Читать книгу Унія - Володимир Єшкілєв - Страница 5

Над Мечиславом світило несправжнє сонце, якому кортіло прималювати очі і посмішку, як на німецьких гравюрах. Несправжні рожеві хмари пливли несправжнім аквамариновим небом. Він йшов берегом несправжнього моря. Годі й згадувати, що та земля, на яку нібито ступали його босі ноги, також виглядала геть несправжньою. Пісок був занадто білим та чистим, трава смарагдовою, а серед каменів не було жодного сірого кругляка – лише різнокольорові агати.

Одяг сина підстарости повністю пасував до навколишньої несправжності. Біла, підперезана шовковою стрічкою, туніка ледь прикривала йому коліна. Він навіть пам’ятав, де востаннє бачив подібну одежину. В такій підперезаній туніці паризький лицедій Бельроз виходив на сцену «Бургундського отеля» у нудній пасторалі «Левкадія», де мало чого лишилося від трагедії Менандра. Нетверезі актори, що грали сатирів, довго бігали там за німфами, а головна героїня хрипко співала перед тим, як кинутися в намальоване на брудних простирадлах море. Він навіть згадав, як хиталася фанерна скеля, на яку перед стрибком видерлася товста акторка. Глядачі голосно радили їй похудати, сперечалися, як довго витримає таку вагу декорація, та кидали в товстуху всяким непотребом.

На підтвердження спогаду перед Мечиславом виникла брила. Така зручна і красива, наче навмисно створена для галантних самогубців. Під нею, на граційному столику, розставили вази з фруктами, винні фляги та золоті кубки. Поряд, у плетених кріслах, відпочивали дві грації; крізь прозору тканину, в котру вони загорнулися, просвічували юні тіла, наче намальовані пензлем Пуссена. Його картину «Царство флори» Мечислав бачив на виставці у Пале-Роялі.

Він очікував, що при наближенні брила, столик і дівчата розвіються так само, як і виникли. Але він помилився. Навіть тоді, коли до видіння залишилося зо два кроки, нічого в несправжності не змінилося. Більше того, набуло підозрілої чіткості. Грації мило посміхалися до нього, мружачись на несправжнє сонце. Йому здалося, що їхні вродливі, рясно вкриті веснянками обличчя зійшли з портретів, виставлених у салоні Демюст’є.

– Ви, мсьє, якось дивно дивитеся на нас, – зауважила дівчина, що сиділа ліворуч.

Її французька нагадала Мечиславові паризьких вигадниць.

– Таке відчуття, що ми якісь монстри, – підтримала її та, що праворуч. – Може, замість того, щоб витріщатися на нас, як Андромеда на морське чудисько, ви б назвали своє благородне ім’я.

– Мечислав, – промимрив син підстарости.

– Як-як? – перепитала права, а ліва пирснула.

– Мечислав Данилевич, герба Риля.

– Що за варварство? – насупилася права й спробувала повторити:

– Метсілаф герба Рило.

– Мсьє, невже у вас для галантних випадків немає пристойнішого імені? – підтримала подругу ліва.

– У салоні мадам де Руаль мене називали Артемідоросом, – згадав Мечислав.

– Приємно чути, – зраділа ліва.

– Принаймні, нескладно вимовляти, – погодилася права. – Але ж це ім’я означає «подарований Артеміді».

– Признавайся, пустунчику, хто вона така і чому тебе їй подарували, – наказала ліва й невловимим рухом спустила край тканини з лівого плеча. При цьому її ліва грудь вислизнула на волю.

– Я вам назвався, то ж скажіть свої імена.

– Вона – Каліпсо, – сказала права.

– А вона – Кассандра, – сказала ліва, вивільняючи й другу грудь.

– Тобто, – пригадав грецьку син підстарости, – одну з вас називають «тією, яка приховує», а другу – «тією, котра вводить чоловіків в оману»?

