Читать книгу Обітниця - Володимир Лис - Страница 7

Дзвінок у двері пролунав десь години за дві після того, як Ольга попрощалася з Оленою Платонівною. Вона відчинила двері й побачила перед собою високого дужого чоловіка в шкіряній куртці. Наче знайомого їй. Прийшлий дивився пильно, але… майже ніжно чи й геть ніжно. Як не дивляться на незнайомих. Або був дуже великим нахабою.

– Доброго дня. Я новий сусід, – сказав чоловік. – Прийшов по ключі й знову познайомитися.

– Заходьте, будь ласка, – сказала Ольга.

І вже як ішла верандою, а далі коридором, подумала: «Чому він каже: знову познайомитися?»

І раптом відчула, як просідає під ногами підлога. Як замлоїло в грудях, а самі ноги не витримують ваги її тіла. Вона от-от упаде.

Ольга різко повернулася до свого сусіда. Поглянула й упевнилася, що їй не здалося.

– Ти… Де ти взявся?

– Я ж кажу, що буду твоїм новим сусідом, – голос прийшлого був начеб веселим і холодним водночас, і трохи насмішкуватим. Щось давнє-давнє спалахнуло у Ольги в пам’яті, але не могло прорватися назовні.

– Ти сусідом? Сусідом…

Ольга запитала це, майже прошепотіла й відчула, як у неї дерев’яніє язик. Пересихає в горлі. Туди хтось засунув величезну суху кульку.

Він сказав:

– А чому б і ні? Я купив цей дім і буду в ньому жити. Тому й стану твоїм сусідом. Ну, здрастуй, Оленько.

Він спробував обняти Ольгу. Вона відсахнулася. Затремтіла. Була наче вкрадена кимось. Але звідки… Вона ж у своєму домі…

– Чому ти так хвилюєшся? Сядьмо, чи що?

Він показав кивком на диван. Мовби підсунув його очима.

Ольга слухняно опустилася, куди він указував, бо боялася, що впаде. Мала б показати йому на двері. Так треба зробити. Віддати ключі й вигнати. Навіть якщо він справді буде сусідом. Мусить її послухатися.

«Але ж це неможливо», – подумала Ольга.

До її будинку завітав (уломився?) наче з іншого світу той, хто ніколи не мав би її знайти. Але знайшов? Чи опинився тут, у її місті, випадково? Яка зла доля його сюди закинула?

Єгор…

Чоловік, який колись пишався своїм іменем і наголошував, що він саме Єгор, а не Ігор… Єгор…

– Як це дивно сталося, – сказала вона, бо треба було щось говорити.

– Дуже дивно, – сказав Єгор. – Поселяєшся в чужому місті… Місті, де ти давно хотів жити й не міг. І коли мрія здійснюється, твоєю сусідкою виявляється найкраща у світі жінка, котра колись утекла од тебе… Дякую долі й провидінню, що так сталося. Справді, диво.

Ольга нарешті відважилася поглянути йому в обличчя. Воно змінилося, постаріло, є вже зморшки, – але, як і колись, засмагле, мужнє, і ті самі світло-сірі, аж голубуваті очі, великі, виразні, в яких завжди сиділа іронія, ледь-ледь, але відчутна, і той наче невидимий магніт, що притягав до цих очей і змушував підкорятися їм проти твоєї волі. І в цю мить… Ольга змусила себе прийти до тями, опанувати дрож, що пробігла тілом. Бо зрозуміла, що ніякого дива не сталося, що він, очевидно, її шукав і от нарешті знайшов. Що його слова – лише словоблудство. Павутина, призначена для неї, в яку мусила потрапити.

– Навіщо? – з мукою промовила вона.

Єгор начеб не зрозумів. Здивувався. Не раз, а двічі, а то й тричі.

– Що навіщо?

– Навіщо ти це зробив?

Він простягнув до неї руку з пальцями, які колись її торкалися, ще й як торкалися, спробував діткнутися долоні. Може, погладити. Ольга відсмикнула свою руку.

