Читать книгу Унія - Володимир Єшкілєв - Страница 4

ЧАСТИНА І
ТИНКТУРА. ЗИМА—ВЕСНА 1639
3

Оглавление

На вечір Немирича і трансільванця, як вони й очікували, запросили до княжої трапезної, де за щедрими столами зібралося чимале товариство. Обидва намагалися не випасти з лицарських веселощів, утім досвідчені пияки помітили, що сенатор та його приятель хитро збочують з хмільної дороги. Чи то не доливають, чи то не допивають, а може, й виливають. Ланцюг тостів рухався вздовж столів, а вони лишалися тверезими. Пияки вирішили, що ці двоє чогось сподіваються.

Застілля досягло зеніту, коли князь Станіслав Конецпольський дав знак наближеним залишити трапезну. Немирич та Леваї також рушили за ясновельможним, але перед сходами на третій поверх молодий ксьондз, який прислужував княжому духовнику, припав до вуха трансільванцеві й щось прошепотів; той не пішов далі.

Немирич шостим чуттям вловив зміни, озирнувся на пана Яноша. Трансільванець знаком показав, що все гаразд і повернув назад, до веселого гомону.

А до особистих покоїв, окрім самого ясновельможного, Немирича, слуг і молодого ксьондза, зайшли лише великий канцлер литовський Радзивілл та Любомирський, брат дружини канцлера та свояк Конецпольського. Сенатор зрозумів, що опинився серед найближчого кола друзів і родичів господаря замку. Виняток становив ксьондз, який здався Немиричеві неприємною та пронирливою персоною. Було в ньому щось швидке і шарудливе – щось від дрібних гризунів.

«Певно, нашіптувач у ясновельможного», – припустив сенатор, коли ксьондз разом з вельможами пройшов до Шахового кабінету – особливої частини покоїв, де підлогу, шпалери й навіть стелю розмалювали білими і червоними квадратами. Столик для гри освітлювали грона воскових свічок, але високу стелю, дальні кути та картини на стінах занурили у морок.

Десь у ньому залишилися ксьондз і слуги, а достойники увійшли до осяйного кола. Жовтувате світло застрибало на розшитих золотом камзолах, перснях, пряжках, товстих ланцюгах та медалях, розлилося накрохмаленими до кісткової твердості мереживними комірами.

– Митрополит сьогодні був не в настрої, – зауважив коронний гетьман, сідаючи за столик, на якому розставили чотири «фортеці». – Прошу, – порухом руки він запросив Немирича, Радзивілла і Любомирського до гри.

– Він не в настрої з того часу, як турки кинули в море грецького патріарха, – уточнив Радзивілл. – Боїться, певне, що закінчить свій вік у Дніпрі.

– У нього є підстави сумувати за патріархом. Як би там не було, той зробив Могилу екзархом Константинопольського престолу, – нагадав Конецпольський і зробив перший хід. – І після того сільські попи відразу припинили проти нього інтригувати.

– Вони здатні припинити інтриги? – розсміявся Любомирський й теж пересунув фігуру на дошці. – Тоді вони святіші за наших єзуїтів. Ці ж ніколи не припиняють, правда ж, отче Цербере?

Молодий ксьондз виринув із тіні, обережно наблизився до столу й посміхнувся Любомирському.

– Уклінно перепрошую, ваша світлість, мене кличуть Цибером, – мовив він неголосно, проте виразно.

– Яка, до дупи, різниця, – Любомирський гмикнув. – Всі ви нишпорки та інтригани.

– Ми служимо Богу.

– Підмощуєте везглов’я слів під лікті душ24.

– Припиніть, – нахмурився ясновельможний. – У пана Єжи може скластися враження, що в цьому домі тільки те й роблять, що висміюють духовенство.

– Хіба кальвіністам таке не подобається? – не вгавав Любомирський.

– Мені не подобається, – озвався сенатор.

– Мені також, – підтримав його Радзивілл.

– Ну вибачте, панове, – посміхнувся молодий вельможа. – Я думав, що перебування у розумних країнах вивільнює. Помилився.

– Ти про що? – Радзивілл встромив погляд у перенісся Любомирського.