– Артемідорос, ти такий начитаний, аж страшно, – розсміялася права; чи то від сміху, чи може від чогось іншого, тканина також сповзла з її грудей.

Мечислав мусив визнати, що груди в неї досконаліші та свіжіші за груди лівої, хоча та й здавалася молодшою.

– То хто ж така Артеміда? – нагадала Каліпсо.

– Це ім’я одніє паризької вигадниці.

– Справжнє?

– Звісно, ні.

– І що ж вона вигадала? – поцікавилася Кассандра.

– П’єсу, у якій проникливо оповідає про трагічну і пристрасну любов Сапфо до Клеїди та Анакторії.

– Так це трагедія?

– Радше сумна пастораль.

– О пресвітлий Фебе, – закотила очі Каліпсо, – от ми й дожилися до сумних пасторалей.

– Артеміда знається на сапфічній поезії? – не припинила цікавитися Кассандра.

– Вона в неї закохана, – син підстарости підняв правицю, наслідуючи професійних декламаторів, підвів погляд до зеніту й процитував: «Я за траву зеленіша й блідіша за пароський мармур, доторк один ще – в солодких судомах, як у савані, смерть мене прийме!»

– Це вона написала? – зробила великі очі Каліпсо.

– Ні, це рядки великої Лесбійки.

– То може твоя Артеміда також воліє дівчат? – припустила Кассандра. – Двох одночасно, аби лизали її, як ту Сапфо, аж до передсмертних судом.

– Це брехня.

– Невже? – Кассандра повністю звільнилася від тканини, зручніше вмостилася у кріслі й повільно розвела довгі, ретельно поголені ноги. – А ми з Каліпсо воліємо Фаона. І нас також двійко.

– Він нас не хоче, він ще спить, – надула губки Каліпсо. – Агов, пробуджуйся!

– Агов, пробуджуйтеся! – сказав хтось біля самого вуха сина підстарости.

Мечислав відкрив очі й побачив над собою молоде жіноче обличчя. Його голова спочивала на високій подушці, а звільнене від одягу тіло – під пуховою ковдрою. Кілька хвилин він згадував, перш ніж із пам’яті виплили події в домі Скибицької. У жінці, яка стояла поряд з ліжком, він впізнав господиню дому. Поряд з нею стояла служниця, та сама, котра відкрила шляхетним гультяям браму.

– О, панно, я маю вибачитися за… – почав син підстарости.

– Я вас прошу, пане, – відмахнулася Скибицька. – Якраз вам і немає за що вибачатися.

– Але ж я прийшов до вашого дому з лістригонами28, котрі умисно вчинили скандал і напали на вашого… друга.

– Не знаю як іншим, але одному з цих, як ви кажете, лістригонів тепер гірше за вас.

– Певно, Ревулі.

– Ревулі? – гмикнула служниця, але господиня не бажала, щоб хтось випереджував її у новинарстві.

– Ревула, звісно, лежить десь порізаний склом, зализує рани як битий пес, а от молодому Даниловичу вже ніякі примочки з мазями не допоможуть, – об’явила Скибицька. – Ян так приклав його палашем, що голова розкололася й мозок витік. А ви, пане, кинулися мене рятувати від того скаженого Кота. Ви вчинили шляхетно, і Ян також сказав, що ви діяли як справжній лицар й що серед тих лотрів29 ви опинилися випадково. Це й Бенах потім підтвердив. Він сказав княжим драбам, що ви лише зранку приїхали з Виговським.

– Тут був той єврей?

– Тут вже півміста було, – повідомила круглолиця.

– Єврей казав, що гультяї затягнули вас до свого коша, аби напоїти і витягнути з вас талери.

– Це брехня. Навпаки, Кіт платив за мене в шинку.

– Щось в лісі здохло, – буркнула служниця.

– Пане Мечиславе, ви така шляхетна людина, – зітхнула Скибицька, й в кутиках її очей блиснули сльози. – Якщо вже на те пішло, то це ми з Яном маємо перед вами вибачитися.

