Читать книгу Унія - Володимир Єшкілєв - Страница 10

За тієї доби, що її вже в часи Яґеллонів вважали сивою давниною – а дехто й сивою небувальщиною – над водами Росави квітнуло городище Лоєв. На високому річковому березі стояли кумири богів, витесані з довгастих брил та дубів-хмарочосів. Чорно-червоні ідоли, одні крилаті, а інші споряджені колесами і зброєю, сановито блищали під Хорсовими променями. Їх щоденно змащували офірним лоєм та посипали молитовним порошком кольору свіжої крові. Навколо капища росли тереми волхвів, а далі, у трьох слободах, селилася строката людність.

Тут віками мирно жили слов’яни і чорні клобуки, торки й ті, що вибігли з держави Ашинів. Жрецькі роди вирізнялися з інших високим зростом, вогненно-рудим волоссям та сірими очима. Тільки вони мали право на знання і золоті прикраси, а книжність заборонялася.

Кочові племена та власники човнів долали сотні миль для того, щоб закласти на вівтарях Лоєва жертвенних півнів і баранів, любимих сонцем істот. І безліч років минули, поки не згіршилися часи й на дніпровські береги не прийшли ґоти, що бридилися крилатими ідолами та малюнками на тілах жрецьких доньок. З того часу Лоєв занепав; утім аж до Батиєвої навали в капищах не припинялося волхвування. Ані авари, ані угорці не наважилися грабувати капища. Одного хмарного дня люди з голеними головами та золотими гривнами на шиях привезли сюди київського Хорса, якого наздогнали й виловили з дніпрових хвиль. Дев’яносто дев’ять днів жінки і доньки жреців оплакували безвладну деревину, відтак сховали у тутешніх ярах. Кажуть, що плакальщиці наклали на всіх нащадків Володимира закляття вічних усобиць, але скептики в це не вірять і кажуть, що криваві змагання за владу відбувалися, відбуваються та вічно відбуватимуться й без містики.

Час від часу боярські діти та княжі посланці під покровом Нави-темряви прибували сюди, приносячи питання і золото, та отримували відповіді і шматочки чорного дерева. Бачили тут одного з київских Ізяславів та нащадків чернігівського Святослава, печенізьких і половецьких каганів і навіть королевичів з далекої Угорщини. На перехресті, біля пласкої брили, залишали вони охорону і свої натільні хрести. Проходили крізь Чорні ворота, у Калюжній діброві вмивалися жертовною кров’ю і йшли в яри, звідки верталися мовчазними та зблідлими. Час від часу сюди приходили християнські ченці, але доля їх лишилася в Наві.

Монголи, що вклонялися Безсмертному Синьому Небу, поважали всіх богів та шанували священні дерева. Але відали й те, що правлячі сім’ї кипчаків-половців перебувають у тісному родстві зі жрецтвом Лоєва. А половецька верхівка, за волею великого хана, мала назавжди зникнути з поверхні земного диску. З нащадків Тугаркана та Боняка монголи не залишали в живих нікого. Рудоволосих волхвів також знищували під корінь. За легендою, тільки одну з жінок вражений її вродою монгольський тисячник сховав у своїй кибитці. Та ж легенда стверджує, що жінка була посвяченою та носила під серцем сина верховного волхва, через якого відродився прадавній рід, а сила не залишила ярів, до яких багато років потому повернулися онуки посвяченої. Вони зберегли крихти знань, але колір волосся в них був чорним.

Є підозра, що легенду про чорноволосих онуків рудої жриці придумали ті з половців, котрі втекли за Карпатські гори. Не всі з них загинули в битвах і не всі розчинилися серед народів Семиграддя та імперії Габсбургів.