– Не про вас.

– А я раптом подумав, що про мене.

– Хіба я не вибачився?

– Це було сказано після вибачення.

– Мені ще раз вибачитися?

– Спробуй.

– Годі вам, – втрутився князь-гетьман.

– Свояцтво не дає права на втрату відчуття місця, – наголосив Радзивілл. Немирич здивувався несподіваному залізу у хрипкуватому голосі канцлера.

– Мені вказують місце? – звернувся до гетьмана Любомирський; й не отримавши відповіді, повторив запитання:

– Мені при чужому вказують місце?

– Вказують тим, хто його забуває, – замість Конецпольського відповів Радзивілл.

– Мені здається, що не я один забуваю, – пальці Любомирського нервово перебирали дорогоцінні ланцюжки, що звисали майже до баски. – Дехто, певно, забув про те, від кого чий рід ведеться і хто на якому місці сидів за Яґеллонів. А я пам’ятаю і можу принагідно нагадати.

– Ми не в Московії, щоб мірятися місцями предків, – зауважив канцлер.

– Не я першій почав про місця. А тепер виходить, що вам про таке говорити невигідно. Хто б сумнівався.

– Олександре, тобі краще звідси піти, – мовив ясновельможний, кинув на дошку фігуру, яку все ще тримав у руці й відкинувся на бильце.

На вилицях у Любомирського проступили червоні плями. Він рвучко підвівся, рушив до дверей. Вже залишаючи кабінет, кинув ксьондзу:

– Залишаю поле гри єзуїтам.

Конецпольський несхвально похитав головою.

– Олександр ще молодий, пане Єжи, – звернувся він до Немирича. – А молодим властива різкість.

– Мені прикро, ясновельможний князю, що мої слова спричинили непорозуміння, – розвів руками сенатор. – Я лише гість у вашому домі і…

– Ми – нащадки непереможних сарматів, – не дослухав князь-гетьман. – Ми не повинні приносити з вулиці когутячі звичаї та возноситися рогом у довіреному товаристві, та ще й за нікчемного приводу. Тим більше, коли ця зверхність не підкріплена поки що нічим, окрім як народженням від благородних батьків та родинними зв’язками.

– Я чув, що молодий лицар показав свою хоробрість у боях з московитами, – сказав Немирич.

– У боях? – розсміявся Радзивілл. – Хіба що в боях застільних та альковних.

– Кажуть, що він не був таким до одруження з Оссолінською, – зітхнув князь-гетьман. – Що поробиш, у ньому тече королівська кров, а одруження з донькою коронного канцлера лише згустило в тій крові гординю.

– Щодо королівської крові, то маю сумніви, – зауважив Радзивілл. – І не я один.

– Але не сумнівайся при ньому, я тебе прошу… – Конецпольський підвівся. – Що ж, може й до кращого, – він подивився у темряву, туди, де чекали слуги. – Замість шахів зможемо відвідати декого в Арматній вежі. Декого, приналежного глибшим знанням світу сього.

– Ви вмієте заінтригувати, найсвітліший князю, – Немирич підвівся слідом за господарем дому. – Я думав, що Арматна давно закинута.

– Не зовсім, – ясновельможний зачекав, поки слуги надягнули на нього шубу, відтак уточнив: – Верхні майданчики її руйнуються, проте підвали там знамениті. Зараз побачите.

– Підвали нівроку, – підтримав Радзивілл. – Та й підземні ходи капітальні.


За кілька хвилин всі троє вже спускалися на підземний поверх палацу, сполучений зі старою цитаделлю. Немирич втішився, помітивши, що серед слуг з факелами не видно Цибера. Пройшовши вузьким цегляним коридором, вони вступили до квадратної зали. Чотири кам’яні колони підтримували низьке склепіння.

– Посвіти, – Конецпольський показав на стелю.

Слуга підняв смолоскип, руде полум’я затанцювало під самим склепінням. Немирич побачив грубий малюнок: охряна ящірка звивалася в колі кутастих знаків.

– Давно мальовано, – сказав ясновельможний. – Це за часів Казимирових.

– Ще раніше, – не погодився князь-канцлер.

