Читать книгу Країна гіркої ніжності - Володимир Лис - Страница 13

Даздраперма вернулася додому, в квартиру дочки, а Олесі все ще не було. Не відала, що й робити, а Віталію не хотіла тривожити. Лишилося хіба чекати, а чекати вона не любила.

Колись сказала колезі по роботі:

– Покажи мені, хто любить чекати, і я кину в нього каменем.

Ні, не любила – хотілося підігнати час, коли стояла в черзі, а черг було багато: в гастрономах, промтоварних магазинах, в аптеках – скрізь були черги. Не любила чекати, коли виздоровіє Віта, яка хворіла в дитинстві часто, аж занадто часто. Не любила чекати звістки од когось, коли знала, що звістка має надійти, а її не було. Не любила чекати, коли… коли чекала, що от-от повернеться з безвісти донька, а вона не поверталася. Не поверталася так довго, що здавалося – вона зіпхнула чекання, а може, й саму можливість повернення в безодню.

Раптом вона подумала: «І все ж я любила чекати. Любила».

Любила? Господи, як це було давно! Як давно. Густий туман сірою волохатою ковдрою покрив той час. Ковдра ставала важкою, мов камінь, залізною. Її не підняти. Та останнім часом, ні, не останнім, а давно вже, давно вона стала згадувати той солодкий і гіркий час. Солодкий, бо солодкою до знемоги була згадка. Гіркий, бо домішувалося те, що трапилося потім, хтось наче приходив і сипав у напій спогадів сіль чи гірчицю. А може, і те і друге разом. І вона мусила той напій пити, випивати до дна.

А в солодкому спогаді вона, маленька Дазочка, чекала тата. Його повернення з роботи. Найкращого, найрозумнішого, найсильнішого, найдужішого у світі тата. Який, ледь ступивши за поріг їхньої оселі, візьме її на руки, притисне до трохи колючої щоки й підкине високо-високо. Тертя об щоку й підкидання ставало їхнім своєрідним ритуалом вечірніх зустрічей, але яким приємним, радісним, ба, солодко-хвилюючим був цей ритуал. Тато часто затримувався на роботі допізна, й тоді Дазочка не могла заснути, бо як заснути без підкидання? Мама Рита сердилася і ревнувала доньку й чоловіка до цих зустрічей. Наказувала заснути, й тоді Даза називала подумки маму Риту, Маргариту, мамою Маргаринкою й крадькома під ковдрою показувала їй язика. Тоді тільки-но з’явився цей продукт, Даза пам’ятає плакат, який переконував, що радянський маргарин кращий за масло буржуїв, за масло взагалі. Маму Риту, Маргаринку, Маргаритку, квітку Маргаритку, як її називає тато Роман, Даза також любила. Дуже-дуже. Але хай не заважає чекати тата, не перешкоджає її такому солодкому чеканню. Солодшому за цукор, який виробляв тато. Бо тато був директором цукрового заводу в місті з також дуже солодкою назвою Ізюм. Потім його перевели до Харкова, він став начальником управління всієї солодкої промисловості (так називала Даза). А потім разом з усім наркоматом,[2] усім урядом переїхали до нової столиці – Києва, де тато отримав нове підвищення й нову посаду – заступника наркома харчової промисловості. Роботи ще побільшало, а часу поменшало, та незмінним лишався ритуал. Тато ріс на роботі, росла й донька, ритуал лишався. Правда, тепер тато вже не підкидав, а підносив на руках – її сильний, найкращий у світі тато. Ще Даза, стомлена чеканням, могла загратися, пізніше – зачитатися, тоді тато, коли заходив до квартири, питав: «А де мій м’ячик?» Даза вибігала й удавано-сердито казала, що ніякий вона не м’ячик.

– М’ячик-підкидунчик, – сміявся тато.

– Не підкидунчик, а пустунчик, – вставляла слово мама.

Якось тато з Дазою на піднятих високо руках і притуленою до нього мамою Ритою сказав, що їм не вистачає такої фотографії, що мусять зробити.

Але роботи більшало, часу меншало, обличчя в тата осувалося і сіріло, не завше й був тепер веселим, коли вертався додому. Як почав сам, бо пізно, вечеряти. Даза чула крізь двері, який став тривожний час, вороги-шкідники лізуть з усіх щілин.