– Та це дурниці, – вражений чутливістю німфи, син підстарости спробував дотягнутися до її білої ручки. Проте біль в потилиці миттєво нагадав про себе, а до нього приєдналися бридке запаморочення та нудота. Служниця вчасно підставила тацю.

– Ви поки що лежіть, лежіть, не рухайтеся, – зачастила Скибицька. – Ян відразу не зрозумів, що ви кинулися мене захищати, ну то й зачепив вас трохи. Вибачте йому, він нічого проти вас не мав, просто все так раптово відбулося.

– Я не маю жодних претензій, – запевнив Мечислав. – До речі, я лишив кобилу біля «Корабели».

– Вона у моїй стайні і з нею все добре, не хвилюйтеся.

– Я заплачу за фураж.

– То ми вирішимо.

– Я радий, що потрапив не лише до ангела у жіночій подобі, але й до пристойного дому.

– А ще, пане, я насмілилася, перепрошую, трохи позичити у вас грошей, – сльози висохли, посмішка німфи набула обіцяючої чарівності. – Бо ті княжі драби побачили мертвого Даниловича і почали погрожувати Янові трибуналом. Я тоді вже послала Марицю, – кивок у бік круглолицьої, – до пана електора, він наш приятель. Але то треба було відразу дати тим драбам трохи талярів, аби вони не вчинили шуму й не потягнули Яна до каземату. То я взяла у вас три дукати. По одному на кожного з бісових нишпорок, прошу пана. Ви ж розумієте, що вбивство шляхтича з такого відомого роду – то не є щось буденне. Хоча він й не був зовсім законним сином і родина його не визнавала, але він мав королівську грамоту на герб. За ним по суду закріпили маєтності та привілеї, того всього його мати Анна добилася. Вона, слава богу, вже на тім світі, але його сестра та ще псярка. Вона живе у Калуші, й поки дізнається, то пройде час. Але пан електор казали, аби ви з Яном їхали з міста негайно.

– А я тут до чого?

– Пан електор Штефанович всю цю справу ретельно розібрав і сказав чого нам усім варто очікувати. Позаяк ви, пане, під час бійки відступилися від тих гультяїв – а ви ж відступилися, правда – і перейшли на наш із Яном бік, то трибунал розбиратися не буде й долучить вас до свого рішення. Та й калуська поганка подасть свої рочки30 на всіх нобілів, що були у домі й мали при собі зброю. Вас, зрозуміло, рано чи пізно виправдають, але на то піде час та купа талярів. І доведеться вам сидіти у князя в спіжарні31, а може й в підземному казематі. Навіщо ж вам, молодому і такому гарному, втрати в здоров’ї?

– Але куди я тепер поїду? Хіба до рідних пенатів, у Хирлицю?

– То вже все вирішено, ви не турбуйтеся, – посміхнулася Скибицька. – Ми з Яном часу не гаяли. Пан електор сказав, що той пан Виговський, з яким ви познайомилися дорогою сюди, вже завтра, не чекаючи на весілля, відправиться до Корсуня. Пан електор вже розповів пану Виговському про цей прикрий випадок. А Виговський, як і пан електор, однієї з Яном і вами віри, ходить до грецької церкви та доброго русинського роду. Він радо допоможе одновірцям проти папіжників.

– А ви, панна?

– Я римської віри, але ж не в цьому справа.

Мечислава не здивувало, що Скибицька так легко відступила від інтересів католицтва. Він вже зрозумів, що легкість числилася серед основ її вдачі.

– Все це якось несподівано й навіть смішно… – у нього розболілася голова і думати не хотілося; особливо про те, у яку халепу він вляпався на пустому місці.

