Читать книгу Унія - Володимир Єшкілєв - Страница 3

Тієї самої години, коли Мечислав знайомився в «Корабелі» з Котом та Ревулою, джура Івана Виговського припинав панського іноходця до караульної конов’язі. Писар реєстрового війська щойно пересвідчився: стайні на княжому подвір’ї геть заповнені чотириногими слугами сенаторів, магнатів і біскупів. Домовлятися про фураж для коня та нічліг для джури залишалося в знайомих, або ж в одному з заїжджих дворів. Він вирішив, що відкладе цю справу на пообідній час.

Адже й без того змушував на себе чекати.

Виговський вже призабув розташування палацових будівель й тричі питав дорогу. Нарешті під його високими чоботами заскрипіли дубові сходи Шпитальної вежі.

На час весілля її, як і решту замкових приміщень, віддали для розселення тих гостей, котрі не змогли знайти собі зручніших апартаментів. Князь віддав частину особистих покоїв митрополитові і двом старим біскупам. Шляхті дісталися кімнати та галереї. Джур та служок селили просто в казематах, біля порохових бочок, скринь зі стрілецьким причандаллям та полиць з мортирними ядрами. Судячи з кількості різнокольорових ліврей, що метушилися на поверхах та розкладали в переходах панське добро, місто не подужало дати притулок багатьом із приїжджих.

На Виговського чекали мешканці четвертого поверху, найвищого. Вузькі сходи, що з середини тулилися до його вигнутої стіни, прорізали стелю і вели на гарматний майданчик. Вікна-бійниці спорядили свинцевими багетами та закрили товстим нерівним склом: серед білого дня тут панували сутінки. Ближче до середини круглої кімнати слуги розставили дорожні скрині, встелили їх тебризькими та ісфаганськими килимами, розклали великі і маленькі подушки.

Приміщення дивувало пишнотою безладу та прогрітим повітрям. У збройних нішах палали жаровні. Змішаний з їхнім димом конопляний дух дражнив ніздрі. В центрі булькав велетенський, на дванадцять хоботів, кальян. Але курців біля нього зібралося лише троє.

– Певно змерз з дороги? – один із них відклав мундштук, підвівся й розкрив обійми назустріч Виговському.

– Пане електоре! – Писар обхопив плечі старого маґістрата. – Хотів вас шукати у місті.

– А я, бач, у княжих стінах гріюся, – електор Олександр Штефанович розвернув Виговського обличчям до курців. – Ось Іван, син Остафія з Виговських, свіжоспечений каламарник. Приймайте до товариства.

– Божої помочі вам! – привітався писар.

– Навзаєм! – відізвався молодший з курців. – І де ж, пане, твій каламар?

– У пана комісара, – Виговський впізнав молодшого.

– Сенатор і люблінський депутат Єжи Немирич гербу Клямри, – рекомендував того електор.

– А ми з паном знайомці, бачилися на київських сеймиках, – писар скосив око на старшого з курців, котрий не встав і дивився на нього з-під лоба.

– Як здоров’я пані Ельжбети? – поцікавився Виговський у Немирича. – Чув, що восени достойна пані подарувала вам вже другого сина.

– Ельжбета і Тома, слава богу, здорові, – запевнив сенатор. – А як ся має пані Виговська?

– Також слава богу.

– А це високовчений пан Янош Леваї з Трансільванії, – назвав старшого Штефанович. – Пан Єжи і пан Янош вчора склали компанію для вечірньої гри «фортеці» самому ясновельможному.

При цій рекомендації трансільванець підвівся, явивши Виговському затягнуту у довгий жупан атлетичну фігуру. Хоча жупан вкривало грубе сукно, численні застібки на ньому сріблилися шляхетним металом, а з-під вивернутого коміра виглядало дороге мереживо. Затерті до блиску шкіряні вставки на штанах та вищерблені остроги видавали людину, яка мандрує верхи.

– Пан Янош не розуміє польської, тому говоритимемо латиною, – додав електор.

Усі четверо посідали навколо кальяну. Виговський і собі підтягнув бурштинового мундштука, дочекався, коли у чашці змінять вуглики, відтак вдихнув на повні груди терпкого диму.

