Читать книгу Країна гіркої ніжності - Володимир Лис - Страница 4

Вітине дитинство пливло, посміхалося, цвіло – легке, світле, радісне, приємне, наче сонечко, яке цілувало її кожен ранок у щічку, іноді раніше за маму, іноді пізніше, але мусили поцілувати обоє – сонце і мама. Мама сама вдалася схожою на сонце – ледь-ледь, помітиш, лише добре подивившись, поцяткована ластовинням, до того ж завжди привітна. Вона посміхалася, ніколи не кричала на донечку, турбувалася, аби її маленьке чадо і велика, величезна радість була доглянута, здоровенька, вчасно нагодована. Коли, не дай боже, Віточка хворіла, мама знала, що робити, адже працювала медсестрою в дитячій поліклініці. До того ж серед численних девізів маминого життя чи не найулюбленішим був: «Не панікувати!»

Пізніше, коли Віта підросте, від маминої подруги дізнається, що мама спеціально перевелася зі звичайної, «дорослої», поліклініки в дитячу, аби набути більше знань, як рятувати дочку від тої чи іншої хвороби – од простих застуд та інфекцій до коклюшу, кору, віспи, на які хворіли діти.

Оскільки зарплата в медсестри була невелика, мама підрядилася дітям заможних батьків, котрі не хотіли вести чи везти своїх малюків на процедури, робити вдома уколи, правильно накладати компреси, а старшим – баночки. Вона сама виготовляла ліки на травах, які продавала за помірну ціну. До всього найнялася прибиральницею на півставки. Словом, крутилася як білка в колесі, за словами маминої подруги, і все заради тебе, Віточко.

Коли ж Віті виповнилося десять років, мама Даза, як скорочено називала її та ж подруга, рішуче сказала:

– Ти ростеш, Вітусю. Незабаром станеш підлітком. А там і справжньою дівчиною-красунею. У тебе повинна бути своя кімната. Зі своїм життям і маленькими таємницями.

Оскільки для медсестри більшої квартири не передбачалося, вона виміняла однокімнатну майже в самісінькому центрі Києва на двокімнатну в новому мікрорайоні, який тільки-тільки починав розбудовуватися.

Та ж мамина подруга скаже те, що Віта вже й сама підозрювала: мама Даза мала, як для медсестри, потужний інтелект, гарні смаки – і до літератури, і до музики, і до живопису. Стати чимось більшим, скажімо лікарем (а для цього треба було закінчити медінститут), завадила наявність доньки. Її, Віти.

І Віта відчувала вдячність за цю жертву. Та водночас докір самій собі, що вона мовби стала на маминому шляху. Пізніше, вже дорослішою, вона зрозуміє, що докори її сумління виростають із надто правильного зразково-ідеалістичного виховання, яке йшло від мами.

Мама… Мама Даза… Вона нічого не нав’язувала доньці, принаймні грубо, але тактовно й наполегливо формувала її смаки. І виразним жестом, докірливою інтонацією, ненав’язливою, мовби між іншим, бесідою-лекцією, чому треба чинити чи казати так, а не інакше, давала зрозуміти, що донька чинить не так, відчувати докір того ж сумління за нетакий вчинок. Пізніше Віта скаже собі: докорів було багато. Надто багато.

До головного маминого лозунгу «Не панікувати!» тулилися, мовби шикувалися в струнку шеренгу, й інші: «Усе в житті має свої закони і правила», «Гарний смак робить людину духовно багатою», «Роби тільки добрі вчинки», «Перш ніж щось вчинити, подумай», «Не роби прикрощів нікому», «Найбільше покарання – твоє сумління». Якось Олесі після чергового делікатного морального уроку здалося, що ці слова складаються у дивну навіть не мозаїку, а просто мішанину й вигукують самі себе, утворюючи геть абсурдні речення. Вона засоромилася, а потім почала переставляти ті слова по-своєму. Виходило щось таке: «Усе в житті робить людину духовно багатою», «Закони і правила – тільки добрі вчинки», «Подумай і не роби», «Найбільше покарання – гарний смак», «Роби твоє сумління». І найабсурдніше: «Прикрощі – твоє сумління». Але чогось саме воно прив’язалося, наче реп’ях.

