Читать книгу Унія - Володимир Єшкілєв - Страница 9

В останню ніч перед Великим постом Палліда опинилася в зубах лихоманки. Дівчину витрушувало й викручувало, її вібруюче єство викидувало з себе їжу та виводило з потом щось їдке й кисле на запах. Переляканий Лібр верещав і кидався на охоронців, аж поки ті не доповіли про хворобу гетьманові, а той не розпорядився вислати до підземелля палацового медикуса.

Сивий вірменин, що лікував Конецпольських ще з днів Хотинської війни, оглянув дівчину, похитав головою й щось буркнув про марказитові солі65. Алхімік роздратовано подивився на золоті персні, що глибоко вросли у медикусові пальці, й поцікавився, чи, бува, не має в достойного колеги товченого тібуроніусу.

– Tiburonius? – спантеличився той.

– Lapis lazuli66, – пояснив Лібр. – Той, що є в мене, вже був підданий кальцинації й не годиться для лікування. Якщо є потреба, я вам відшкодую.

– Ви думаєте, що в малої чотириденна лихоманка?

– Переконаний, що їй допоможе сметанкова емульсія зі згаданим товченим мінералом.

– Я, колего, все ж таки рекомендую марказитову сіль. Вона найкраще допомагає при лихоманках, що навідують перебуваючих у підземеллях.

– А я не збираюся труїти її вісмутом. Брати Голанди застерігали від такого лікування.

– Я не знаю таких медичних авторитетів, – скривився медикус. – Утім це ж ваша дитина й тільки вам відповідати перед Всевишнім за її життя і погибель.

– То ви, колего, дасте мені тібуроніусу, або ж Lapis lazuli, якщо на те ваша ласка?

– Я пришлю вам дві унції безоплатно, – пообіцяв медикус, приклався носом до флакончика з благовонієм і поспішив залишити похмуре коріння Арматної вежі.

Як і передбачав Лібр, емульсія відігнала демонів-масикім і свідомість Палліди повернулася з астральних блукань. Цілу добу дівчина зігрівалася під горою кожухів, а потім відірвала батька від справ. Лібр якраз закінчував сублімування в алуделі, коли Палліда підвела голову і повідомила:

– Ми залишаємо цю нору.

Від несподіванки алхімік ледь не розбив реторту-приймач, на стінках якої сріблилася плівка сублімованої речовини. Він обережно поклав приймач на стіл, сів на краєчок ліжника й спробував заглянути в доньчині очі.

– До тебе прийшло знання?

– Так, – пророчиця відкинула край кожуха, її плечі біліли у брудній темряві, наче мармурові. – Тут вже небезпечно.

– Але ж я от-от вироблю тинктуру… – промурмотів Лібр, повернувся до реторт і зменшив полум’я під випаровувачем. – До молодого Місяця залишилося менше тижня.

– На Киддуш Лебанах67 небезпека зміцніє.

– Ти впевнена?

– Так.

– А куди ми підемо?

– На схід.

– Східніше від цього сходу? До Тартарії?

– Так.

– А що там?

– Призначення.

– Це неправильно, – тяжко зітхнув алхімік. – Тільки я підійшов до стадії Лева, тільки вийшов на арканічний шлях, як знову все руйнується. Там, у Тартарії, лише варвари, які не відрізняють істинного золота від підлої амальгами. Там Мистецтво не потрібне нікому. Та й дістати необхідних інґрадієнтів не вийде.

– Лише там наше призначення.

– Тобі сказав якийсь дух?

– Не дух.

– А хто?

– Все було, як того разу у Празі.

– Багатойменна?

– Ми не можемо тут залишитися. І не лише тому, що Вона невблаганна. Якщо залишимося, нас вб’ють.

– А де ми там дістанемо гроші?

– А де ми діставали гроші у Празі?

– Ти переоцінюєш свої принади.

– Хіба ж я не біла троянда ночі? – дівчина вислизнула з під кожухів, явивши вбогому просторові своє скульптурне, наче виточене різцем Берніні, тіло. – Хіба не гармонійне вмістилище Пневми?