Він згадав, коли востаннє бачив Немирича. Це було два роки тому, коли дисиденти19 з Київського воєводства подали на шляхетський з’їзд безнадійний проект про впровадження віротерпимості. Фантастично заможний Немирич, який серед православних називав себе Юрієм, а серед католиків – Єжи, сипав грошима, здобуваючи прихильників і голоси. Брати Виговські трималися осторонь цього яскравого й самовпевненого єретикала, якому шляхетська дрібнота посміхалася в обличчя і плювала у спину. Немирич знався з королями, носив перстні з індійськими діамантами та хвалився виданим у Галлії рефератом «Discursus de bello Moscovitico»20. А ще ходили чутки, що його посвятили в таємні містерії, про які побожним християнам не лише знати, але й здогадуватися не чинно.

Навіщо цей політичний небожитель всівся в товаристві з Виговським, той міг лише здогадуватися. Але знав напевне: приватні бесіди з такими, як Немирич, можуть привести на плаху, а можуть підняти на самісінький верх державної ієрархії. Таке напружувало.

Немирич покрутив на великому пальці перстень з солітером, зустрів очима погляд Виговського. Очі в нього були яскраво-сині. Лукаві, живі, проте холодні. Писар згадав, що рід свій Немиричі вели з півночі, з Великого Новгорода, й що серед предків магната траплялися й варязькі ярли.

– Я знаю, пане Іване, про що ви думаєте, – почав сенатор. – Ви думаєте: чого від мене треба цьому аріянинові, який не визнає Святої Трійці, цьому callum pedulus21 республіки. Правда ж?

– Припустимо.

– А якщо я скажу, що хочу бути київським підкоморієм, вам проясниться?

– Це можливо, – кивнув Виговський. – Філон Воронич, як усім відомо, нині при смерті, а ваш батько до нього був підкоморієм і лишив по собі добру славу. Але ж, прошу пана, для розмови про такі дрібниці не варто було збирати таке вишукане товариство.

– Ваша правда, – погодився сенатор. – Не варто.

На кілька хвилин всі присутні зосередилися на кальяні. Писар зауважив, що Немирич одягнений на шведський манер. Він пошукав поглядом широкополого «піратського» капелюха з пряжкою на тулії й відразу зауважив такого на одній зі скринь. А ще Виговському подумалося, що вченому багатієві дечого бракує. Чогось затятого, звіриного, вовчого, що робить чоловіка безжальним воїном та твердим володарем, що змушує вмирати під тортурами, але не порушувати присяг. Казали, що Немирич воював з московитами на чолі хоругви, яку зібрав та утримував за власний кошт, що показав себе гідно й не зганьбив Андріївського хреста на родовому гербі. Тепер, подивившись сенаторові в очі, писар схильний був вважати ці відомості компліментарними. Він міг уявити Немирича переможцем у дипломатичних чи богословських суперечках, впертим політиком та гарячим оратором, лише не лицарем, що з останніх сил прорубується крізь ординську лаву, гарчить від люті й злизує з вусів краплі ворожої крові.

«Ти, дорогенький сенаторе, не callum pedulus, – подумки визначив Виговський, – ти шведське шило в сраці Речі Посполитої. Товсте таке шило, проте не сталеве, а з курячої кістки…»

Він відклав мундштук і запитально подивився на електора.

Той на знак розуміння примружив очі й звернувся до Немирича:

– Ви ж хотіли розпитати пана писаря про Маслов Став.

– Про Маслов Став, – повторив за ним сенатор. – Так, пане Іване, я хотів би дечого дізнатися про Маслов Став.

– Коли Потоцький забирав у полковників клейноди мене там не було, – знизав плечима Виговський. Важко було знайти тему більш дратуючу і неприємну, аніж приниження козацтва при Масловому Ставі. Ще й двох місяців не пройшло, як лягли на землю реєстрові знамена і зів’яли під королівською немилістю бунчуки достойних. Родина писаря не співчувала повстанцям, але й рішення сейму про заміну козацьких полковників єзуїтськими вихованцями Виговські не вітали.

– Як і що забирали я й так знаю, – на обличчя сенатора лягла доречна скорбота. – Мені повідомили й про чорну раду, де старшина знову здурила товариство. Й про кримську експедицію також. Маю про це детальний звіт.

– То чим тоді можу допомогти?

– Я хочу, щоб ви, пане Іване, зрозуміли мене правильно, – почав сенатор. – Я належу до тих, хто шанує пораду британця про те, що не є гідною справою примножувати суще без потреби. Як філософ я вихований при ногах славетного Ґротіуса, котрий вчив мене не зважати на пусті забобони та суєтні вірування профанів. Але дехто з мудрих людей, – він майже непомітно повів очима в бік трансільванця, – переконує мене, що існують місця особливі, з давніх часів позначені чимось величним й, одночасно, смертоносним. Чимось таким, що змінює не лише долі людей, які там перебувають, але й долі народів, причетних до таких локацій. Також ті люди стверджують, що у вирішальні часи особливі місця стають колисками нових імперій та оракулами для тих мужів, котрі здатні змінювати хід історії на століття вперед.

