Читать книгу Обітниця - Володимир Лис - Страница 8

Богдана викликали до начальника колонії. Він саме закінчував ліпити дівчину. Дівчину з крилами, яка простягає руки наче назустріч комусь. Не хотілося переривати роботу, бо це могло означати, що фігурка вийде гіршою, ніж задумував, так уже не раз бувало. Але треба було йти. Бо кликав начальник, сам майор Євтєєв. Чого б то? Знову якесь термінове замовлення? Він поставив недоліплену дівчину на стіл, вимив руки. Поглянув туди, де стояла дівчина, яка ще мала народитися з глини. Ще не зовсім народилася. З однією рукою. Вона стояла й сиротливо-докірливо дивилася на свого творця.

– Я скоро повернуся, – пообіцяв Богдан.

У нього не було ніякого передчуття. Усі його передчуття й почуття вже вмерли, а нових боявся народжувати. Бо разом із ними міг з’явитися промінчик чи маленький росточок надії. Коли він, як бувало, народжувався й гас, в’янув, умирав, то потім, після кожної такої з’яви, такого народження ставало боляче, нестерпно боляче, так, наче хтось вирізав із тіла шматок шкіри, і те місце ніяк не могло перестати кровити й довго пекло.

Шлях від майстерень, де йому виділили кімнатку, в якій і ліпив фігурки, що почали користуватися попитом, а отже, популярністю десь там, на волі – і, як підозрював Богдан, приносили прибуток не тільки установі номер такий-то, а й самому майору Євтєєву, – цей шлях минув швидко. Його ніхто не зачепив із зеків, бо всі знали про теперішнє привілейоване становище в’язня Богдана Ратушняка.

Церемонія необхідного шмону перед входом до адмінбудівлі. Може, він чимось хоче вбити чи бодай штрикнути пана майора або його симпатичну секретарку Люську, яка воліла, аби її називали Люсьєною… Сама Люська-Люсьєна зустрічає його настороженою посмішкою, а потім посмішка теплішає – він уже виконував і для неї персональне замовлення. Комусь там на день народження.

– Я зараз доповім, – вона йде і вертається з кабінету пана майора, який має привілей – тримати секретарку жіночої статі замість прапорщика чи сержанта.

Вертається на диво швидко.

І чекати Богданові цього разу не доводиться.

– Заходьте.

А в кабінеті ждало ще більше диво. Бо пан майор підвівся, наче хотів вийти йому назустріч. Усе ж передумав і показав на стілець перед своїм столом.

– В’язень… – почав було Богдан, але майор перебив.

– Сідайте, будь ласка, Богдане Петровичу.

І це ще два дива – номер три і номер чотири, – бо зеків пан майор ніколи не називав навіть по імені, не те, що по батькові. І їм належало, якщо удостоїлися честі бути в цьому кабінеті, а це траплялося рідко, вкрай рідко, стояти перед столом, заклавши руки за спину, а не сидіти.

– Я, певно, відірвав вас від роботи…

Слова ці – диво номер п’ять.

– Я ліпив дівчину, – сказав Богдан. – Потім доліплю.

– Він ліпив дівку! Здорово! Скажу увечері своїй дамі. Є ж чоловіки, які не кадрять, а ліплять дівок.

У пана майора явно був гарний настрій. І це диво номер шість.

За ним прийшло головне, як і належало – сьоме, бо далі майор Євтєєв сказав:

– Я покликав вас, Богдане Петровичу, щоб повідомити дуже гарну новину. Мені подзвонили, що готуються документи на ваше звільнення. За тиждень-другий отримаємо. Матимете волю, з чим вас і вітаю сердечно.

– Але я…

Богдан хотів сказати, що він, як засуджений за вбивство, ще не мав права подавати прохання про помилування. Зрештою, тому не подавав нічого. Іноді до нього приходила думка: «А чи потрібно це?» Може, йому судилося витримати цю несправедливість, це випробування… витримати до кінця…

– Богдане Петровичу, – сказав майор Євтєєв. – Знайшли справжнього вбивцю. Я по своїх каналах навів теж деякі довідки. Ви справді невинні. Держава повинна виплатити вам компенсацію за ці роки. Хоча, підозрюю, вас ще чекає велика тяганина. Взагалі-то я ще не мав би повідомляти вас, але я теж людина, хоч багато хто так не вважає. Тому й не міг стриматися. За моїми даними, вбивця сам заявився в поліцію. Про решту ви дізнаєтеся вже там, удома. Закінчуйте всі свої справи й готуйтеся до звільнення.

