Читать книгу Обітниця - Володимир Лис - Страница 10

Богдан повернувся до Лучеська посередині осені. Він вирішив, що не їхатиме, а йтиме з вокзалу до Старого міста, до Обітниці, пішки. Побачить місто, за яким нудьгував там, у колонії, привітається, вдивиться, і ще… Так, мусив зізнатися: він і хоче, і боїться прийти в їхній будинок. Нестерпно хоче побачити дочку і… Марійку, так, зізнайся собі, цю кляту зрадницю, котра повірила у твою вину. Не заглянути в її очі, а поглянути взагалі. Він її майже забув, бо ж світлин із дружиною не мав, зберігав тільки доньчине фото, але доньці там ішов третій рік, знімок зроблений, коли він ще був на волі. Маля, його маля усміхалося, усмішка мовби розтікалася ще на кілька усмішок, і Настуня стояла посеред них. Ця світлина теж допомагала йому вистояти. Хотів попросити, аби прислали іншу, де Настуня старша, і не зміг написати. Вони мали самі здогадатися про цю його потребу. До того ж те фото з’явилося, коли він ще тішився волею, отже, не підозрюючи, яка вона солодка, – й воно було вільним, і його мале диво теж вільним од того, що трапилося потім.

Він був упертим – і там, у неволі, мовби заново дізнався про це.

Зараз вирішив заглянути до свого товариша Андрія, художника-абстракціоніста, вже міг назвати його другом, хоч Андрій так і не спромігся приїхати, тільки писав листи. Але він бодай писав…

Богдан зайшов до невеликої хатини Андрієвої тітки, що правила приятелеві і за житло, і за майстерню. Кімната була захаращена картинами, Андрій губився серед них, радо й вивчаюче дивився на Богдана. Сказав, хай Богдан уже вибачає, що не спромігся навідати, був на заробітках у Польщі, збирав зовсім не абстрактні ягоди, а потім працював на заводі, він теж було одружився, а сім’я вимагала пеньондзів 1, таке життя, старий. Андрій явно був йому радий. Богдан вбирав у себе його картини, з яких проступав Андріїв світ, висловлений у кривих і прямих лініях, плямах і крапках, поверх яких жили ромби, трикутники й ламані квадрати, хвалив, потім дістав із наплічника виліплену дівчину, яку йому дозволили забрати. Хотів подарувати начальнику колонії за звістку про волю, але той, певне, відчув, що ця дівчина Богданові більше потрібна.

– Класненька в тебе вийшла, – сказав Андрій, – і ніби на волю рветься. Бач, і вирвалася разом з тобою.

Потім вони пили каву, а перед кавою терпке червоне вино, і Андрій розповів про суд, на якому побував, – над справжнім убивцею діда Зосима і його спільницею. Власне, вона, сестра Олеся, теперішнього чоловіка його Марійки, і виявилася натхненницею і організаторкою злочину.

– Вона була як одержима, ця дівка, – розповів Андрій. – На суді казала, що дуже любила брата, що той був нещасним, коли Марія вибрала тебе. Що він мав бути щасливим, вона дала обітницю, що брат стане щасливим, і має отримати Марію, бо заслужив її, бачте, більше, ніж ти. Ну, а за нею самою упадав той Захарко, втюрений по вуха в цю божевільну дівку, вона його й настрополила, що вийде за нього, якщо він уб’є того діда. Бо геть той дід поганим був. Ну, малий, певно, за нею вельми сох, його було шкода, здоровецький такий, а белькотав, як дитина. Та й хотілося покликати Достоєвського, щоб описав цю сітуейшен. Вони все продумали, і ключі якось підробили до тієї крамнички, і в твій будинок вона пробралася, у ту твою майстерню. Ну, а він діда тюкнув, а викрадений молоток тобі підкинув разом із тими артефактами. Весілля зіграли після того, як тебе в неволю, за ґрати відправили. Уявляєш – весілля, суки! Все було ок і кей, тільки ж з роками стала того чувака мучити совість, казав, що являвся ночами убитий дід і пальцем до нього махав, сварився. Є ж такі діди, що їм вічним сном не спиться… Ну й не витримав. Коли жіночка до родичів майнула, він і явився до ментів, тобто вже поліціянтів. Ті, видать, не вельми зраділи такому подаруночку, бо ж убивцю знайшли, посадили, усе в ажурі, мо’, й премія була, а тут таку свинку підсовує чувак зі своєю совістю. Але мусили розслідувати заново. Словом, випиймо ще, абракадабра пливи, і ти на волі, – закінчив оповідь Андрій.