На другий тиждень Великого посту, коли в церквах грецької віри згадували святителя Паламу та молилися за осяяння тих, котрі каються і постяться, східний вітер закрив відлигу. Так ярмарковий блазень закриває вертеп з бляшаним сонцем. На черкаські землі насунули щільні, наче з повсті, хмари, дощ мішався зі снігом. Східний вітер налітав з Дніпра, зривав з драбів шапки та кидав їх на непривітну землю. Проте сенатор не став чекати на добру погоду й велів рушати до Маслового Ставу.

Леваї у широкій чорній мантії з каптуром їхав за візком, який в Корсуні переставили з полозів на колеса.

Краще б вони цього не робили, думав пан Янош, помітивши, що візок знов застряг у багнюці. Сенатор тим часом про щось розмовляв з голомозим, одягненим у сіру шубу, провідником. Вже третю добу ця персона бентежила уяву трансільванця. Назвався голомозий Ярчуком й мав біля себе здоровенного хорта.

Того дня, коли Трифон привів до Немирича цього черкаса, пану Яношу пояснили, що ярчуками тут прозивають псів із вовчими зубами. Сказали, що за місцевим повір’ям ярчуки безпомилково відчувають відьм та нагло вкорочують їм життя. Манойлович схвалив вибір Трифона, зауваживши, що хорта тричі намагалися зжити з білого світу. Сотник, певно для переконливості, показав трансільванцеві три свої розчепірені пальці й додав, що після кожної з тих трьох спроб вороги самі відправлялися до пекла.

Леваї все зрозумів про пса, але не наважився запитати, чому ж Ярчуком назвали його господаря. Відтак згадав батькового псаря, що вдень і вночі жив зі своїми годованцями на псарні, харчувався ледь не з собачої корчаги та закошлатився так, що здавалося: от-от махне хвостом і загавкає. Батько розповідав, що у древніх куманів був звичай брататися з вовкодавами. Казав, що кипчакські мисливці, котрі пройшли ритуал, відокремлювалися від кибитних, не одружувалися до скону життя і мешкали з чотириногими братами. Одягалися вони у собачі і вовчі шкури, а в бій йшли на чолі зграї лютих псів.

Можливо, Ярчук походить з правдивого половецького кореню, міркував трансільванець. І вже бачив у провідникові далекого родича з забутої племінної гілки, в якому воскресли – а раптом й збереглися через покоління – легендарні традиції злощасного народу, що здобувся історичної величі, а потім був покараний за непомірну гординю старшин та відступництво.

Хоча ожилі легенди й гріли трансільванцеві душу, тіло його все більш піддавалося східному вітру й геть заклякло. Немирич помітив під каптуром його посиніле обличчя, під’їхав до пана Яноша й запропонував горілки.

– Як тобі черкаський край? – поцікавився сенатор, коли Леваї відірвався від фляги.

– Про щось подібне я читав у Лівія і Тацита.

– …?

– Тут живуть достеменно так, як жили Проперції, Цецилії і Корнелії за кращих часів Рима. Тутешня людність відривається від ріллі заради війни й повертається з битв до плугу за прикладом древнього Цинцината. Хто може бути правдивішим шляхтичем від воїна-рільника, що живе на кордоні й б’ється з ворогом не заради грошей і слави, а знаючи, що за його спиною беззахисна сім’я та оброблені власноруч ґрунти.

– Влучне порівняння, – оцінив Немирич. – Але в тутешніх немає кивотів з масками предків.

– Розповідають, що першої шлюбної ночі до козацького покою вносять дідуха, – сказав трансільванець. – Чим це гірше від звичаїв Корнеліїв або ж Юліїв, які навколо шлюбного ложа розставляли маски консулів і трибунів?

– Дідух і лари? – розсміявся сенатор. – У тебе, Яноше, неабиякий талант до екстраполяцій. Я б хотів, аби козацтво виводило з числа свого Юліїв, а не персон на штиб Марка Дурного.

– Він знаменитий чимось недобрим?