– Я бачу, що грати в будь-яку гру немає сенсу, – сказав Єгор. – Ти така ж розумна, як і колись. Так, я довго шукав тебе. Майже весь той час, відколи ти втекла. Приїжджав до Києва, потім шукав по всій країні. Наводив довідки. Але жінок з іменем Ольга в нашій славній Україні багато. А ти, як я здогадався, ще й змінила прізвище. Ти, звичайно, знаєш про вислів Конфуція: «Дуже тяжко знайти в темній кімнаті чорну кішку, особливо якщо її там немає». Ти й була довго такою кішкою, але я тебе знайшов. Кімната посвітліла і вже не погасне. І я пам’ятаю, як ти казала, що ти кішка, яка гуляє, як собі знає. Сама по собі. От і погуляла. Я не знайшов, я вернувся до тебе.

«Не треба драматизувати, – подумала Ольга. – Знайшов, то й що? Вернувся… Як це?»

– Добре, – сказала вона. – Я бачу, що від тебе справді не можна втекти. Що ж, будемо жити поруч. Як сусіди, якщо ти так уже хочеш.

– От і ладненько. Можна сказати – ладнесенько. Я дуже цього хочу. А тепер я піду? – останнє речення він вимовив із питальною і начеб прохальною інтонацією. – А то мене там мої зачекалися.

– Твої? Ти не сам?

– Ні. Привіз дружину і доньку, вони вже хочуть подивитися, де будемо жити.

– І вони легко згодилися переїхати в інше місто? Аж сюди, на Західну Україну…

Єгор усміхнувся. Як вона колись любила цю усмішку.

– Ну, я провів необхідну підготовку. Цілі два роки розповідав легенди про Лучеський замок. Прочитані й мною вигадані. Довбав, що хотів би жити тут, біля замку. Придумав, що цього вимагають інтереси бізнесу. Раз привіз їх на екскурсію. Ну, мене підтримала донька, вона в мене романтична дівулька, тепер після школи хоче йти вчитися на історичний факультет. Не без мого впливу…Хоч я бажав їй іншої професії…

– Не без твого впливу… Як сказано… О, ти вмів упливати… Певно, й досі вмієш…

Ольга підвелася. Потрібно було вирішити, як жити й поводитися далі. Але без нього. Спокійно, люба. Нічого в нього не вийде. Але що він задумав?

Єгор підвівся. Але не рушив до виходу. Стояв і намагався зазирнути їй у вічі. Вона відчувала – от-от візьме її за плечі. Вона тоді оборониться?

Він сказав:

– Але ж на тебе я не зміг уплинути.

– Бо ти вимагав… Ти вже забув, що ти вимагав?..

Вона затнулася. Задихнулася. Давня образа нікуди не ділася. Вона їй допоможе.

Єгор поспішив її випередити. Може, відчув, що вона хоче сказати… Чи здогадався.

– Пробач, я всі ці роки мучився і просив у тебе прощення за ті свої дурні слова. А остаточно зрозумів, який же я йолоп, якщо не гад, коли побачив свого сина.

– Це не твій син, – сказала Ольга.

– Ні, мій. Схожий на мене. Дуже навіть схожий. Я житиму тепер поруч з тобою і поруч з ним.

– І що? – Ольга почула, що її голос не так схвильований, як міцний. Зовсім не такий, як був хвилину-дві тому. Вона ж завше уміла брати себе в руки.

– Нічого. Час покаже, – розважливо сказав Єгор. – Кажуть, час – найкращий лікар. Він уже мене вилікував од колишньої дурості. Гадаю, вилікує і тебе, Оленько.

Ольга хотіла щось сказати і не сказала. Шукала слів, які б їй підходили.

Ще чогось шукала.

Єгор тим часом додав:

– Інга, моя дружина, хотіла подарувати мені, крім доньки, сина. А я не хотів, бо звідкись знав, що син у мене вже є. Я тільки волів його знайти. Як і тебе.

– Як мило, – сказала Ольга. – Як зворушливо. Знайти мене, живучи з іншою.

– Тобі цього не зрозуміти, а пояснювати довго. У нас ще буде розмова. І ти все зрозумієш.

Ольга хотіла зробити кудись порух – може, вбік, може, першою до виходу – аби не стояти, аби не лишатися з ним наодинці. Хотіла – і не могла.

Здавалося, не тільки ноги, все тіло прикипіло до підлоги. І не тіло, а поруч з’явилася якась друга Ольга, котра не пускає першу.

– Від чого ж мене має вилікувати час? – Ольга спитала це і здивувалася, як їй легко заговорити.

Легко казати, легко вимовляти, слова мовби самі просилися назовні. Слова, що були зайві всередині. Але вони були ніби зайві й тут, між ними.

Єгорові раптом стало ніяково. Чи їй тільки так здалося?

