Читать книгу Країна гіркої ніжності - Володимир Лис - Страница 11

Як не хотіла Віта відтягти час, а потяг – третій за ліком, яким їхали із Зіною, – прибув у те чуже місто вчасно. У потягу Віта була навіть вдячна Зіні за її мовчання – і, головне, вдячна не тому, що мала можливість думати, згадувати, фантазувати, хай і каратися за те, що вчинила, думати, думати, думати, дивлячись у вікно, а тому, що боялася: Едикова сестра у розмові проговориться, куди вони їдуть. І те почують. Обійшлося. Майже обійшлося. За дорогу Зіна лише раз у відповідь на запитання чергової попутниці, сусідки по лавці у плацкартному вагоні: «И куда вы едете?» буркнула:

– У тюрму до брата.

Опасиста, щедро наквацяна жінка так, що, здавалося, червоний рот закривав усе обличчя і підсвічував піввагона, подивилася на Зіну, потім на Віту пронизливо і зневажливо:

– Вот как? Понятненько…

Вона притулила до себе сумку – мабуть, злякалася, що й ці двоє злочинці-крадії, грабіжники абощо. Віта зіщулилася, мимоволі втягла голову в плечі й такою зіщуленою, з бажанням взагалі зробитися непомітною, розчинитися – в повітрі, людській масі, в самій собі – їхала далі, а потім зійшла на перон похмурого, добряче обдертого вокзалу. Здалося – тут, у цьому місті, місті ув’язнення Едика, злочинця Еміра, всі знають, хто вони й чого приїхали. На привокзальній площі нестримно захотілося пити, й вона сказала про це Зіні. Почула байдуже:

– То пий, я не хочу.

У кіоску, де продавали ту воду, Віта випила цілих дві склянки холодної води з яблучним сиропом. Стало терпко й зимно. І захотілося одного – швидше відбути повинність. Хоче вона побачити Едика? Ні? То чого приїхала? Боїться?

Раптом Віта подумала, що боїться слів, привезених з собою. Слів із його дивних листів. Може, рвучкий холодний вітер, що залетів на площу, забере і слова, витрусить її пам’ять і щось більше за пам’ять, більше за цю площу, висотний будинок на ній, навіть за хмари й небо…

«Нехай, – подумала Віта. – Я полічу години й хвилини, котрі ще лишилися. А він зовсім не мій, мої тільки ці листи й ці слова, я їх не віддам ніякому вітрові».

Стало легше. Віта несла торбинку, в якій окрім її речей, перевдягачки, лежав подарунок для Едика – томик поезій Сосюри. Людина, котра писала такі поетичні листи, мусила любити поезію Сосюри, яку любила Віта. Усю, окрім останньої строфи вірша, який закінчувався недобре й незрозуміло:

Ілюзії кохання не могло бути, вважала Віта, кохання або є, або його немає. Той, хто вважав інакше, був недоброю й нещирою людиною. Поет Володимир Сосюра не міг таким бути, а якщо такою була його кохана, та, якій він присвятив вірша, то її варто засудити. Вона не гідна Поета. Бідного Поета, котрий ще й вдячний негідниці.

А ще Віта знала таємницю Сосюри, від якої хололо в грудях. Її улюблений поет був прихованим контрреволюціонером і антирадянщиком. Словесним диверсантом.

Віта прочитала в одному його вірші:

Їй спочатку дуже сподобалися ці слова. Вона аж повторила вголос:

Гарно, як гарно, трохи таємничо й поетично. Образно.

Потім уявила цю картину й жахнулася. Віта давно вирішила для себе, ким буде в житті по закінченні школи. Авжеж, тільки лікарем. Якщо мама не змогла, бо присвятила їй своє життя, то вона мусить втілити, здійснити мамину мрію. Своїм життям і тим добром, яке нестиме замість мами, в образі мами, людям.