– Але то не жарти, – посуворішала німфа. – Минулого року такий собі пан Малиновський зайшов до «Корабели», де якраз була сильна бійка. Він лише переступив поріг, коли там зарізали заїжджого шляхтича, і всі гультяї кинулися навтьоки. Так його, до вияснення події, протримали аж три тижні у холодному льосі так, що він застудився й невдовзі помер. А тут справа поважніша. В зарізаного гультяями не було сестри, заміжньої за шляхтичем, що ходить у францимирі32 самого руського воєводи.

– Ви такі жахи розповідаєте… – новий приступ нудоти змусив сина підстарости підсунути собі тацю до підборіддя. Скибицька допомогла йому. Коли шлунок остаточно звільнився від обіду, Мечислав перепитав:

– То Виговський погодився взяти мене з собою?

– Звісно. Пан писар про вас високої думки.

«Високої думки! – подумки скривився син підстарости. – Та він лише двічі розмовляв зі мною, та й то про всякі бздури».

– Сподіваюся, – вголос сказав він, – що до завтрашнього дня мене не запроторять до цюпи.

– Не запроторять, – запевнила німфа. – Навіть якби Кіт вже поскакав до Калуша, то раніше, аніж за чотири дні, ніхто сюди з інтентацією33 не прибуде.

– Ну, звісно, absens carens34, – похизувався судовою латиною син підстарости. – А Ревула?

– Він гультяй з посполитих, хто такого буде слухати. Та й думаю, йому тепер не до тяжби.

– Так, – посміхнувся Мечислав, – він славно прийняв хребтом те крісло.

– А вам поки треба лежати, бо ж до Корсуня шлях не близький. Пан електор казав, що там вас шукати ніхто не буде, а якби й відшукали, то там є де сховатися і, як то кажуть, inter arma silent legis35.

Зося Скибицька також зналася на латині.

– Коли закони замовкають, починає говорити зброя найманих вбивць, – зауважив син підстарости.

– То візьмете собі ще одне ім’я. Нехай розпізнають, що ви це ви, а не який-небудь Дупський.

Напевне німфа хотіла розвеселити хворого, але жарт вийшов двозначним.

«А що, – подумав Мечислав, – й назвуся Дупським. Славною такою фамілією – Дупським гербу Срака. Це ж буде правдивим відображенням мого нинішнього становища».

Уголос він зауважив:

– Не думав я, що після навчань у Галлії прийдеться їхати на самий кордон. Та ще й під чужим ім’ям.

– Так то ж лише на пару років, – припустила Скибицька. – І вам, кінець кінцем, вийде на користь. На східних кресах ви собі знайдете сильного покровителя, або ж вас візьмуть до військової канцелярії. Тепер туди їдуть всі, хто не може собі посади купити. Один із моїх приятелів минулого року поїхав у Лубни до Вишневецького. Тут він лише гультяював, бився і тринькав гроші, як от тепер Кіт з Ревулою, а там, не плативши нічого, зробився цілим уланським підротмістром. Князь Ярема його полюбив, дав йому землю з хуторами. Я, чесно кажучи, й сама думала поїхати на ті креси, але ж без надійного сукурсу…

Німфа подивилася на сина підстарости особливим і довгим поглядом.

Той відповів стриманою посмішкою і запитанням:

– А хіба ж пан Креховецький не запропонував вам супроводити його до Корсуня?

– О, ви не знаєте Яна, – зітхнула Скибицька. – Він такий легковажний та запальний, хоча й видатний лицар. Він мав таку добру посаду в Жидачеві, але щось не поділив з тамтешнім підкоморієм і таке втнув… Я думаю, – перейшла вона на шепіт, – там була амурна пригода. Я чула, що в того підкоморія дуже молода й дуже красива дружина з посполитих. А ви ж, певно, знаєте, що незнатні жінки страшенно зрадливі, бо ж не мають шляхетного стриму від прагнення тілесної насолоди. В мене колись була така товстозада хлопка, що вона лише бачила хлопа, як відразу ж розсувала ноги. Навіть смердючими дранями не бридилася, така була кішка.

– І що ж такого втнув пан Креховецький?