– Історія трапилася за часів Наливайка і Лободи. Тоді в одному селі, десь між Гострополем та Константи-новим, жменька кварцяних напали на півтисячі козаків, що йшли до Наливайка. Ті козаки обрали Марка отаманом. Хлопці намерзлися у поході, знайшли в орендаря горілку й так гульнули, що всі до одного позасинали. Ну й дали себе спалити живцем. Запорожцям з того часу оковита в походах заборонена.

– Такі випадки у військовій історії трапляються, – кивнув Леваї. – Що, в цілому, не закреслює героїчних справ.

– Якщо казати про ціле, то в цілому Корсунь мало подібний до Рима. Хоча геройства в минулому не менше, аніж у Тацита. Вміємо спалахувати, не вміємо накопичувати. В цих степах слава надто туго переходить у знатність.

– Знатність є однією з найпримхливіших визначеностей світу сього, – трансільванець струсив з мантії мокрий сніг. – Здається у Салюстія згадано, що юного Суллу діти римських шляхтичів визнали своїм ватагом лише завдяки знатності його матері. Батькового маєстату забракло, хоча той був патріцієм, а один з його предків – консулом.

– Це не в Салюстія, а в Плутарха, – зауважив сенатор. – Я також багато думав про такі речі. А ще ці розмови з писарем. Якщо насправді все впирається в знатність, то майбутне за князем Яремою. Один з його предків, Байда, колись був, так би мовити, архигетьманом Дикого Поля. За знатністю, як не крути, з Яремою ніхто в цих степах не зрівняється. А в теперішньому становищі опертися можна лише на знатність.

Він подумав й додав:

– А ще на золото.

– Послухаємо, що буде de tripode dictum73.

– Ти сподіваєшся десь тут знайти піфію на триніжнику?

– Валендула казав про оракула, я йому вірю. Ти також чув його слова. Він був при ясному розумі і мав записи.

– Чув, проте маю деякі сумніви.

– Якби твої сумніви не висіли в повітрі, а стояли на фундаменті з аргументів, тебе б тут не було.

– Мене б тут не було, якби я мав відповіді на свої питання, – Немирич знаком покликав провідника.

Той з’їхав з горба, наблизився. Пес прибіг слідом, уважний і насторожений.

– Як довго нам їхати? – запитав сенатор.

– Якщо знов не застрягнемо, то недовго.

– Там хтось живе?

– Поряд з тими ярами, пане, – Ярчук показав нагайкою на північний схід, – були землянки.

– Були?

– Ми не ходили там від осені, все могло статися, – знизав плечима голомозий. – Люди, пане, там іноді селяться, потім йдуть. Куди вони йдуть, – він глянув на свого пса, наче той мав підтвердити, – ми не знаємо.

– Йдуть чи зникають? – поцікавився Леваї.

– Йдуть.

– А цигани там є?

– Не бачив.

– Цигани? – здивувався Немирич. – А вони тут до чого?

– Цигани відчувають особливі місця, – пояснив трансільванець. – Та й Валендула казав мені, що біля того святилища, де оракул, жили цигани.

– Ти ще казав про хреста.

– Так, – кивнув Леваї. – Там є дуже примітний хрест. Валендула намалював його, – він приклав руку до серця. – Малюнок у мене.

– Добре підготувався, – всміхнувся сенатор, відтак запитав у Ярчука: – Ти міг би впізнати хреста на мальованні? Його поставили там, куди ми прямуємо.

– У цих місцях, пане, є і хрести, і кам’яні баби та ще багато всього, – сказав голомозий. – Якщо з такого змальовано, я впізнаю.

Трансільванець розщепнув ґудзики на жупані, витягнув з-під нього плаский шкіряний капшук, а з нього засмальцьований пергамент, обережно його розгорнув. Ярчук, не торкаючись пергаменту, подивився на зображення, кивнув.

