Читать книгу Унія - Володимир Єшкілєв - Страница 7

Врешті-решт Мечислав змушений був визнати, що на східних шляхах дроги зручніші за карети і котчії. Після Гострополя дорога у звичному розумінні зникла, злилася з незайманим засніженим простором, й лише просіки в заростях та дібровах вказували на присутність тракту. Лижви весело шаруділи снігом, сонце висіло праворуч – на півдорозі поміж багряною стягою, що підносилася над обрієм й лазуровою банею зеніту. Від морозу сина підстарости відокремили хутряний одяг, овечі ліжники та широкий запон з ведмежих шкур. Під ним вони лежали утрьох – він, Зорка-молодший та поранений в ногу драб. На поворотах приходилося міцно триматися за бокові палі: дроги заносило, мало не перевертало. Час від часу санному потягу приходилося зупинятися й очікувати на сенаторську карету. Її тягнула шестірка коней, але важка коробка просувалася з пригодами, зариваючись в глибокий сніг, зачіпаючись за коріння і камені.

Креховецький також обрав дроги. На виїзді з Гострополя до нього приєднався Леваї, який відступив своє місце в кареті пораненим. Невдовзі й Немирич з Виговським пересіли на коней. Вони їхали відразу за передовими, спільно з ними вдивляючись в закорчовані та порослі вербами балки.

У молодому лісі, серед осик, охоронці сполохали невелику ватагу, що чекала на когось простішого. Побачивши комонних, розбійники кинулися тікати й лише двох догнали мушкетні кулі. Перший збродник відразу стрибнув на той світ, другий на кілька хвилин затримався в цьому. За одягом у них впізнали козаків. Певне, ці були з залишків товариства, котре під час рокошу ходило під гетьманом Гунею. Пригода підштовхнула шляхтичів до продовження розмови, початої у Шпитальній вежі.

– Ви чули, що сказав князеві Хмельницький, коли вони обсервували Кодак? – поцікавився Немирич.

– Той анекдот про manu facta manu distruo?

– Так.

– Хочете знати мою думку?

– Для того й спитав.

– Це придумано для виправдання Хмельницького.

– Виправдання?

– При Масловому Ставі він виглядав жалюгідно. З польського боку на нього дивилися як на дволичного змія, котрий мало чим відрізняється від посаджених на палі, а з протилежного – як на клієнта Конецпольського, що відступив від братів по вірі заради закріплення за собою Суботова. Наслухався він проклять, не позаздриш.

– Але кому потрібно виправдовувати його у такий дивний спосіб?

– Йому самому, – оглядаючі посріблену панораму, Виговський запалив люльку. – А з іншого боку, історія з manu distruo вигідна таким, як осавул Барабаш.

– …?

– Цей хоче бути найвірнішим собакою гетьманів, тому плітка про Хмельницького-оракула йому вигідна. Адже в ній сотник грозить ледь не новим рокошем. Такого ніколи не поставлять на чолі війська. Барабаш, як всім відомо, мріє про булаву. Якби Потоцький з Яремою не вперлися, він би її мав.

– А якщо, пане писарю, я вам скажу, що історія правдива, що сам гетьман про неї свідчив?

Певний час Виговський їхав мовчки. Люлька його пригасла.

– Якщо так, то Хмельницький більш небезпечний, аніж мені здавалося, – нарешті сказав він. – Дивно, що гетьман відпустив його з Кодака.

– Він все ж таки чигиринський сотник.

– Так, – Виговський раз за разом викреслював каменем іскру, але люлька залишалася мертвою. – Чигиринський сотник.

– Ви думаєте, що маневр Хмельницького вдався і що він повністю виправдався в очах товариства?

– Думаю, так, – кивнув писар, коли димок завіявся над чашкою. – Навіть якщо товариство й не вірить йому до кінця, вибору в запорожців немає. Вони зараз сповнені мстивого духу. Шукають руського Гедеона, або ж Макавея, шукають, аж землю риють, – він примружився на золотаво-руді переливи південного обрію. – Може й відшукали.

