Читать книгу Обітниця - Володимир Лис - Страница 3

Із вікна свого будинку Антон Личак побачив, як вулицею до їхніх воріт наближається якийсь хлопчисько, підліток років дванадцяти, а може, й менше, не розбереш, малий хлопака – і все. Але хлопець не пройшов повз ворота, а спинився, щось дістав із кишені, кинув у поштову скриньку й, підстрибуючи, рушив далі, та відразу пришвидшив ходу, наче втікав, учинивши шкоду. Що він кинув? Останнім часом, про те й кажуть по телевізору й пишуть у газеті, яку купує син заради телепрограми, на подвір’я вкидають димові шашки, навіть гранати, щоб помститися за щось, а то й просто так, заради розваги. Часи настали непевні. Знаходять вибухові пристрої і в поштових скриньках. Але хлопець явно вкинув щось маленьке, схоже на конверта. Листа? Проте листи пересилають, а не приносять, правда, останнім часом ніби не мають звички писати. І до нього ніхто не пише, а якщо треба, то донька Леська, котра живе в Києві, дзвонить по мобілці.

Антон вирішив піти подивитися. Вичовгав надвір, а тут його наздогнав онук.

– Діт (він так вимовляє), ти куди? Гуляти? Ходім удвох?

Ромко любить гуляти з дідом, тоді основна його мета – замучити запитаннями. Звичка не минула й коли до школи став ходити. Або волів розказати якусь свою теорію, чого у світі щось відбувається так, а не інакше. Чого дерева такі різні, як і люди…

– Піду, пошту гляну, – вдовольнив онукову цікавість Антон.

– Я зара сам.

І Ромко помчався до воріт, дістав зі скриньки таки листа. Урочисто вручив дідові. Антон поглянув на конверт. Там стояла їхня адреса, виведена розмашистим почерком, а от зворотної не було. Чого б то? Може, сваха так учудила? Але вона послала б листа поштою.

– Йди собі, – повернувся Антон до внука.

– Хто то нам написав? – Ромко, як та цікава сорока, заглядав дідові в руки. – Тітка Леся чи твій друг?

– Тітка Леся не пише листів, а мій друг умер ще п’ять літ тому, – Антон несподівано, проти своєї волі, вимовляв слова сердито. – Йди собі. Я й сам прочитаю.

– Татові чи мамі? – Ромка, видно, аж розпирала цікавість.

– Шмаляй собі, причеписько, – Антон те вимовив уже тепліше, бо чого б йому гніватися?

Ромко незадоволено шморгнув носом і поплентався. Видно, що йти йому неохота. Антон ще раз глянув на листа й завважив, що той адресований не синові чи невістці, а саме йому, Антонові. Антонові Личаку, який живе в Лучеську на вулиці Обітниці. Він розірвав конверт, дістав пальцями, що раптом затремтіли, маленький аркуш. І на ньому вгледів один-єдиний рядок друкованих літер, вочевидь набраний на комп’ютері. Прочитав раз і вдруге: «Час повертати борг».

«Що за дурня? – подумав Антон. – Який іще борг? І хто це писав?»

Відповіді не було. Який іще борг час повертати? Ні в кого він нічого не позичав, ані рублика, чи то гривняка. То кому й що винен?

Антон постояв якийсь час на доріжці, що вела од воріт до ґанку. Йому стало досадно і тривожно. І несподівано зимно. Наче за плечима постала його, тільки його, Антонова особиста зима. Він мимохіть озирнувся. Зимі ще приходити рано, ще тільки сватається на осінь. І вітру зовсім немає. У садку анішелесь. То чого зимно? Невже тому, що не знати чого, з доброго дива тривогу посіяв незрозумілий лист, якась дурна писулька, чийсь недолугий жарт, збиткування над старим дідом… Пес йому в ноги, тому злому дурнякові. Але досада, тривога й холод раптом переплелися в дивний, щораз міцніший і тугіший, волохатий, наче спресований із жорсткої волосіні, клубок. Той клубок у нього всередині й на руках, ним стають два клапті паперу – конверт і сам лист. Антон поспішно запхнув листа з єдиним у три слова реченням до конверта й сховав у кишеню.

