Читать книгу Обітниця - Володимир Лис - Страница 5

В Ольги, найближчої сусідки Олени Платонівни, сьогоднішній день був начеб роздвоєним. Вона взяла відгул, щоб попрощатися з пані Оленою, як вона її частіше називає, – і пані Олені те явно подобається. Точніше, то не відгул, а день – гуляй душа. Бо її начальник, із древнім, як Лучеський замок, ім’ям Амвросій, вчора сказав: «Не дратуйте мене, пані Ольго». Ольга – сама покаянна покірність: «Я дратую? Господи, що ж ви, пане начальнику?» Амвросій у відповідь – тепер вона дратує його вдвічі більше, називаючи так. Навіщо це підкреслене нагадування?

– Не буду, – сумирно сказала Ольга вчора. І не змогла втриматися від нової шпильки. – Не буду, пане начальнику.

Колись Амвросій спересердя буркнув, що її мало били в дитинстві. Тепер не скаже так, бо вже знає, що вона сирота, дитбудинівське дитя, підкидьок, що лупили її як сидорову козу. І знає, що вона дружина хай і не першорядного, але бізнесмена. Не ця гримуча суміш головне. І навіть не те, що Ольга підозрювала (і підозрює) – Амвросій таємно в неї закоханий. Головне, що вона їхня «велика цяця». Цей вислів щодо неї – шедевр її колеги Луки, крадькома нею підслуханий. Він означає, що на ній, її ідеях, які Ольга ніби й непомітно, але вперто (залізно, каже той же Лука) вбиває, втискає у їхні голови, тримається їхня приватна архітектурна майстерня «АМОЛЯ».

Саме так – великими літерами, бо, як пояснив Амвросій, котрий назву й вигадав, – це ініціали їхніх імен.

Амвросій, Марина, Ольга, Лука, Ярина.

Амвросій – власник і старший архітектор-проєктувальник. Ольга і Лука – два архітектори-проєктувальники. Марина – технік-архітектор. Яринка – техсекретар (практично, ще й прибиральниця і кур’єр). Назви всіх посад так визначені Амвросієм. Щодо назви їхньої майстерні, то в Ольги виникла й росла підозра, що останні три букви – то своєрідна данина їй. Оля!

Як виявилося, це запідозрила не тільки вона. Якось в’їдливий Лука сказав до Амвросія:

– Яринка розумна дівчина. Не вічно ж бути на цій роботі. Як тоді з найменуванням нашої фірмочки? «АМОЛ?»

Амвросій не розгубився:

– Знайду когось з ім’ям на «Я».

І тут в Ольги виникла ще одна підозра: і Яринку він знайшов, уже придумавши назву. А от головний девіз їхньої роботи вигадала Ольга. Він звучав так: «Треба виконувати побажання замовників по-своєму, але щоб вони потім були переконані, ніби то їхня задумка».

А віршований, який красувався на всіх їхніх рекламах і буклетах, належав відомому місцевому поету:

Якщо в будинку ваша доля —

Текст коштував Амвросієві триста гривень і викликав репліку Луки: «Щось мені нагадує ця сума… без одного нолика».

Сьогоднішній незапланований відпочинок для Ольги був роздвоєний тому, що їй не хотілося прощатися з Оленою Платонівною. Між ними різниця в три з половиною десятиліття, але те не завадило стати друзями. «Більше, ніж друзями», – не раз казала собі Ольга. І скільки за цей час переговорено й перепито пахущої кави, котру по-особливому вміє готувати Олена Платонівна. Учора вона запросила Ольгу на прощальну каву. Учора ж посиділи вчотирьох: Олена Платонівна, її зять Артур, що приїхав забирати тещу, Ольга і Ольжин Дмитро. Сусіда запрошувала і їхнього Тараса, але той тільки сказав, що «жахливо вибачається», бо в нього умовлена зустріч із другом. То такий хлопака, що ображатиметься, якщо він не прийде. Цьомкнув на прощання і пригорнув бабцю Оленку, як він її назвав. Олена Платонівна: «Звісно, біжи, у вас, молодих, свої діла, тільки признайся наостанок, може, то не друг, а подруга?» Тарас засяяв: «Комерційна таємниця». І помчав. Олена Платонівна: «Признатися, Олечко, а хотіла би мати вже невісточку? Здається, пора». Ольга: «Та хай як хоче, коли з армії вернувся, казав, що ще десять літ не одружуватиметься». Олена Платонівна: «Не опирайся, Олю, якщо вибрав». Ольга: «А я й не опиратимусь. Я ж не…» Прикусила язика, бо оте «не» – то її покійна свекруха. Та колись винесла свій присуд: «Якщо вже дитина буде, то куди тут дінешся… У нашому роду підляків не водилося». Врубала у вічі при знайомстві, коли Дмитро повідомив матір, що Ольга вже вагітна, що вона скоро матиме онука. Ольга не раз думала: «А що б сказала Дмитрова мати, якби дізналася, що дитина буде не від її сина?» Тарас же їх не відразу, а примирив, онукові всю свою душу баба Поля віддавала, не раз нагадувала, що хоче мати ще й внучку. Син віджартовувався, а вже згодом довідався і признався Ользі, що не може мати дітей, що вплинула, очевидно, служба в ракетних військах, в якомусь особливому підрозділі.