– Можливо це тільки пусті чутки, але мені розповідали, що Хмельницький схильний до чарки, балачок у шинках та до хутірського сибаритства. Що він ласий на золото і товстих жінок… – Немирич припалив свою люльку від писаревої. – Дивна вдача як для руського Макавея.

– Чутки загалом не пусті, – підтвердив Виговський. – Той Зиновій полюбляє міцні наливки, та й пишною плоттю не бридиться. Проте такі схильності фасаду не заважають. Він, як вам, певне, відомо, з корінних шляхтичів Абданку. Син героя Цецорської баталії, про якого перебенді співають, та й сам у тій баталії обсмалився. Навчався в єзуїтському кублі, але не звернув на папіжництво. Бігло вміє латиною і високому листуванню навчений. Товариство, хоч-не-хоч, таке враховує, особливо родовід. Там розуміють, що безродні і неосвічені павлюки з гунями лише до першої значної пригоди. Та й сильні світу сього з такими за стіл ніколи не сядуть, перемовин не вестимуть, землі не ділитимуть. А з Хмельницьким вестимуть. Самі, певне, знаєте, що в його суперечках зі спадкоємцями Даниловича його милість король виступав медіатором55.

– Слушними є ваші думки, писарю, – кивнув сенатор. – Але на нового Свидриґайла, про якого ви мрієте, сей багатогранний муж не тягне.

– Отож бо, – Виговський сплюнув. – Утім, моцно тягне на великого ворохобника, після якого залишиться здоровенне попелище.

– Не бути Хмельницькому великим князем руським, – мовив Немирич з невизначеною інтонацією, чи то ствердно, чи то з іронією. – Не того неба птах, та й не з того гнізда.

– Але ж ми, пане, почали не про князя, а про Макавея.

– Думаю, що часи макавеїв і гедеонів у наших степах минули. Події останніх років зламали хребта степовому рокошу. Тепер настала черга перекопського царя56. Як тільки Республіка остаточно закриє цього звіра у лігві, Украйна стане новою Елладою, а Лубни – новими Атенами.

– Чому ж не Київ?

– Тому що нові Атени потребують нового Периклеса.

– Високо ж ви, пане, цінуєте Ярему.

– Ціную за його діями, а не за його славою, – знизав плечима Немирич. – Він явив всій Європі приклад правителя, який збирає навколо себе талановитих та завзятих, не зважаючи на їхню знатність та придворні вміння. Поки митрополит зі Світольдичем ностальгують у Києві за церковними привілеями, а ви тут – за божевільним Свидриґайлом, Ярема перетворює Лубни на столицю рясного краю, звільняє поселенців від податків, залюднює Дикопілля, наповнює фарні ринки зерном, а свою скарбницю єврейським золотом.

– Аби та людність й те золото йому боком не вилізли.

– Поки що не вилазять. Навпаки.

– До пори, до часу, пане сенаторе, до пори, до часу. Великі успіхи призводять до великої заздрості, а велика заздість – до великих руйнувань. Що буде, коли ті політики, які штовхають Республіку до Відня, і Хмельницький-змій знайдуть спільну мову?

– Велика коронна політика, пане каламарнику, любить героїв і переможців. Великі коронні політики Гембицький та Оссолінський далеко у Варшаві, а Хмельницький глибоко в дупі, – нагадав Немирич. – Та й ми з вами не провидці, щоб так далеко заглядати в майбутнє. До речі, – всміхнувся він, – коронний гетьман тепер захоплений юною пророчицею, яка повністю солідарна з вами.

– Щодо чого?

– Щодо руйнувань, попелища, нового Свидриґайла та іншої апокаліпси. До речі, коли мова йде про друге пришестя Свидриґайла, великий гетьман уявляє собі зовсім не Хмельницького.

– А кого ж?

– Невже не розумієте?

– Ні, – після довгої паузи похитав головою Виговський.

– Я не вірю.

– Підкажіть.

– Мова йде про ясновельможного й дуже амбітного родича Свидриґайла.

