Читать книгу Країна гіркої ніжності - Володимир Лис - Страница 15

Віталія дісталася до Києва, а тоді вже сама (повагавшись на вокзалі – а може, вернутися додому?) у те село на Вінниччині. На вокзалі ж у російському місті найперше сказала Зіні, що хоче в туалет.

– Залиш сумку, я постережу, – Зіна.

– Ні, я з…

У кабінці мусила одягтися. Була зла й наче в тумані. Що він робитиме з тими, що забрав? Показуватиме таким, як сам, убивцям, бандитам, злодіям і грабіжникам? А ті сміятимуться, огидно реготатимуть? Як соромно! Як бридко! Під землю провалилася б. Усе! Між ними все скінчено… Назавжди!

Чи… Чи нікому не покаже… І вночі, коли всі спатимуть… Тулитиме до… До… До щоки і… Невже цілуватиме? Віта спалахнула й побігла до Зіни.

У селі її чекала сповнена емоцій Людка. Уся аж світилася. Розповідь виливалася бурхливим потоком, фонтанувала враженнями. Найбільше з них – тут повно хлопців, сільських і тих, що десь вчаться і тепер, як вони, на канікулах. Не просто хлопців, а різних і гарних. Тут, уяви собі, тричі на тиждень – в суботу, неділю і (увага!) середу – танці. У клубі, а опісля клубних для бажаючих – за селом на березі річки. До упаду… До ранку!

– Я вертаюся з клубу, бо бабуся, буває, не спить, а тоді тихенько вилажу крізь вікно назад, – сміялась Людка.

Тут, як і скрізь, звісно, є комсомольський патруль. Вони виловлюють школярів, місцевих старшоклашок, котрі приходять на танці. Але не чужих. До неї пробували присікатися – чи не школярка, бува, так вона відбрила, що перший курс технікуму закінчила. І відчепилися. Мамка з батечком до родичів поїхали, а там гуртом хочуть десь в Карпати пхатися, ну, вона відмовилася, сказала, що подругу чекатиме, тепер у них цілий тиждень краси й волі. Три вечірні сеанси танців, а може, й чотири, а як повезе – то й п’ять, бо батьки з родичами вкупі ще збиралися до Ужгорода заглянути, бач, почули, там є який винний підвал, де смачне й дешеве вино на розлив продають – бери хоч бочку. І можна за безплатно пробувати. Не шмурдяк ягідний, а справжнє виноградне вино!

Віта слухала й не слухала. У ній жило тремтіння всього тіла й душі. Яке мовби час від часу народжувалося десь аж на кінчиках пальців ніг. Її забирав у полон вихор, який жив і серед вітру, й серед тиші. Він ріс, наростав, і сили спинити його не стачило. Вихор ніс у собі дорогу до далекого приуральського міста, дерева обіч залізниці, будинки, самотні постаті, котрі проводжали потяг тужливими поглядами, мовби просилися взяти з собою. На обрії виростали й зникали гори, обтягнуті голубуватою, з вороним відтінком димкою. Щось виглядало з тієї далини, сміялося, а може, й плакало. І теж кликало, тільки вже її, Віту. У спогаді-видиві вона не бажала приїзду, ніякої зустрічі. Та знала, що вихор принесе і її, і ту жахливу мить, коли зустріч неминуча, і стрій зеків, що заходять у ворота колонії.

«Я вразлива, тільки й усього», – сказала собі Віта.

Та якщо з вихору якось можна було вибратися – хоча б уявити, що вибралася – то дрижання не проходило. Більше того, воно ставало… солодким. В якийсь момент Віта задрижала вся, як… як маленьке цуценя, змокле, геть мокре, мокруще, беззахисне, бездомне, таке вона бачила якось пізньої осені біля їхнього будинку, біле, швидше сіре, од дощу й грязюки, з великими чорними цятками на лівому вусі, грудці, спинці. Воно просилося всім своїм виглядом захистити од цієї негоди, од цього світу.

– Чиє ти? – спитала тоді Віта. – У тебе є господар? Я б тебе взяла, але… Може, в тебе таки є господар?!