Можливо, її підсвідомий бунт проти надто великої правильності й моральності мами так би й лишився бунтом у підсвідомості, адже мама нічого поганого дочці не бажала, не тисла, не кричала. Світ отримав би ще одну правильну і високоморальну, ну, трішки-трішки занудну людину. Навіть у школі вона дедалі частіше повторювала мамині слова. Оцінювала інших за маминими критеріями. Усе було б інакше… Добре… Якби…

Якби Олеся не зустріла Едика.

Цей хлопець був не тільки неформальним лідером ровесників, а й грозою мікрорайону, де вони поселилися. Мав недобру славу хулігана і розбишаки, правда, безжалісного, проте справедливого. Він уособлював світ, для Віти (як і мами Дази) чужий і незрозумілий. До них доходили якісь чутки про бійки, розборки, ба, крадіжки, ночами іноді чулися жахливі крики, що долинали з пустирища за їхнім п’ятиповерховим будинком.

Це був інший світ, знаний звіддалік, наче легке, хоч і небезпечне марево.

Світ, який вони воліли не знати й засуджували.

Світ виріс перед Вітою на стежці, якою вона ризикнула вертатися зі школи через те ж пустирище.

Виріс наче з нікуди, постав перед Вітою – високий, широкоплечий, в чорних штанах і картатій сорочці. Вітині очі, підняті з трепетом, вперлися у чуже чорне волосся на грудях, яке виднілося з надто розстібнутої сорочки.

– Утю-тю, яка гарнюсінька школярочка.

Він торкнувся пальцями Вітиного підборіддя. Ледь-ледь, але вона здригнулася.

Віта намагалася дивитися сміливо, але відчула, як тепер задрижало все її тіло.

– Твоя мати – медсестра?

Несподіване запитання чомусь забило подих. Виходить, правда, що він, цей безжальний хуліган, геть про всіх все знає.

– Т-так, – видихнула Віта.

– Відмінниця?

Іронія аж сочилася з його напівбасовитого голосу з хрипинкою.

– Це погано? – Віта відважилася сказати майже з викликом.

– Чого ж? Будеш, видно, красулькою. Красулька і відмінниця – хо!

Він узяв Віту за плечі кінчиками пальців. Самими кінчиками, та вона відчула силу його пальців.

– Знаєш, хто я?

Спитав так само напівіронічно. Весело. Певно, насолоджуючись її страхом. Але щось було ще у його інтонації, щось було…

– Емір.

– Ха, і малявки знають мою кликуху.

Він, видно, був потішений.

І тут несподівано крутнув дівчину довкола осі одними пальцями, наче дзиґу. Вона заточилася і ледь не закричала. Ні, таки скрикнула. Побачила, як разом з нею крутиться небо і хмаринка на ньому.

– Ну, йди, зубри.

Віта пішла, переставляючи неслухняні ноги й проганяючи бажання побігти. Побігти, втекти. Втекти у свій світ. Той, де була мама, однокласники, з якими вона півгодини тому попрощалася. Світ чистий і безпечний.

І все ж вона несподівано для самої себе спинилася. Спинилася і оглянулася. Чоловік на стежці, гроза мікрорайону, а може, й більшої території, Емір (від Едика?) стояв і дивився їй услід. Услід дівчинці-відмінниці. Віта… Віта раптом підняла руку і… І помахала Емірові цією тремтячою рукою.

Їй тоді йшов чотирнадцятий рік. Було майже чотирнадцять. Джульєтта… Але про Джульєтту Віта ще не чула. Про те, що він старший на десять років, Віта дізнається пізніше.

Він просто для неї був дорослим. Як багато хто. Дорослим, небезпечним і…

Щось наче продзеленчало в повітрі, на пустирі, де незабаром виростуть нові будинки.

Віта віднині ходитиме пустирищем до школи й зі школи щодня. Перемагатиме страх. Майне думка, що вона може зустріти не тільки Еміра. Вона прожене її.

Його зустріне ще лише один раз. Тепер вчотирьох. Еміра і ще трьох. Таких же, як і він, дужих і нахабних. Правда, двоє з них були явно молодші, років по шістнадцять-сімнадцять. Вони йтимуть, і Віта спиниться, але не уступить стежку.

– О, знайома відмінниця, – скаже Емір.

– Сушилка-зубрилка!

