Та як призналася Софія, в її стрункій, логічній, досконалій життєвій системі таки була одна тріщина. Та тріщина найдужче їй муляла й боліла. І що далі, то дужче, не могла перестати. Хоча, як Софія казала, давно викинула «тую проблєміцу» з голови і серця. Як не дивно, «проблєміца», «окаянниця» також мала ім’я Софія.

– І то ж тре було, щоби мему лисому дурневі вперлося до голови: давай назвемо дочку на твою честь, – сокотіла Софія. – Ну, правда, тоді він ще не зувсім лисим був, як типерка, тико залисини з двох боків світилися, як, бува, смужечки блимають з-під фіранки. Ну, й ото вперся – третю дочку на твою, себто мою, честь. Бо вже їдну Марусею нарекли на честь меї мами, гинчу, тоїсть другу, на честь тітки Галі, котра нам цілого бухвета на весіллє подарувала, а типерка й до мене очередь дойшла. Ну, я ж тико для виду трохи покомизилася, нібито суперечила, мо’, яке друге ім’я, хоріше, тре вибрати. Самій же, чого там, приятно. Ну й назвали! Ну й Софія вийшла тарабарська, хай Господь простить. Тико ім’ячко спаскудила.

«Софія тарабарська», як виявилося, першою пішла проти волі матері, вибрала і професію, і долю всупереч. Замість поступити в торговий технікум чи хоча б у педучилище (бо таки вчилася, чого там, низгірше, казала Софія), вона вирішила стати актрисою, «артісткою» (Софія з притиском) і крадькома від матері поступила в «якусь там школу» при тіятрі у Львові.

– Та хіба я така звєрка, – каже Софія. – Я ж би й ни проти вже, ну, рішила артісткою стати, то хай і артісткою, ну я нібито так, для виду, сказала – щоб ноги твеї в нашім домі ни було. А самій же серце болить. То хай би й артістка вже, воне ж таки гроші ни злецькі зароблєють, я чула, особіно як у кіно придставляють. А то ж вийшло – і сміх, і гріх, і кукуріку.

І Софія таки розповіла, спершу перебивши болючу розповідь про доньку якоюсь сільською історією, як таки зібралася й поїхала в те місто, де неслухняна дочка в театрі працює. Як, стидаючись, «купила білета в самий останній ряд, щоби дочка ни побачила». На виставу, де, як дізналася, грає дочка. Як вдивлялася на сцену, коли то неї побачить. І як була вражена й розчарована. Бо дочка тільки два рази за всю виставу на сцені з’являлася. Раз сказала: «Пан Петро Адамович приїхали. То обід подавати чи ще зачекати?» А другий, як там якась пані на неї сварилася, за любов до пана дорікала, то так сумирно: «Не гнівайтеся, я нашого пана, як батька, тільки люблю». Ото й усе. Софія призналася: після вистави, як виходила з театру, то здавалося, що всі знають, що то вона мати тої нездалої артистки. Ну, правда, в перерві побачила доччину фотку там, на стіні, за залою, де люди гуляють. Дивилася довго. І в якоїсь дівчини таки спитала, чи то хороша артістка – Софія Кравець. А та з смішком: «Дуже хороша, вона в дитячій виставі гарно поросятко грає».

Софія:

– Боженьку милий – поросєтко! Як теє собі придставлю – зимно робиться. Перед усіма людьми. Поросєтко! Ото тре було вчитися, щоб поросєтком ставати?

Вона таки тоді знайшла театральний гуртожиток, де жила дочка. Умовляла, пересиливши себе, вернутися додому. Софія-молодша сказала, що щаслива грати навіть поросятко. Що це її життя. Тільки її, яке вона вимріяла і вибрала.

То було шість років тому. Тепер дочка живе в тому ж гуртожитку, куди вернулася після невдалого заміжжя. І грає маленькі ролі, животіє на крихітну зарплату. Як те поросєтко, якому, може, й дадуть їсти, а можуть і забути.

– Господи Боже мій! – Софія сплеснула руками, а потім їх заломила. – У трийцять, щитайте, три роки микає у тому гуртожитку. Ні кола, ні двора. Ні дитинки, ні хатинки. Як же серце не розриватиметься? Чєсом, як проснуся, думаю: хай би ліпше неї у мене ни було. Хай би то сон був, що в мене штири дочки. Хватило б і трьох, прости мені, Боже. Ну, син найменший, Тарасик, розвівся з жінкою, так уже другу має. Та там діло житейське. А тутика… Позор в родині. На цільну родину й сило. Никому й ни кажу, яка то в мене артістка.

Віталія не знала, що відповісти. Переконувати, що доля Софії-молодшої – то її доля? Була чомусь певна, що мати те й сама розуміє. Раптом вона відчула: дуже хочеться Софії побачити дочку тут, в палаті.

Обережно спитала, чи знає, який у доньки телефон.

– Общежітський є, тілько я забула. А нащо то? Ни хочу я неї бачити. І на похорон хай ни приїздить. Скибка одламана та й на землю впала.

– Скибку можна й підняти, – сказала Віталія.

– Підняту скибку до рота ни беруть.