– Хто б міг подумати, що Віктор така сволота, – якось почула Даза. – Сипати бите скло в цукор! Сволота! Стріляти таких мало. Запхнути б йому те скло в горлянку.

Сердито брязнула об тарілку кинута виделка. Тихо зойкнула мама.

– Дай-но графинчик, – почула Даза. – Може, полегшає.

Віктор? Який Віктор? Дядько Вітя, котрий приїздив з обласного міста над Дніпром і смішно робив доньці друга пальцями «козу», а потім урочисто вручав великого, величезного цукерка, зробленого спеціально для Дазочки-приказочки.

– При… при… при… Ось зараз ще щось згадаю…

– Я не приказочка, – більше вдавано супилася Дазочка.

– Тоді прислівочка, – сміявся дядько Віктор. – Із словом, солодшим за цукерку.

– І не прислівочка.

– Тоді сливочка – гарна дівочка, вишня-абрикосочка, на траві – маленька росочка.

– Ну вас…

– Тоді ким тебе назвати, Кізочкою?

– Ні. Ос…

– Осою. Кусючою осою?

– Осликом. От!

Дазі вже зовсім не хочеться сердитися. Гніватися. Супитися.

Дядько Віктор був богатирем зі казки, як і тато. Червоним богатирем, сильнішим за всіх Котигорошків і, тим більше, Гориничів.

Дядько Віктор – ворог, який сипав скло у цукор? Даза уявила це, уявила, як мама сипле такий страшний цукор їй у чай, скрикнула, затулила личко руками й заплакала. На долоньки рясно потекли сльози.

– Дазочко, що з тобою?

То мама відчиняє двері до її кімнати.

Даза теперішня чує, як тихо відчиняються вхідні двері, які вона не зачинила на замок, бо боялася, що засне й не почує дзвінка. Або стукоту в двері, якщо відключать електрику. Її страхи, що з віком стали рости. Хоч зараз нізащо б не заснула. Але боялася.

Прийшла Олеся.

– Привіт, бабульок, – каже вона незвично весело.

Такою внучку Даздраперма ще не бачила.

– Де ти була? Ти знаєш, котра година?

– Здається, півдванадцятої твого хвилювання.

У Олесі голос аж надто безжурний. І раптом, глянувши на внучку, бабуся розуміє, чому. І вся холоне.

– Ти… Ти пила?

– Трішки. Вина. Ми виграли. Ну й відзначили.

– Лесю…

Даза не знає, що сказати. Десь всередині її тіла народжувалися конвульсії. Так уже було, коли вона хвилювалася. Дрижала вся середина. Почало нудити. Може, це передвісник епілепсії? Але хіба епілепсія може вперше прийти у її віці?

Олеся оминула бабусю, стала у дверях, що вели до кімнати. Єдиної кімнати. До Дази прилетіла пісня, слова з пісні: «Де ж ми будемо ночувати?»

У пісні, здається, сон питав у дрімоти. Але спати їй цього вечора не хотілося. Хотілося піти світ за очі. «А не можна», – сказала собі.

– Ну, повчи мене. – Олеся стояла, взявши руки в боки. – Дорікай. Нагадай, скільки мені років. Чи нагадати тобі, бо ти ж, мабуть, ще не запам’ятала… Бо ти… Ти…

– Якби я приїхала не тиждень тому, – сказала Даза, – я б тебе… тобі…

– Дала ляпаса? Побила б паском? Поставила на коліна на гречку?

– Лягай спати. Я тебе не перевиховаю. Принаймні сьогодні.

– Чому ж ні? Гадаєш, я не знаю, чому мама покликала тебе? Звикати! Ха-ха – звикати! Звикайся. Бо мама, мама… Йди собі, чужа бабо.

Олеся вбігла до кімнати і впала на диван. Даза почула:

– Ненавиджу! Світ ваш ненавиджу!

«Як добре, що все добре, що вона повернулася, – подумала Даза. – Що нічого такого не трапилося. Але що вона знає? Що Віта, її мама, приречена?»

Два тижні тому вона почула у трубці голос Віти. Голос, що вже почала забувати. Досі стояла на лезі того найріднішого напівзабутого голосу. Стояла й не падала, хоч мала б упасти. Бо надто далеко були обоє одна від одної. Не за відстанню, навіть не за часом. За втратою одна одної, за вироком, який підписали собі. Віталія була винна. Винна до того дзвінка. А тепер? Безумовно, винна вона – мати й бабуся. Чого не вистачило – мудрості, доброти, покаяння, розуміння втрати?