– Ви знов про Ярему? – нарешті здогадався писар.

– Не я, пане, а великий і мудрий Конецпольський, – розсміявся Немирич. – Але це між нами.

– Звісно, – на обличчі Виговського здивування мішалося з невдоволенням. – Ви бачили ту пророчицю?

– Мав сумнівне задоволення. Вона брудна, розбещена та хитра, як і належить істинній шахрайці. Хоча, думаю, пану Яношу така кассандра сподобалася б. Але, ясна річ, не в напрямі жіночих принад.

– Ваш друг є посвяченим у якесь знання?

– Самі в нього спитайте, – сенатор раптом пришпорив жеребця, махнув нагаєм і помчав засніженим полем.

Тим часом на тих дрогах, що першими їхали за верховими, також розмовляли про політику. Молодший Зорка відразу після знайомства почав розпитувати сина підстарости про Францію та обставини європейської війни. Маючи нагоду представити свої стратегічні міркування, Мечислав розгорнув перед юним співрозмовником широку картину змагань та інтриг. Він відразу натякнув, що не є безумовним симпатиком імператора, хоча більшість його європейських знайомих твердо стоїть на боці Габсбургів. Розповів про спустошені землі, які все ще не можуть оговтатися від насильств та грабунків, що чинили там найманці Валленштайна і Тіллі.

З переліку безумовних злочинів, вчинених полководцями імператора, син старости виділив руйнування Гейдельберзького замку, романтичного гнізда Пфальцських курфюрстів, красою якого захоплювались найвидатніші поети і художники. Він описав спаплюжені сади Фрідріха П’ятого, де вогонь і ненависть перетворили на ніщо цілу архітектурну симфонію. Повідав про опоганені та розграбовані княжі покої, де батальйони щурів бігають дрантям із дорогоцінних гобеленів, картин та античних рукописів.

Згадав, серед іншого, що бачив якусь імперську армію, що проповзала землями Богемії і детально описав Зоркові колосальні пивні бочки, які неквапно й велично рухалися за цим військом, наче якісь допотопні чудовиська. Син підстарости повідомив, що за імперськими військовими статутами кожний ландскнехт має право на щоденні п’ять пинт пива. Тому покійний генералісимус Валленштайн свого часу замовив баварським бондарям двісті небачених до того часу мандрівних бочок, кожна з яких має вісімнадцять здоровенних коліс і рухається зусиллями двадцяти кінних пар або ж дванадцяти волів.

Зорка негайно підрахував, що для одночасного переміщення двохсот бочок-левіафанів потрібно чотири тисячі кінних пар або ж майже дві з половиною тисячі волів. Він висловив сумнів, що нинішня Імперія спроможна утримувати таку неймовірну кількість тяглової худоби лише для виконання пивних привілеїв війська. До свого сумніву він додав, що навіть нещадне пограбування німецьких князівств навряд чи змогло б підтримати ресурси армії, яка тягає за собою обози з пивними вмістилищами, співмірними з морською потворою, що проковтнула Іону.

На те Мечислав відповів, що бочки могли замовити на перспективу воєнних років. А також нагадав, що європейські країни нині ведуть війну нового типу, котра, серед іншого, передбачає задоволення щоденних потреб усіх військовиків, а не лише родовитого лицарства, як велося за минулих часів. Він також припустив, що й давні римляни отримували перевагу над військами варварів не в останню чергу завдяки тому, що римські регіментарії у тодішніх виправах та облогах турбувалися не лише про вигоди та захцянки аристократії, але й враховували природні вимоги простих жовнірів. Така концепція, зауважив він, виводить з себе не лише можливість, але й необхідність неозорих обозів, котрі перетворюють сучасну армію на рухоме місто. Воно ж неминуче спустошує войовані та суміжні землі своїм паразитичним способом існування.