Ромко, його найменший і найулюбленіший онук, вже встиг засісти за свої комп’ютерні стрілялки. Ромко – так його дід називає, а в невістки Калини він – Ромчик. Малий до свого ймення ставиться трохи іронічно, а от маминим страшенно пишається, каже, що ні в кого такого немає. Але раніше, коли мама за якусь збитошність ставила його в куток, Ромчик-Ромко відразу брався виспівувати: «Одна Калина за вікном», переінакшуючи далі: «Одна Калина за столом», і ще далі: «Одна Калина, що додому йде сама». Мама сердилася, бурчала, казала, що спів не допоможе, а коли замовкав, приходила й питала, чого це Ромчик перестав співати.

– Тільки вільна людина може співати таку пісню, – сказав якось Ромчик, натякаючи, що час його звільнити від покарання.

– Я сьогодні ще не грався, – сказав онук, коли дід став у нього за спиною, і уточнив: – По-справжньому.

– Хіба я щось кажу?

Антон погладив малого по голові. Відчув, як йому хочеться приголубити цього неслуха й улюбленця всієї родини, але не тому, що він його безмежно любить, а тому… Тому, що йому, дідові, раптом захотілося попросити в онука захисту – від кого? Може, від того, хто в сутінках, що вже поволі гуснуть за вікном, стане в саду, почне трусити яблуню, щоб збити на землю два останні яблука з вершечка?.. Хто має прийти? Антон не знає і знати не хоче – то химера, що раптово виникла, викликана чудернацьким листом-погрозою. Звідки і хто прийде? От іще! Нема в нього ніякого боргу, хтось, певно, хихотить зараз, що надурив діда, змусив тривожитися.

– Спитай про щось у мене, – несподівано для самого себе попросив онука.

– Про що, дідунь? – Ромко спитав, не відриваючись від гри.

– Про що завгодно.

– Я зараз придумаю і спитаю, – пообіцяв Ромко.

«Не спитаєш, гицеляко, бо хто такий дід, просто старий з гиншого світу», – сердито подумав Антон і подався на кухню, щоб начистити картоплі для своєї улюбленої страви – дерунів. Вони для нього найсмачніші саме такої пори, коли бульбини вже не молоді, але ще й не вилежані.

Годилося б насварити внука за стрілялки, але Антон пригасив злість, що раптом виникла. Бо розуміє, що злість йому підсовує як порятунок той, хто прийде в сутінках у садок. Коли бере картоплину до рук, відчуває, як йому хочеться, щоб онук покинув ту дурну гру і прибіг, торкнувся, спитав: «Діт, а де мій ніж?»

Онук не прибіг, і невістка Калина щось довго не верталася з роботи. Що то до вечора робити на тому базарі? Пригадав: казала, що забіжить до подруги, і тут виникає підозра, що подруга насправді подруг, а Калина користується моментом, що Валерій знов у своєму дальньому рейсі. Цього разу Антонові важко прогнати злість. А йому шкода сина, що десь там далеко мотає свої кілометри на дорозі від дому, від Лучеська, від затишку, від батька й сина, від жінки, що не вміє берегти вірність. А попереду ж і холод пізньої осені, й зима, а вона цьогоріч буде сніжною, – підкидає хтось думку, – і Антонів жаль, що замінив злість; ні, не замінив, а поєднався з нею і вже точить душу, набридає, як пізня муха, що звідкілясь залетіла до кухні.

Антон узявся виганяти муху, та де там. Клята зміючка злетіла й сіла на стелі. Довелося ні з чим вертатися до картоплі й піймати себе на думці, що йому сьогодні не хочеться дерунів, а тоді нащо чистив?

– Малий, – покликав Антон. – Ромку, холера ясна!

Онук прибіг, пичка була в нього хитрущо-винуватою, він таки вимовив «Діт, а де мій ніж?» Антонова злість незадоволено бурчала вже десь у животі, скиглила, мов чогось просила, й Антон випив пів чашки води. Далі прикотилася, звісно, невістка, куди їй дітися, відразу видала, мовби виставляючи невидиме забрало, що дзвонив Валера, він уже під’їжджає до пункту призначення (що за слова, думає Антон, не можна просто назвати місто?), якщо все буде добре, завтра ж і назад. Калина похвалила свекра за начищену і вже майже натерту картоплю, сказала, що вона теж думала про деруни, ви молодець, тату, а вона ото помогла Люсьці помиритися з чоловіком.

Усе ніби входило у звичний режим, непевна тривожність розсмоктувалася, розсотувалася, все добре, лагідно, звично. Все, та не все.