«Тобі буде легко з нею», – почула голос дочки.

Ні, не так. Слова, сказані там, у замку, чи біля замку, були іншими: «Тобі буде з нею нелегко, але добре». Нелегко, але добре – як це? І далі: «Вона – це ми з тобою, зібрані в одній людині, котра не визнає обох наших характерів».

Віта казала тоді ще щось. Здається, про те, що Олеся не вміє користуватися своїм характером… Чи своїм життям… І що її треба навчити…

Даздраперма пішла на кухню й сіла на стілець. Хотіла налити води, щоб випити, з-під крана чи з чайника, але передумала. Спрага не найголовніше. А що головне? Вона не знає, як далі поводитися з онукою. Не знає, от яка біда. Вина перед нею і дочкою душить її. Вина є, от яка ще більша біда. Хоча не вона ж, а Віталія втікала з дому. Вона вже раз вертала дочку. Вертала! Яка ж ціна життя, якщо добрі, правильні, значимі слова не мають доступу до душі, якій адресуються…

Даздраперма сиділа довго, дуже довго. Гула голова, з якої вона проганяла думки. Треба було лягати спати. Спала вона на кухні, на розкладачці, Олеся й мама Віта спали в одній кімнаті (іншої не було), але вона так не могла – дівчинці пішов п’ятнадцятий, навіщо їй спати в одній кімнаті зі старою бабою?

«Йди геть, стара бабо», – почула вона слова онучки.

Ні, не так. «Йди собі, стара бабо!» – їй дозволяли йти. Куди завгодно.

«Справді, треба пройтися, – подумала. – Пройтися й подумати. Я колись казала, що думати треба на ходу. Десь це читала. А може, й сама вигадала».

Вона піднялася, вийшла до вітальні. Світло в кімнаті горіло. Тихенько відчинила двері. Олеся спала на дивані – як прийшла, нероздягнена.

На правому боці, ноги підібгані. Обличчя… То було сонне лице дуже ображеної дитини. Не підлітка, а маленької дитини. Якій не дали улюбленої іграшки, нагримали за щось чи надто рано змусили йти до ліжка.

«Люба моя», – подумала Даза, дивлячись на це зворушливо-ображене личко.

Даза пошукала очима, зняла з дивана накидку і вкрила внучку. Тоді вимкнула світло й так само тихенько, як зайшла, вийшла. Треба таки пройтися. Їй раптом стало душно. Ну, хвилин двадцять пройдеться, біля самого будинку.

Вона тихо дістала з вішака пальто, накинула. Зачинила двері тільки на один замок.

Прохолодне весняне повітря принесло думку. Про те, що все треба віддати на течію часу. Що опиратися йому немає змоги. Що десь в часі майбутньому народжується нова дійсність. Для неї, Віти, Олесі. Не знати яка – гірша, краща, але нова. Їй також опиратися дарма.

Добре було б, аби та дійсність подарувала диво. Щодо дочки. Такої мужньої дочки. Вона, Даза, так би не змогла.

Пройшла мимо будинку, почула дівочий сміх, що долинав з дитячого майданчика. За ним хлопчачий тенор, який прикидався басом. Там тривало своє життя – весняне й безжурне. Таке, яким і мало бути.

Уже на вулиці, коли пройшла трохи й хотіла вертатися назад, почула, що за її спиною хтось біжить. Легко, але дуже швидко. Обернулася й у тьмяному світлі віддаленого ліхтаря побачила те, чого не могла побачити, – до неї бігла дівчинка. Олеся. Олеся? Звідки?

Олеся підбігла й з розгону ткнулася об Дазу.

– Бабусю, ти? Господи, ти? Ти справді вирішила, що я тебе проганяю?

Олеся схопила бабусю за пальто й почала трясти її. Люто й відчайно.

– Ти хотіла покинути нас? Як ти могла?! А ще мама казала, що ти мужня й терпелива!

– Мама казала? Коли?

– Коли я провідувала її в лікарні.