– О, пане Мечиславе, то була така неприємна справа, що я, мабуть, не наважуся турбувати нею людину у вашому стані.

– Але ж, Зосю, мені сумно отак лежати та нудитися.

– Я б розважила такого героя, – посміхнулася німфа, – але він, на жаль, не мій герой.

– Отакої.

– Адже герой уві сні промовляв ім’я якоїсь Артеміди. Я так розумію, що серце героя віддано невідомій мені красуні.

Можна лише здогадуватися куди б повернула їхня розмова на цьому галантному роздоріжжі, але тут почулися важкі кроки та брязкіт зброї. Сину підстарости на якусь мить здалося, що три дукати пропали намарно і до покою от-от увірвуться княжі люди.

Але за мить він побачив Демковича-Креховецького зі свіжими шрамами на обличчі, Виговського у блискучій кірасі та ще якогось довготелесого добродія у жупані. Зі всієї компанії писар виглядав найпишніше. Оксамит і блават оправляли його кірасу, до якої майстри приробили золочені сонця та герб Абданк зі щитом, покритим переділковою емаллю. Вуса Виговський змастив лоєм, від чого вони шпичилися як у правдивого французького маркіза.

– О, пан вже прийшов до тями, – замість привітання констатував Креховецький. – То якраз доречно, бо ми збираємо невеличку раду.

– Панна Зося вже певно сказала вам, що їдемо до Корсуня, – припустив Виговський, сідаючи в присунуте служницею крісло.

Мечислав зауважив у писаревому голосі прийняте рішення, що не підлягає обговоренню.

– Панна казала, що маємо їхати завтра, – підтвердив син підстарости.

– Бажано б сьогодні, але зважаючи на обставини… – Виговський кивнув у бік довготелесого. – Прошу вашої поваги до пана Яноша Леваї, – відрекомендував він трансільванця. – Пан є вченим шляхтичем, має знання у лікарській справі і люб’язно погодився подивитися, чи зможете ви їхати верхи.

– Мечислав Данилевич, герба Риля, – син підстарости підвівся на ліктях.

– Бачите, пане Мечиславе, до вас прийшли три Іоанни, – латиною мовив трансільванець. – Сказано у святому переданні: tres faciunt collegium (троє складають раду). А в іншій проникливій книзі сказано, що три Іоанни мають силу піднімати з мертвих, себто відновлювати некрозну плоть. Поверніть до мене вашу потилицю, щоб я зміг побачити місце ураження.

Заскочений красномовством жупанника, син підстарости забув про нудоту, присів і надав свою голову до огляду. Леваї довго вивчав садно, бурмотів незнаною мовою та проводив пальцями складні маніпуляції.

– У вас крутиться в голові? – нарешті запитав він.

– Трохи є.

Трансільванець відійшов від ліжка і звернувся до Виговського:

– Я б не рекомендував пану найближчих три доби сідати на коня. Слизові комори в його голові розхитані й, як виглядає, не витримають дорожнього трясіння.

– Це зле, – гмикнув Креховецький.

– Доведеться залишити його тут, – сказав писар.

– На поталу латинникам? – похитав головою здоровань. – Не буде такого.

– Ми не маємо для нього ані карети ані котчії.

– То позичимо візка в електора. Довеземо його до Чуднова, а там або зможе їхати верхи, або залишиться в наших. Чуднов – містечко православне, латинники там не в більшості. Та й Заславські нам не вороги.

– Нам було б ближче низом, через Подолію і Брацлавщину, – зауважив Виговський. – Тепер є нова дорога з Винниці.

– Для того, щоб їхати низом, треба мати гетьманську охорону, – не погодився Креховецький. – Там тепер гуляє товариство, що було під Гунею. Кажуть, що весело гуляє, ріже всіх, хто підвернеться. Нехай пан Бог боронить, безпечніше через Чуднов.

– Я можу дати заставу за котчію, – озвався син підстарости.