Спершу капосний Ромко продав діда: «Мам, а дід листа одержав».

Калина не могла підступно не спитати:

– І хто ж згадав, що, крім есемесок, ще й листи є?

– Та мій знакомий їден, – збрехав Антон і видав щось схоже на усмішку. – Такий старий пеньок, як і я.

– Казала: беріть собі стару мобілку, – нагадала Калина.

– Та вже хватить, що ви всі мобілізовані, – буркнув Антон. – Тре, то он Ромкові подзвониш.

– А як мене вдома не буде? – вставив і свої п’ять копійок онук. І відразу захихотів. – Діт, як ти сказав? Мобілізовані? Клас! Скажу в нашому класі, що ми всі мобілізовані.

І мобілка таки нагадала про себе, вже коли повечеряли.

– Так, можна, – він почув голос Калини, а далі невістка – диво-дивне – простягла плаского апарата йому, Антонові.

І промовила здивовано:

– Вас, тату…

– Мене?

– Так.

– Хто?

– Не знаю. Зараз довідаєтесь.

Голос у Калини недарма здивований. Бо ж номер свій нікому, крім друзів чи добрих знайомих, вона не давала. А цей голос їй незнайомий, чужий.

Антон обережно взяв тонку цяцьку, спантеличеність проривалася назовні, коли вимовив:

– Гальо… Слухаю…

– Добрий вечір, Антоне Трохимовичу, – забринів у вухові чоловічий напівбасок.

– Добрий, – одказав Антон і почув у відповідь:

– Гадаю, ви вже отримали листа?

– Так, – видихнув Антон. – Хто то? Хто ви такий?

– Несуттєво, – сказав чоловік із молодим голосом. – Важливо те, що борг треба справді повертати. Я чекатиму.

Антон не встиг вимовити: «Скажіть хоч, який борг?» У слухавці переривчасто запікало. Антон відчув, як у нього затрусилося щось усередині. Опустився на стілець.

– Що з вами, тату? – Калина неабияк злякалася. – Хто то був?

– Аби я знав, – Антон витиснув насилу ці слова і простяг невістці смартфон – подарунок чоловіка після одного вельми вдалого рейсу.

– Вам погано? Дати води? Чи таблетку?

– Не тре, – Антон підвівся, і його ноги враз стали не просто важкими, а важезними гирями. І кухня мовби кудись попливла.

– Щось погане сказали?

– Нічого не сказали, – цього разу видав напівправду Антон. – Я піду, приляжу.

– Серце болить? – невістка. – Може, накапати корвалолу?

– Ніц у мене не болить, – відказав Антон. – Серце у мене, як колись співали, – пламенний мотор. Ще справний моторяка. А то так – дурня. Хтось рішив пошуткувати з трухлявого діда.

Дорогою до своєї кімнати він подумав, що Калина, мабуть, почула слова, призначені йому – близько стояла. А мо’, й Ромко почув… Ну й нехай. На ньому немає жодного боргу й жодного гріха. А буде той напасник ще дзвонити – заявить у поліцію. Хай шукають і розбираються. Певно ж, з їхнього міста, знайомий якийсь, якщо знає, як його по батькові. Якщо дізнався номер невістчиного телефона. Очевидно, якийсь зарізяка з ринку, там повно всякої шантрапи. Треба-таки буде спитати в Калини, хто знає її номер, кому давала його, який такий засранець із молодим голосом. Мо’, ще й підбиває до неї клинці? Хай вправить мізки заразі.

Та вже сівши на ліжко, Антон зрозумів, що ні до якої поліції він звертатися не стане, ні про що з невісткою говорити не буде, як і дізнаватися, чиє там ім’я. Бо його пронизала раптова згадка, здогад-блискавка. Згадка про його давній, найтяжчий гріх. Гріх, давності якому не існує. Якого йому ніхто не прощав і не простить. Бо такого не прощають. Але хто і як міг про те довідатися, якщо він нічого ніколи нікому не розповідав, нічогісінько, навіть пів словечка не вимовив. І ніхто не був свідком, і не міг бути в глухій тайзі, де навколо жодної людини – чи то чоловіка, чи жінки – на сотні верст. Хіба звірина, але звірина не вміє говорити, тим паче дізнаватися про таємниці. Та виходить, що хтось же дізнався, та ще й із молодим голосом. Чи хтось тому молодому сказав…

Холод, який був навідався до нього, – то дурниці. Так собі, подув, дмухання вітерцю. І тривога на душі, то наче б щось не таке вже й велике. Є щось незмірно більше, але воно так далеко, що навіть у думках дістатися годі. Та далекість не має виміру, довжини й ширини, вона все віддаляється.