– Пусти мене, – сказала Даза. – Розтрясеш усю, як грушу. Я просто вирішила пройтися. Вирішила, що не засну, от і… пішла. Я звикла перед сном гуляти.

Олеся відпустила лацкани пальта і зайшлася істеричним сміхом. Аж корчитися стала од сміху.

– Он як! Вирішила пройтися. Вона звикла гуляти… Перед сном. Дуже мило, дуже приємно, дуже-дуже несподівано. Ха-ха! А я вже подумала хтозна-що.

Дазі стало легко. Майже справді приємно. Десь вона чула ці слова, цю фразу – дуже мило, дуже приємно, дуже-дуже несподівано. І згадала – на дитячій виставі в ТЮЗі, театрі юного глядача, куди ходила разом з лікаркою, колегою по роботі та її внучкою. Зустріла, а вони – йдемо в театр, ходімо з нами. Чому б і ні, вирішила тоді вона.

– Ти не спала, погане дівчисько, – сказала Даза. – Ти не спала, тільки прикидалася.

– То й що? Я думала, ти прийдеш…

– І буду каятися? Чи бити?

– І те, й інше, – засміялася Олеся. – Яка у мене була мармиза?

Даза подивилася на онучку. Очі блищать, як у кицьки. Кицьки, яка вийшла на полювання. Чи вже вполювала мишу. Велику мишу на ім’я Даза. Даздраперма. Нехай. Вона стиха посміхнулася. Ледь-ледь. Вимовила:

– Як тепер кажуть – у тебе була класна мармиза. Гарно зіграна роль.

– Я не грала, – сказала Олеся. – Просто я… Ходімо.

Дорогою до будинку Олеся сказала, що хай бабуся не думає, що вона тепер слухатиметься. У неї своє життя. Тільки її. І ніяких прав ніхто на нього не має. Окрім хіба мами. Але мама хвора, в лікарні. Тож далі будуть кожна сама по собі. Вона й готувати вміє.

– Ти ж бачила, що я майже нічого не їла, що ти готувала, – казала Олеся. – І прати я вмію. Отже, кожен сам по собі. Я б сама лишилася, але не треба тривожити маму.

– Дякую, – сказала Даза.

– За що?

– За те, що ти так все добре обдумала і розклала по поличках.

– Ти смієшся? Насміхаєшся наді мною?

Олеся спинилася. Стояла, й Даза відчувала, як у внучки знову все закипає.

– Ні-ні, що ти, – поспішила запевнити бабуся.

Але нотка іронії у її голосі була. Нота до. Нота ре.

«Мені хочеться ревіти, як білузі, – подумала Даза. – Та чи білуги ревуть, чи риба плаче? І хто чує її плач?»

У квартирі Олеся сказала:

– Спатимеш у кімнаті. У нас, слава богу, і ліжко, й диван. Ти не бідна родичка.

– Я дуже багата родичка, – сказала Даза. – Тільки дурна.

– Підозрюю, що не така вже дурна.

– От і порозумілися.

Олеся показала, пирхаючи при цьому, як сердита кішка, як розкладається ліжко-крісло, на якому спала мама Віта. Наче підкреслювала, що бабуся не знає, як це робиться.

Сердито сказала, що їм добре спалося удвох, але мама відділилася. Щось на неї найшло. Нехай повернеться, спатимуть разом. Як дві лесбіянки, хі-хі. Знаєш, хто це?

– Знаю, – сказала бабуся.

Звісно, Даза не змогла відразу заснути. Не мог-ла. Кликала сон, а він не йшов.

Почала рахувати: спочатку козликів, потім слоників. Подумки молилася, хоч не знала, добре це чи ні і чи можна взагалі навіть подумки молитися в ліжку. Потім заплющила очі й дала собі слово не розплющувати, доки не засне. Ніби, як засне, то могла розплющити.

І коли вже сон почав гладити її м’якою пухнастою лапкою, почула голос вредної Олесі:

– Бабусю, ти не спиш?

– Ні, – сказала Даза. – Не можу заснути.

– І я не можу.

– То поговоримо? Чи ти не хочеш?

– Не знаю. – І після паузи: – У тебе було щасливе дитинство?

– Як тобі сказати… Спочатку дуже щасливе. Десь років до десяти. Ні, трохи менше.

– А потім?

