Читать книгу Я від Яники - Яника Мерило - Страница 4

«Дівчино, а ви тут часто?»

Хоча навряд чи він так запитав. У нього відмінне почуття гумору і досить креативне мислення. Вища філософська освіта і вища художня, все-таки.

А вона тут, справді, бувала часто. Моя мама влітку підробляла гідом, і саме Казанський собор був тим місцем, куди вона постійно возила туристів, щоб показати всю красу Пітера. Так вони і познайомилися: у той день тато отримав диплом у пітерському університеті і йшов додому з пакетом продуктів повз лавочку, на якій сиділа незнайомка.

Далі моя доля була вирішена. Після доленосної лавочки пройшло кілька років вокзальних перонів в Пітері і Тарту, сотні листів і десятки дзвінків «вічного 07».

Сімдесят друга! Чекаю, затамувавши подих!

Не може бути, повторіть, я впевнений – вдома!

А, ось уже відповіли… Ну, здрастуй, – це я!

В. Висоцький

Хто зміг би протистояти моїй юній мамі? І тато вирішив переїхати в Тарту – маленьке зелене університетське містечко в Естонії. Точніше, переїхати, залишивши собі в Пітері крихітну майстерню від Спілки художників «на горищі», біля самого Литейного.

Почувши «майстерня», дехто, мабуть, уявляє високі білі стіни і стелі, багато повітря й величезні картини на стінах. Усе було з точністю до навпаки. Крихітна майстерня, хоча і в прекрасному місці, у самісінькому центрі Пітера, але не на першому, а на останньому поверсі, куди не доходив ліфт навіть у ті моменти, коли працював. Великі залізні двері царських часів пам’ятали, напевно, всю історію останніх століть від останнього царя до першого художника-авангардиста, і ліфт самостійно вирішував, як часто і куди йому їхати. «Кого я тільки не пережив, і вас переживу». А міг взагалі нікуди не доїжджати, як це сталося з татом в одну новорічну ніч, яку він там і провів, поки наступного дня на роботу не вийшли чергові і зі свят не повернулися сусіди, які прийшли на допомогу. Зазвичай тріск ліфта було чути навіть у майстерні, і з того часу я боюсь ліфтів.

Але коли день був хороший і ліфт доїжджав на пів поверху нижче сходового майданчика, треба було відкрити двоє старих дверей, щоб, пригинаючись, увійти до майстерні. Сама майстерня, напевно, була площею метрів двадцять – з маленькою кухнею і ще меншим туалетом. Милися на кухні, і воду підігрівали на плитці в каструлях. Боже, як я любила цю майстерню, дворики старого Пітера, білі ночі, розведення мостів і знайомі станції метро! Я не була там із 2014 року.

Узимку, на канікули, а іноді й на довгі вихідні, ми їздили до Пітера, влітку – завжди до Кам’янця-Подільського і в Чабани біля Києва. Туди мене привозили після закінчення навчального року та залишали з тіткою в Чабанах або в бабусі-дідуся в Кам’янець-Подільському на ціле літо.

Батько народився в Ізяславі, біля Кам’янця, під час війни. Але незабаром молода сім’я переїхала в сам Кам’янець, тут дідусь пропрацював головним бухгалтером на різних заводах усе життя. Цим він змінив сімейну традицію, яка почалася ще з 1200 року родинною лінією священиків.

Кам’янець для мене рідне місто, де в одній із хрущовок на третьому поверсі й у дворах навколо них я провела багато років свого дитинства. Якщо батьки сперечалися з приводу того, де саме я навчилася розмовляти російською: слухаючи їхні розмови вдома, у дворах Таллінна і Чабанів чи постійно бігаючи в Пітері на Кузнечний ринок (це теорія мами), то з українською завжди було все очевидно – я навчилася від батька.

З мовами від мого народження у нас все було і складно, і просто. Просто, тому що тато вирішив одразу почати розмовляти зі мною винятково українською і не можу згадати жодного випадку, коли ми б спілкувалися російською. Інакше було б якось дивовижно й незвично. З мамою тато розмовляв російською, хоча мама, слухаючи нас, трохи навчилася й української. Сорок років потому, працюючи гостьовим лектором в університеті Івана Франка у Львові, мама дуже шкодувала, що тоді не навчилася вільно розмовляти українською. А з мамою ми спілкувалися естонською.

Ось так і вийшло, що я виросла в сім’ї, де було постійно три мови й суміш різних культур і світосприйняття.

Із журналів я читала «Барвінок», вечорами ми слухали програму «Время», святкували з салютами Новий рік, я обов’язково читала Лесю Українку та історію України, ходила до естонської школи і не відчувала жодних протиріч.

І що ж зрештою вийшло? Я виросла в оточенні трьох мов, і потім освоювати нові, фінську й англійську, було, напевно, простіше, хоча працювати над ними довелося постійно, як і досі я працюю над удосконаленням української мови та термінології. Одна справа розмовляти вдома з татом, інша – прямі телеефіри. Сама потім переслуховую їх та роблю висновки, а іноді це робить педагог з української, виділяючи помилки. Для мене володіти чистою й красивою мовою – це елементарна повага до мови, до себе і до моєї країни.

Постійні подорожі тоді стали нормою, і я почала відчувати, що немає нічого страшного, коли ти опиняєшся в новій країні і знову «на валізах» – це звичайне життя. Однак, не так просто було, коли я з мамою в одинадцять років переїхала до Фінляндії. Це був переїзд до нової країни, і довелося одночасно вчитися у двох школах – і в Естонії, і у Фінляндії.

Пізніше я жила в різних країнах і містах, і тоді вже досить просто освоювалася. Щоправда, з часом було вже важче розлучатися з місцями й містами. До 20 років я, в основному, прожила в Естонії, потім – п’ять років у Фінляндії, ще п’ять – в різних країнах, у тому числі в Штатах під час IT-буму, а з 2007-го постійно живу десь між Україною й Естонією.

І немає жодної «кризи ідентичності». Я естонка й українка, і не бачу в цьому протиріч, так само як і не бачу причин аналізувати «а хто я більше?». Абсурдне питання. Не вимірювала. А в дитинстві, коли мене запитували: «А ти хто?», натякаючи на те, що я «естонка-українка», я безневинно відповідала – «Я Яніка». Мій тато українець, мама естонка, і я не бачу необхідності визначатися на процентному співвідношенні чи щось ускладнювати.