– Я також чув про такі місця, – підтримав Немирича електор. – Я читав, що світодержець Чингіз перед своїм возвеличенням довший час перебував у лісах у такому місці, де пізнав знаки долі та своє майбуття.

– І я чогось такого чув, – кивнув Виговський. – Проте, якщо ви маєте на увазі Маслов Став, порадив би все ж таки дослухатися до згаданого вами британця та не змішувати політику з переказами старих жінок і шкільних піїтів.

– Перекази старих жінок? – перепитав пан Леваї; було помітно, що трансільванцеві набридло сидіти мовчки. – Ви порівнюєте лицарів з… – він на мить зупинився, шукаючи точного латинського словосполучення, – …божевільними бабами?

– Нехай береже мене Бог від таких недоречних порівнянь, – писар поклав праву руку на серце, немов зібрався присягати. – Я не мав ані найменшої думки образити присутнє тут товариство. Лише хотів запевнити пана Юрія… тобто пана Єжи щодо природи місцевості, яку називають або Масловим Ставом або ж Масловим Бродом. Я був там двічі й не помітив жодних фатальних властивостей. Там живуть мирні хлібороби та стоять козацькі паланки. В лісах є дичина, а в Росаві – риба. Якби не республіканські чвари, там був би рай земний.

– Я врахую ваш досвід, пане Іване, – запевнив Немирич. – Але маємо факти, що свідчать про протилежне. Ще у двадцять п’ятому році, після чергової, як ви кажете, республіканської свари, наш славний князь став табором при Масловому Ставі. Тоді з ним був Йордаш Валендула, якого ми з паном Яношем добре знаємо і який ніколи не давав приводу сумніватися в його словах.

– Жодного разу за дванадцять років, – кивнув трансільванець. – Людина вільна і доброї слави.

– Він знайшов у тій місцевості поважного старця, який повідав Валендулі про заповітне місце. За його словами це місце присяг, на якому клялися давні володарі та розбійницькі отамани. Сила, яка там мешкає, здатна переслідувати клятвопорушника та зводити його на погибель. Тому навіть затяті убийники з ватагів не насмілюються ламати даних у тому місці присяг. Там Валендула побачив дивного кам’яного хреста та поставлені в лінії брили, котрі нагадали йому допотопне каміння, що стоїть у Карнаці, на березі західного океану.

– Се був не простий хрест, – похитав головою Леваї.

– Старець, – продовжив сенатор, – сказав йому, що в тих місцях колись була твердиня волхвів, яка називалася Лоєвим. І що місце це є місцем таємної сили. Що воно ніби серце козацького краю, де присяги набувають найвищої чинності, а молитви сягають дворів Господніх. Що воно є оракулом, який провіщає майбутнє і дає знаки тим, які прагнуть вищої долі.

– Які не заблукають у самому центрі Плероми… – вставив трансільванець й миттєво замовк, бо наштовхнувся на погляд Немирича.

«Певно сих вищих матерій зі мною обговорювати не пасує», – припустив Виговський та постановив собі запам’ятати грецьке слово, яке позначало, якщо він, звісно, не помилявся, повноту і викінченість.

– Я чував розповіді про древній Лоєв, – запевнив писар, – й можу підтвердити, що серед козацтва, й не лише низового, ті краї поміж Каневим і Корсунем дійсно вважаються корінними. Там козацтво правдиве і заведено ще з хазарських часів. Щоправда, за татар все зазнало великого запустіння і від Лоєва залишилися три горби і два тини. Якого тепер там шукати оракула, мені не знано. Про оракулів ми нічого не чули, в тій складній матерії блудимо.

– Тим не менше, саме там таборилися козаки під час рушень тридцятого, тридцять другого та пізніших років. Там збирали таємні наради та творили небачені серед християн присяги. Саме там позаминулого року дивне непрояснене заціпеніння охопило Томиленка, коли Кисіль з Кононовичем відбирали в нього булаву. А четвертого грудня там збиралася чорна рада й в числі воїнів були ті, яких прийнято вважати природними чаклунами. Чи це випадково?