«Я теж відламана скибка, – подумала Віталія. – Була. Довго була. А тепер? Одламана від життя? Скоро відламаюся».

Уперше її оповив такий щемкий жаль, що хотілося плакати.

Кілька тижнів тому – неповний місяць – вона дізналася про страшний діагноз. Досі нічого не боліло. Трохи поколювало збоку, десь під серцем. Вважала – може, щось у бронхах, перевіриться, ще перевіриться, може, віддає серцевий м’яз.

…Трохи боялася. Так, боялася. Заспокоювала себе і боялася перевіряти, тепер у цьому можна признатися. Гладила те звірятко страху, запевняла, переконувала себе: нічого серйозного, роби свою справу, страхопудко, твоє діло – інших лікувати.

Нарешті відважилася. Так, для формальності перевіриться. У своїй же лікарні. Вона була надто досвідченою й розумною медсестрою, фактично лікарем за кваліфікацією. Побачивши знімки й вираз обличчя добре знайомого лікаря, зрозуміла – найгірше.

– Вікторе Дмитровичу, – сказала вона. – Я не боюся. Я ж бачу…

– Що ви бачите? – Віктор Дмитрович промовив сердито. – Що ви бачите, Віталіє Миколаївно? Вам просто треба перевіритися в окнодиспансері. От і все.

– Я ж бачу – у легенях пухлина.

– Ви занадто багато бачите! – Лікар уже сердився не на жарт. – То й що, як, допустимо, пухлина? Пухлини бувають різні. Переважно доброякісні.

– Хороші й дуже хороші, пухнасті з гарними хвостиками. – Віталії стало безпричинно весело, хоч веселість була з гірчинкою – маленькою, мов дрібне зернятко. – Я ж кажу, що нічого не боюся. Я стоїк і агностик, щоб ви знали.

– Ох, грамотна ви наша! – Віталія побачила цієї миті, що в лікаря дрижать пальці. – Освічена й інтелектуальна. Зняти б вам халатика… Та кропивою… За те, що марнували час… Ви ж медик… Без ваших агностицизму й стоїцизму дасте фори нашим багатьом дипломованим… скажемо делікатно – псевдолікарям…

– У мене під халатиком…

Віталія хотіла сказати в тон їхньому діалогу: «Ще досить привабливе тіло, вам би перехотілося бити…» Та жартівлива хвиля минала вже її. Зробила гарячими щоки й груди й відлинула. Здавалося, запашіло повітря. Ось-ось спалахне все в лікарському кабінеті – папери на столі, сам стіл, жалюзі на вікнах, вазон на підвіконнику, халат лікаря, він сам. Така задуха постала враз у цьому кабінеті. Непровітреному.

– Віталіє Миколаївно, ви…

– Стала бліда як смерть?

– Ні… Ви… Ви ніякий не стоїк, а боягузка, Віталіє Миколаївно…

– Давайте направлення, – сухо сказала вона. – У той ваш білий і пухнастий диспансер. Усе. Дякую.

Їй не склало труднощів, пустивши у хід хитрощі, а ще пляшку справді дорогого коньяку і певну суму, дістати доступ до тих папірців, по яких розкинув свої клешні страшний звір. Канцер-шманцер.

У неї, виявляється, прихований перебіг, який веде до останньої стадії. Болить усе сильніше. Ось-ось вибухне страшний біль. Ось-ось підуть метастази, які не спинити.

На роботі й удома вночі Віталія програла кілька можливих варіантів. Варіант А – взяти направлення до Києва в інститут раку. У Києві є Даздраперма й приїздитиме Олеся, там вони й познайомляться. На всякий випадок. На випадок летального… Кінця?

Обличчя мами Дази випливло із темряви. Очі дивилися пильно й докірливо. Про щось питали. Просили чи наказували відповідати.

«Бог згадав, мамо, що ми не просто є, а є обоє, в одній зв’язці, – подумала Віталія. – Що тобі треба дізнатися: у тебе є внучка, якщо досі не знаєш. Це теж можливо. А мені треба добряче відлупцювати тітку Гординю. Пристань наближається. На ній стоїмо обоє, а хто пливе на човні, катері чи кораблі – зараз дізнаємось. Зараз він виллє у воду отруту чекання».

Вона вибрала варіант Б – повідомити Даздраперму (Господи, маму!), телефон, слава богу, ще пам’ятає, навряд чи консервативна мама його змінила, хіба додалися одна чи дві цифри, запросити її чи звеліти приїхати до Луцька. Їй самій теж тут лікуватися. Утім, лікуватися не зовсім те слово. Ти ж хвалилася, що стоїк і агностик, Віталіє Миколаївно. Ніби їх милує дядько (чи дідько) з клешнями! То сплачуй за останніми рахунками. З такою гідністю, наче ти королева. А ти і є королева, тільки підданих у твоєму королівстві – ти сама (королева й інфанта) і твої відчуття й почуття. Твій заплаканий світ. Витри йому сльози – і вперед. Насамперед треба дістати морфій, побільше морфію. Ти ж медик, усе зробиш сама, ти не дозволиш огидному болю шматувати твоє справді доволі ще гарне тіло.