Тепер хтось наче спитав її й вона… Вона подумки відповіла, чия. Чия вона. Жахнулася. Ні-ні. Вона, як і перше, перед тою дурною поїздкою, нічия, хіба мамина, сама по собі, горда, незалежна. Мамина, так. Але й маминою вже не була. Вона…

Віта затремтіла й зараз, під час заливчастої Людчиної мови. Потоку. Ні, вона нічия. І дощу нема, і не мокне, надворі літо, і їх чекають танці. Танці-шманці, веселі, безтурботні, без будь-якого тремтіння – внутрішнього чи зовнішнього. У швидкому ритмі. Чи в ритмі вальсу або танго.

Перед танцями обов’язково тре було передивитися кіно. Й вони подивилися, заплативши отих всьогісінько двадцять копійок – виробничу картину, де гарна дівчина не могла пробачити хлопцеві, що він, бідолаха, не може стати передовиком. Страждала, переживала за нього. А як дивилася – гордо і покаянно.

– Дурепа, – прошептала Людка Віті на вухо. – Хлопець же який! Та я б такого й злодія полюбила. Ой, вибач…

У відповідь Віта несподівано стисла тимчасовій подрузі пальці. Міцно-міцно. Зі злістю, образою, але наче й змовницьки. Справді, Людка знала про неї надто багато. Але була певна: доки вона, Віта, їй потрібна, Людка нікому нічого не скаже. А після школи розійдуться, як у морі кораблі. Тоді стане байдуже, хай варнякає, що хоче. Швидше б пережити цей рік.

Танці… Музика… Віта вміла танцювати, недаремно ходила в гурток бального танцю. Танцювала й на шкільних вечорах, кружляла так велично й граційно водночас, що класна подруга (не Людка, звісно, а Тамара, Томочка) сказала:

– Ти як пава. І лебідь. Лебідка.

– То пава чи лебідка? – Вона тоді засміялася.

– Пава й лебідка. Мені б так танцювати! Я б показала, хто я така.

– Ти й так люксова.

У сільському клубі було до трьох десятків хлопців і дівчат. Людка сказала, у суботу, а особливо в неділю, буде більше.

…Її запросив найстарший на вигляд. Високий, дужий, з-під закачаних рукавів сорочки виглядало густе чорне волосся. Від нього, як і Едика, йшло потужне гаряче тепло.

– Ти справді з Києва? – спитав, коли прокружляли коло.

– Так.

– Твоя подруга казала, що в технікумі вчитеся. Можна взнати, в якому?

– Можна. – І тут на Віту напала злість, підкотила до горла – роби, що хочеш. – Ми не вчимося в технікумі.

– А де ж?

– У школі. Перейшли до десятого. Можете сказати завідуючій. Чи он тим… патрульникам.

– Не кусайся. – Він легко стис їй руку. – Не подумав би, що школярка.

– Тепер будете знати. Ми – малолітки.

– І у малоліток закохуються, – тихо напівсказав, напівпрошептав.

«Везе ж мені», – подумала Віта.

– Не в таких, як я, – уголос.

– А ви – які?

– Зіпсовані, – раптом ще зліше сказала Віта.

Він спробував заглянути в її очі. Щось відчув? Чи просто шукав погляду? Нехай. Нехай. Даремно. Усе даремно.

Їй перехотілося танцювати. По закінченні, коли її партнер галантно провів до першого ряду клубних стільців, Віта встала й підійшла до Людки. Та пришвидшено дихала, очі блищали. Віта сказала, що в неї болить голова.

– Що з тобою? Толик образив?

– Толик?

– Ну, котрий з тобою танцював. Класний хлоп. Після армії. Тут на нього місцеві кобилки западають. А він тебе запросив… Тут одна так блимала!

Вона знала все і всіх, Людка. Вона й тут виявилася своєю. Віта не вміла так. Відчула, що й не хоче вміти. Що не може бути безжурно-веселою. Коли… Коли він там… Там, у неволі… Вона.

«Я підла зрадниця», – подумала Віта.

– Ходімо додому, – сказала.

– Ти що, подруго? Танці тільки почалися.

Знову заграла музика. Веселішої. І знову Віту запросив Толик. Крутив її, мов дзиґу. Віта летіла наче над ним. Прагнула одного – закінчення танцю.

– Більше мене, будь ласка, не запрошуйте, – попросила.

– Чому?