– До Казимира нічого мурованого тут не будували, лише з дерева, – гетьман, здавалося, вдивляється в древні руни, частина з яких вже майже не проглядалася. – Тепер ніхто прочитати не може. Скоро пліснява все тут зжере.

– Ніхто не може? Навіть так? – Немирич вийняв з кишеньки камзола монокль, подивився крізь нього на руни; йому здалося, що він десь бачив подібні знаки.

– Наслідуєте Нерона, пане Єжи? – поцікавився Радзивілл.

– …?

– Імператор, якщо вірити Плінію, носив з собою смарагд, крізь який дивився гладіаторські бої.

– Давно не перечитував Плінія, пане Ольбрахте, – посміхнувся Немирич. – А в Галлії і Голландії помічні скельця не дивина. На відміну від наших країв.

– То все від економії на свічках, – визначив ясновельможний. – Книжні вони там та скупі, як лахмітники; от і сліпнуть. Якби ті галли з батавами гасали степом, як ми, сармати, то ніякого б скла не чіпляли на носа… Всі ви, – обвів він поглядом слуг, – залишитеся тут і чекатимете. А ви, панове, візьміть смолоскипи. Вже недалеко.

Троє вельмож вступили під нижчі арки, де зверху звисало моховиння, капала вода, а глиняну підлогу не вкрили плитами. Тут, ховаючи за халяви гральні карти, їх зустріли вартові: в гетьманських кольорах, старші віком, зашкарублі у давніх війнах, з вибляклими очима та вислими вусами. Конецпольський відвів начільного з драбів до глибокої ніші й перекинувся з ним кількома фразами. Говорили тихо, сенатор ні слова не розібрав.

Відтак вони спустилися сходами до підземних казематів, де знову почалося царство грубого каменю. Велетенські брили тиснули з боків, а прохід з кожним кроком вужчав. За поворотом шлях заступили двері. Масивні на вигляд, вкриті залізними бляхами.

Князь-гетьман постукав по блясі перснем.

Невдовзі за дверима зашаруділо. Немирич уявив, як мешканець підземелля прикладає вухо до холодного металу.

Конецпольський знову постукав. Один раз і, після паузи, швидко двічі.

Було чути, як повертається ключ. Верескнули завіси. Перед вельможами виникла фігура, вигляд якої пасував до тутешніх брил і дверей. Високий худий чоловік кутався в балахон, на який, замість коміру, нашили вовчу шкуру. Звірячого хвоста чоловік зачепив за пробиту шпилькою пащу. З білої бороди на облізле хутро сипалася лупа. Фігуру увінчувала засалена, а колись червона, баретка. Попри збідований вид, балахонник дивився гордо, навіть зверхньо.

Немирич одразу згадав роман про невдалого іспанського шляхтича, котрий в ім’я сільської дівки бився з вітряками і блазнями, а після подвигів пропав у безпросвітному жебрацтві.

– Щасливий бачити, вашмосце, – чоловік вклонився, не знімаючи баретки, легко розігнув спину, примружився на смолоскипи. – І ясноосвечоне панство також.

– Не запрошуєш нас? – Конецпольський притушив смолоскип об стіну.

– Ви тут волостелін, – чоловік відступив, відкриваючи шлях до просторого склепу.

– Ми під Арматною вежею, – пояснив князь-гетьман. – Тут, крім зброї, колись зберігали золото, – він підійшов до заглиблення в стіні. – Жолкевський ховав тут чудотворну ікону.

Один за одним вельможі протиснулися крізь двері. Побачивши начиння склепу, Немирич усе зрозумів. Навіть розчарувався. Він завжди вважав старого гетьмана раціональною людиною зі світлим розумом та ясною фортуною. Найменше він сподівався того, що на схилі літ цей герой Республіки обладнає у фортечному казематі алхімічну лабораторію та поселить в ній фабриканта золота. Божевільного або афериста. А радше за все, кентавра з двох.


Вгадавши його думки, Конецпольський всміхнувся:

– Не варто підозрювати, пане Єжи, що я рушив per enema25.

– Най Бог береже мене від таких думок, ясновельможний.