Він розлив рештки вина, підняв склянку.

– За совість, чи що? Живе, холера, досі та дама й навіть до падлюк навідується. І за діда з його пальчиком. Уявляєш, як той Захар прокидався з мокрими штанами під боком у коханої, ради траху з якою він пішов на таку підлянку?

– Цинік ти, брате мій, – сказав Богдан.

– Колись би сказали – кінік, – Андрій цокнувся склянкою з Богдановою. – Хоч ті філософи були ліпші, ніж ми з тобою. І ти ліпший за мене. А мо’, й за себе.

«Що ж я скажу Марійці і її Олесю? – подумав Богдан. – Чого мене тягне туди? І наче вже не тягне, а мушу йти…»

Історія, яку почув, була набагато терпкішою за щойно допите вино. Гіркою й пекучою, бо що таке любов і що зараз має почувати той Олесь, котрий внаслідок убивства – до якого не був причетним – тепер мав його Марію… Олесева сестра, виявляється, ще й дала обітницю, що брат щасливим буде, що таки отримає кохану Марійку… Знав Олесь про злочин, якого заради його щастя замислили, чи все ж не знав…

Йому було це важливо. Бо мав зустрітися і з Олесем. Гостроносим, немов із дзьобом. Колишнім однокурсником, теж другом-приятелем, він був на їхньому весіллі й до зарази, певно, страждав, дивлячись, як Богдан цілує Марійку під крики «Гірко», а мо’, й ще щось уявляв, бо ж учився в інституті мистецтв, мав багату фантазію.

– Ще вип’ємо? – спитав Андрій.

– Ні, – сказав Богдан. – Я ж мушу туди прийти бодай відносно тверезим. І так не тре було пити. Нумо, роби каву.

Андрій узявся варити каву, а Богдан уголос міркував про паскудність і привабливість життя: чи воно вартує таких випробувань, яких довелося зазнати, що він і досі не може визначити, яке воно на смак.

– Не пристукни чого доброго ту щасливу сімейку, – застеріг Андрій. – Я колись читав таку польську повістину «Не будь Мазуркевичем шосе», – класне назвисько, правда?

– Класне, – згодився Богдан.

– Так от, не будь Раскольниковим Старого міста…

– Раскольников пришив бабцю, той Захар коцнув діда, а я нікого пришивати не збираюся, – вимовив Богдан і відчув, як у голові його шумить, лагідно, але й наче погрозливо. – Я їм простив, я з усім примирився, тільки черв’ячок все одно щось висмоктує. Я його ще годуватиму тихенько, бо інакше дах поїде; він, мабуть, їде і в тих, хто все простив…

– Дідько, а я ще не навчився всім прощати, – сказав Андрій. – Сісти й собі чи що? Нє, не хочу, тобі з цукром чи без, я вже забув, яку ти п’єш каву…

– Я майже вісім літ не пив, хіба чифір, – сказав Богдан. – А питиму я з цукром.

Кавовий смак нагадав про те, що вони любили пити каву з Марічкою, вона казала, що пити часто не можна, кава потребує свята. Він сміявся – свято треба робити частіше. Кликати його до хати, ще й відчиняти перед ним двері. Докликався.

«Мої двері зачинені, і я їх скоро відчиню», – подумав Богдан.

І відчув, що за дверима все одно буде порожньо.

Треба вертатися на цій дорозі, не йти туди, – а куди?..

І Марія його запросила, підстава поважна, щоб піти, щоб з’явитися нежданим…

Душа його, та незрима субстанція, яка буцімто важить аж двадцять дев’ять грамів (яка точність!), занила – і Богдан подумав, що треба її взяти на руки, посадити на долоню, погладити й дмухнути. Вона має невидимо полетіти. А він житиме без душі, з самими загрубілими у неволі нервами. Бо в нього вже, як у того японця Акутагави, принципів нема, лише нерви, і йому з ними легко жити – те він зрозумів, опинившись за порогом колонії. Тепер буде легко розпоряджатися собою, усім довкола, що йому належить. «Ні, буде не так!» – мало не крикнув Богдан і вчасно себе стримав: Андрія лякати не варто.