Вона вже кілька років, з сьомого класу, готувалася до вступу в медичний інститут. Знала, що треба здавати екзамени з математики, біології й хімії. Ага, ще буде писати твір. Ну, математику й біологію вона знала, з ними проблем не буде. Твори теж любила писати, особливо на так звані вільні теми. «Ким я буду, як виросту», «Як я уявлю майбутнє – своє і країни», «Ми народ, що в космос летить», «У щастя людського два рівних є крила». І тому подібне. Напише. І по творах класиків, чи кого там, напише. А от хімію Віта не дуже любила, колби й реторти наводили нудьгу й деякий острах. Жив страх при дослідах щось не так, не в тих пропорціях змішати, від того й хімічні формули запам’ятовувалися з натугою. Але вона знала, що треба. Треба знати. Як каже мама Даза, наполегливо засвоювати. І Віта засвоювала. І знала, що ртуть – небезпечний, отруйний, хоч і необхідний для деяких приладів (термометр, наприклад) рідкий метал. А особливо небезпечні випари ртуті. Вони можуть паралізувати дихання, отруїти мозок.

І ось – місяць розливає ртуть на карі очі більшовички. Тобто місяць, сама природа роблять чи хочуть зробити бідній, щасливій, закоханій дівчині-більшовичці зло. Отруїти, позбавити очей, зору, щоб вона осліпла, а може, й померла в страшних муках. Який жах! Які жахливі слова і жахливий, підступний, підлий поет. Поет, котрого до цього часу любила!

Віта хотіла викинути, ні, краще порвати цю страшну книжку. І раптом, коли вже занесла руку, відклала. Відчула: не зможе цього зробити. Нехай ніхто про те не знає, про що здогадалася вона. Інакше поета посадили б до в’язниці, судили найсправедливішим у світі радянським судом. До того ж… Мусила собі признатися – їй і лячно, і тремтливо, але й гордісно розділяти з поетом його жахливу, страшну таємницю. Таємницю, яка належала, виявляється, тільки їм двом.

Цієї зими вона несподівано дізналася, що помер видатний український радянський поет Володимир Сосюра. Першою думкою Віти була – він не витримав тягаря своєї таємниці, того, про що знали тільки він і вона, Віта, й щось собі заподіяв. Може, отруївся тою ж ртуттю. Розбив термометра, вдихав запах ртуті й помирав у страшних конвульсіях. Бідний поет сам себе покарав. Віта шморгнула носом. Щемкий жаль огорнув її душу.

Потім сумну новину передавали ще раз і диктор замогильним голосом сказав:

– Похорон Володимира Миколайовича Сосюри відбудеться завтра на Байковому кладовищі.

Віта тієї ночі прокидалася кілька разів. Тьмяно блимав ліхтар за вікном. Ліхтар, який замість місяця розливав ртуть на її очі, хай не карі, а світло-сірі. Очі сліпли й знову розплющувалися. А може, він розливає ртуть на мамині очі в сусідній меншій, маленькій кімнаті? Піти, подивитися, розбудити маму? Ні, мама добра, вона не може нести покару за доньку.

Уранці Віта вже знала: мусить, повинна, зобов’язана піти на похорон таємничо-жахливого (але ж і зворушливо-ніжного) поета. Її Поета.

Вона втекла зі школи після другого уроку. З трьома пересадками, розпитавши у кондукторів, дісталася з портфеликом в руках до вулиці, яка вела на Байкове кладовище.

Біля воріт тупцяли, утрамбовуючи чобітьми й черевиками сніг, міліціонер і двоє цивільних. Спитали, куди вона йде. Дуетом по півречення: «Куди ви…» і другий: «…ти йдеш, дівчинко…» Ні, «ты идешь, девочка», – втім, російською й українською.

– Я приїхала на похорон Сосюри, – сказала Віта і далі жалібно: – Видатного українського радянського поета…

Злякалася, бо на мить здалося: її таємницю, як і Сосюрину, ці двоє у сірих пальтах розгадали – і продекламувала:

І затнулася, бо геть забула слова. Як же там далі? Треба щось революційніше, полум’яніше.