Він посунувся трохи від неї. Потім рвучко подався назад.

– Час має вилікувати тебе від удаваної байдужості до мене, – він викидав свої слова рвучко, мовби виштовхував щось, що заважало йому дихати.

– І все? – Нащо вона питає? Наче не може завершити розмову. Чи не хоче?

– Ні, не все, – почула Ольга. – Не все, люба моя. Ти мусиш мене пробачити. Ми обоє повинні прогнати те, що постало, чого не було, а мало бути.

– Ти став філософом? – Ольга спитала ніби напівіронічно, а вийшло надто зацікавлено.

– Я став розумнішим, ніж був тоді, двадцять один рік тому. Я став таким, яким і мав би бути тоді. Між нами, я гадаю, зникло все несправжнє.

– Он як? А ті, що поруч із нами?

– Побачиш, – він таки відірвався від того місця, на якому стояв. – Усе, я йду. Сьогодні великий день, Олюню моя. Не забула, як я тебе називав?

«Ти про них подумав?» – Ольга мала те сказати навздогін, але не сказала.

Бо це означало б знову затримати його. Продовжити мову, якої не повинно було бути взагалі.

– До побачення і, як кажуть, до нових зустрічей. Я тепер завжди буду поруч. І ти будеш поруч, Оленько.

Він вийшов, Ольга не мала сили йти за ним бодай до виходу, взагалі не мала сил. Вона опустилася на стілець біля дверей кімнати.

Сиділа, і до голови не приходила жодна думка. Може, її голова стала геть порожньою? Що ж, нехай буде так, бо так і треба, щоб було, вона вже виговорилася.

Десь там він, певно, підходив до своїх дружини й доньки – щось казав. Що? Хіба їй важливо?

«Він сказав – до нових зустрічей, – подумала Ольга. – А вони будуть. І щось треба буде говорити, не раз і не двічі. А що я скажу Дмитрові, Тарасові? Як я навчуся нічого їм не сказати?»

…В її голові раптом закрутився, завертівся швидкий і жахливий калейдоскоп. Вона, але розчленована, розбита, розсортована на дрібненькі, начеб різнобарвні частини, йшла назустріч хлопцеві, котрого, як виявилося, звали Єгором. Саме Єгором. Вона вперше дивилася в очі йому, а він їй, і потім призналися обоє, обоє й просили – одне одного, Бога, долю, – щоб те було назавше. Вони йшли берегом Дніпра, взявшись за руки. Стояли біля її інституту, де вона мала складати іспити за третій курс, а потім за четвертий і п’ятий. Біля його вишу, де він теж складав іспити. Цілувалися після екзаменів. Він уперше заходив до її кімнати, а потім вона до його. Вони вперше кохалися. У гарячковому самозабутті зривали одне з одного одяг, їхні тіла шукали чуже і своє тіло. Знаходили й пили щастя, якого було так багато і яке хлюпалося через вінця.

«Ні, його не було, коли я складала іспити за п’ятий курс, ті дурні випускні іспити, й захищала дипломний проєкт, – раптом пригадала Ольга. – Він уже працював у своєму місті».

Калейдоскоп упав, розбився, зробився з кольорового сірим і зник. Вона стояла посеред площі перед інститутом, ні, серед площі перед переговорним пунктом, звідки щойно телефонувала до коханого, щоб повідомити, що успішно захистилася, отже, в неї буде червоний диплом.

«Ти будеш Архітектором з великої літери», – казав Єгор не раз.

А тоді мовив:

– Я дуже радий за тебе.

– А я рада, що ти радий за мене, – сказала вона. – Радіша за тебе.

І видала те, чого, може, й не мала казати. Напіввидала, бо додала:

– Приїжджай, я тобі повідомлю ще одну гарну новину. Кращу за червоний диплом. Радісну, дуже радісну новину.

– Ти маєш гарне направлення? Ще ліпше, ніж було?

– Ні, ще ліпшу новину, – сказала Ольга. – Ще ліпшішу. Зрозумів? Коли ти приїдеш?

Він після невеликої паузи:

– А коли в тебе випускний, нагадай?

Ольга нагадала. Але щось уже легенько тенькнуло всередині. Перший дзвіночок. А за ним був і другий. Дзвонище, що падав на неї з висоти. І все ж вона встигала відскочити. Вона, Ольга, а не хтось інший.