…Перед ним відкрився замок, освітлений останніми променями призахідного сонця, що пробивалося з-за будинків. Височів, як і останній раз, коли його бачив, – так само могутній, величний. Байдужий до людської суєти. Такий, як століття тому. І два, і три, і більше. Ні, не такий, бо щось там підлатали. Але за своєю суттю це був той само замок. Колись, дивлячись на нього, Богдан подумав, що замок вдивляється у майбутнє. Не так у минуле, як у майбутнє. Трьома вежами і стінами. Щось він хоче побачити там, щось таке, чого люди побачити не здатні…

– Привіт, старий, – сказав Богдан. – Стоїш, як і стояв?.. А я вернувся. Як бачиш, живий.

І раптом подумав: повернувся, щоб побачити замок. Отак стояти перед ним, байдужим до людської суєти. До того, що було й буде. Крізь століття, їхні потрясіння й бурі. Богдан відчув – ні, не байдужим. І ще одна химерна думка прийшла: що замок, саме замок допоміг йому повернутися, відновити справедливість. Як? Він стає містиком? Але чомусь же така думка завітала. І ще нове відчуття, що думка давно визрівала, а тепер, коли стоїть перед замком, з’явилася.

Короткою дорогою від замку до його вулиці… Богдан відсував назад, у незустріч, кожен свій крок. А на початку Обітниці, не справжньої нової своєї обітниці, яку ще мав дати, на вулиці стояла жінка в тигрячого кольору жакеті та джинсах, із букетом хризантем. Голомоза Алевтина, яку десь, може, й згадав раз чи двічі за ці роки, коли в уяві безсонними ночами проходив своєю вуличкою, вічною Обітницею.

Алевтина видавалася трохи постарілою – все ж проминуло майже вісім років, а не бачив її ще більше – і вже не відчуженою геть від усього.

Чекала, виявляється, його.

– Замерзнути можна, вас виглядаючи, – сказала Алевтина.

– Ви – мене? – Богдан непідробно здивувався.

– А кого ж іще, – підтвердила голомоза Алевтина. – І хто ж іще мав би чекати турміянина, як вас називає бабця Гафія з сусідньої вулиці. Тільки така особа, як я. Я ж дізналася, що ви повертаєтесь, і подумала, що хтось мусить зустріти. От і виглядаю щовечора.

– Дякую, – збентежено сказав Богдан.

– Тільки якщо пан гадає, що я маю на нього якісь види, то отримає ляпаса, – сказала Алевтина і тицьнула Богданові букета.

Він подякував і не знав, що робити. Зате знала це Алевтина.

– Тупцяйте, тупцяйте! Попереду у вас знаменита сцена «Не ждали». Рєпін, чи хто там, відпочиватиме.

– Дякую за зустріч, – сказав Богдан.

– Мали б додати: «Дуже мило, дуже приємно, дуже-дуже несподівано». Хоч, напевне, ви й не знаєте, хто така Віолетта Пальчинскайте, яка написала ці слова у своїй п’єсі.

– Здогадуюсь із прізвища, що якась балтійка, – сказав Богдан.

– Балтійка… Відома литовська драматургиня й казкарка, – іронічно поінформувала Алевтина.

– Все одно дякую. Щиро.

– Хоч, певне, вже крутиться в голові: чого ця божевільна виперлася зустрічати? – Алевтина всміхнулася, і він подумав, що усміхненою вона стає схожою на велику кішку, найімовірніше пуму. Таке враження підсилював шкіряний «звірячий» жакет. Богдан пригадав, що ніколи не бачив її в спідниці.

– Один філософ писав, що всі занадто нормальні здаються йому підозрілими, – відповів Богдан.

– Тоді, пане Бодю, ми з вами майже родичі, – Алевтина змахнула рукою і швидко пішла до своєї хатки.

Але спинилася, сказала:

– Раптом не впустять – прошу на ночівлю до моєї господи. Не бійтеся, репутація в мене й так підмочена. А місце на підлозі знайдеться.