– Диви, який багатій, – розсміявся здоровань. – Думаю, що пан Штефанович за оренду багато не заправить. Але годувати його кучера прийдеться за ваші, пане, гроші.

– Я готовий.

– Тоді на ранок добудемо якусь пристойну повозку. Діло я кажу, пане Іване?

– Діло, діло, – видно було, що думки Виговського далеко. – Мусимо йти.

– А якби сіли з нами за стіл, пане Іване? – запропонував Креховецький. – Та й пан Янош, бачу, ще не споживав дарів Господніх на днесь. Марічка незле куховарить.

– Нема на те часу, – похитав головою писар. – Хоча за пана Яноша казати не буду, може він й лишиться.

Виговський сам-один вийшов з обителі німфи. Джура з двома кіньми чекав на нього біля «Корабели». Ще зранку писарю передали пропозицію Немирича зустрітися в цитаделі. Виговський радше б посидів у гостинному домі електора, розповідаючи його донькам про війни та виправи, але від зустрічі в Шпитальній вежі в нього залишилось відчуття недомовленості.

Писар вже шкодував, що сказав більше, аніж варто казати людині, з якою маєш лише першу серйозну розмову. З іншого боку, сказано було не до кінця, виклад його думок збили запитання сенатора про якусь химеру на Масловому Ставі.

І наче освічений він дигнітарій, міркував Виговський, а цікавиться всяким непотребом, що його у військовому товаристві й обговорювати не прийнято. Писареві здалося, що він розуміє, звідки вітер.

Ще влітку йому розповідали київські, що серед князів Республіки відродилася давня мода на пророцтва та пошуки філософського каменю. Те, що здавалося назавжди кануло в європейську минувшину разом із добою імператора Рудольфа, тепер радо віталося в родових твердинях Конецпольських, Любомирських та Потоцьких. За повноважні дукати магнати покупали секретні трактати та алхімічні книги, нобілі завзято шукали в лісах відьмацькі хатинки, а з Валахії до східних воєводств потягнулися провидці та дивні екзоти, одні з яких називали себе ченцями лона Мелхиседекового, а інші – ревнителями Предвічної Софії. Вони провіщали воцаріння на Сході нового Тамерлана, мор, сарану та загибель Речі Посполитої.

Нова мода не обійшла православної верхівки. В одному лише Межигірському монастирі харчувалося з півдесятка перехожих пророків, предикаменти36 котрих монахи записували на цидули й таємно розсилали потребуючим розумникам. У цидулах розписані були видіння палючих зірок та архангельських військ, що прибудуть з небес покарати латинників та піднести на трони сповідників грецької віри.

На тверде переконання Виговського, освічені магнати, такі як Немирич, мали б не вникати у марення ви-жилих із глузду дідів, а щоденно дбати про зменшення лютої ненависті між католиками та православними. Чорною хвилею піднеслася вона перед повстанням Павлюка й от вже два роки ставала все вищою та чорнішою.

«А скільки сподівань було сім років тому, коли Володислав зійшов на престол, – згадав Виговський. – Як ми раділи відновленню привілеїв нашої віри, якими дифірамбами вітали сходження на кафедру Могили. Й де тепер ті сподівання?»

З цими думками в’їхав він до цитадельної брами, пройшов крізь натовп княжих клієнтів та благородних жебраків. Знайомими переходами попрямував до княжого палацу, показав охороні записку і зійшов на Шпитальну вежу.

Немирич чекав на нього у самому центрі круглого приміщення. З нього можна було писати картину з козаком Мамаєм – голена голова, вуса, шитий золотом буфль та широко розкинуті поли дорогоцінного каптана. Новий кальян, менший і прикрашений індійськими лалами, обмацував склепіння цівкою диму.

– Я чув, що у місті татьба приключилася, – мовив сенатор, лише Виговський переступив поріг.

– Коли благородні з’їжджаються на свято, то й гультяї до того підтягуються.

