Читать книгу Обітниця - Володимир Лис - Страница 6

Стеля обвалилася на Богдана раптово, так раптово, що не встиг нічого промовити. Він стояв перед чоловіками – один у міліцейській формі, другий у цивільному, – котрим щойно відчинив двері їхнього будинку, запросив зайти, і, коли зайшли, почув те, що обвалило стелю.

– Ви затримані за підозрою у вбивстві, – такими були слова.

Він дивився на них і подумав, що їхній жарт мав би бути інакшим. Хто їх підіслав? З якою метою?

Богдан так і сказав:

– Це що – такий жарт? Сьогодні перше квітня?

Але й першого квітня ніхто з ним ніколи так не жартував – грубо й підступно. Не жартували й сьогодні, зараз.

Та все це – обшуки в їхньому будинку і його майстерні-крамничці – знайдені старовинні речі: глиняні фігурки дуже давнього часу, частинки теракотового посуду й молоток зі слідами крові вбитого, не стали для нього в ніяке порівняння з тим, що трапилося пізніше.

Богдан, як умів, захищався. Так, він знав цього діда Зосима, так, знав, що в нього є предмети з Середньовіччя й навіть давньої культури, так, приходив і просив продати або хоча б показати. Дід спочатку відмовлявся, а потім за певну суму й показував. Так, він торкався їх руками, тому і є відбитки його пальців. А молоток украли, а тепер підкинули, так, очевидно. У діда він був тричі, останній раз десять днів тому. Упросив якщо не сфотографувати, то хоча б показати ескіз однієї з фігурок – жінку з притуленими до грудей руками. Дід після довгих умовлянь погодився. Знову не за безплатно. Вони навіть розпили пляшку настоянки, яку приніс Богдан. Після того він покинув дідову халупу й більше туди не повертався. Коли йшов, дід, звісно, був живим. Провів його за поріг. Сказав на прощання, що, хай вибачає пан Богдан, продати свою колекцію не може. І справа не в ціні, хоч розуміє, що ці фігурки й черепки коштують великі гроші, а в тому, що це йому дісталося від покійного діда Корнила, який десь там знайшов на горищі свого приятеля після його смерті. Дід його багато знав і вмів розказати. А колекцію він береже для свого найменшого внука, який єдиний з їхнього роду захопився історією. Він, Зосим, дав обітницю: у той день, коли внук закінчить університет, він і вручить йому свою колекцію. Хай робить з нею, що хоче. Може, щось із тих штучок заповість чи продасть йому, Богдану, раз у нього є такий інтерес.

Богданові легко було відповідати на запитання слідчого: як, від кого він дізнався про старого і його колекцію, чому вона його зацікавила? Ні, він зовсім не збирався її потім продавати, хоч знав, що так, за неї можна отримати грубі гроші. Він би її віддав у музей, після того, як відтворив у своїй майстерні всі ці фігурки. Після того, як зліпив би черепки у давній посуд. Ось ці свої вироби він, може, і продав би.

Оперативники вийшли на нього після опитування сусідів діда Зосима і всіх, хто міг бути причетним до виробництва посуду й мистецьких витворів. Це було зрозуміло. І те, що він лишив сліди й відбитки в хатині діда Зосима. Незрозумілим було інше: хто й навіщо його підставляв. Як підкинув ті кілька вкрадених речей у його дім, а ще черепки й молоток зі слідами крові й відбитками в крамничку-майстерню. Як той невидимець-негідник, що, мабуть, затаїв зло на Богдана, проникнув у його кімнату в домі, переобладнану під майстерню, і в крамничку. Чиїхось слідів ні там, ні там не виявилось. Богдан водив знайомство з художниками, колекціонерами, до нього заходили люди, знайомі й незнайомі, але жоден із них не був його ворогом, жодного не міг запідозрити в тому, що він за щось міг йому так насолити, так підставити.

– Шукайте справжнього вбивцю, – просив слідчого, і той нібито шукав. Принаймні обіцяв шукати.

Але нічого й нікого не знайшов. Ні серед сусідів, ні серед знайомих і родичів діда Зосима. Так, старого й інші просили продати колекцію, він відмовлявся. Але ні в кого більше вкрадених речей не знайшли. Слідчий питав Богдана, кому він продав те, чого не вистачає.

Не продавав нікому, бо й не крав. Не грабував діда Зосима й не вбивав старого. Слідів злому не виявили, дід сам відчинив нападникові оселю, отже, знав його. Було то ввечері такого-то числа. Богдан знав діда, тож дід міг йому відчинити. Що він робив тоді? Після повернення з крамнички повечеряв, а потім вирішив пройтися Старим містом. Він любить гуляти старими вуличками. Часом сам, а більше з дружиною. Але дружина того вечора пішла до подруги. Разом із донькою.

