Читать книгу Країна гіркої ніжності - Володимир Лис - Страница 9

Олесю вони знайшли біля річки. Стояла і дивилася кудись на другий бік. А далі було – побачивши маму й бабусю, Олеся закричала:

– Не підходьте, бо стрибну. У воду.

– Олесю!

Мама кричала, а бабуся Даздраперма сказала на диво спокійно, аж замороженим голосом:

– Вона не стрибне. Але стій на місці. Не наближаймося.

– Мамо, звідки ти знаєш, що вона не стрибне?

Віталія вимовила і зойкнула. Її докір сполохав сороку на дереві над водою. Пташка знялася й перетворилася в маленьку чорно-білу, трохи видовжену пляму.

Вони стояли на віддалі – троє людей, котрі не знали, що робити. Віталія відчула, як її тіло пронизує біль. Невже укол передчасно перестав діяти?

І тут Олеся гукнула майже весело:

– Я вам дозволяю підійти.

– Капосне дівчисько, – буркотливо сказала бабуся. – Майже твоя копія. Тебе колишньої. Треба ж так вдатися.

– Ой, мамо… Ходімо вже, раз їх величність нам дозволяють.

– Тільки йдемо поволі, – навіщось сказала мама Віталії.

Вони так і зробили – наблизилися тихо, мов справді збиралися порятувати дівчину на березі од фатального стрибка в холодну весняну воду.

«Яка ця весна – я не можу визначити, – раптом подумала Віталія. – Довга чи коротка, холодна чи тепла? Навіщо я дзвонила мамі? Усе зрушилося, і мені зимно. Ой, зимно… Більше за тіло болить душа».