– У вас же є дівчина.

– Хто вам сказав?

– Люда.

– А, ваша подруга. Звідки їй знати, хто у мене є?

– Усе ж я вас прошу. Я вас прошу…

Віта різко повернулася й попрямувала до виходу. За нею… За нею йшов той хлопець. Толик. При виході її наздогнала ще якась дівчина. Схопила за руку.

– Ти… Городська… Толик мій хлопець…

Вона відповіла. Висмикнула руку. Пішла, розправивши плечі, як могла. Навздогін почула:

– Катю, як ти не розумієш… Їй погано…

– А мені… Ти що, хочеш її утішити? Я бачила, як ти на неї дивився, коли танцював…

– Та що ти ревнуєш до кожного стовпа…

«От я й стовпом стала», – подумала Віта, вже не зло, а з сумною усмішкою.

Вечірня прохолода остудила лице. Дув приємний вітерець. Село вже спало. Тільки озвався пес, за ним – другий. Знову настала тиша. У цій літній сільській тиші Віта розчинялася, з насолодою дихала й слухала тихе сюрчання цвіркунів, а може, й іще якихось комах, віддалене жаб’яче кумкання. Прошелестіла крилами зовсім поруч пташка. Віті стало добре й умиротворено. Наче справді хто пригорнув до себе чи поклав руку на голову. Вона тулилася до цієї ночі, тиші, зір, що рясно миготіли у вишині. Була наче їхньою частинкою – нічної благодаті, сюрчання, блимотіння зір, темної синяви неба.

Ця несподівана тиха радість тривала доти, поки Віта раптом не збагнула, що… не знає, куди далі йти. Що елементарно заблудилася. Вони виходили на цю вулицю з іншої. Але з якої? Може, з цієї? А раптом – ні? Тоді вона ще більше заблукає.

Лишалося одне – вертатися назад, туди, до клубу. Віта хотіла вже так і зробити, та наступної миті побачила попереду блимання маленького вогника і начеб віддалені, ледь чутні голоси. Вирішила піти туди.

Вона бачила село вдень: малі хати (вперше була в селі) наче розбігалися, щоб потім, коли озирнеться, завмерти, очікуючи на продовження гри. Люди віталися – геть усі – з нею. Здавалося, вітаються й корови, гуси, качки, дерева. Високі тополі несли на гілках-руках сонце, східні тополі – вранці, ті, що на заході – призахідне. А коли сонце ховалося за тополі, Віта мимоволі затуляла очі долонями. Наче дітвак. Чого так, не могла б сказати. Баба Павлина наставляла – прокинешся, ковтни спершу свіженького молочка, я в холодне відерце поставлю, як видою корову, на пару мінуток, і не гаряче буде, і не вельми холодне. Ковтни й заплющ очі. Почуй, як молоко тобі квітку дарує.

– Квітку? – здивувалася Віта.

– Еге ж. Ту, що вчора корова з’їла.

Віта всміхалася. Тепер вона чаїлася серед ночі й вдивлялася у ледь помітну жаринку.

Ступила кілька кроків, спинилася.

На неї почало раптом обвалюватися небо. Віта підняла руки над головою.

Почула наче з далечини, а може, й неба, голос мами Дази:

– Ти знаєш, до зір не так вже й далеко. Зовсім недалеко. Їх можна й наблизити.

– Як – наблизити? – спитала тоді ще зовсім маленька Віточка.

– Рукою. А ще – очима.

– То зроби так. Я хочу зірку! – Вона аж притупнула ніжкою.

– Це зробиш колись ти. Я зараз не можу.

«Чому це згадалося?» – подумала Віта й опустила руки.

За ними опустилися й плечі.

Небо не падало, а вона стояла посеред чужого села – обманщиця, втікачка, чужа сама собі. Самій собі. Чужа такій, як стала тепер. Ще до цієї дурної поїздки. Треба йти, нічого не вигадувати, не боятися, а просто, просто, просто спитати, як потрапити до Людчиної бабусі Павлини.

Як не дивно, далі зовсім не боялася. Охороняло небо, зорі… ще щось потаємне…

Мама? Ні, не мама…

Вогник притягав її з кожним кроком владніше й нестримніше. Він був тепер сильнішим за зірки над нею. Віта йшла, наче прив’язана, до блимання цієї малесенької жарини. Жариночки.