І вона задекламувала несподівано хрипким голосом, що зірвався на тонюсінький дівочий фальцет:

І з жахом знов спинилася, забурмотіла:

– Ой… Пробачте, це Тичина… Тичина… Павло Григорович… Зараз я… Я пригадаю… Володимир… Миколайович… Сосюра…

Вона затнулася, тоді підвела очі й випалила в обличчя молодшому з тих двох у сірих пальтах (міліціонер чогось відійшов убік):

– Я комсомолець – стріляй!

– Бачу, знаєш творчість Сосюри, – посміхнувся, але якось мовби насмішливо, жовчно (чи так здалося) другий, доволі відразливий чоловік у сірому пальті.

– Я… Бій одлунав, жовто-сині знамена… Затріпотіли на станції знов… Я справді знаю вірші Сосюри…

– Вірю… Тільки похорон буде о чотирнадцятій годині… Доведеться почекати… Ти з якої школи?

– Я? – І тут Віта несподівано для себе збрехала, бо… Бо злякалася ще більше: – З двадцять сьомої.

– Ну-ну… Жди, якщо хочеш…

І Віта ждала цілих три години. День видався морозний, сипав тихий, але густий лапатий сніг, то переставав, то знову починав іти, мовби теж не міг ніяк дочекатися похоронної процесії. Віта геть замерзла, тупцювала, як перед тим ті троє, на місці й вздовж огорожі, і ноги в теплих черевичках геть мерзли, і заповзав мороз у рукавички, щипав за щоки.

Людей коло брами побільшало – приїхали у чорній машині (ой, воронок, пригадала Віта чуте в дворі слово), вистрибнули на сніг міліціонери. Після команди «рассредоточиться» частина пішла всередину, а частина стала обіч входу. Додалося й сірих чоловіків у сірих пальтах. Віта навіть подумала: мо’, міліція й ці сіро-пальтяні будуть хапати тих, хто знає крамольні вірші?.. А ще ж кажуть, так вчителька Тамара Гнатівна казала якось, Сосюра писав, що треба любити Україну. Якось не по-правильному любити…

Та Віта, хоч і пройшла вздовж ажурної огорожі, вернулася назад. Мусила вернутися. Цікавість, що ж трапиться далі, переважила страх.

І вона таки дочекалася. Дивилася на людей, що підходили й підходили до цвинтаря, просто підходили з журними обличчями. Потім на солідних і простіших учасників прибулої похоронної процесії. Разом з усіма зайшла всередину. Лише на коротку хвилину, коли зняли труну з машини, щоб нести далі, побачила лице свого Поета. Спокійне, загострене, воно попливло над людськими головами. І на мить здалося: Поет загадково посміхнувся.

Віта здригнулася, поспішно відвела очі. Жалібна мелодія краяла серце. Потім на траурному мітингу до неї доносилися ледь чутні слова. Тільки одного разу наприкінці (мабуть, колючий вітер подув у бік, де стояла) почула виразно, хоч і дуже тихо:

– Холодно, ой, холодно буде тобі, Поете, тут лежати…

Віта стала навшпиньки, на чиєсь плече сперлася – обличчя того, хто говорив, здалося знайомим. Якесь наче не українське, татарське, монгольське чи що. І раптом пригадала. Вона ж його бачила в шкільному підручнику з української літератури. Тепер наче зійшов з того підручника, з фотографії. Теж поет. Андрій… Андрій Малишко. Андрій Самійлович Малишко, он хто промовляє.

Едик мусив полюбити Сосюру. Тепер поетова таємниця лежала разом з ним, вже не таким ніжним, таким тривожним, у могилі, а своєї, свого відкриття Віта нізащо не видасть. Нікому, навіть мамі. Може… Може, колись… Едикові. Едикові? Дивно, що подумала про нього… Що могла довірити свою таємницю.

А ще Віта привезла інший, саме йому, подарунок. Крадькома на зекономлені гроші купила картату (бачила, він такі любить) сорочку. Зіна проте сказала, що її не пропустять, заберуть під час шмону.

– Шмону?

– Ну, обдивлятися, обшукувати будуть. Їм, зекам, не можна таку одежу носити. Хоч і носять.