– До Зосима Краковецького ви заходили? – спитав слідчий.

– Ні, – відповів Богдан, – хоча повз його хату я проходив. У вікні ще світилося. Я подумав, чи не зайти, але чого було заходити, коли знав, що то безперспективно.

– Які слова ви знаєте, – сказав слідчий з іронією. – Недарма закінчили інститут мистецтв.

– То й що? – Богданові насилу вдавалося лишатися спокійним.

– А нічого, – сказав слідчий. – Хто бачив вас під час тієї прогулянки?

– Ніхто. На жаль, я не зустрів жодного знайомого. Біля однієї хати, правда, привітався, потім вирушив далі.

– До будинку Зосима Краковецького?

– Ні, пішов іншою вулицею.

– Зрозуміло, – сказав слідчий.

Йому було все зрозуміло, цьому молодому хлопцеві в цивільному, хоч Богдан знав, що той уже має погони старшого лейтенанта. Богдан був для нього вбивцею і грабіжником, бо всі факти свідчили проти єдиного підозрюваного.

«Хто, хто, хто?» – невпинно стукало в Богдановому збуреному мозкові.

Відповіді не отримував. І що далі, то ясніше розумів Богдан, що й не отримає. Що зачароване коло не розімкнеться. Його хтось так замкнув, що ключа годі знайти. Не знайшов і адвокат, якого найняла його Марічка. Цей чоловік був уже немолодим, досвідченим і хитрим. Просив, аби Богдан пригадав те й те у взаєминах із друзями та знайомими. Щоб дав йому якусь зачіпку, якої досі не було. Хоч щось, якийсь натяк.

Зачіпки не знаходилося. І натяку не було. Богдан колупався у надрах своєї пам’яті й відкидав факт за фактом, деталь за деталлю. Нічого не знаходив, а головне, не міг знайти відповіді на два конкретні запитання: «Хто?» й «Навіщо?».

Хто й навіщо? Хто завалив на нього стелю, що зламала не руку чи ногу, не хребет, не травмувала голову, а зламала ціле життя? Він отримав п’ятнадцять років за умисне жорстоке, наперед заплановане вбивство й пограбування цінних речей. Додало й те, що підсудний не визнав своєї вини й відмовився співпрацювати зі слідством і судом.

Але головним був інший вирок. Його Марічка, Марієчка, Марі на побаченнях дивилася дедалі сумніше. Підбадьорювала, казала, що все з’ясується, все буде добре, його звільнять. Але вимовляла якось так, із нотками суму й приреченості, які зростали й зростали, що Богдан став підозрювати: його кохана Марічка йому не вірить. Не вірить його розповіді, словам, запевненням, його надії на справедливість. Що він не вбивав того діда, не міг убити. Органічно, і як там ще, не міг. Він гнав геть свою підозру, але вона знову й знову виростала й наростала. Сиділа в його збаламученій голові, яка, здавалося, от-от розпухне й вибухне. Шелестіла купа опалого листя, якого більшало й більшало. У тому листі оселилася змія, щоб урешті-решт виповзти, висунути своє жало і вжалити запитанням, яке тихо поставила Марічка на останньому побаченні, перед відправкою в колонію, коли відхилили всі його апеляції:

– Навіщо ти зробив це, Богдане?

Він тоді поглянув на дружину й побачив у її очах німий біль. І це було, певне, ще страшніше за страшну суть її запитання. Ще болючіше для нього. Чи й для неї?.. До двох його запитань собі й світу додалось третє: «Як вона могла повірити?»

Він хотів знати.

Як могла повірити?

А замість цього спитав трохи інакше:

– Ти в це віриш?

Почув шепіт-зойк:

– Але ж усе проти тебе, Богдане… Усі факти.

– Все довели? – Богдан криво посміхнувся. – Геть усе?

Міг іще сказати: «Але я не вбивав. Це так очевидно, як те, що мене звати Богданом». Чи вигукнути. Або й прошепотіти. Але нащо було казати, витрачати слова, коли вона не вірила… Він різко повернувся й вийшов.

Якби гукнула: «Богдане!» чи щось інше, то, може б, і спинився. Тоді ще був шанс, що все буде інакше. Шанс…

Вона не гукнула. Перед тим просив привести доньку, щоб попрощатися, – не привела.

Не треба було отак іти?.. Отак покидати…

Хто? Навіщо? Як вона могла повірити? Слова, здавалося, бігли за ним і шарпали за рукави і поли. А може, й плакали, вже наче б і не його слова.