– Радше вмістилище Нефеш, – буркнув Лібр, проте не зміг відірвати погляду від Палліди, тіло якої немов світилося, а волосся хвилями спадало на міцні стегна.

– Нехай і Нефеш, – посміхнулася пророчиця. – Але навіть в столітніх старців від цього, – вона обома долонями повільно провела стегнами й між стегнами, волога зблиснула на її пальцях, – твердіють прутні.

– Як давні майстри проектували властивості золота на мідь і бронзу, так і Вона спроектувала свої властивості на твою плоть. Попри все, я радий, що свого часу допоміг цій проекції.

– Так навіщо ж ти кажеш, що я переоцінила свої принади? – змавпувала батькову манеру дівчина.

– Ти ще дитина. Твоє тіло лише дозріває до слави.

– Тіло не метал, воно досконале на різних стадіях. Просто форми досконалості відмінні. В Тартарії вельможи цінують світанкові станції досконалості.

– Субстанції, так, – кивнув Лібр. – Серед хіміків також були адепти, які настільки прив’язувалися до здобутих ними тинктур, що забували про мету Мистецтва. Вони доводили тинктури до неймовірної концентрації, до perfectio, але на тому й зупинялися. Унія арканічних елементів залишилася для них недосяжною.

– Поки ми доберемося до золотих дворів Тартарії, моє тіло дозріє до найдовершенішої форми. Я з’явлюся в диких землях за Борисфеном, огорнена непереможною вродою, – Палліда повільно виструнчилась, дугою вигнула спину й зробила «місток», торкнувшись долонями до підлоги.

– У Тартарії тебе зачинять в якому-небудь сералі, а мене зроблять при тобі євнухом, – зітхнув алхімік, уважно спостерігаючи за еволюціями доньчиного тіла. – Варвари полюбляють такі жарти.

– Не бійся, не зроблять, – Палліда звелася на ноги, наблизилась до розпеченої пічки. – На сході живуть різні люди, але там є особлива порода людей. Сильні мужі до вінця переповнені чоловічою силою. Єство моє прагне їхньої сили, прагне Sal barbarum, прагне народжувати від тих мужів білошкірих руйнівників всесвіту. Я знайду там князів і каганів, які насиплять перед нами стільки битих монет, скільки потребує Мистецтво. А ще ми купимо тобі юну наложницю з твердим тілом і невсихаючим лоном.

– Краще купи мені пічку з вугільною вежею і керованою горілкою.

– У тебе, татечку, буде найправильніший атанор68, – пообіцяла Палліда. – А також найчорніший вуголь та найгнучкіша і найгарячіша з тартарійських наложниць. Але нам треба думати не про пічки і паливо, а про те, як звідси вибратися.

– Якого роду небезпека на нас чатує?

– Гетьмановій дружині донесли, що її чоловік вчащає сюди не лише за еліксирами і правдивим золотом.

– Вона знає все?

– Так.

– Ти знаєш хто доніс?

– Яке це має значення, – знизала плечами пророчиця. – Може той бридкий єзуїт, а може якась пліткарка, що спить з охоронцем.

– Гетьманчиха спробує нас знищити, – кивнув Лібр після довгого мовчання.

– Недовго чекати.

– Тобі відомо, що саме вона робитиме?

– Пам’ятаєш кульгавого італійця, який купав мене в ослячому молоці?

– Забути важко.

– Той ще був жартун… – дівчина криво всміхнулася. – Він казав мені, що зброєю аристократки є отрута. Мав рацію. Гетьманчиха знайде трунок і заплатить тим, хто доправляє нам їжу.

– Може бути, – спохмурнів алхімік. – От, холера… Тепер я не їстиму.

– Я перевірятиму їжу.

– Ти, дитино, навчена на арсені і ртуті. А якщо та жінка купить рослинний трунок? Тут повно відьом, здатних зробити настоянку з поганок або й «білу діву».

– Треба вшиватися.

– Буде не легко.

– Без зовнішньої допомоги не вийде, – після довгого мовчання визначила Палліда. – А в місті дуже мало знайомих.