– Нічого ганебного в таких думках немає, – зауважив Радзивілл. – Я теж був подумав, що наш гетьман підупав на розумі, коли вперше побачив всі ці смердючі реторти, – князь-канцлер обвів рукою склеп. – Більше того, людина освічена забов’язана мати першою думкою щось подібне. А тим більше посвячений муж.

– Ви назвали мене посвяченим?

– О, пане Єжи, невже ви направду думали, що ваші голландські пригоди зачинені за сімома дверима?

– То ми прийшли сюди обговорювати мої пригоди?

– Не заради цього, – запевнив Конецпольський. – Вам буде цікаво познайомитися з тутешніми мешканцями. Нашого премудрого Лібра ви бачите, – він показав на балахонника.

– Радий невипадковому гостеві, – той зняв баретку й церемонно схилив голову.

– А де ж наше янголятко? – князь-гетьман заглянув під стіл, заставлений колбами, тиглями та іншим приладдям. – Мерщій виходь, пан сенатор хоче на тебе глянути.

З-під столу вилізла дівчинка років дванадцяти-тринадцяти у колись білій, а тепер перемазаній всіма телуричними кольорами сорочці. Натомість її довге світле волосся здалося Немиричеві ретельно розчесаним, а шкіра – доглянутою. Сенатора вразило її обличчя – видовжене і нервове, з великим тонкогубим ротом. У ньому жила особлива краса, витончена і хижа одночасно. Колір очей неможливо було визначити в блукаючому світлі смолоскипів, але дивилися вони без страху, з цікавістю та очікуванням. Немирич вирішив, що в дівчинці, попри її вбогий одяг та підземне мешкання, тече благородна кров.

– Най благословить вас Божа Мати, ясновельможний, – дорослим голосом, глибоким і сильним, привітала коронного гетьмана дівчинка. – І вас також, ясновельможний князю, – граційно вклонилася вона в бік Радзивілла, – і вас, незнайомий пане, – в бік Немирича.

– Як вам наше янголятко, пане Єжи? – Важка долоня воєначальника лягла на волосся дівчинки, пригасила його золотисте світіння. – До речі, вона хоче, щоб її називали Паллідою.

– Навіщо тобі таке ім’я, красуню? – здивувався сенатор. – Ти хочеш, щоб тебе називали «блідою»?

– Так, незнайомий пане.

– Навіщо?

– Бо мені таке до вподоби.

– Але це слово має й інші значення. Наприклад «вкрита пліснявою». Не дуже пасує ґарній дівчинці. Альбій Тібулл використовував його, описуючи тривожні душі, що нидіють у підземному царстві – pallida turba.

– А хіба це не підземне царство? – Дівчинка обвела поглядом склеп. – Як на мене – найсправжнісіньке. То ви, пане, називатимете мене Паллідою?

– Погоджуйтеся, вона дуже вперта, – порадив усміхнений Радзивілл.

– Добре, Паллідо, нехай буде по твоєму, – погодився Немирич.

– Уклінно дякую вам, незнайомий пане, – швидко й хитро глянула на нього дівчина.

Сенатор міг би присягнути, що в тому погляді проглядало дещо, прямо протилежне дитячій невинності. Грішне видіння розквітло перед очима Немирича всіма вигинами і проникненнями. Відчувши погляд Радзивілла, він вдав, що зацікавився брудним алхімічним начинням. Хто його знає, може в цьому підвалі відбуваються єднання не лише сірки з ртуттю.

– Минулого разу я дав тобі завдання, – нагадав дівчинці князь-гетьман. – Ти маєш що мені сказати?

– Так, ясновельможний князю, я дечого чула вві сні.

– Що саме?

Немирич зі здивуванням відмітив, що на обличчя верховного командувача впала тривожна тінь.

– Я чула слова, – повідомила Палліда. – Латиною. Manu facta manu distruo.

– Уві сні?

– Так.

– Зрозумів? – повернувся князь-гетьман до князя-канцлера.

– Руками створене руками руйнується, – знизав плечима той. – Чого тут розуміти?

– А ви, пане Єжи?

– Я можу помилитися… – непевно почав Немирич.