Нині вони пили на кухні в напівпорожньому вже домі пахущу каву зі смачнючими пиріжками з сиром, приправленим корицею (теж неперевершений витвір Олени Платонівни), і кава мала особливий запах і особливий смак, бо була прощальною. Олена Платонівна запрошувала Ольгу приїжджати в гості, про себе сказала, що навідатися не зможе, несила буде побачити дім, у якому прожила ціле життя, пів століття, і з Семенком, і потім сама; дім, у якому господарюватимуть чужі люди, а то й зовсім його перебудують, новий палац собі зведуть, ти вже прости, Олечко, якщо тут скоро гармидер настане.

– А мені ж несила все те буде побачити, – повторила Олена Платонівна. – Хай ліпше в пам’яті зостанеться так, як було, доки житиму. На Семенову могилу приїжджатиму, а сюди – ні.

І далі вона повела мову про те, що Ольга вже колись чула – їх же сватали з сусідом Антоном, як обоє без своїх половинок лишилися. Зближалися ніби, як могли. Та що казати… До Антона вона піти не могла, бо там же син із невісткою і внук, але й привести чужого чоловіка в цей дім, де все і зроблено, і досі пахло, здається, Семеном, теж не відважилася. Дух покійного чоловіка вартував дім.

Вона до кави додала ще по крапельці коньяку, і коли випили, Олена Платонівна тихо зітхнула й сказала:

– Ти, Олю, певно, думаєш: раз тобі така пам’ять дорога, чого ж ти хату свою продала? Зажерлива баба, на великі гроші полакомилася. От яка біда.

І вона розповіла, що покупець, коли вперше до неї з’явився, – отримав одкоша. Тільки ж не відстав, явився і вдруге, і втретє. А сума, яку пропонував за дім, виросла спершу втроє, а потім і вп’ятеро. От вона й не встояла, спокусилася. Зате доньці будуть гроші: теж мріє про свій дім, замість міської квартири, і внучку треба вчити, і внук підростає, і другій дочці дещицю вділить. Отим і може хоч якось себе виправдати. Привалило, бач, зелене щастя.

– Йому так будинок ваш сподобався? – Ольга таки дуже здивувалася, почувши про впертість нового господаря цього дому й готовність заплатити майже будь-яку ціну. Не спитала, звісно, яку, але прикинула…

– Та ні, – сказала пані Олена. – Місце йому, казав, дуже подобається. Раз колись побачив наш замок у якомусь альбомі, а потім у ньому й побував, і виникло бажання коло замку поселитися. Каже: наростало й наростало, як ото снігова лавина. Як магніт, тягло. Доки не зрозумів, що мусить жити тут, і ніде інше. Почав питати, чи не продає хто оселю, а тут йому й підказали, що доживає віку самотня стара жінка… Він до мене й прийшов. Каже: хоче дихати історією. От які є люди.

– І хто ж він, цей любитель історичного подиху?

– Бізнесмен. Казав: будматеріали його фірма виробляє. У Лучеську спершу філіал відкриватиме, ну, потім, певне, сюди перенесе виробництво. Чи, може, і в двох місцях матиме бізнес. Тепер так модно, а гроші, видно, у нього є. Такого-от сусіда вам підсовую. Та не хвилюйся, Оленько, чоловік приємний. І мені вже пробач.