– Я знаю, до кого звернутися, – перейшов на латину Лібр. – Але ти маєш прикинутися смертельно хворою.

– І що?

– Скажемо гетьманові, що тобі потрібні ліки, про які не відає його вірменський болус69.

– Ну й ім’я ти придумав для товстуна, – розсміялася дівчина. – А якщо гетьман не схоче, аби сюди приходили сторонні?

– Спочатку не схоче, а потім згадає, як воскресав у тобі його мертвий прутень, – алхімік не без темного задоволення зауважив, що його донька здригнулася; ледь помітно, але здригнулася. Він здивувався власнїй зацікавленості, на всяк випадок прислухався до своєї внутрішньої порожнечі; проте там, як і всі останні роки, панував холод.

Лібр провів крізь думки кілька охоронних формул, сухими губами прошелестів невимовлюване ім’я і вголос мовив:

– Зрештою, не обов’язково зустрічатися саме тут. Треба лише сказати кілька слів.

– Я розумію, – кивнула Палліда. – Ти закличеш того аптекаря-єврея, у якого купував галицький камінь? А якщо гетьман скаже тобі написати рецептуру й відправить до аптеки болуса?

– Тоді… – алхімік на хвилину задумався й ціла система зморшок, що нагадувала султанську таґму, ускладнила його чоло. – Тоді я присягну забороненими іменами, що навіть заради тебе не стану ділитися з ним секретом. А відтак присягну, що лише дам аптекареві таємну складову засобу та усно передам інструкцію. Буду бити себе в груди, валятися в нього під ногами, обіцяти все на світі.

– Може спрацювати, а може й ні, – дівчина застрибнула під кожухи. – Гетьман не дурник.

– Ніхто й не вважає його дурником.

– Правильно.

– Утім, профанам – профанне.

– А профанкам – прокляття.

– Не будемо про це, – повертаючись до реторт, Лібр показав на стіни. – У казематах роблять хитрі шпарини.

– Я б давно відчула.

– Марс береже обережних.

Минуло три доби, перш ніж до княжого замку покликали аптекаря Пінхаса. Конецпольський дозволив батькові хворої зустрітися з ним у палацовому покої в присутності двох досвідчених драбів. Побачивши Лібра, Пінхас жодним рухом не виказав, що знає алхіміка. Він мовчки вислухав довгі формули, мовлені мовою, якої драби не чули ані в землях Корони, ані в далеких походах, взяв фіал з коричневим порошком, дві золоті монети, розкланявся й пішов.

Решту того дня з пічної труби над аптекою йшов синюватий дим, а вулицею розповзався дивний запах, від якого пси гарчали, коти пчихали, а гайвороння кружляло вузькими спіралями. Стара ворожка, що жила за квартал від аптеки, тричі виходила на ґанок, довго й ретельно принюхувалася до повітря, шмигала носом, відтак кинула до пічки сухої трави та щось бурмотіла над нею, аж поки на південний обрій не виповз Місяць.

Лише зійшла ніч, Пінхас вислизнув з аптеки. Оглядаючись й уникаючи місячного світла, він дістався кам’яниці, яка однією стіною зрослася з синагогою. Тричі по три рази постукав у двері. За хвилину йому відчинили.

Разом із воротарем аптекар спустився сходами до підземелля, освітленого масляними світильниками та заставленого різноманітним крамом. Вузьким переходом вони дійшли до підвалу, розташованого на іншому боці вулиці. Сальна свічка, яку ніс воротар, вихоплювала з мороку земляні стіни, дерев’яне кріплення та павутиння. При виході з підвалу шлях заступила невиразна постать. Пінхасу підсвітили обличчя, впізнали й повели до верхніх покоїв.

Там, у невеликому приміщенні, жодна стіна якого не межувала з вулицею, зібралися старійшини єврейської громади. У всіх суміжних приміщенях розставили вартових й навіть на горищі чатував один із синів господаря дому. На аптекаря чекали вже більше години, тому запросили читця з приємним голосом. Глухі звуки священого речитативу він так розмежовував наголосами і паузами, що ритм читання підкорив ритми сердець. Всі в приміщенні дихали як одна людина і це заспокоювало присутніх. Їм здавалося – а, може, так воно й було – що в єдності цій мешкала древня непереможна сила.