– Ти знаєш, де це? – погляд Немирича повзав Ярчуковим обличчям, наче він вперше побачив зламаний ніс голомозого, лилові сліди чиряків на вилицях та шрам, який прорубом у бороді піднімався від губ до ока.

– Треба було відразу показати, – сказав провідник. – Ми б вже були там.

– То не гаймо часу, – вирішив сенатор. – З нами Господь!

Холодна пустка розкинулася перед Виговським. Дивлячись туди, де сіре небо сходилося з сірою землею, він згадав нудну проповідь дидаскала Борковського. Нависаючи над школярами, той бурмотів: «Місце тліну, де від правєднаго Божія гніву ховаються демони, єсмь пустиня. Там вони чашу ярості Господньої іспівають і многообразнимі наказаніямі мучаются, горчайшеє ізвєрганіє пріємлют і в мучєніях сіх ожідают кари Спасової».

Писар уявив собі волохатих бісів, що сидять під тутешніми вербами, в канавах та ярах й тремтять, горчайше ізвєргнуті, від холоду. Він стиснув мерзлими губами посмішку, торкнув шпорами іноходця, козаки рушили за начільним. Йти за сенаторським загоном було неважко. Драби Немирича їхали вільно, не плутали слідів й, було видно, нікого й нічого не боялися.

А дарма, подумав Виговський. Тут, біля кордонів Дикопілля, на подорожніх чатували не лише закрижанілі чорти і неприкаяні душі. Годину тому вони зустріли роз’їзд чигиринських. Розвідники сказали, що перед світанком за Насташиною балкою бачили комонних. Чужих, але не татар. Наздогнати не вийшло, ті були далеко. Та й гнали немилосердно, наче тікали від прудкого жаху.

До писаря під’їхав десятник.

– Там ворони, – показав він на північ.

Писар кивнув, махнув нагайкою. До оболоння, над яким кружляли чорні цятки, виявилося не близько. Довелося долати річку – обмілілу, вкриту нерівною кригою – та об’їхати мочари. Пси, яких пустили попереду, підняли двох біляків, погнали їх полем, відтак повернулися до служби і діловито обгавкали ворон. Ті піднялися злою зграєю, закаркали на все пустелище.

Подібне до того, що відкрилося за рідким чагарником, Виговський бачив не вперше. Розірвані звіротою людські тіла, розкидані шматки плоті й одягу.

– Вовки, – визначив десятник, перевернув алебардою одне з тіл, принюхався. – Вночі, а може, й учора.

– Законники, – Зорка, що їхав по ліву руку від писаря, побачив на роздертому одязі хрести. Чиясь вправна рука пообшивала їх дрібним бісером.

– Схимники? – десятник зліз з коня, придивився ближче. – Але ж у свитках та кожухах, не в мантіях.

– Певно скитські, – припустив молодий козак. – Ризи вони лише на свята одягають.

– Тут є скит? – Виговський подивився на пагорби, що заступали обрій.

– Там далі, – махнув на схід козак. – Минулого року монасі в землянки сіли.

– І що вони тут робили? – й далі дивувався десятник. – Тут ні дороги, ні житла.

– Може заблукали, – син трактирника широко перехрестився, також зістрибнув на землю, підняв зачеплену за кущ торбу, розв’язав і заглянув у неї. – Хліба мали і дві морквини.

– Маємо чим могилу вирити? – писар дивився на небо, намагаючись визначити час; дарма, хмари не давали побачити висоту сонця.

– Ножами рити будемо, – сказав десятник і першим взявся за роботу.

Мерзла земля не давалася до скорботної справи. Козаки рили мовчки, під воронячий гамір та шелестіння вітру. Не лише ножі, але й алебарди стали в пригоді. Хтось пробував й шаблею, але його зупинили. Могила вийшла мілкою, ледь знайшли кілька каменів, аби покласти зверху. Коли загін Виговського повернувся на сенаторський слід, сірість почала густішати, посипався дрібний сніг.