Син трактирника охоче погодився з такими аргументованими припущеннями й так довірливо притиснувся до Мечислава, що той вирішив за краще запитати в Зорки, що саме примусило його залишити навчання у Замості та ще до початку весни пуститися в мандри. Самуїл густо почервонів і відразу став похожим на прегарну монастирську послушницю, котру на базарі запитали про сороміцьке. Зорка повідав історію про дидаскала57, який ненавидив смаглявих спудеїв, вважаючи їх наслідками богопротивних шлюбів християн та представників південних племен, покараних Всевишнім ще за біблійних часів. Той дидаскал буцім-то влаштовував обшуки та відправляв на екзекуцію зненавиджених ним спудеїв, у яких шкільні нишпорки знаходили гральні карти, тютюнові припаси або сховані під одягом пласкі фляги з зігріваючими напоями. Покарання відбувалося на задньому дворі академії. І жодна з карних церемоній не проходила без присутності оного дидаскала. Він не лише дивився за тим, аби били безжально, але й вимагав від пана екзекутора застосування вимочених в оцті шкіряних батогів та присипання битих спин сіллю та перцем.

Син підстарости згадав, що читав про щось таке у заяложених зшитках зі школярськими новелами, спрямованими проти професури, та затаїв підозру.

Радше за все, вирішив Мечислав, молодший Зорка у Польщі був переслідуваний якимось впливовим сановником, якому подобалися юнаки. В Парижі він наслухався про такі історії й навіть був присутнім на філософському диспуті, де обговорювались любовні смаки давніх еллінів та римлян, котрі, як відомо, надавали перевагу вродливим хлопцям. Він згадав, як один із паризьких володарів думок, цитуючи Петронія і Катулла, дуже переконливо розповідав про переваги врівноваженого та звільненого від старосвітських забобонів життя, у якому є місце як для медових обіймів Каллісто так і для пряної грайливості Ганімеда.

Мечислав подумки поспівчував юнакові, вирішив не розпитувати далі й на тому їхня розмова вичерпалася.

На других дрогах ніяких розмов не велося. Креховецький дрімав, а трансільванець курив люльку й мовчки придивлявся до обріїв, де засипані снігом діброви та колодязні зводи час від часу порушували геометричну одноманітність.

Він згадував про зустріч із чоловіком, що також називався Леваї, хоча й не належав до сім’ї, в якій з’явився на світ і змужнів Янош. Інший Леваї за походженням та знаннями входив до числа лицарів давнього і шанованого в закарпатських краях ордену та мав дозвіл безкарно радити князям Семиграддя. Мандруючи світом, він добрався до Індії й виніс звідти вміння знаходити в звичних речах несподіване суще. Про себе лицар казав, що отримав при народженні суху долю і жилаву цікавість.

Розпочинаючи свої мандри на схід, Янош вирішив за доречне поспілкуватися з однофамільником. Вони зустрілися у помісті лицаря, занедбаному, але ще гордому гербами та міцними мурами, що були закладені з правильною молитвою та ювенільними жертвами. Зграї велетенських псів бігали цим помістям, охороняючи його не гірше за драбів. Господар наказав псам мати повагу до гостя і провів його до верхніх покоїв, з вікон яких було видно південні схили Карпат. Він налив до пузатих келихів ракії, такої міцної, що в Яноша перехопило подих.

Це дало йому кілька хвилин на роздуми та врятувало від пустих передмов про незвідані землі та шляхетні бажання. Він сказав лише, що їде на схід з дорученням, про яке присягнув не згадувати, але хотів би звідати щось суттєве про ті краї, котрим присвятить наступні роки життя. Він зробив наголос на слові «суттєве».

Однофамільник відставив келих, ретельно витер губи, подивився на Карпати й почав говорити. Він сказав, що за горами на схід лежить безкрайня рівнина. На ній зустрічаються пагорби і висоти, але гір немає. А там, сказав він, де над площиною не панують гори, всю владу забирають собі річки. Десь далеко на півночі, мовив він, є недоступне марнотним мандрівникам місце, з якого витікають всі річки Сходу, але воно не обов’язково знаходиться на земній поверхні. Промовивши це, лицар подивився на обличчя Яноша і спитав його, чи він розуміє, про що йдеться.