Лише Пінхас переступив поріг, чтець згорнув свій сувій і залишив зібрання.

Присутні склали спільне моління, тепер вже об’єднавши свої голоси. Відтак на певний час запала мовчанка, як і годиться в зібраннях поважних мужів, котрі у тиші пізнають не менше, аніж у розмові.

Першим порушив мовчання господар дому, привітавши Пінхаса й запевнивши, що все оголошене залишиться між присутніми. В ритуальних присягах вони не бачили необхідності, адже знали один одного багато років. Особливістю зібрання була присутність усіх трьох міських фармацевтів, кожний з яких виглядав на колоритну фігуру.

Найповажнішим та найдосвідченішим із трійці вважали достойного Лейба, родича белзького ребе, знавця лікувальних настоянок та еліксирів. Він вчився у Кракові, де разом з медичним фахом отримав знання від книжника Шломе Злочівського. Консультації Лейба цінувалися в землях чотирьох воєводств, а палацовий медикус радився з ним щодо настоянок та еліксирів, що ними лікував князя від подагри, згущення жовчі та жорстоких зимових простуд. Лейб носив оксамитові шапки чудернацької форми, фасон яких залишався незмінним вже чотири десятиліття. Злі язики називали їх «гарбузами», але сам фармацевт стверджував, що лише наймудріші та найосвіченіші з аптекарів коронних земель мають право на таку прикрасу. Годі й додавати, що борода Лейба була довгою, білою і розчесаною, персні – масивними, а на плечі він клав золотого ланцюга.

Другим за гідністю, позицією та гонорарами рахували Авремла, неперевершеного у приготуванні парфумів, помічних мастил та засобів для розтирання. Його борода ще не до кінця посивіла, а блаватна баретка за розмірами була втричі меншою за Лейбову шапку. Аптекаря-парфюмера знали як релігійного скептика, поета та поціновувача жіночої вроди. Значна частина його прибутків осідала у шинках і борделях, але навіть ребе не наважувався публічно засуджувати Авремла, адже жінка ребе та чотири його доньки отримували від майстра амбре, мускус, gummi arabicum70, кьольнську воду та алоєве мастилко. Й усе це з відчутною скидкою.

Пінхас у неофіційній ієрархії фармацевтів опинився на третій позиції. І зовсім не тому, що поступався колегам аптекарськими вміннями або медичними знаннями. Навпаки, він єдиний зібрав свою освіту в далеких мандрах, бачив високі куполи та хаммами71 Константинополя, практикував у Римі й, навіть, добрався до Ерец Ізраїлю, де потерпав від злодюжек та лікував одновірців у святому місті Хевроні. В шинку, після восьмої-дев’ятої чарки він починав розповідати про пустельну країну Міцраїм72, де стоять рукотворні висоти, але над цим сміялися ще відвертіше, аніж над шапками-гарбузами. Найнижча позиція Пінхаса в аптекарській ієрархії визначалася, по-перше, відносною молодістю і куцою бородою, а по-друге, його незрозумілою пристрастю до грибів, істот підозрілих.

Більшість з кагалу вважала гриби джерелом підступних отрут, старші забороняли дітям навіть торкатися слизьких і гірких створінь, й лише кілька сміливців – а радше, немудрих на всю голову – ризикували збирати боровики і гливи. Уважно спостерігаючи за лісовими блуканнями Пінхаса, добропорядні містяни питали в ребе про кошерність грибів, утім чітких вказівок не отримували.

Коли Лібр ще не потрапив до Арматної вежі і вільно проживав у місті, Пінхас розпитував Лібра про празьких чаклунів та, в свою чергу, ділився з алхіміком здобутими в мандрах знаннями. Містяни зауважили їхнє спілкування й пліткували, що, мовляв, два чорнокнижники змовляються щодо грибних трунків та готуються здійснити великі спустошення серед місцевої людності. Один із стурбованих навіть рушив з доносом до електора Олександра, але той лише відмахнувся.