– То як же… Не брати?

– Бери. Є надійний спосіб. Як приїдемо, одягнеш на себе. Під плаття. Може, й пронесеш. Попробуй. Не розстріляють. А Едик буде радий.

І вранці, при під’їзді до міста, в туалеті Віта одягла ту сорочку. На голе тіло, замість комбінашки, як радила Зіна. Подумала, затривожилася: як і де скидати буде, роздягатися. Невже в бараку, чи як там називають, де вони живуть? Ні-ні… Але… Ні… Та чого везла?

Йшла й тремтіла. Їхали, а вона тремтіла. І від того, що несла на собі потаємну сорочку, яка призначалася Едикові, дорослому дядькові, котрий був для неї ніким. І від передчуття самої зустрічі. Ряди зеків у чорних і смугастих робах (бачила такі в кіно, правда, не нашому) десь там вже вишикувалися й очікують, що вони (вона!) пройдуть через той страшний стрій. Чула насмішкуваті, образливі вигуки. Регіт, що розрізував її навпіл.

Усе, однак, виявилося набагато прозаїчнішим і спокійнішим. При вході до колонії, який називався контрольно-пропускним пунктом, їх перепинив спершу солдат, а потім чоловік з двома зірочками на кожному з погонів. Завів у бокову кімнату. Попросив назватися, хто вони й до кого приїхали. Перевірив Зінин і Вітин паспорти (Зіна попросила Віту захопити її паспорт, який два місяці тому отримала, з собою). Спитав:

– Ви сестра, а ви…

Кивок у бік Віти. «Я ніхто, – думає Віта. – Я просто…»

– Вона двоюрідна сестра, – поспішно сказала Зіна.

– Вот как… К двоюродному брату… Ладно…

Лейтенант звелів відкрити Вітин наплічник й чемоданчик, який привезла Зіна. Оглянув, а тоді наказав солдатові:

– Проведи в комнату свиданий.

Пройшли подвір’ям, а тоді доріжкою з колючим дротом по боках до продовгуватого будиночка. Там, проходячи коридорчиком, солдат відчинив одні з дверей.

– Натах, твои клиенты. На свиданку.

Коли завів у невеличку кімнату, де стояли стіл і дві грубі лавки, вийшов, а на зміну йому зайшла невисокого росту міцна невродлива жінка. Хоча, глянувши на неї, Віта подумала, що вона швидше потворно-вродлива. Дивно… Жінка у формі з личками на погонах звеліла підняти руки. Вона провела короткими грубими пальцями по тілу спершу Зіни, а потім Віти, яка знову задрижала, тепер мов осиковий лист.

– Не боись, девочка-припевочка, – сказала сержант Наталія. – Тетя добрая, как драная кошка, – і тоді чомусь до Зіни: – Чувствую что-то под одеждой… У вас обоих, наверное. Ну? Как? Признавайтесь сразу. Или будем искать?

– У мене нічого, – сказала Зіна. – А в неї… є…

– Сколько предметов?

– Один. Сорочка… Рубашка..

Зіна полізла до кишені, дістала папірця – двадцять п’ять рублів, помітила Віта.

– Точно один предмет?

– Присяй-бо…

Зіна перехрестилася, а сержант Наталія посміхнулася.

– Хохлушки, что ли?

– З Києва ми, – запобігливо, хоч і похмуро відказала Зіна.

– Понятненько… Как там у вас? Небось тепло и сытно?

– Та щоб… Не дуже…

– Лады… Таксу знаете, видать, не впервой.

І вже у дверях упівоберта голови повідомила, що засудженому Грищенку за неналежне дотримання правил розпорядку колонії дозволено лише короткотермінове побачення з найближчими родичами тривалістю до двох годин.

– Я знаю, – сказала Зіна.

– Тогда наслаждайтесь свиданкой. Счас приведут вашего красавца.

Щось особливе було в її інтонації при останніх словах. Щось особливе… Навіть надто особливе…

Едик увійшов хвилин через п’ятнадцять-двадцять.