Насправді Антон хотів якомога далі відштовхнути те, колишнє, яке нагадав, розбурхав дзвінок, що постукав до його свідомості вслід за листом. Писулька, яка спершу нічого не значила, а потім виросла в присутність. Антон відчув, що йому хочеться подивитися комусь у вічі. Просто подивитися – і все. Упевнитися, що там побачить себе такого, як був досі, ще кілька годин тому, до потривожності. Той би Антон сказав йому щось розважливе, заспокійливе, таке, що він знав, а тепер от забув.

Скрипнули двері за плечима. Ні, не скрипнули, навіть ходи не почув, а здалося, що пролунав той скрип.

Звичайно, то був Ромко. Наблизився й поклав руку на плече.

– Діт, тобі справді не погано?

– Тебе мати прислала? – Антон відповів запитанням на запитання. Запевняти, що йому добре, не хотілося. І взагалі нічого не хотілося. Хіба розчинитися в цьому вечорі, що причаївся за вікном. Що, як і той невідомець-потривожник, полює на нього. Вечір теж став мисливцем.

Спитав, чи внук не боїться ходити до школи.

– Чого б я мав боятися?

– І хлопці не б’ються? – Антон уже це недавно питав, а тепер спитав іще раз. Бо не знаходив те, що варто було спитати.

– Я можу сам набити, як тре, – гордо сказав Ромко.

– А як не тре – можеш?

– Як не тре – то нащо й руку підіймати? Діт, ти ж мене сам учив.

– Точно, – потвердив Антон. – На тім і тримайся. Інакше станеш гицелем.

Чи полегшало йому після цього перекидання словами з Ромком?

Уперше хотілося внукові сказати: «Йди собі». Ромко теж носитиме його таємницю. Вони стануть змовниками – онук і його мати, невістка Калина. Якщо захочуть, по шматках краятимуть його душу. А що залишиться тоді йому самому?

Антон став питати внука про його друга Славка, якого батьки віддали в престижну гімназію в самому центрі міста, а не в школу, що зовсім недалеко од їхньої вулички. Виявилося, що Славко геть «запанів». Ну й нехай, Ромко йому нав’язуватися не буде. У нього тепер є інші друзі. Але Антон уловив: онукові шкода, що Славко тепер не такий, як був раніше. І тут Антон піймав себе на думці, що він сам стає не таким, як був раніше, ще кілька годин тому. І причина не в його таємниці. Знову в чомусь іншому, більшому?

Він підвівся, сказав:

– Ходімо, мо’, щось поможемо мамі Калині.

– Посуд вона вже помила, – сказав Ромко.

– То й що? Ходімо.

Антон пішов до Калини, заспокоїв, що в нього все нормально, що ніц не болить. І тут йому захотілося лишитися самому, але не в будинку, а поза ним. Він дочекався, коли внук піде до своєї кімнати, бо цього разу вечірнього моціону вдвох не хотілося. З’явилася підозра, що внук щось спитає про той дзвінок. Про борг, якщо чув слова… А може, й не чув… Дарма, піде сам.

Антон вичовгав надвір, потім вибрався на сусідню вулицю. Вона була порожньою. Тільки світилися обіч неї ліхтарі. Нависав над вулицею замок. Антон подумав, що ніколи не був усередині замку ввечері. Певне, там зараз і немає нікого, хіба сторож. Та й удень був ну, може, разів зо п’ять чи трохи більше. Колись, як показував замок доньці, а потім синові. Відтак вони самі ходили, якщо хотіли. Та не надто й хотіли. Замок був для них, котрі жили коло нього з раннього дитинства, як щось само собою зрозуміле, як те, що існувало поруч завжди і ще існуватиме. Старе, вічне, але й звичне. Майже таке, як дерево в саду чи костьол на вулиці неподалік.

Антон обійшов довкола замку. Коло будинку, одного з двох на вузенькій вуличці, ще вужчій, ніж їхня Обітниця, завалував пес. Той собацюра справді не гавкав, а валував, надривався. Нехай би вискочив і його вкусив. Може б, відшматував пам’ять.