Легко було майору Євтєєву казати – готуйся до звільнення. Богдан давно перестав сподіватися на диво. Але й перестав докоряти Богові, людям за те, що сталося. Від відчуття приреченості його рятувала робота, яку любив. Буря в його душі поступово втихомирилася. Не рахував час, який лишився до звільнення. Він виробив собі особливий ритм. Вибрав собі статус в’язня-«мужика», із яким, з працею якого рахувалися тепер і в’язні, й навіть затяті кримінальники, і начальство.

І от його монотонне життя в неволі знову збурилося. Став перебирати варіанти, як житиме далі. Міг вернутися в село, звідки й вирушив колись у широкий світ. Але там, у батьківській хаті, разом із мамою жили сестра з чоловіком і вже двома дітьми. Брат жив у своєму будинку, теж із сім’єю. Отже, туди дорога заказана, та й не було бажання. В Лучеськ? Так, тільки в Лучеськ, місто його навчання, творчого росту, кохання. Хоч і місто найбільшої зради в його житті. Вертатися в дім на вулицю Обітницю не було сенсу, та й ніхто там його не чекав. Можливо, й Настуня. Він писав їй листи, їх повинні були доньці читати, але, очевидно, не читали. Зараз вона мала б читати й відписувати сама, але не писала. Що їй казали про батька й чи казали взагалі? Дозволу на удочеріння теперішнім чоловіком Марії він не дав. Та й не міг дати, хоч Марічка в листі просила «не ламати доньці долю й біографію». Не міг, бо це б означало, – окрім того, що він любив Настуню, – що він хоч якось визнає свою провину. Те, чого не робив і не міг зробити – убив людину.

А ось після звільнення поїде і все з’ясує. І буде боротися.

– І все ж гірко. Гірко, подруго, – сказав Богдан до недоліпленої фігурки дівчини.

Наступного дня він її доліпив, а ще за день отримав листа. Зі зворотною адресою – Лучеськ, вулиця Обітниця, 4, Лінічук Марія. Ось як тепер її прізвище! Прізвище колишнього Богданового однокурсника.

Його колишня дружина писала, що довідалася про його недалеке звільнення. Щоб хоч якось залагодити свою колишню провину, до того ж подвійну, вона не матиме нічого проти, якщо Богдан повернеться в їхній будинок. Адже йому десь треба жити. Кімната для нього є, з другого боку зробить вихід. І Олесь не проти, хоч вона розуміє його теперішній стан. Тому, що до вбивства того діда виявилася причетною Олесева сестра Тамара, а скоїв убивство Тамарин чоловік Захар. Тепер вони обоє засуджені. Зрештою, вибирати йому, Богданові, у неї самої лише одне прохання – не травмувати Настуню, дівчинка росте гарною, розумною, тільки хворобливою і надто вразливою. Будь-яка травма для неї небезпечна. Надто моральна. Вона вважає і називає татом Олеся. Хоч по батькові досі Богданівна. Хай Богдан подумає, як розв’язати цю проблему. «Тож бувай і до зустрічі», – закінчувала Марія. Перед тим вона написала про сум’яття в своїй душі.

Сумбурні думки напосілися з усіх боків на Богдана, ледве він закінчив читати. Причетна до вбивства діда Зосима Олесева сестра Тамара, а вбив Захар? Ні Тамару, ні Захара Богдан не знав. Не знав він, виявляється, і своєї Марії. Марічки. А раз так, то не знав і самого себе. Того, що єднало його з іншими людьми.

І раптом усі думки кудись відбігли, бо він чітко зрозумів – запрошуючи його, Марічка хотіла, аби він відмовився від приїзду. Чи готувала до того, що його чекає? «Я там зайвий», – подумав Богдан.

Але він вирішив їхати саме до Лучеська, на Обітницю. Він боротиметься за дочку. Знайде слова, які не травмуватимуть Настуню, а навернуть її до батька. Йому потрібно пояснити щось украй важливе й доньці, і її мамі, і всім їм, навіть тій же Марійчиній Віці. Яка мала приїхати до нього, але не приїхала. Ні сама, ні з Настунею.