Фармацевти зустрічалися лише в синагозі, та й там намагалися молитися якнайдалі один від одного. Лейб турбувався, щоб його клієнтура не перебігла до молодших та язикатіших, Авремл підозрював колег у плітках та недоброму ворожінні, а Пінхас злився від того, що йому діставалися замовлення від найбідніших.

Те, що на зібранні першим випало говорити Пінхасові, страшенно обурювало Лейба і дратувало Авремла. Вони набундючилися й приготувалися притидіяти молодшому колезі всіма силами. Все, що той мав сказати, старші вирішили піддати найчорнішому скепсисові. І Пінхас про це знав.

Тому він почав з довгого вступу, нагадавши присутнім, що Лібр з’явився в місті з рекомендаціями від Празького ребе та достойників Ради чотирьох земель, котрі спостерігали за дослідами алхіміка під час ярмарку в Люблині. Він розповів все, що знав про освіченість та мудрість Лібра. Й лише після того показав присутнім фіал з коричневим порошком та невеличку склянку, на стінках якої виблискував рудий метал.

– Ти хочеш сказати нам, що це золото? – пирхнув Лейб.

– Я перевірив його, – сказав Пінхас. – Вирахував співвідношення ваги та об’єму, обробляв його різними кислотами, але він піддався лише aqua Regis.

– Певне, концентрація кислот була недостатньою, – припустив Авремл. – Кислоти дуже примхливі.

– Скільки порошку потрібно, щоб перетворити сто гранів свинцю? – запитав крамар Бенах.

– Три долі порошку на сто доль свинцю або сім долей на сто долей олова.

Приміщенням пробігло невизначене шелестіння, наче присутніми пробіг тихий кашель.

– Я б не йняв віри цьому Ліброві, – підніс свій голос достойний Лейб. – Хто з кагалу, окрім Пінхаса, мав з ним справи? – він підвівся з сановитою неквапністю, поправив золотого ланцюга та обвів присутніх вимогливим поглядом. – Ніхто. Й це очевидно, бо ж означений Лібр виглядає на того хитрого драня, який не тримає слова й ніколи не віддасть кредиту. Пройдисвіт тицяє підозрілі рекомендації та підкладає під вельмож власну доньку. Ви бачили ту його доньку? Вона безсоромно дивиться в очі старшим, та й виглядає на малу блудницю.

– Вона плоть від плоті його, – мовив Бенах. – А він має справу з тими, хто не звик відмовляти собі в задоволеннях.

– Його донька ходить лише до вельмож? – поцікавився лихвар Іцхак.

– Про це варто розпитати достойного Авремла, – посміхнувся Пінхас.

– Про що ти кажеш? – схопився парфюмер.

– Я сам бачив, як ти дарував Палліді трояндову воду, а потім йшов з нею до задніх покоїв.

– Він бреше, – Авремл обвів поглядом присутніх, але на їхніх обличчях знайшов лише очікування і цікавість.

– Ця дитина є «шедим», – проскрипів з кута старезний Моше. – Вона є нащадком Хави від демонів.

– Ти достатньо про таке знаєш? – обернувся до нього Бенах.

– Вона має аж три очевидні ознаки «шедим», передбачені свого часу незрівнянним бен Елеазаром. Вона досконало вродлива, досконало розумна й досконало блудлива, – повідомив Моше. – Вона пророкує майбутнє. А хто з вас бачив, щоб дівчинка у тринадцять років…

– У дванадцять, – уточнив Лейб.

– …у дванадцять років балакала б чотирма мовами, виглядала б як сама Ліліт і могла б від полудня до заходу сонця, без жодної видимої шкоди для настрою, вдовільнити шість або сім дорослих і хтивих чоловіків?

– Моше, ти їх рахував? – Пінхас ледь стримував сміх. – Я б не покладався на розум того, хто серед поважного зібрання порівнює маленьку хвойду з княгинею демонів. Нехай це роблять поети в шинках. Окрім того, бен Елеазар пише, що «шедим» мають крила та вміють літати. Авремле, – він знову звернувся до знавця жіночої натури, – коли ти облизував її плоть, то натикався язиком на крила?