Даза відповіла не відразу. Помовчала, бо надто зненацька було задане запитання. Ні, не так. Не те запитання та ще й серед ночі. Болюче для неї.

– Давай, я тобі розповім краще про щасливе.

І вона розповіла. Про життя в різних містах, переїзд до Києва, про тата Романа й маму Риту. Про те, як вона любила чекати тата, як любила оте вечірнє підкидання вгору. Чим далі говорила, тим більше здавалося, що розповідає не вона, а хтось за неї. Хтось чужий її голосом. Хтось, хто давно знає про це щасливе дитинство і ось вирішив розповісти. Бо думає, що вона не знає про нього.

Тут вона спинилася. Тиша в кімнаті аж бриніла. Олеся. Олеся наче не дихала.

– Оле…

Даза обірвала себе на півслові. Бо зрозуміла, що внучка просто заснула посеред її розповіді – погане невдячне порося. Швидше великий підсвинок. Свавільний, як сто неприручених баранців. Осля.

Даза сердилася і сміялася в душі.

Хай собі спить.

Мабуть, з мене нікудишній оповідач.

І розповідь нереальна.

І не той час для розповіді.

Вона спробує знову й собі заснути.

Але сон не йшов. Натомість приплив непрошеним гостем спогад. Якого не мало бути у її розповіді. Картина того пізнього вечора, коли вона прокинулася від голосів. Тата і мами. Голосів, котрі долинали крізь напіввідчинені двері. Даза встала з ліжка і підійшла до тих дверей. Навшпиньки. Зараз вона крикне й кинеться до тата. І він підні… Ні, приго… Вона завмерла, бо надто незвичним було те, що почула. Голоси (упівголоса) наче перепліталися між собою.

Мамин:

– Ти точно знаєш? Може, це помилка? Жахлива помилка?

– Сашко Терентьєв сказав. По старій дружбі. Та я це відчув на вчорашній колегії. Щось змінилося. Павло Аркадійович… Він ніколи так не дивився на мене. Ну, а Сашко… Наче хотів дати мені шанс… Щоб я, як Любченко…[3]

– Що ти таке кажеш, Романе!

– Рито, виходу нема. Приїдуть цієї ж ночі, я відчуваю.

– Але ти… ти ж не винен?

– Ти наче сумніваєшся в мені… Вороги добралися й до мене. Вони скрізь. Вони хочуть знищити наше народне господарство. Тому й б’ють по таких, як я. Я не здивуюся, коли там, в енкаведе, скажуть, що я також підсипав товчене скло в цукор чи сипав щурину отруту в тістечка для дітей.

– Вони розберуться… Не може бути, щоб не розібралися.

– Ні, лишається один вихід… У мене є револьвер…

– Ти…

– Якщо ти згодна… Усе одно візьмуть і тебе…

– А Даза?

– Я чув, що коли нема вироку, то таких дітей відправляють у звичайні дитбудинки…

– Як це – звичайні?

– Ну, не для дітей ворогів народу. Це шанс для неї.

«Тато… Тато… Тато – во…»

Голова у Дази зробилася великою, нестерпно великою. Водночас хтось наче стиснув її. Великими залізними долонями. Вона заточилася і впала на підлогу.

Коли відкрила очі, біля її ліжка сиділа мама зі склянкою в руках.

– Як ти нас налякала, Дазочко. Тато пішов дзвонити у «швидку». Чомусь не працює телефон.

Даза дивилася на маму й не могла її впізнати. Хто така її мама? Звідки? Вона… чужа?

– Тобі ліпше, Дазочко? Що тобі болить? Голова? Серце? Зараз тато…

– Тато?

Даза вигукнула і звелася на лікті. Вона затремтіла.

– Мені нічого не болить, – сказала якомога твердіше і подивилася мамі в очі:

– Тато – ворог народу?

– Що ти таке кажеш, Дазочко?

– Я…

«Я чула», – хотіла сказати Даза, але не встигла. Бо скрипнули, потім стукнули двері. Й почувся чужий голос:

– До стіни. Руки на стіну. На стіну. Бач, втекти хотів, сволота!

І голос її батька:

– Дочці справді стало погано. Я хотів подзвонити.

– Руки! – владний голос. – Не рухатися. Зараз перевіримо.

Шум, важкі кроки, й до кімнати заходять двоє незнайомих чоловіків. Із зброєю в руках.