Їх було двоє, двоє сільських молодиків, котрі на колодах біля чиїхось воріт (може, одного з них) розпивали пляшку. Як виявилося, по черзі, прямо з горла. Віта чемно привіталася і спитала, як пройти до оселі бабусі Павлини.

– Оселі? А ми – невеселі… Ти ди, яка грамотна, – сказав один з них. – Вроді не з наших… Городська, чи що?

– Я з Києва, – сказала Віта.

– Ти ба, столична штучка… Тож якої Павлини?

– Мабуть, Козюникової, – сказав другий чоловік чи хлопець.

– Та вроді не похожа… Знаю я Козюникову внучку… До баби регулярно приїжджає… Тая вроді кругліша…

Чоловік підніс цигарку до Вітиного обличчя. Віта відхилилася і закашлялася.

– Внучка баби Павлини? – спитав перший.

– Подруга внучки.

– Овва… А чого ж сама йдеш? З клубу, чи що?

– З клубу. Люда там лишилася, а я пішла. Тільки дорогу забула, – призналася Віта.

– Ну, хош, щоб показали?.. Можемо… Ти з нами випий… Городські ж дівахи п’ють… Чи погидуєш?

– Я не п’ю, – сказала Віта. – Чесне слово, зовсім не п’ю. Я ще вчуся, – додала навіщось.

– Хіба студентки не п’ють?

– Я в школі вчуся.

– У школі вчишся? І на танцюльки ходиш? То своя дівка, га, рижий?

– Ну точно… Вже, певно, й не целка…

– Точняк. Своя дівка… На, пийни…

Віта взяла таки простягнуту пляшку. Пересилюючи себе, ковтнула. То була самогонка – смердюча, але міцна. Обпекло горло. Закашлялася ще більше, ніж від цигаркового диму. Стало душно – в голові, в грудях. Поплив світ під ногами. Плила ніч і вона серед ночі.

– Таки городська і делікатна… Но, може, підеш з нами, дєвочка-припєвочка?

«Десь я чула цей вислів», – подумала Віта (від Едика, кричали зеки?) й спитала:

– Куди?

– До любові! Не хоч? А силою?

Один з них, причіпливіший, встиг схопити за руку.

– Не треба, – сказала Віта.

– А то що буде? Нічка не видасть.

– У мене хлопець в тюрмі, – аж дзвінким голосом відчеканила Віта. – Він авторитет.

– То й що?

– Чули про такого Еміра?

– Нє… Якого ще Чмура? – перший.

– А що? – другий вже трохи з осторогою в голосі.

– Зачепите – почуєте.

Відчула – вони збентежені. Та здаватися не хотіли.

– Бре-бре, дівчинко… Ну признайся – бре? Заливаєш?

– У Людки спитайте. Пішли до клубу? – І справді зробила порух, хоч голова все ще пливла. – Спитаємо?

– Та ну тебе… Як же ти з турміянином потоваришувала?

– Довго розказувати. – І раптом де й взявся в неї метал у голосі: – А мене проведете до баби Павлини. Пішли!

Вони таки взялися проводити. Теліпалися, похитуючись. Від них несло перегаром. Ще чимось не вельми приємним. Та Віті було добре й трохи весело. Подумала, що не такі вже й погані ці хлопці.

Вони щось взялися їй розповідати. Про якогось Михаська, котрий теж сидів у тюрмі. Про те, як мало платять у колгоспі на фермі. А є ж, виявляється, на світі такі міста, як Київ…

Віта слухала й не слухала. То був особливий вечір (чи вже ніч, адже кіносеанс починався о десятій вечора), сповнений подій і тривог, чогось такого в ній самій, про що досі й не підозрювала. Ніби привнесене вітром чи цими зорями над нею. Або пташкою, що пролітала.

«Опиратися марно», – сказала тепер вона собі.

Опиратися вечору, тому, що відбулося й що відбудеться? Чого не було, але мало бути? Таємниця її поїздки… Щось підступило Віті до її дихальних шляхів, стало їх забивати. Вона от-от упаде, тільки б не впасти, дійти…

Майже біля самої хати їх наздогнала схарапуджена Людка.