З тим і зникла. Богдан усміхнувся. Стояв і не знав, що йому діяти – як то кажуть, радіти чи плакати. Де ж він востаннє бачив цю голомозу дивачку? Біля замку? На вулиці, коли вона казала, що хоче купити приміщення, де зараз ресторан «Королівська варта», бо воно заважає їй бачити замок… І тут пригадав: на судовому засіданні перед винесенням вироку. Вона сиділа… Вона сиділа, як завше, гладенько виголена, виструнчена, й дивилася на сусідів. Тоді він ще подумав: наче гіпнотизує. Тільки от для чого – щоб засудили на повну чи, навпаки, виправдали… Потім, коли його виводили, вона зірвалася з місця, зробила порух до його клітки. Йому тоді здалося, що вона хотіла сказати: «Я не вірю». Але ж нічого не сказала. А він забув про неї. Та й чого мав би згадувати? Тепер подумав: чого приходила, незмигно дивилася і вимовила чи не вимовила ті слова? Як сусідка – з простої цікавості? Убивця він чи не вбивця? Про Алевтину різне можна було почути на їхній вуличці. Марічка якось теж сказала: «Та за нею психушка давно плаче». Але ж Алевтина рідко спілкувалася з сусідами. Дуже рідко.

Тут Богдан збагнув, що його роздуми про Алевтину, її поведінку – це теж частинка, варіант способу, як відтягнути час до повернення. До зустрічі з людьми, з якими не прагнув зустрітися. Чи таки прагнув? Може, Настуня – то теж його виправдання перед собою? Але ж він так хоче побачити доньку…

І Богдан потюпав далі. А назустріч йому вже вийшла дівчина. Вікторія, Віка, молодша сестра Марії. (Він, звісно, не міг знати, що його вже побачили – цю зустріч з Алевтиною. Що Марія сказала: «Він усе-таки вернувся». Олесь: «Хай би його забирала та сука. Чого ж він стоїть? Кого він ще чекає?» І тоді Віка вирішила: «Я піду йому назустріч». Маруся: «Навіщо?» Віка: «Бо він надто довго стоїть». І вона вибігла з хати). Віка наблизилася до Богдана і промовила ніяково:

– Здрастуйте, Богдане. Чого ви так дивитеся?

– Як?

– Наче не хочете впізнати.

– Впізнаю. Ми ще не так довго не бачилися. А ти виросла і стала ще ліпшою. Доброго дня, Віко.

– Тоді ходімо?

Богдан, покірно:

– Ходімо.

Віка:

– Там, у хаті, Марійка й Олесь. Ви ж знаєте, хто такий Олесь?

– Я знаю, хто такий Олесь. Я з ним учився разом.

– Тим паче.

«А що тим паче?» – подумав Богдан.

Далі Віка казала, що Настуні, на жаль, немає, її забрала на вихідні бабуся.

– Бабуся? – Богдан здивовано.

– Так, бабуся. Олесева мама.

– Он як? Тепер у Настуні є ще одна бабуся, – сказав Богдан, а далі подумав, що на які вихідні забрала новоявлена бабуся, сьогодні ж тільки четвер. А Настуня вчиться у школі.

«Ні, братці, так не піде», – подумав Богдан. Із тим настроєм і ступив до будинку.

Усе відбулося аж занадто просто. Шекспір із його пристрастями й запитаннями чи якийсь дрібніший писака навіть не визирнули, дрімали десь собі в куточку. Богдан, як міг, чемно привітався, його колишня дружина і її теперішній чоловік, котрі стояли посеред кімнати, майже дуетом відповіли. Почувся дитячий голосок, і з сусідньої кімнати видибав карапуз років двох, спинився за порогом, тицьнув пальчиком у незваного прийшляка, промовив здивовано: «Дядя!» Марія квапливо взяла малого на руки, притулила, мовби захищаючись од чоловіка, який приніс небезпеку. Малий – син від Олеся, зрозумів Богдан, син, про якого він справді не знав.

– Хотів Настуню побачити, – сказав Богдан. – Та Віка повідомила, що доньку вже вчасно евакуювали від батька.

– Так вийшло, Богдане, – сказала Марія. – Справді, так вийшло. Ніна Андріївна, Олесева мама, саме приїхала, ну й Настуня захотіла поїхати з бабусею. Вибач уже, але коли твоя мама приїжджала, я не боронила їй бачитися з Настунею.

– І за це дякую, – сказав Богдан. – Ну що ж, коли Настуня повернеться, тоді й зустрінемося. Піду я.

– Богдане, ми вже тобі приготували кімнату, – повідомила Марія. – І вхід окремий зробили, щоб тобі зручно було. Це й твій будинок, ми так вирішили. Житимеш, скільки захочеш. Можеш поставити свої речі, помитися, а потім разом повечеряємо.

– Дякую, я не голодний, – сказав Богдан. – А от переночувати – переночую. А може, затримаюся й дочекаюся Настуні.

– Я проведу вас, – сказала Віка.