Озвалися сторожові пси на базарі. Понісся довгий ланцюг гавкоту. Виходило, що він підняв тривогу, а тривога йому ні до чого. Зайва, як стає зайвим він сам. Світові й самому собі. Він досі думав, що світ не знає його таємницю, а виходить, що знає. Якщо навіть хтось один, то це вже не таємниця. Він і сам про неї забув. У такому вона минулому, що й забув.

«Чи намагався забути?» – Антон гадав, що загнав свою пекельну тайну (досі й не була пекельною) десь так далеко, звідки й сам би не міг дістати. Бач, а виявилося, що її сховати не можна. То неймовірно, але так. Звісно, він знав приказку «Поле бачить, а ліс чує». Виходить, що великий, абсолютно безлюдний ліс почув. А може, й побачив.

«Не я перший почав те, що сталося», – подумав Антон.

Він уже закінчував обхід замку. Підійшов до зачинених воріт, добре підсвічених ліхтарями обіч. Мо’, вдень прийти й десь сховатися в замку, хай потім знайдуть його кістяк, як знайшли колись чиїсь там останки… І тут збагнув, що сховку для нього там не буде. Ніде не буде.

Антон постукав у ворота. Хай хтось вийде і забере божевільного діда або просто насварить на нього. А може, й володар замчища не знати з якого століття…

– Зачинено, пане, – почув за спиною голос. – Навіть сам князь Любарт о такій порі екскурсій не проводить.

Антон оглянувся і переконався, що то не мертвяк якийсь із замку ожив і не примара подає голос. Перед ним стояв чоловік років сорока в темно-синьому костюмі і при краватці, тільки вже, видно, добре назюзяний, певно, з ресторану «Королівська варта», звідки долинають гучні голоси.

Антон зніяковів. Що справді подумав про нього цей чоловік? Але на заміну похмурості вперше за вечір прийшла веселість. Наче клюнула в тім’я й розлилася всім тілом.

– Перевіряю, паночку, чи ворота справді зачинені, – сказав Антон. – Таки зачинені, можете переконатися.

– Ще скажи, що ти сам князь, – пробурмотів чоловік.

– А чом би й ні, паночку.

– Ти такий князь, діду, як я Біл Ґейтс, – сказав п’яний чоловік при краватці. Тепер Антон розгледів, що краватка червона.

– То я піду? – Антон подумав, що в халепу ще, здається, не втрапив тут, на призамковому майдані, та й чоловік не з тих, що буде вимагати гроші.

– Йди, я дозволяю. Я сьогодні добрий, – п’яний захитався. – А хоч – горілочкою пригощу? Тут і «Польська виборова», і «Смірнофф» та «Абсолют» є… І самогонка навіть на замовлення. Хоч самограйчику?

– Я так пізно не п’ю, – сказав Антон.

– А я п’ю, дідуль, п’ю, бо є причина й радість є, – чоловік ударив Антона по плечу, аж той мало не присів. – Бабу класну зняв. Донька самого Воронкевича. Проститутка і хвойда, але донька Воронкевича. Блін, та тобі, певно, до дупи, хто такий Воронкевич… Во щасливі люди… Не хоч шнапсу, можу пивком пригостити. Місцеве. Що-що, а в славному Лучеську хоч пиво полюдське. Ходім? Представлю як князя Любарта чи як самого короля Вітовта. Хоч вони й не знають, що Вітовт так і не здобув корони…

– Дякую, я й пива не п’ю, – сказав Антон.

Але перш ніж відкараскатися від щедрого чоловіка, котрий підчепив дочку самого Воронкевича, він мусив вислухати, чого майбутній володар доньки якогось там, певно, багатого новітнього пана (вона ж повія і хвойда) вибрався з ресторану.

– Блін, відлити захотів – жуть, – сказав чоловік. – А обидві кабінки, і чоловіча, і жіноча, зачинені. Во засрані мудаки… І мудачки. Я й подумав, що класно буде відлити під самим замком. Хіба нє? Блін, а ти ж мені, старий, самий кайф перебив. Нє, пожди, я таки напою тебе хоч пивом.

Але Антонові не захотілося ждати, доки чоловік, на пальці якого він помітив масивного персня-печатку, опорожнить свого сечового міхура. Коли той відвернувся, Антон бочком-бочком став собі віддалятися від замку. Той нависав і над площею, і над «Королівською вартою», з якої чути було голоси й ждала повернення хахаля донька самого Воронкевича.