– Місце зручне.

– І тільки?

– Думаю, що так. А ще згадую того ритора, що вчив мене у братській школі. Він любив повторювати, що не варто покладати всі очікування на телуричні сили. Казав, що слово народжує творіння цікавіші, аніж земля-прамати.

Серед товариства залягла довга мовчанка. Лише в колбі кальяну не припинялася булькотлива справа та шаруділи слуги, розставляючи наїдки на складеному зі скринь столі.

– То ви кажете, що двічі навідували ті ґрунти? – після щирої затяжки уточнив Немирич.

– Так.

– А якби, пане Іване, я звернувся до вас із проханням відвести до того місця пана Яноша? Пан Олександр повідомив, що негайно після весілля ви відправляєтеся до Корсуня.

– Козацький комісар вже мабуть зачекався на свого писаря, – усміхнувся Виговський. – Я і щодо весілля невпевнений. Якби пан електор не запросив до цієї розмови, я б у місті й не ночував.

– Хіба ви не запрошені на весілля?

– Був запрошений.

– То лишайтеся.

– Буде видно, – писар глянув на електора, той знизав плечима. – А що стосується пана Леваї, то жодним чином не буду проти, щоб високовчений пан склав мені компанію. Єдине, про що мушу попередити: їхатиму верхи, борзо й без особливої охорони.

– Це не питання, – запевнив Немирич. – Я дам вам своїх джур, або ж попрошу в ясновельможного…

– Лицарі не бояться шляхових пригод, – трансільванець задер голене підборіддя.

– Тим більше, що нас із паном охоронятимуть дана мені королівська грамота та ваше знане ім’я, – із серйозним обличчям наголосив Виговський. – З вашого дозволу, шановне панство, будемо вважати, що цю перипетію ми вичерпали.

– Але ж, пане Іване, ви ж не відмовитеся прийняти від мене дещо на знак поваги? – Немирич відстебнув від пояса шкіряний капшук.

– У тому немає потреби, пане Єжи.

– Юрій.

– Жодної потреби, пане Юрію.

– Дорога до Корсуня неблизька, зимна. Й вам з паном Яношем не завадять кілька португалів.

– То віддайте їх пану Яношу, – підсумував Виговський. – Але я маю до вас, пане Юрію, запитання спекулятивного штибу. Якщо ви, навзаєм, маєте час та наснагу…

– Буду радий вам відповісти, якщо дозволять мої скромні знання та досвід.

– Але то вже настав обідній час, – нагадав електор. – До княжих столів запросили на вечір, то ж тепер не погребуйте принагідним куховарством.

Штефанович дав знак і слуги зняли з жаровні мідного казана, де варилася осетрова юшка. На столі вже стояли срібні кубки-погари з мальвазією, щойно добутою з пузатої дельви22, тарелі з гречаними галушками на салі і медовими плесканками, миски з волоськими горіхами та соленими грибами.

Не встигло товариство спробувати юшки і пригубити мальвазії, як на стіл поставили срібну гусятницю.

Електор відкрив її. Запах прянощів і смаженої дичини наповнив приміщення.

– Пропоную славному панству оцінити верховну страву мого домового поварчука. Мазури називають її «п’яним веприком».

– Певно, навіть тутешні дики п’ють оковиту, – спробував пожартувати трансільванець.

– Вепрове м’ясо поварчук добре вимочив у вині з часником та прянощами, а перед смаженням виваляв шматки у перетертій з волоськими горіхами кориці, – пояснив Штефанович. – Також він додав суміш із трав та корінців, назв яких не сила запам’ятати.

– У назвах немає потреби, якщо м’ясо таке соковите, – зауважив Виговський, пробуючи дичину з ножа.

– Тут можна посперечатися, – посміхнувся Немирич. – Галли дають своїм паштетам та випічці такі несподівані і дотепні назви, що лише вони одні розгортають апетит, наче бойовий прапор. У Реймсі мене пригощали паштетом з оленини, який називали «вечірньою ностальгією ненажери». А в Бремені італійський кухар зготував нам «серце в кареті збудженої графині». На вигляд – звичайне м’ясо, проте всі шукали в ньому причину збудження. І, як не дивно, знаходили. То ж назви мають значення.

Ніхто з присутніх не заперечив.

Коли товариство взяло штурмом зовнішні бастіони голоду, розмова відновилася.