Молодші реготнуть, і один мовби ненароком зачепить своєю ножиською її ніжку. Віта впаде, і тоді… Тоді Емір вдарить цього нахабу під дих.

– Ти що, Емір? – почує Віта.

– Вибачишся і почистиш їй плаття, – накаже Емір.

– Що?

– Те, що чуєш. Її мама врятувала мого племяшку.

– Та звідки я знав…

Племяшку? Племінницю? У нього не тільки є племінниця… У цього чоловіка проросла вдячність? Хоча він міг знати, чому б ні, раз про всіх знав, і про те, що її мати медсестра…

– Я сама почищу, – сказала Віта.

– Ну, як хочеш, – Емір сплюнув і пішов, насвистуючи.

А за ним рушила і вся компанія.

Йшли безтурботні, певні в собі.

Зграя.

Хижа, загрозлива.

Віта стояла, за плечима чувся сміх, він віддалявся і віддалявся. Сміх даленів, і начеб даленіла вона сама. Друга Віта йшла з тими хлопцями. Перша Віта (головна!) стояла, не в силі зрушити з місця.

– Як це огидно, – сказала вона зрештою маминим голосом і наказала, наказала другій Віті вернутися.

Провела долонею по шкільній формі. Майже чисто. Тільки коліно брудне. Послинила палець і потерла ним вимазане коліно. Подумала, що не хочеться йти додому. Чомусь уперше не хочеться. Що завтра піде, от піде й подякує цьому Еміру-шміру за заступництво. У той магазин, овочевий чи що, де він нібито працює вантажником. Емір-вантажник? Ха! Раптом їй захотілося танцювати. І Віта закружляла на стежці посеред пустиря, де вже відчутно пахло осінню й хрустіли під ногами сухі стебла. Відчула дивний, аж п’янкий запах трави. Здається, її звуть полином.

Спалахнула, як блискавка, згадка. Прочитане. Про бранця, який забув батьківщину, а йому привезли (принесли?) гілочку полину… І він згадав…

А що мала згадати вона, Віта?

Дівчина, котра танцювала посеред пустирища, яку обдував осінній вітер. Схожа на дзиґу й на стебло, якщо… Якщо хтось би з тих, які пішли геть, озирнувся… Хоча б Емір…

Коли вона спинилася, то спинило свій танець і небо, боляче гупнувся об ногу портфелик, який кружляв разом з нею. Віті раптом стало соромно за ці кілька хвилин безглуздої радості. Так, радості невідомо від чого. Запаморочення, що обсіло душу, не знати чого закрутило голову й пустило в танець.

– Я нікуди не піду, – сказала Віта. – Ні в який магазин. Мені треба вчитися.

Вона дала собі слово, що ніколи більше не ходитиме цією стежкою.

Пустир не для неї, як і безглузді вчинки.

Вона ходила до школи вулицею, хай шлях той був дальшим, ніж через пустир. Старанно уникала місця, де могла зустріти злого верховоду (саме так назвала Едика-Еміра), гнала думки, що хоче, таки хоче зустріти. Двічі – восени і взимку – бачила його звіддалік, раз самого (йшов неквапливо, як справжній господар життя), раз у компанії. Щось говорив і сміявся, за ним реготали й кореші.

А за тиждень чи два до Нового року вона дізналася, що Едика разом з іще двома його поплічниками затримано після грабунку ними професорської квартири.

«От і все», – подумала при цій звістці Віта.

«А що все?» – була наступна думка. Грабіжників судили, показовий процес відбувся у клубі їхнього мікрорайону, й Віта всі чотири дні, коли йшов суд, проганяла думку прийти, побачити, послухати. Ба, найбільшим її бажанням було таке: просто прийти і подивитися. Прийти й подивитися. Подивитися на нього. Сісти десь у куточку й подивитися. Подумала: чи школярів пускають до залу суду? І як він веде себе – нахабно, виклично чи визнає вину? Адже він винен, це злочин – грабувати, тим більше квартиру професора.