– Як ти смієш, приблудо? – парфюмер кинувся на грибника, але в тісному, наповненому людьми приміщенні не зміг добратися до ворога, зачепився за чиюсь ногу і впав.

Здійнявся гамір.

Ребе, який до того сидів мовчки й відсторонено, змушений був підвестися та відновити порядок. Відтак він звернувся до присутніх з промовою, в якій нагадав, що обговорюється дуже важливе питання і що ніхто на зібранні не має права ставити свої образи та інтереси вище за спільну справу. Він також зауважив, що дехто забагато уваги приділяє непевній персоні Лібра, котрий є людиною, що прийшла невідомо звідки, походить невідомо з якого народу й незнано якої віри.

– Нас не цікавлять гріхи і звички того зайди, – сказав ребе. – Тим більше нас не цікавить його донька, ким би там вона не була. Нас цікавить, чи зможе він виконати свою обіцянку й дати нам за допомогу триста гранів тієї особливої речовини, яку він, за словами достойного Пінхаса, отримав у Празі від ребе Натанаїла. А також нас цікавить, чи дійсно з її допомогою можна перетворювати велику кількість свинцю та олова на чисте золото, придатне до монетної та ювелірної справи. Достойний Пінхас, як ми чули, вважає, що можна, а достойний Бенах його в цьому підтримує.

– Ну й нехай удвох витягують з замку тих свиноїдів, – побажав Авремл й рушив до виходу.

Далеко йому відійти не вийшло, позаяк охоронці заступили парфюмерові шлях і попросили його повернутися до свого місця. А ще попросили надалі ставитися до зібрання з належною повагою.

– А до мене тут ставляться з повагою? – буркнув Авремл, але повернувся до товариства, запахнувся в теплу мантію, всівся чорною хмарою на таборик і не вимовив більше ні слова.

Склянка з рудим металом рушила з рук у руки. Досвідчені мужі, які бачили багато природного золота, а також усього, що видавалося ним, шкрябали нігтями та перстнями стінки склянки, відокремлювали від них крихітні шматочки металевого осаду, пробували їх на смак та на твердість, цокали язиками. Насуплений Лейб також дослідив субстанцію і мовчки повернув склянку Пінхасові.

– Ми розділимо все здобуте золото поміж тими, хто долучиться до звільнення Лібра та його доньки, – запевнив Бенах. – Ті ж, хто тепер вмиє руки, нехай до скону мовчать в ім’я Ашема, заради громади та заради свого життя і життя своїх рідних. І нехай нічна заздрість не розв’яже їхні язики.

Від секретного зібрання минуло чотири доби. Біля міста з’явився циганський табір і всі дивувалися, заради чого мандрівне плем’я, не чекаючи на весняне тепло, відірвалося від веселого волинського ярмарку та прийшло до володінь Конецпольських.

Ясновельможний в ті дні хворів, відкрилася стара рана; та й у грудях коронного гетьмана щось хрипіло й виривалося назовні мокротами та кашлем. Його дружина не відходила від ліжка, медикус та єзуїт і зовсім переселилися до княжих покоїв. У церквах правили за княже здоров’я, а ченці молилися вдень і вночі.

Охоронці замку не втрачали пильності, але в драбів все частіше помічали розчервонілі носи і вилиці, та й веселі циганки незрозумілим чином проникали до замкненої на всі замки цитаделі. Хоча чорноокі й не співали пісень, не трясли бубнами й не танцювали, проте не бридилися прілими ліжниками у казармі та сумлінно виконували примхи військовиків.

Для того, щоб дівчата без перешкод й у достатній кількості проходили повз караули, намісник замкового коменданта дозволив розклепати залізні двері, які будівничі фортеці передбачили у підмурівку Колодязної вежі. Намісник розміркував, що крига на річках потоньшала і татарські чамбули навряд чи прорвуться до глибин Речі Посполитої. За мирних часів вузькі й мало кому відомі двері, призначені для нічних вихваток, не виглядали аж надто важливими для замкової безпеки.

Не варто й згадувати, що намісник не довів свого рішення до княжого відома.