– Перед тим, як запитати в пана Юрія, – почав Виговський, – я б хотів зробити невеликий вступ, аби пан Юрій та ви, панове, зрозуміли, які саме складні та пекучі думки спонукують мене поставити це запитання. Адже відправляючись до Корсуня, міркую про минуле та майбутнє нашого краю. З вашого дозволу.

– Звісно, пане Іване, – кивнув сенатор.

– Я вже згадував прикрі республіканські чвари, що від початку правління Жигимонта Третього струшують Річ Посполиту. Як на мене, причина їх криється в тому, що були порушені давні клятви, які давалися руському лицарству за славних часів Яґеллонів. Тоді, згідно старих уній, нам були передані королівські привілеї, серед яких чільне місце посідала повага корони до прабатьківської віри нашої, яку на руських землях достойно отримали від грецьких патріархів. За доби Яґеллонів короновані мужі ставили першим у титулі звання великих князів руських. Духовними місцеблюстителями тієї згаслої державності були і є київські митрополити, що не даремно мають осідок у престольному місті князів давнини. Чи погоджується пан Юрій з такими моїми розмислами?

– Уважно слухаю вас, пане Іване. Маю повагу до ваших слів.

– Тоді веду далі. Нині над нашою з вами вотчиною титулованим князем стоїть милостивий наш король Володислав, який є оборонцем наших прав і привілеїв. Але горді слуги його не зважають на присяги прадідів своїх і мають нашу віру за другорядну, неповну й ледь не за єретичну. Горді слуги не вважають наші церкви за храми і сміються з наших молитов. Якби не ця прикра обставина, козацька громада ніколи б не піднімала зброї проти Республіки. Бо ж козаки, як і лицарі, за природою своєю стоять на обороні закону. Відповідно, всі інші рушення козацькі, включно з походами за Понт, спонукані або порушеннями закону з боку бусурман, або ж звичайною вигодою. Ніяких інших джерел звитяги в нас немає. Отже маємо віру грецьку, як законну основу самобутності нашої і на законі будемо стояти, як давні римські мужі. Попри все те ніхто з козацької старшини та правдивих родів руських не ставить під найменший сумнів владу над нами його найласкавішої королівської милості. Я тим більше. Це, пане Юрію, є конклюзією23 мого вступу.

– Я вас вислухав, пане Іване, і даю вам своє щире запевнення, що нічого з ваших міркувань та історичних екскурсів не буде винесено за межі цього благородного товариства, – сказав Немирич. – І, звісно, чекаю на ваше запитання.

– Я хотів би зрозуміти, пане Юрію, що несе нам та нова віра, яку ви з родиною сповідуєте. Маючи ясне і тверде розуміння, мені легше буде переконати київських підтримати вас на виборах підкоморія. А ще згадую те, що ви писали у вашому трактаті про війну з московитами. Що не треба обходити мовчанкою душу набожних, сила яких набагато потужніша, лише святим зміцнюється і золотим гаком ловиться. Бентежить мене той ваш золотий гак.

– Бачу, пане Іване, що ви володієте риторичними вміннями, – кивнув Немирич. – І що у вашому бажанні розуміння криється не одне, а, принаймні два запитання. Перше ви нам явили, а друге сховали в тіні.

– Нехай так.

– Тож мушу також зробити вступ. Чи відомо вам, пане Іване, чим римське та грецьке сповідування віри відрізняються від всіх інших вірувань, відомих від часів Адама?

– Певне, вірою у Святу Трійцю, – припустив Виговський.

– Я не догмати чи то теологію маю на увазі, а наріжний принцип звертання до Всевишнього.

– Чекаю на ваші роз’яснення.

– Всі віри єдинобожників, які ми знаємо, передбачають, що очільник побожної громади є предстоятелем. Тобто він стоїть перед Богом обличчям до святині і звертається до нього від імені людей, які в нього за спиною і за котрих він взяв на себе відповідальність. Так є в агарян, де їхні мулли стоять з народом перед арками, що позначають напрям на Мекку, так само і в юдеїв. І лише римські і грецькі священники, навпаки, звертаються до людей від імені Бога, наче мають цілого Всевишнього за спиною. Наче вони його намісники, пророки або вповноважені посланці. Наче Бог власноруч поставив печатку й підпис свій на їхні писані привілеї. Тобто вони наслідують поганських жреців, які виходили з храмів до натовпів та провіщали волю небес іменами пустих ідолів – молохів та ваалів. При тому ніхто направду не знає, чи отримали теперішні римські і грецькі священики правдиві знаки від Бога, чи, може, говорять від його імені щось придумане та вигідне їм. А якщо вони говорять з голосу тієї сили, чиє ім’я ми не будемо згадувати за цим чесним столом? Ви, пане Іване, маєте певність, що ні?