Тоді, після розмови, вона стояла посеред площі. Довго стояла. Люди йшли і йшли, оглядалися на дівчину в білій сукні. Хтось запитав, що з нею?

– Нічого, дякую, – сказала Ольга.

А Єгор мав запитати інше. Мав здогадатися, що вона мала йому сказати, яку таку гарну новину, ліпшішу за червоний диплом, повідомити.

Не спитав. Не здогадався. Не спитав і тоді, коли приїхав на її випускний. Коли вона стояла і висяювала перед ним у гарному довгому білому платті, чимось схожому на весільне. Гроші на яке відкладала цілий рік, навіть більше – півтора року.

– Ти маєш шикарний вигляд, – сказав Єгор.

– Дякую. Справді? – Ольга трохи кокетувала.

– Шикарнющий, – сказав Єгор. – То куди зараз підемо? Разом з усіма в ресторан чи ліпше кудись удвох?

– Нас уже троє, – сказала Ольга.

Сяйнула усмішкою, радісною і трохи зніяковілою. Видала-таки таємницю.

Він здивувався. Зирнув пильно. Надто пильно.

– Троє? А хто третій? Сподіваюся, твоя подруга, а не друг. Я вже ревную. Чого замовкла? Кажи.

– А ти не здогадався?

У Ольги тоді все завмерло всередині. У передчутті. Та вона ще не знала, якому.

– Ні, – сказав Єгор. – Не можу врубатися. Хто це? Хтось із викладачів?

– У нас буде маленький, – тихо-тихо вимовила Ольга й додала, – чи маленька.

Єгор не кинувся обіймати. Тільки всміхнувся. Взяв за руку.

– Справді?

– Дуже справді, – сказала Ольга. – Подарунок до диплома.

І тривожно, ще з легкою тривогою:

– Ти хіба не радий? Єгоре…

Він зам’явся, перш ніж сказати. Наморщив лоба. Глянув, наче щось пригадуючи.

– Я радий, Олю. Радий, мила моя. Навіть дуже. Тільки… Скільки часу ти вагітна?

– Це має значення?.. Місяць, може, трохи більше…

– Отже, ще не пізно… Розумієш…

Ще раз Єгор збентежено затнувся, умовк.

– Кажи! – хотіла вигукнути, але вийшов швидше хрипкий шепіт

– Може, нам ще рано? – він узяв її за руки. За обидві.

– Рано?

– Так, Оленько. Ти щойно закінчила інститут. У мене там, на роботі, перспектива намічається. Та й ти будеш починати. Почнеш із декретної відпустки? Як каже теперішня молодь – якось не комільфо. Почекаємо трохи?

– Скільки?

Ще раз мала вигукнути й не вигукнула. Знову хрипко, ще хрипкіше вимовила слово-запитання.

– Що стільки? – Єгор знову не зрозумів.

– Скільки будемо чекати? Рік, два, три?

– Навіщо ти так, Олю? – він спробував її пригорнути. – Разом і вирішимо, скільки. Я ж від тебе не відмовляюся. І ніколи не відмовлюся. Ти ж моя.

Їй почулося: «Моя річ». Коштовна річ. Із найдорожчого кришталю, казав він їй рік чи два тому.

– І за те спасибі. Як каже один мій земляк – ґран-мерсі в коробочці.

– Олю, не треба так, – він дихнув їй в обличчя. – Якщо ти вже так хочеш, то хай буде.

– А ти не хочеш?

– Хочу, але не зараз. Оленько, все-таки трохи почекаймо з дитиною.

– Отже, ти вимагаєш зробити аборт?

– Я не вимагаю, але ж… Ти мусиш вирішити сама.

– Сама, як ти хочеш?

Ольга вигукнула це, різко розвернулася і побігла. До вулиці перед інститутом. Побачила таксі, рвонула дверцята.

– Їдьмо! Швидше! Швидше! Рушайте ж!

Машина рвонула з місця. Єгор не добіг кілька кроків.

– Куди? – спитав таксист.

– На залізничний вокзал.

Ще в машині Ольга вирішила: «Дитина має народитися. Я не буду вбивати свою дитину». Останні слова вона, мабуть, прошептала, бо таксист спитав:

– Що ви сказали? Кого вбивати…

– То я так, – відповіла Ольга. – Нікого вбивати не будемо. Нікого й ніколи.

Таксі їхало до вокзалу, де вона мала зустріти Дмитра. Зустріти Дмитра. Зустріти Дмитра…