Читать книгу Обітниця - Володимир Лис - Страница 4

Антон не знав, що доки він обходив замок, його невістка гасила в собі тривогу, яка дедалі більше наростала. Майнула думка: «А раптом він і не повернеться, раптом щось вирішив зробити з собою?». Вона чула, що сказали свекрові по телефону про якийсь борг, який треба повертати. Бачила його збентеження, ніяковість, які намагався приховати. Навіть страх прочитувався ув очах. Заспокоювала себе – нічого не станеться, пройдеться, заспокоїться та й по всьому.

Вона заганяла тривогу кудись у глибину.

Сьогодні вперше свекор щось приховав од неї. Раніше, навпаки, ділився геть усіма звістками, задумками й таємницями. Іноді Калині навіть здавалося, що все те Антон Трохимович виставляє напоказ, мовби і її запрошує оголювати душу. Хоч він жодного разу не допитувався, що та де з нею сталося, але їй дуже часто самій хотілося розказати, де й кого зустріла, з ким про що розмовляла. Не боялася відкрити свої сумніви. Взагалі їй було добре й затишно з татом – так вона іноді навіть подумки його називала. Бо тато-свекор був для неї справжнісіньким батьком, набагато ліпшим за рідного п’яничку, колись колгоспного їздового, який у сімдесят із хвостиком віддав Богу душу. Калина гірко всміхнулася, коли читала в газетах чи дивилася по телевізору ідилічні репортажі про дружні багатодітні сім’ї, де кожен турбується про іншого. В їхній сім’ї дітей було одинадцятеро, ще двоє померли малими, і то було справжнє пекло – вічні сварки за одяг і взувачку, за шматок хліба, збиткування старших над меншими, материні дорікання батькові за пропиту допомогу на дітей, бійки між обома батьками, котрі нерідко закінчувалися новою пиятикою. Рано починали пити й діти.

Калина була сьомою дитиною в їхній сім’ї.

Іноді вона думала, що її врятувало дивне ім’я, на якому колись наполягала її бабуся. Бабусі давно немає, а вже пізніше Калина дізналася, що таким було бабусине псевдо часів повстанської боротьби. І зрозуміла, чому батько так не любив тещі, яка зрідка навідувалася до них із сусіднього села. У бабусі була своя таємниця, захована так далеко і так старанно, що ніхто майже не знав.

Калина не раз думала, як їй неймовірно пощастило – вирвалася з того сімейного пекла, того казана, в якому могла зваритися і її доля. Як найбільшу реліквію вона зберігає давній номер обласної газети з оголошенням про набір в училище, де пропонують обрати професію ткалі. Вчилася в Лучеську.

Калина наказала Ромчику лягати вже спати, а сама вийшла на вулицю. Її обдала вечірня прохолода, і вона подумала, що вже осінь, час купувати синові зимові черевики. І тут побачила, що на другім боці вулички ще хтось стовбичить. Свекор? Ні, постать жіноча. Жінка, очевидно, побачила Калину, бо рушила до неї:

– Кого чекаєш, Калинко? – спитала сусідка Олена Платонівна.

– Тата. Він вийшов прогулятися, і щось довго немає.

– Як добре, що ти, Калино, називаєш свекра татом навіть позаочі, – сказала Олена Платонівна.

– Бо він цього заслуговує, – відповіла Калина.

– Авжеж. Антон мені завше подобався. Коли ми обоє осталися самі, нас навіть сватали сусіди. Тільки ж обох за ворота не пускала пам’ять.

Калина подумала, що Олена Платонівна була б їй доброю свекрухою, хоч і на покійницю гріх було скаржитися. Хіба що зачасто повчала. Але ж вона була вчителькою…

– Останній мій вечір тут, – сказала Олена Платонівна.

– Останній? – Калина мимоволі здригнулася, але відразу подумала, що треба перепитати. – До дочки їдете гостювати?

– Назовсім їду, – Олена Платонівна зітхнула. – Вже й будинок продала.

– А я й не знала, – сказала Калина.

Олена Платонівна відповіла, що вона й сама не знала, що так учинить. А трапилося. Думала завтра вранці зайти попрощатися. А дарма так думала, бо ж Калина, певне, зранечку піде на роботу. Добре, що ось так зустрілися. А їде вона справді до дочки у Вінницю, тільки вже назовсім. Давно кликала туди, а вона все відкладала. Дещо з речей зять уже забрав, по решту приїхав сьогодні. Зранку й вирушають.

Калина думала, що б іще запитати.

Але ж чому так довго не вертається свекор?