Через рік Богданової відсидки кохана дружина Марічка повідомила, що подає на розлучення. Вона писала, що винна перед ним, бо так і не змогла повірити у його невинуватість. А прикидатися вона не хоче, не вміє. Йому важко, вона це усвідомлює, але хіба йому, Богданові, було б ліпше, якби вона продовжувала лицемірити? Йому самому стало б легше, якби признався хоч їй у своєму гріхові. Хоч їй одній.

Коли донька підросте, вона зможе (якщо захоче) провідати батька. Сама, або з тіткою Вікторією.

«Сама, або з тіткою Вікторією», – прочитав ще раз Богдан це речення, а потім повторив уголос.

Йому стало душно. Наче хто накинув на тіло, ба й на голову щось важке й тепле, занадто тепле – може, кожуха. Під яким він почав задихатися.

Богдан порвав листа. А потім не раз шкодував про це. Йому стало здаватися, що лист цей містить якусь таємницю, навіть підказку, але яку і про що? Ні імен, ні фактів, тільки пів сторіночки тексту.

Ще за пів року його знайомий художник написав, що колишня Богданова дружина вийшла заміж. За Богданового однокурсника. Той якось, ще до його одруження, признався Богданові, що, побачивши Марійку з ним, теж закохався, але хай його друг не боїться, він посягати на їхнє щастя не буде.

Виходило, що посягнув. Як же це?

«Скористався моментом, що я тут, – подумав Богдан, – чи щось інше?»

Уперше в його збаламученій голові промайнула підозра. А що, коли до вбивства, до всієї цієї хитро кимось вигаданої історії причетний однокурсник? А може, й сама його люба Марічка…

«Ні, це неймовірно, – подумав Богдан. – Я намагаюся виправдатися, скомпрометувати її… Ні, ні й ще раз ні».

І все ж він написав листа слідчому Веремчуку, який вів його справу. У листі не було жодного рядка, який би натякав на колишню дружину, але про Олеся написав. Слідчий Веремчук не відповів. Богдан послав ще одного листа, в якому просив свого товариша-художника сходити до слідчого, добитися прийому й розповісти про одруження Олеся. Коли послав, подумав: «Я злий і божевільний. А може, навпаки – божевільний і злий». Товариш відповів, що його прохання він виконав, слідчий сказав, що Богданового листа не отримував. Слідчий розуміє стан і переживання ув’язненого, його бажання будь-яким чином виправдатися, порятуватися. Але він жодних підстав повертатися до цієї справи не має.

«Жодних», – повторив Богдан подумки, прочитавши листа.

Він зрозумів, що приречений відсидіти ці свої несправедливо довгі п’ятнадцять літ. Якось витримати… та чи витримає? Йому вже почали набридати монотонність його теперішнього буття, щоденна боротьба за свою гідність зі всякими покидьками, котрі сиділи поруч, із кримінальниками, які намагалися зробити з нього «півня». Богдан кілька разів уже думав про таке вирішення всіх своїх проблем, як самогубство. Але відкидав його. І разом з тим у ньому росла жага до життя, відчуття його необхідності хай у будь-якому вигляді.

Тоді йому приснився сон. Він сидів не вдома, а тут, у камері, за столом і, наче сліпий, щось обмацував. То були його вироби, витвори, які залишив там, у Лучеську. Дивні звірі, фігурки жінок, чудернацькі й химерні. Хтось наче приніс чи привіз їх сюди, він чув голос, котрий просив відгадати, де яка фігурка, який виріб. Богдан обмацував і шептав: ось це жінка-матір, це будиночок, це корова-левиця, це півень, на якому сидить зозуля, це дерево з руками замість гілок… Він шептав і шептав, доки не прокинувся. У темряві, де чулося сопіння й хропіння його сусідів, так само нещасних, він раптом захотів, щоб сон став реальністю, бо інакше він помре. Не доживе до світанку. Це було неможливо, але він і не помер. Навпаки – зрозумів, як жити далі. Як вижити.

Уранці він сказав сержантові-охоронцеві, що конче має бачити начальника колонії або хоча б його заступника з виховної роботи. І таки добився цього, хоч його прохання коштувало кілька стусанів і вибитого зуба. Начальнику Богдан сказав, що він художник, скульптор, майстер ручної роботи, а тому міг би приносити їхньому закладу й особисто панові майору значно більшу користь, ніж перенесення вантажів, обстругування дощок і збивання стільців. Він міг би виготовляти значно цінніші вироби, які можна продавати й отримувати добрі гроші.

Майор подивився на нього зацікавлено. Пронизливо. Наче щось зважував.

Зрештою запитав:

– Чого ж ти раніше про те не казав?

– Я не знав, хто я такий, – відповів Богдан. – Не знав, а тепер дізнався.