– Сміливіше.

– Ходять чутки, що під час інспекції Кодака, коли ваша світлість показували цитадель офіцерам… Це лише чутки.

– Продовжуйте, я не ображуся.

– Кажуть, ви запитали в одного з козацької старшини, що він думає про неприступні бастіони, збудовані Бопланом. А той доволі нетактовно відповів вам тими словами, котрі ми щойно чули: «Руками створене руками руйнується».

– Бачиш? – Конецпольський знову звертався до Радзивілла. – Злі плітки бігають Річчю Посполитою швидше за татарські чамбули.

– До мене ще не добігли.

– До тебе, канцлера литовського, не добігли, а от до нього, – князь-гетьман показав пальцем на Немирича, – ще й як добігли. Й ще до тисяч таких як він, і до усіх схизматів посполитих. Добігли і медом їм вуха помазали.

Й вже в сенатора запитав:

– Ім’я козака вам відоме?

– Казали, що то був Хмельницький.

– Колишній писар черкаського війська? Зиновій? – уточнив Радзивілл.

– Так, – кивнув Конецпольський, – саме так. Nil inultum remanebit. Sarmatis ora!26

– Себто? – було очевидно, що фаталістичний настрій ясновельможного почав діяти канцлерові на нерви.

– Тоді це були лише слова того, хто затаїв жадобу помсти.

– Погано затаїв.

– Але учора… – князь-гетьман підійшов до величезної скляної колби; його погляд застиг на вигнутому склі наче зачарований спотвореним відображенням обличчя. – Учора я доручив Палліді спитати в прозорливої сили, котра живе в ній, що буде з нашою державною справою після того, як я відійду до предків. І ось тобі відповідь, влучна, як стріла Аполлона-руйнівника. Облуди тут бути не може. Це місце пильно охороняють. Палліда не виходить звідси й не спілкується ані з челяддю, ані з драбами. Її батько також. Дрова, їжу і воду сюди доставляє німа холопка. Я все передбачив. А тепер скажи мені, звідки ця дитина може знати те, про що навіть канцлер литовський не відає? Є в тебе пояснення?

– По-перше, – почав Радзивілл, – це може бути збігом, а по-друге…

– А ти що думаєш? – не дослухавши князя-канцлера, Конецпольський розвернувся до Лібра. – Збіг? Чи може демони лише лякають нас, щоб послабити сарматський дух?

– Палліда запитує, їй відповідають, – сказав алхімік. – Вона б ніколи не насмілилася ввести в оману або у пустий неспокій верховного воїна держави. Але ж раніше Палліда вам казала, що ваша смерть ще не на часі. А доки вашмосце живі, держава буде у безпеці.

– Вона казала «сім років».

– Це ж не мало.

– Можливо для людини, та ще й немолодої – так. Але держави живуть тисячоліттями. І вже накопичені великі гріхи, такі великі як найвищі гори…

– Хіба держави грішать? – промимрив Немирич.

– А хіба ні? – князь-гетьман важко пройшовся склепом, зачіпаючи бобровою шубою баняки та дротяні конструкції незрозумілого призначення. – Крок за кроком, унія за унією будували ми велику Республіку, єднали землі та сім’ї, видавали пресличних цурек27 за немитих лісовиків, змішували благородну сарматську кров з варварською і грішили: так, панове, грішили. Порушували вівтарні присяги, розмінювали вічне на минуще, ображали святість. Скільки гріхів смертних наших прийняла на серце своє Матір Божа, скільки гріхів…

– Під немитими лісовиками ти, може, розумієш моїх предків? – поцікавився Радзивілл.

Але Конецпольський його не чув.

– А тепер все це склалося в невідкупний борг. Мене, мене, текел, упарсін… Всі пророцтва віщають погибель, – прошепотів він, дивлячись на блакитний вогник під залізним тиглем. – Всі до одного й усюди… Все прахом піде, все дістанеться туркам…

– Я уві сні ще дечого бачила, – раптом озвалася забута вельможами дівчинка.

Тепер вона сиділа на ослінчику біля комина та ворохобила вуглі мідним дротом.