Той кивнув. А щоб у співрозмовника не виникло сумніву, він зігнув руку в знак впізнання та неголосно вимовив слово «Пардс», яке означає чотири потоки, які спрямовані до чотирьох сторін світу; профани бачать лише частину Пардс, яка проявляється у вигляді великих річок, а посвячені знають про те, що тими великими ріками тече не лише вода.

Лицар кивнув у відповідь й більше не відволікався на перевірки. Він сказав, що ріка Данапріс, один із потоків Пардс, протікає великою східною рівниною й що вже багато тисячоліть знаючі люди приходять на її береги, тому що свого часу благословила Вона береги ці й не забрала свого благословення навіть тоді, коли люди Заходу і люди Півночі здрібніли, розміняли ціле на множинне та відступилися від Неї. Лицар сказав, що десь біля Данапрісу, там, де в нього впадає річка з червоною назвою, є заповідне місце, в якому дрімає велика сила, згорнута в кільця, наче спляча змія.

Це місце, наголосив лицар, ріка насичує не водою, а тим світлом, яке, за словами апостола, «засівається у приниженні, а зростає в славі». До цієї локації, сказав він, можна застосувати єврейське слово «луц», що означає ядро мигдалю, а також слово зі жрецької мови індусів «камала», що означає осердя лотосу. Це місце позначене незримим стовпом, що єднає небо і землю. Тому священний принцип «як вгорі, так і внизу» проявлений там буквально як єдність трьох правдивих тинктур і трьох світів – світу Яви, світу Права і світу Нави.

Лицар нагадав про писання Геродота та закликав Яноша відвідати це місце для пізнання тих речей, про які неможливо прочитати в книжках та зрозуміти з накреслень. У цьому місці, сказав він, сховані зерна майбутніх змін. Ті, хто тепер володіє берегами Данапрісу, не відають про них. Ці володарі стурбовані накопиченням багатств та примноженням грубої сили, тому вони зневажають джерела тонких енергій та поклоняються лише демонам влади і золота. Вони вважають себе послідовниками Спасителя та його Матері, але не розуміють ані сутності принесеного спасіння, ані того, ким насправді є Матір. Тому вони спотворюють шлях і несуть за це покарання, потерпаючи від бунтівників та бусурманських атак.

Треба знайти тих, хто зможе прийти на зміну сліпим служителям золота, сказав лицар. Треба дати їм ту малу дещицю знання, яку вони зможуть вмістити. Якщо їм відкриється істинне бачення, вони доторкнуться до кілець змії-сили. Якщо вони до них доторкнуться і розбудять світлі енергії, то подужають збудувати в степах Новий Гелон – місто правильне, неосквернене, де зберуться великі мужі заради великої справи. Треба їм допомогти.

Після розповіді однофамільник долив до келихів ракії і вони ще довго сиділи мовчки, вливаючи в себе пекучий напій та заїдаючи його яблуками і солониною.

Тепер, після багатьох місяців мандрів, Янош Леваї продовжував дивуватися проникливості почутих суджень. За цей час він устиг познайомитися з багатьма представниками місцевої шляхти, спілкувався з містянами і хутірськими. Чим далі просувався трансільванець, тим більше зустрічав одномірного войовничого духу сполученого з кастовою гордістю та грошелюбством. Це в рівній мірі стосувалося як благородних, так і простих, незалежно від племені і походження. Священство майже не відрізнялося від своєї пастви. Спочатку він пояснював це браком освіти та потребою щоденного виживання в землях диких і прикордонних. Але з часом йому все більше здавалося, що тутешніх людей зводить на манівці всюдисуща сила, котра є не стихійним натиском життя, а має щось подібне до суверенної волі. Сила, якою просякнуто все навкруги і яка йде від тутешніх ґрунтів, плодючих та насичених давньою кров’ю.