Злочинець не міг викликати інтересу у радянської школярки, без п’яти хвилин комсомолки. Це було ганебно і теж злочинно. Вона не злочинниця, вона…

Майнула думка: може, розповісти про все це мамі? Адже досі ділилася з мамою всіма своїми таємницями – шкільними й поза школою, розповідала про почуте, прочитане, просила поради, з ким дружити, а з ким ні. Більше того, розповідати мамі про все, що траплялося у її житті, стало внутрішньою потребою. Едик-Емір став першою таємницею, прихованою від мами. У ці осінні місяці Віта зробилася на диво балакучою. З мамою говорила, говорила, говорила геть про все, як тільки випадала нагода: про щойно прочитану книжку, розмову з однокласницею, про побачену на вулиці сценку… Вона ластилася до мами й боялася ненароком проговоритися. Таємниця, Едик були її докором сумління.

Докором, якого вона після суду позбавилася, викинула з голови, як непотріб, що засмічував пам’ять. Вона стала такою, як і була. Дрібна пригода минула.

Улітку неподалік їхнього будинку Віту перестріла невродлива вуграста дівчина. Старша з вигляду на пару років.

– Тебе звати Вітою?

– Так.

– Едик просив тобі передати.

Вона ткнула в руку Віті папірець і швидко пішла. Мовби втікала.

Едик? Звідки? Він же в тюрмі.

«Звідти», – сказав хтось Віті, котра тремтячими пальцями розгортала папірець – піваркуша шкільного зошита в клітинку. Там було два коротких рядки. Вона прочитала виведене, написане нерівними, до кінця не доведеними буквами: «Мала, напиши мені. Едик».

Далі стояло місто, дві такі ж нерівні літери «П/я» і чотиризначне число. І його ім’я та прізвище: «Грищенку Едуарду Миколайовичу».

Віта довго стояла посеред міста. Гучного, наповненого рухом і голосами великого міста. Вона думала про те, треба написати чи ні.

Писати? Їй?

Чому вона повинна писати?

Цей чоловік значно старший і злочинець. Вона лиш дівчинка і школярка. Вона з іншого світу – доброго й правильного. Вона…

«Але він, він хоче, щоб ти написала», – сказав хтось.

Віта оглянулася. Людям, що йшли в один і другий бік людною київською вулицею, було байдуже до неї. До звичайної дівчинки, школярки, яка невідомо чого спинилася. Невідомо чого оглянулася – раз і вдруге. І втретє. Декотрі з перехожих теж оглядалися, інші здивовано дивилися, оминаючи. Її, Віту. Вітусю. Вітульку…

«Я боюся», – раптом подумала Віта.

Боїться чого? Чоловіка, який написав коротку записку? Але ж він далеко, у в’язниці, справедливо покараний.

Віта мусила признатися собі: так, його? Але вона не тільки боялася. Щось більше за страх жило вже в ній. Жило й ворушилося, от яка біда.

І все ж вона його переборола.

Пе-ре-бо-ро-ла!

Вона зовсім не боїться. Жодного злочинця, грабіжника і хто він іще… Жодного. Вони огидні, чужі. Противні. І ще… Вона радянська піонерка. Гарна, розумна дівчинка, донька розумної мами. Чемна. Зі своїм життям, у яке брутально вторгаються.

«Я не буду відповідати. – сказала собі Віта. – Не писатиму, от і все. Він забуде про мене».

Їй стало легше на душі. Чомусь страшенно захотілося морозива. Його продають он там за рогом, на вулиці, що перетинає ту, якою вона йде. Віта пішла за морозивом. Вирішила, що розповість про все мамі.

Морозива в кіоску не виявилося.

– Зачекай, зараз мають підвезти, – сказала тітка-продавчиня.

Віта не стала чекати. Подумала чогось, що морозиво буде зовсім не холодним і стікатиме по пальцях. Так уже раз було. Навіщо чекати? Вона піде додому, до мами. Мами Дази. І все розповість, і мама дасть гарну, розумну пораду.

Мамі вона не розповіла.

А через місяць майже на тому самому місці сестра Едика, котра дивилася на неї вже… вже не так приязно, як попередній раз, вручила, мовчки вручила ще один папірець. Віта розгорнула його і прочитала: «Мала, чому не пишеш? Не грайся з дядьком Едиком».

Віта здригнулася. І знову, як і тоді, на пустирі, оглянулася. Сестра Едика стояла трохи збоку і дивилася примружено й пронизливо. Дуже пронизливо. Потім повернулася і пішла.

«Що ж робити? – подумала Віта. – Може, заявити у міліцію?»

І вже знала, що не заявить.