Богдан рушив за нею, у дверях обернувся:

– А тобі, друже Олесю, я ще встигну натовкти пику.

З тим і вийшов. Годилося б ще щось сказати перед тим, як погрожувати цьому вилупку, що присвоїв його щастя і любов, – може, хоча б спитати, як звати їхнього малого (ут-тю, який гарнюній, зачали, певно, під повним місяцем), – та сили ні на що, ні на які слова не було. Перший день на волі стомив його, а ця зустріч розчинила двері-пащу в провалля, до якого ще належало падати, неждано вирвавшись на волю.

На подвір’ї майже стемніло. Огортався ще розрідженою темінню невеличкий сад, у якому росли деревцята, посаджені ним. Двоє деревцят – слива і вишня. Вони вже, певно, великі стали за ці роки його відсутності. Завтра роздивиться й привітається, бо в темряві вони його не впізнають. Богдан не любив яблук – яблунь у саду росло трійко і ще одна, найстарша з усіх, груша. Зате любив сливи і вишні й втулив по одній деревині. Виросли, як і виросла за цей час Настуня-Настуся. Тут він подумав, що за ці роки Олесь, певно, посадив як не два, то хоча б саджанець. А може, свої посадив, а його викорчував чи зрізав? Бо ж садок маленький.

Віка провела до недавно врізаних дверей (яка турбота з боку зрадниці Марії, хоча врізував, певно ж, Олесь чи наймані ним люди!). Відімкнула, простягла ключі Богданові:

– Це ваші, обидва…

– Яка турбота, – повторив Богдан це слово, що враз стало йому чужим й огидним.

Він пройшов до кімнати, яку добре знав і де все було тепер по-іншому. Ліжко-диван, столик, крісло, шафочка, очевидно, для одягу, і навіть книжкова шафа, в якій стоять книжки – певне, зберегли ті, що він колись купив? Про все вони потурбувалися, усе передбачили, що буде йому необхідним для життя… Але лишатися тут надовго він не збирався. Найме десь собі квартиру. На перших порах хоча б кімнатку, а там з’являться й гроші. Чи, може, лишитися і забрати до себе доньку? І звідси перетягати її на свій бік… Марія писала, що Настуня дуже вразлива. Явно натякала, щоб він поступився, а може, й (швидше за все) щоб не приїжджав…

Богдан обернувся. Віка зайшла за ним і все ще стояла в кімнаті. Коли його заарештували, Марійчиній молодшій сестрі щойно пішов шістнадцятий рік. Вона не росла вродливою, хіба що її можна було назвати симпатичною, не худою, але й не товстою, – за всілякими дієтами не ганялася, анорексія їй явно не загрожувала, як і старшій сестрі. Богдан знав, що коли їхні батьки купили для Марії в далеких родичів цей будинок, то за кілька років вона забрала до себе й сестру, бо вважала, що в міській школі та зможе підтягтися в навчанні. Але Віка зірок з неба не хапала й, розсердившись, Марія дорікала, що сестрі місце в сільській школі, на що Віка відповідала, що там було їй ліпше, але вертатися в село не хотіла.

– Богдане, – сказала Віка. – Сходіть хоча б у душ, а потім я принесу вам чаю з пундиками. Ви ж іще не забули, які смачні пундички вміє пекти Марійка?

– Не забув, – сказав Богдан. – Але я справді так добре пообідав зі своїм другом, що й вечеряти не хочеться.

– Ваша справа, – відказала Віка. – Знайте: те, що сталося – сталося. Хоч я вас розумію.

– Нічого ти не розумієш, дівчинко, – вимовив Богдан.

– Можливо…

Віка рушила до дверей, що вели до іншої кімнати, промовила перед тим:

– А я тепер буду вашою сусідкою. Можете приходити в гості. Замка ще не вставили.

З тим і зникла. Підлітком-дівчиськом вона то дивилася на Богдана захопливими очима, то йоршилася й кидала в’їдливі словечка, то сміялася й казала, що от підросте і вчинить «шкандаль»: відіб’є в старшої сестри чоловіка. Коли Богдан удруге почув ці слова, схопив за плечі, перегнув через коліно й двічі добряче вдарив по дупці. Віка не обурилася, не закричала, а коли він відпустив, подивилася на нього відверто несмішливо.

– Дякую. Може, ще?

– Зараз я скажу Марічці, – пообіцяв Богдан, – хай вона тебе провчить, погане дівчисько.