Тут вона пригадала, як іще років десять тому, коли обоє – Олена Платонівна і Антон Трохимович – овдовіли, на їхній вулиці та й на сусідніх поговорювали, що вони можуть поєднати долі. Валерій ніби жартома спитав батька, коли той у приймаки піде, бо ж сусідка залишилася жити сама. Свекор тоді образився, сердито відповів: «Що, ніяк не діждетеся, коли випхнете старого з хати?» Довелося перепрошувати. Ледь заспокоївся.

– Зараз тато прийде, – сказала Калина.

– Думала, мене осінь проводжатиме, – Олена Платонівна. – А вона тільки ще береться в боки. Я нового хазяїна попросила, щоб яблуню під вікном, біля якого ми з Семенком спали, поки ще не зрубував. Хай ще хоч раз вродить. – Вона зітхнула. – Сентиментальна стара баба. А от і ваш Антон-боровичок підпливає.

«Господи – з Семенком!» – подумала Калина.

Хвиля ніжності раптом підхопила, а далі здушила їй горло.

Справді, до них підтупцював свекор Антон. Котився, на боровичка схожий.

Сказав:

– Ну ба, невісточка почула, як мої кісточки торохкотять здалеку, і вийшла.

Та було чути, що старий задоволений з такої оказії.

Калина повідомила, що їхня сусідка завтра назавжди від’їжджає.

Антон:

– Знаю. Од мене, од кого ж іще, тікає.

Олена Платонівна:

– Антончику, ти ж до мого двору так і не дочалапав.

Калина зрозуміла, що їх треба залишити вдвох. Трохи з образою подумала – бач, знав, а їй нічого не сказав, що бабця Олена зібралася завтра покинути Обітницю. Обійняла Олену Платонівну, мовила: «Навідуйтеся» – і рушила до своєї оселі.

З її душі спала тривога. Про дзвінок і лист скаже чоловікові, як той повернеться. А мо’, й нічого казати не треба? Може, під замком свекор уже поховав свою тривогу?

Антон вернувся до хати десь за пів години.

І сказав до невістки, котра вже встигла прийняти душ перед сном.

– Тепер, Калинко, я найстаршим на Обітниці лишився. Не проведе Олена, коли в Гаравицю повезуть.

– Тату, про що ви таке кажете? – Калина мало не зойкнула.

Почула:

– Правду кажу. У Старому місті баба з косою старих пеньків усе менше зоставляє. Всіх корчує. Олена, бач, од неї втекти аж у Вінницю надумала. Під крило, як то Валерка наш каже – до презіка, чи що… Нє, він тоже нікуди не втече, як і всі ми.

«Раз жартує, хоч і так сумно, то, може, хмара й пройшла вже», – подумала Калина.

Але хмара повернулася до Антона, як у ліжко вклався. За вікном обходив Старе місто пізній вечір, потім темного дідка замінила баба-ніч, а його сон як заховався десь під ліжко, то й не вилазив. І Антонові й собі захотілось у Гаравицю – в те село за Лучеськом, коло якого вже тепер ціле місто мертвих виросло. Ні, не лягти у ще не зовсім схололу осінню землю, хай Бог боронить. Тому строк прийде. Антонові пекуче захотілося встати, вийти з дому й піти чи зловити якесь таксі, щоб поїхати на цвинтар за Гаравицею до Юзефи, а там сісти коло могили на лавочку, яку сам змайстрував, пофарбував і поставив, і в усьому признатися. Ні, про свій такий великий гріх він має розказати на колінах перед Юзефиним вічним спочинком.

Антон подумки встав і вибрався з хати. Подумки, бо ж Калина чутко спить – як мишка під помелом. І собі встане, затривожиться. Та й куди підеш, ще нарвешся на якихось нічних бандюг, що темної пори коло ресторану біля замку чи довкола ринку за замком вештаються. Він про такі оказії чув і читав не раз. Іноді здається, що в їхньому місті, і Старому, і новому, тепер справжнє полювання на таких дідів, як він, яким чогось не спиться. Нє, він, Антон, не хоче вмирати не своєю смертю з поламаними ребрами. Але йти до Юзефи треба. Хоч отак, у думках, у тому мареві, у тій пропасниці, на заміну якій ніяк не прийде сон.

«Чого ж я гадав, що можна втекти, перехитрити і пам’ять, і гріх, і Обітницю, на якій живу, і оті обітниці, які я давав», – подумав Антон.

А за вікном шумів, налітаючи хвилями, вітрисько, блукала ніч, кликала до себе і десь там ждала його болючої сповіді Юзефа. Досі жива.