«Але так і мало бути», – сказав собі Богдан.

Вони, очевидно, мали б приїхати десь на другій частині його строку, коли Настуня була б підлітком. Він же не виправдав їхніх надій, його звільняють, як дикого звіра, випускають на волю достроково.

Він дикий звір?

«Я дикий звір, як і всяка людина, – подумав Богдан. – Хоч і гріх так думати, але ж думається, і від цього нікуди не дітися».

…Вночі уві сні він біг за Марічкою. Як тоді, при знайомстві, пішов за нею, так тепер біг. Він мовби ще не бачив Маріччиного обличчя, але знав, що дівчина, жінка, за якою біжить, то – вона. Він мусить її наздогнати. Мусить повернути її до себе, заглянути в обличчя, побачити її очі, які, він знає, випромінюють сонце, а за сонцем він побачить щось більше – її душу, яка ніколи не вірила, що він винен.

Богдан прокинуся в той момент, коли наздогнав Марічку і взяв її за плечі, щоб повернути до себе.

Довкола панувала нічна тиша.

Він уже до ранку не засне.

Йому раптом нестерпно захотілося встати, піти в свою кімнату-майстерню і взяти до рук виліплену ним дівчину. Тепер він знає: не треба обдурювати себе, бо обличчя в неї – то обличчя колишньої дружини. Були такі хвилини під час нічного безсоння за всі ці сім років, десять місяців і дванадцять днів неволі, коли він думав, що насправді Марійка вірить йому, вірить у те, що він за собою не має ніякої вини. А якщо не вірить, то ні його, ні її життя не має ніякого сенсу. Бо тільки з’єднані їхні життя й мали сенс, мали мету. Втрата цієї віри – то справді найболючіше, що він зазнав у цьому житті.

Богдан раптом чітко пригадав те, що вона написала ще в листі: «Мені страшенно соромно, і я не розумію, як і чому я тобі не повірила. Не розумію, що зі мною сталося. Сум’яття моєї душі тепер – то наче плід, що зав’язався, хоч і не міг зав’язатися. Може, краще, щоб він і не зав’язувався. Але мені він потрібен, це я знаю, як і знаю те, що ти мені не простиш. Я уявляю, що тепер коїться в твоїй душі, й від того ще тривожніше. А ще я думаю про Настуню і про Олеся. Як їм сказати про те, що я думаю… Відчуваю, що мушу сказати. Але чи маю право?»

Богдан подумав про те, що Марічка написала – вона знає, що він її не простить… Виходить, вона чекає цього прощення? Навіщо? Щоб полегшало, чи… Ні, таки треба їхати. Їхати, але ні про що не писати й нічим не докоряти. Все мало відбутися, як написано на скрижалях його долі і як відбулося. Чимось він же заслужив цю несправедливість, ці дикі майже вісім років…

Богдан заплющив очі, йому хотілося заснути й побачити закінчення того сну, який щойно приснився. Це було неможливо, але це мало бути.

Він подумав про те, якими нестерпно довгими будуть ці кілька тижнів до звільнення. Звільнення, що не заспокоїть душу й почуття, а ще більше посилить тривогу.

Раптом уявив, як його сон став народжуватися десь там, у Лучеську. На Обітниці, а може, й у замку. Сон, що ожив. Той сон летів над містом, щоб потрапити сюди, до нього. Сон ставав людиною, і його намагалися вполювати вартові, які охороняють колонію. З неї ніхто не має втекти, а ось його сон сам проситься всередину.

Його сон летів через поля й ліси, міста й села, вперто шукав дорогу.

«Зупинися, чоловіче, – подумав Богдан. – Бо так справді збожеволієш перед самісінькою волею».

Але ж чому, кому віддано ці роки й дні?

Проводжаючи його до дверей свого кабінету, майор Євтєєв сказав:

– Богдане Петровичу, признаюся, я ніколи не вірив, що мої в’язні (він так і сказав – мої в’язні) невинні, як усі вони вважають. Чи майже всі. Жоден убивця ще не став невбивцею. І от я побачив, що таке буває. Я намагаюся уявити, що ви почуваєте, що почували всі ці роки, і не можу. Або я старий солдафон, у якого геть замерзла душа, або я… Бувайте, Богдане Петровичу.