– А можна й інакше сказати: благородні підтягують гультяїв.

Виговський вирішив за краще змовчати.

Після недовгої паузи Немирич повідомив:

– Кажуть мені, що ти хочеш збойців37 на Запоріжжя вивезти.

Виговський зауважив, що сенатор звертається до нього на «ти» й не додає «пан».

– Моїх одновірців, що потрапили у халепу, – виправив він, додавши голосу належної твердості. – Й не на Запоріжжя, прошу пана, а в землі Київського воєводства. Тут папіжники на них усіх псів навішають, розбиратися не будуть.

– Але ж ти не кажеш, що вони не збойці.

– Той, кого вбили, сам був винним. Увірвався з ватагою до шляхетного дому, зчинив скандал, звинуватив православного лицаря в єресі та намагався убити його та господиню дому. Мій одновірець оборонявся, а інший рятував господиню.

– Темна історія, – Немирич повернувся до кальяну.

– Може запросите сісти?

– Сідай, – погодився сенатор.

– Пан Штефанович розбирався з цією пригодою, – на всяк випадок повідомив писар, коли зібрав розкидані подушки і вмостився на них по турецьки. Кіраса не давала зігнутися і тиснула на стегна.

– І про протекцію пана електора мені відомо, – кивнув Немирич. – Але від того сія, як ти кажеш, пригода не стає світлішою, чи не так? Князеві вже доповіли. Він у великому гніві.

– На ранок нас тут не буде.

– Не випустять, – похитав головою сенатор. – При обох брамах поставлені княжі наглядачі. Пильнують.

Виговський задумався. Краєм ока побачив, що Немирич на нього дивиться.

«Ну й навіщо ти мені це все розповів?» – подумки запитав він сенатора, а вголос мовив:

– За нами правда, Бог поможе.

– Виходить на те, що окрім Божої помочі стратегеми у вас немає, – підсумував Немирич.

– Будемо міркувати.

– Міркуйте, – сенатор заплющив очі; це, серед іншого, могло означати, що розмова закінчена.

Виговський підвівся, начепив шапку з пером й рушив до виходу.

– Поміркувати удвох не бажаєте? – кинуто було в спину.

Писар зупинився, сказав не обертаючись:

– Най діється Божа воля.

– Ще б сказали: іншалла38.

Виговський про себе всміхнувся: таки не почулося, Немирич знову перейшов на «ви».

– Якщо ви, пане сенаторе, чогось пропонуєте… – писар зняв шапку, повернувся до кальяну, розслабив ремінці на кірасі, сів на подушки й потягнув через мундштук диму.

– А якби я склав вам компанію? – сенатор випустив з рота цілу хмару диму.

– …?

– А ви б показали мені Маслов Став.

– Показав? – Виговському вперше за весь цей день стало весело.

– Кожному Донату потрібний свій Вергілій.

– Звісно. Але ж там не пекло.

– Та й ви не Публій Марон, – нова хмара диму рушила просто писареві в очі.

– Ви зможете вивезти нас з міста? – взяв бика за рога Виговський.

– І не тільки, – посміхнувся сенатор. – Вам потрібна карета для пораненого і я готовий дати вам її. Безоплатно. А ще я беру з собою охорону, що стане в нагоді, якщо ви все ж таки вирішите їхати через Подолію.

– Ви вмієте дивувати.

– Себто?

– Враховуючи, що пан Янош залишився обідати у Скибицької, ніяк не второпаю: звідки ви знаєте про Подільський шлях.

– Я б ніколи не змушував вченого шляхтича бути нишпоркою. І як ви про таке могли подумати, – скривився Немирич. – І без нього достатньо тих, хто вміє слухати через комин і борзо бігати… То як вам моя пропозиція?

– Пристаю до неї лише через те, пане сенаторе, що вчора не договорили.

– Ну й славно, – кивнув Немирич. – Дорогою знайдеться час для розмов. Ціла купа часу.