Можливо, це енергія сплячої змії-сили, міркував Леваї. Проте, не виключено, все якраз навпаки, і він відчув подих древнього могутнього зла, котре пануватиме тут доти, доки не прокинеться грізна змія. Він сподівався, що прояснить натуру сили в секретному місці біля Данапрісу, про яке казав його однофамільник. У розмовах з Немиричем та іншими освіченими тубільцями згадувалося особливе, овіяне легендами, місце військових нарад та зборів старійшин. Назва його – Маслов Став. Саме туди прямував тепер трансільванець і прагнув опинитися там не пізніше весняного рівнодення, коли сонце охоче допомагає сповідникам світла.

Янош витрусив попіл з люльки й подивився на Креховецького. Здоровань вже не спав. Вони зустрілися поглядами.

Так, сказав собі Леваї, в цьому воїні видно природний розум та сильну волю, яка є відзнакою його касти. Але й у ньому живе дух одномірної войовничості, який рано чи пізно зруйнує всі його здобутки.

Наче почувши його думки, Креховецький скривив хитру мармизу й підморгнув трансільванцеві.

У час, коли Виговський обдумував слова Немирича, а трансільванець згадував розмову з карпатським лицарем, син підстарости перебував на межі сну і реальності.

Йому здавалося, що він кермує тими волами, які з останніх сил тягнуть зимовим трактом бочку-левіафана. Громаддя з букових дощок і дубових кріплень хиталося, скрипіло й стомлювалося за його спиною; хмільне озеро билося в дерев’яні стіни, бродило і пінилося; з його вібруючих рухів виходив неспокій.

Сплячий боявся, що бочка не витримає, рідина розіллється, а його скарають. Він знав, що залізні ободи міцно стягують дошки, що майстри не лише викували й вправно зігнули залізо, але й укріпили його таємними замовляннями. Проте відав він й те, що рано чи пізно навіть найміцніша матерія срединного світу досягає розгубленості, тріскає і рветься.

Раптом він відчув поряд із собою чиюсь присутність. Він скосив оком й впізнав Каліпсо, закутану в соболине хутро. Хитрі очі дивилися на сновидця з-під сріблястих хвостів, нашитих на татарську шапку.

– Привіт, Артемідоросе, – почув він шепіт й навіть не став обертатися. Він знав, що з другого боку сидить Кассандра й навіть знав те, що хутро на ній лисяче. Жовтогаряче, наче пожежа.

– Ми з сестрою тепер зрозуміли, чому ти «подарований Артеміді», а не «подарований Афродиті», – повідомила Каліпсо. – Минулого разу ти напустив туману, але тепер вже все ясно, як білий день.

– Як білісінький день, – повторила за нею Кассандра.

– І чого ж вам ясно? – син підстарости вставив своє запитання між двох стогонів бочки.

– Тебе подарували богині-незайманці, а не тій богині, що віками не злізає з чоловічого прутня, – мовила крізь сміх Каліпсо.

– Ти не коханець, ти балакун, – підтвердила Кассандра.

– Погонич волів, – знущалася далі ліва.

– Святенник і боягуз, – тепер вже й права сміялася.

– Чого від мене хочете?

– Щоб ти припинив опиратися натуральній силі.

– Я й не опираюся.

– Опираєшся, – вже без сміху сказала Каліпсо. – Біля тебе вмлівав від пристрасті чарівний хлопчик, а ти лежав як замерзла колода і розбалакував про війну. Хіба ти розумієшся на війні? Тобі лише бочками кермувати.

– Ви демони, – здогадався сновидець. – Геть від мене!

Він гаряче зашепотів Ісусову молитву. Сміх спокусниць сповз на тихе хихотіння й звідкісь знизу пролунав страхітливий тріскіт.

«Бочка!» – верескнув Мечислав; він відчув, що летить у прірву. За мить щось крижане та пекуче затопило весь всесвіт, нахабно забилося до рота і носа. Крик захлинувся.

Відтак міцна рука висмикнула сина підстарости зі сніжного полону.

– Яка ще до дупи бочка? – почув він веселий голос Креховецького. – Якщо ви, вчений пане, так міцно спатимете у цих вутлих санках, то вони перекидатимуться при кожному повороті.