– Та я розумію вас, пані Олено, – запевнила Ольга. – Зараз гроші всім потрібні. А тут такий випадок… Тільки ж я його жодного разу не бачила…

– Та так випадало, що, як приїжджав, ти на роботі була. І позавчора так само, коли остаточно договір про продаж підписали. Він і меблі в мене, що осталися, та начиння вже викупив. Може, йому й не тре, та видно, делікатний чоловік. Пощастило старій… Я й не думала, яке то щастя коло нашого замку жити… Звикла, що тут споконвіку стоїть старий замчисько, то і все. Хай собі стоїть… Нічого, сьогодні познайомишся, він за вас із Дмитром десь тільки на літ п’ять старший. Видно, ризикований чоловік, раз одважився в такім віці переїжджати.

Невдовзі явився Артур. Попив з ними кави і сказав, що чекатиме в бусі. Мамцю Олену, як він сказав.

– Час, – мовила Олена Платонівна, голос її задрижав. – Ой час, скільки б тої миті не відсувала. Ходімо, Олю.

Ольга зрозуміла, що час не так їхати, як прощатися з будинком.

І господиня попрощалася в супроводі Ольги. Постояла в кожній кімнаті. Підходила до стін і гладила, щось шептала. Торкалася шафи, однієї й другої, стола, етажерки, крісел, серванта, які лишилися. І дитячого ліжечка, воно тут стояло, скільки Ольга пам’ятала, хоч обидві дочки пані Олени давно виросли. Вона знала, що старша Олеся могла зостатися жити тут, у батьківському домі, а мусила їхати до Вінниці, бо в Артура батьки хворіли, та й мав добру роботу, яку не хотів міняти. Тіна не стала вертатися зі столиці, звідки навідувалася. Старша з сином двічі чи тричі приїжджала. А решту часу, відколи дядько Семен помер, ось уже десяток літ Олена Платонівна самувала. Так вона казала. Ольга пригадала те слово, й тугий, хоч і теплий клубок, що народився десь усередині, підкотився до горла. Слова народилися раптово: «Мамо Олено». Не вимовила, звісно, тільки подумала. У неї ніколи не було матері, вона вже й облишила надію її знайти. Підкидьок, він і є підкидьок. То було слово, одне з кількох, які найбільше не любила. Ненавиділа.

«Не тре тобі пригадувати», – подумала вона.

Олена Платонівна спинилася біля вікна й подивилася в сад. Вікно те виходило на сплетену із дроту загорожу, за ним уже починався Ольжин сад, де Дмитро поставив невеличку альтанку. У ній не раз сиділи й вони з пані Оленою навесні, влітку, восени і навіть раз узимку. Ольга подивилася й собі у вікно. Незабаром у нього дивитиметься хтось інший.

«Так минає час, – подумала Ольга. – Випаровується, як та кава, що нам захотілося випити серед снігу. Надворі було холодно, але нам тепло в цій альтанці».

Чогось вони так задумали. Тоді пані Олена сказала: «Ми ще ж не сиділи там узимку. То трохи посидімо. Надворі не так і холодно. Зате як пухнасто».

Справді, іній густо присипав дерева. Зробив їх волохатими, схожими на звірів. Сиділи в альтанці, оточені тим інеєм.

«Пухнастим», – подумала тепер Ольга.

Вона поклала руку на плече господині, яка прощалася зі своїм будинком. Пані Олена простягла свою руку до її руки. І Ольга притулилася до цієї зморщеної руки щокою, торкнулася, усміхнулася і пошкодувала, що усмішки не бачить пані Олена.

– Ось і все, – сказала Олена Платонівна. – Все, Олечко. Хоч би мені вони приснилися. І ці кімнати, і цей сад. А може, й не тре. Може, й не тре, чуєш, Олечко…

– Чую, – сказала Ольга.

Після прощання і довгого стояння біля воріт, вже сама (і я самую, подумала) Ольга пішла до свого будинку, стискаючи у жмені ключі, які мала передати новому господарю. Той має приїхати десь під обід. Нехай, пожде, дочекається.

Вона стояла й раптом подумала, що забула щось. Вона чи Олена Платонівна? Пані Олена. Пані Олена, яка лише два роки тому облишила нарешті роботу в міській лікарні. Побачила, як зі своєї хати вичовгав Антон Личак, сусіда, що так і не став другим чоловіком пані Олени. Вона помахала йому рукою. Антон щось сказав. Вітер поніс його слова вслід за бусом. Ользі здалося, що то слово «вже». І ще якесь. Ціла в’язка слів, що наздоганяли буса. Певно, питав: уже поїхала? Їй здалося, що то запитання: «Чого ж до мене не зайшла?» А може, й не сказав. Але справді, чого? Певне ж, учора попрощалися, подумала Ольга.