Віка впала картинно на коліна. Простягла до нього руки.

– Не робіть цього, прошу вас, великий старший брате. А то вона справді відправить мене в наше глухезне село. І вам буде гірко й соромно, коли я стану зовсім пропащою.

– Ваше село не таке вже й глухезне, – сказав Богдан. – І всього за десять кілометрів од Лучеська. А от вітер із голови час випускати, бо поки що ти справді погане дівчисько.

– Уже відчиняю вуха, великий старший брате, – вона не змінила насмішкуватого тону.

…«Погане дівчисько», якому тепер було двадцять три роки, прийшло до нього вночі, коли Богдан уже спав. До того він таки прийняв душ, його ще раз запросили на вечерю – притому Олесь, який сказав, що їм таки треба поговорити, і ліпше це зробити відразу, тож багато чого проясниться. Богдан послав його під три чорти, відтак спокійніше додав, що Настуні він їм не віддасть, а жити в цім будинку його покликала Марія. І колись, і тепер.

Почув у відповідь:

– Я не заперечував, коли Марійка про це сказала.

Богдан відчув, що йому не хочеться ні вдумливо відповідати, ні бити пику його наступникові на подружньому ложі Марійки. Треба було лишитися ночувати в Андрія. А потім уже заявитися і пред’являти права на доньку. Так, йому не хотілося сюди йти, зустрічатися з Марією і її чоловіком. Але прагнув побачити Настуню. Ці два суперечливі бажання творили сумбур у голові, і все ж він пішов. Хміль од випитого вина у нього вивітрився. То було лиш сухе вино. І воно не могло гнати його сюди. У його наплічнику лежать подарунки для доньки: куплений вже в Лучеську пухнастий светрик (він сказав продавчині, що дівчинці одинадцятий рік), книжки із серії «Шкільна бібліотека», виліплена ним дівчина й подарована Андрієм картина.

Віка принесла котлети, чай, пундики і пиріжки з повидлом та нарізаний дрібними скибочками сир. Він кволо відмовився. Сказав, що не їстиме.

– Хоч зі мною посидьте, – сказала Віка.

– Я хочу спати, – сказав Богдан.

Але заснути довго не зміг. Віка за стіною щось наспівувала. Кудись виходила (вечеряти з тими двома?) і вернулася. Марія до нього не зайшла. А чого б, власне, мала? Богдан гнав отару думок до провалля, скидав їх униз, але на зміну приходили інші. «Якщо мені когось треба не набити, а вбити, то зрадницю, яку я, здається, не можу прогнати з голови, – подумав Богдан. – Убити або зґвалтувати… Або те й друге. Хоча ні того, ні того ти, чоловіче, не зробиш. Смішно і безглуздо було б знову сідати до в’язниці після відновлення справедливості. Ти слабак, чоловіче. Турміянин, як виявляється, каже баба Гафія, тільки зі своєї персональної тюрми. Треба ждати від Всевишнього помилування за це ув’язнення».

І все ж він заснув. І вві сні не чув, як відчиняються двері до його тимчасової оселі. А прокинувся од дотику гарячого жіночого тіла. Ще майнуло підсвідоме: «Марійка?» Але то була Віка. Вона обплела його шию руками і припала вустами до його губ. Богдан хотів її відштовхнути й не зміг. Відчув, що йому хочеться Віки. А може, й не Віки, а просто жінки. Ще встигла майнути думка: «Може, вона задумала це як зґвалтування, це хитра провокація…» Але думку заглушила пристрасть. Ще подумав, що вона ж сама прийшла. Хотів відштовхнути Віку – і не зміг.

– Мовчи, – прошептала Віка. – Розбудиш Назарчика, він щойно заснув.

Так, уже кохаючи «погане дівчисько», він дізнався, як звати сина його колишньої дружини й теперішнього її чоловіка. За вікном будинку, де він досі кохав тільки ту, яку колись любив над усе на світі, пливла у безвість осіння ніч. Ледь-ледь просочувалося крізь штори світло. Неподалік, через дві вулиці, височів над Старим містом замок. У замку колись кохали своїх княгинь справжні князі. Кажуть, що десь у стіні була замурована, за її згодою, інша жінка, аби замок стояв міцно й довго. Щоб дізнатися, де саме стоїть жіночий кістяк, треба розібрати всі замкові мури. Але це неможливо, а в двадцятому столітті замкові стіни не змогли підірвати навіть солідною дозою вибухівки…