Проти ночі розклепані двері відчинили, а через ров перекинули розбірного містка. Циганки ж привели до цитаделі доньок такої вроди, принесли стільки міцних напоїв та їдла, що до казарм збіглася, зійшлася та сповзлася ледь не вся охорона. Й не лише з цитаделі, але й міських мурів. Навіть караульні, що мали пильнувати браму, залишили там наймолодшого з воротарів і прокралися крізь завітні двері. Намісник з офіцерами, безперечно, ризикували, бо тієї ночі місто і замок можна було взяти голими руками. Але ж й свято, правду кажучи, вартувало найгострішого ризику. Це було пречудове, солодко-виснажливе й де в чому неповторне застілля, про яке його учасники згадували ще багато-багато років по тому, хоча й не на повний голос. Адже саме під час циганського свята в замку трапилася неприємність, що, врешті-решт, коштувала кільком офіцерам патентів, а простим драбам – здоровенних шматків шкіри на спинах і задницях.

Коли сулії з ракією та оковитою спорожніли на три чверті, а циганки скинули найближчі до плоті спідниці, біля розбірного містка знайшли мертвого драба. Ран на ньому не помітили й старшини вирішили, що ракія фатально подіяла на нездорові нутрощі. Аби не псувати свята, офіцери наказали покласти тіло в найхолоднішому з казематів.

А ранком новин побільшало. Виявилося, серед іншого, що зник молодший брат одного з охоронців, котрого залишили стерегти під Арматною. Хлопця так ніколи й не знайшли. Разом з ним із секретного підземелля зникли чорнокнижник з донькою та кілька важких скринь, що їх і шістьом підняти було б несила. Ті, хто гостив на святі, розповідали, що відчували якусь сатанинську пульсацію в голові та металевий присмак у роті. Вони клялися, що їх обезволила чаклунська сила, що міститься у циганських трунках. Утім медикус не знайшов нічого відмінного від ознак важкого похмілля.

Князь лютував і дивився крізь засклене вікно, як батоги гуляють спинами його драбів та челядників. А в шинках шепотіли, що клята сімейка перетворилася на велетенських кажанів, взяла до кігтів скрині з золотом й відлетіла до бусурманських земель. За цими подіями мало хто помітив, що циганство щезло з краю все до останнього. Гетьман посилав комонних на пошуки, але табір немов розчинився серед тих модринових лісів, що розмежовували землі Белзького, Волинського та Руського воєводств.

І лише за тиждень один із охоронців, що лікував у шинках скривджену душу, присягнув небуденними іменами, що бачив малу чорнокнижницю на тому вікопомному застіллі. Що вона, наче степовий вихор, танцювала, крутилася й вигиналася голою на столі, а потім, знесиливши двох знаменних, одягнула на себе циганські лахи, підхопила бубна й зникла так само нагло як і виникла. Охоронець клявся святим Вінцентом та святою Урсулою, що серед того содому й він, простий жовнір, на однісіньку мить сподобився встромити свого грішного прутня до білого тіла відьми. Він присягав, що насолоду від того доторку не порівняв би з жодним способом жіночої ласки. Що тільки вибух осадної бомби в чомусь рівний тодішньому відчуттю, котре піднесло його до найвищих небес, де бачив він істот сяючих та до кінчиків крил сповнених незбагненного милосердя. Він розповів цю історію в «Корабелі», а потім у шинках Одноокого Циха і Тойла-молодшого.

Розповідаючи, він колом ходив за подіями тієї ночі, знов і знов повертався до медового лона чаровниці й згадував все нові подробиці, щоразу неймовірніші та більш збуджуючі. Втім, завсідники не сміялися з нього, а лише уважно слухали й час від часу доливали йому до чарки. Повії ж обмінювалися багатозначними поглядами та міцно стискали губи. Хтось спробував розпитати в драба, чи, бува, не знаходив він у відьми хвоста, але на допитливого цикнули і той заткнувся.

І вже нікого не здивувало, що балакучого охоронця на ранок знайшли у фортечному рові. Ті, які добували тіло з-під криги, свідчили, що йому в обличчя наче врізали щасливу посмішку.