– Але ж на образах, до яких вклякаємо, намальовані святителі, що купно з народом звертаються до Бога.

– Я нагадаю вам, що лише римські і грецькі священики роблять таїнства від імені Всевишнього. Лише вони перетворюють хліб та вино на тіло і кров Його, лише вони відпускають гріхи Його іменем. При тому вони не надто піклуються про те, щоб зберігати чистою та неоскверненою свою плоть, таку ж грішну як і наша з вами. А ще вони прагнуть влади.

При цих словах Виговський чомусь згадав, що родич сенаторської дружини от-от має отримати від Папи фіолетові панчохи архієпископа. Він спробував заперечити:

– Я не теолог, пане Юрію…

– Але ж, на Бога, дайте сенаторові промовити, – втрутився трансільванець.

– Я дам собі раду, не турбуйтеся, – зиркнув на нього Немирич і продовжив: – Це не є богословські питання, пане Іване, аж ніяк. Це питання законності, про яке ви казали. Скажімо, ваше шляхетське право й ваш герб Абданк закріплені королівськими грамотами, записані у гербовниках та статутних книгах. Якщо хтось немудрий або злочинний поставить під сумнів ваші привілеї, ви звернетеся до суду і покажете там документи. А хто і якою грамотою підтвердить, що ті шматочки хліба, що лежать на таці в Софії, київський митрополит направду перетворює на плоть Господню?

– Страшні речі кажете, – похитав головою писар.

– Це я кажу для того, щоб у нас з вами не було розходжень в розумінні законності. Якщо корінні козацьки роди готові проливати кров лише за те, щоб їх причащали грецьким трибом, то це зовсім не той золотий гак, яким виловлюють героїв в Європейській війні. Там б’ються за спільне майбутнє, якому нова віра відкриває широку браму, за нову християнську науку, що поборює римське мракобісся. А за що билися Павлюк з Остряниним? За сиву минувшину, де дурний на всю голову Свидриґайло, що на радість русинам називав себе великим князем руським, живцем спалив митрополита Герасима?

– У сивій минувшині жили не одні Свидриґайли.

– Й це також правда, пане Іване.

– Та й Павлюк, думаю, шукав не лише старого покону. Занепад законів, як відомо з прикладу Рима, змушує принижених громадян власноруч виборювати собі місце під сонцем.

– Щось боюся я, аби на це виборене місце не прийшов Осман, або й Московит. А на ваше приховане запитання я вам також дам відповідь. Нам доведеться ще довго бути в одній Республіці разом з Ляхом, аж поки в серцях козацьких не запалає вогонь нової віри і вони не почнуть всіма силами та мріями вдивлятися не в дике минуле своє, а в майбутнє, сповнене освіченістю. І лише тоді варто буде згадати про споконвічну законність княжого престолу у Києві. Бо інакше, як кажуть філософи, примітивні форми запанують над розвинутими, відкриваючи дорогу темряві.

– Я погоджуюся з паном Юрієм, – підтримав сенатора Штефанович. – Якщо, не дай Господь, козацтво поруйнує Річ Посполиту, на наших землях запанує не світла воля, а деспотія, до якої з часів візантійських тяжіють священство та людність грецької віри. Бо ж, як нам відомо, значна сила з плебейства і священства спить і бачить себе під рукою Московита.

– Ненавидить владу писаного закону і мріє про монаршу милість, засновану на свавіллі, – докинув Немирич.

– Я в певних речах маю бачення подібне до вашого, – визнав Виговський. – Лише не можу погодитися з тим, що наша прабатьківська віра самобутньо виводить з себе деспотію. Митрополит Могила багато робить для просвіти православної людності.

– Але ж тих, хто його наслідує, небагато, – зауважив електор. – Скільки наших ченців не знають грамоти і живуть по скитах, ненавидячи все просвітлене. І за це їх вважають твердими у вірі та сповненими благодаті.

– Утім, у нас є ще час для зростання освіченої порості.

– Якщо направду є, – буркнув Леваї, повертаючись до кубка з мальвазією. – Я буду пити за істинне Світло.

– За Світло! – підніс й свій кубок Немирич.

– Нехай буде так! – підтримав їх Штефанович.

А Виговський пив своє вино мовчки.