– Лише кажи мені правду, – князь-гетьман драконом навис над нею. – Про важливі речі пророчиш.

– Я бачила страшну людину, – безбарвним і рівним голосом почала Палліда. – Лицаря з отакенними вусами, – вона приклала вузькі долоні до рота. – Він скакав на коні крізь вогонь у панцирі і шоломі та кричав щось мовою, якої я не зрозуміла. Він бився з іншими лицарями, перемагав їх, весь у крові. А потім я знову його бачила. Вже без шолома. Він палив людей живцем перед кам’яною вежею, високою вежею, і знову кричав. І тоді я розібрала, що він кричить. Він кричав: «Ти зрадив мене, Яґайло! Я проклинаю тебе, Яґайло! Я зламаю твій ріг, Яґайло!»

– Що за дурна маячня? – скривився Радзивілл. – Яґайло?

Немирич припинив крутити перстень.

– Я знаю, про кого вона каже, – мовив він.

– Знаєте? Про кого? – Конецпольський дивився на нього впритул, у ніс сенатору йшло несвіже дихання полководця.

– Вона бачила Свидриґайла.

– Поясніть.

– Сьогодні я мав розмову з одним ротмістром з Київського воєводства. Мова йшла про давні часи. Він згадав, що Свидриґайло розірвав Кревську унію та пішов на свого брата Яґайла війною. Що титулував себе великим князем руським. Що він і був останнім великим князем руським. Я відповів йому на те, що Свидриґайло був божевільним і живцем спалив митрополита. А тепер цей сон… – він подивився на Палліду, котра відчужено роздувала вогонь у комині. – Це сьогодні не випадково, панове. Це знак, явний знак.

– І що то був за ротмістр? – поцікавився князь-канцлер.

– Я дав слово шляхтича…

– Не важливо, – відмахнувся Конецпольський. – Те, що ви кажете, пане Єжи, подібне на правду. Так, на правду. Колись я мав видіння при надгробку великої княгині Євни Полоцької, бабки Свидриґайла. Тоді на власні очі бачив як її надгробок розколовся, але за мить знову побачив його цілим. Зараз я схильний трактувати це на користь того, що прийде новий Свидриґайло з новою громадянською війною, з новим розколом спільної Вітчизни. І скаже, як той привід із сновидіння: «Сармати, ви нас зрадили!»

– Перший раз від тебе чую про надгробок Полоцької, – зауважив Радзивілл. – Панове, ви блудите в темному лісі… Свидриґайло, Кревська унія, руські князі та інша сива давнина. Ви ж воїни, політики, а не поети. Міркуйте політично. Те, що відбувається не в снах, а явно, говорить нам про зовсім інше. Річ Посполита нарешті приборкала внутрішні війни, твердою ногою стала на Запоріжжі. Татари принишкли, московити сидять у своїх барлогах, Порта шле до нас послів солодких, як пахлава. Немає таких сміливців, щоб кинули виклик Республіці. Ми сильні, як ніколи, а вам від чогось ввижається новий Свидриґайло, якийсь забутий морок… Спам’ятайтеся.

– Дозвольте, ясновельможний канцлере, – втрутився у розмову Лібр. – Ви тут згадали Кревську унію. Якщо мені не зраджує пам’ять, свята Ядвіґа, добра королева, тоді вийшла заміж за того литовського Яґайла, що наснився моїй провидиці.

– Пам’ять тобі не зраджує, – кивнув Радзивілл. – Вона вийшла за немитого лісовика, як зволив висловитися твій володар.

– А скільки їй тоді було років?

– Ядвізі?

– Так, добрій королеві.

– Дванадцять.

– Оце, ясновельможні, направду дивний збіг, – сказав Лібр. – Уявіть собі: мою малу дванадцять років тому охрестили Ядвіґою.

24

Іронічний вираз XVII ст. щодо єзуїтських методів впливу. Везглов’я – подушки.

25

Per enema – шляхом клізми (лат).

26

Nil inultum remanebit. Sarmatis ora! – Ніщо не залишається без кари. Сарматам – сльози! (Лат.).

27

Пресличних цурек – найкрасивіших доньок.

Унія

Подняться наверх