Читать книгу Зраджений гетьман - Ярослава Дегтяренко - Страница 1

Що далі Лесь від’їжджав від Черкас, то більше полегшення відчував. Його душа наче очистилася від мук совісті перед Олесею. А коли на небокраї постали високі земляні мури зовнішніх укріплень навколо Ніжина й одинадцять дерев’яних веж цитаделі всередині міста, Леся охопила радість: нарешті він повернувся додому! Так, він народився в Черкасах, але його справжнім домом був Ніжин. Тут він, осиротівши, знайшов прихисток, тут жили дві найрідніші у світі людини – дядечко та сестра. Хлопець підстьобнув коня, кваплячись до рідних, яких не бачив так давно.

Утім, Леся охопила боязкість: а чи не оскаженіє дядечко, що він покинув службу в хрещеного? Адже він так прагнув примостити небожа на тепленьке місце. А як подивиться на це сам Федір Джулай, коли повернеться з походу? Проте хрещений далеко, а дядько вже майже поруч. «Сподіваюся, що радість від мого приїзду пересилить у ньому гнів!» – подумав Лесь, в’їжджаючи на обійстя дядькового дому. І першою, кого він зустрів, була сестра.

– Боже мій! Ганнусю! – здивовано вигукнув Лесь замість привітання. У його пам’яті сестра була маленькою дівчинкою, а нині перед ним стояла зовсім доросла дівчина, але невисока й тендітна. І така гарна! П’ятнадцятирічна Ганнуся мала дуже білу, майже прозору шкіру. Проте цю блідість пожвавлювали русяве волосся, персиковий рум’янець та пухкі вуста, занадто великі порівняно з дрібними рисами обличчя. Ці великі губи нагадували напіврозквітлий бутон черленої троянди та зовсім не псували Ганнусиної краси, а вабили до неї, чарували. Так само, як і її темно-карі очі. «Треба ж, як вона схожа на покійну маму!» – подумав Лесь, бо врода підрослої сестрички навіяла образ матері.

Ганнуся кілька митей дивилася на брата, немов не вірячи своїм очам, а потім підбігла й повисла на ньому. У Леся аж серце тьохнуло, і він міцно обійняв сестру.

– Господи! Як же я сумувала за тобою, Лесику! Мій милий, мій єдиний братику! – шепотіла дівчина, притискаючись щокою до його обличчя.

На ґанок вийшов сам Яків Кулябка, або, як його називали небожі, дядечко Яць. Він переступив поважний рубіж життя: йому було трохи більше шістдесяти років. Однак старезним Яць не здавався. Навпаки! Невеликого зросту, кругленький і свіженький, мов стиглий гарбузик, з рум’яними, як маки, щічками Яць так і пашів здоров’ям, подарованим природою. І грізного чи солідного вигляду Кулябка теж не мав. Весь його образ видавав добру, нехитру натуру, і додавали кумедності вуса, що стирчали в різні боки, немов два маленькі деркачі. Так і було: Яць не виносив манірності чи церемонності, страждав на простоту побуту та звичаїв і в цілому був веселою та балакучою людиною. А побачивши любого небожа, розплився в щасливій усмішці.

– Лесику, синочку ти мій! Дай же я тебе обніму! – заголосив старий на весь двір та міцненько обняв Леся. – Боже ж мій! Ми з Ганнусею вже й забули, який ти, – так давно тебе не бачили, красунчику ти наш! Ну, ходімо в дім, нічого на обійсті стовбичити! – І обнявши обох небожів, повів їх у дім.

Дім був невеличким, дерев’яним, але з мурованим фундаментом і мав комору, світлицю й дві кімнати. Колись він належав польському панові, який утік з Ніжина в 1648 році та загинув у якійсь битві. Спадкоємці якщо й були, то не могли заявити свої права на спадщину – місто належало Війську Запорозькому. Тому заповзятливий Яць, вирішивши осісти в Ніжині, захопив цей пляц[1] з будиночком, бо це був ласий шматок: обійстя розташувалося в самому серці міста, на тісно забудованій вуличці, яка прилягала до Соборної площі[2]. Дім сильно постраждав від повсталого люду, ледь не вигорівши вщент. Але Яць власноруч відремонтував його, щоправда, так і не навів у ньому лоску, який був при колишньому господареві.

Власну родину Яків втратив давно. Тому, коли померли сестра та зять, узяв під опіку їхнє потомство. Але осиротілі дітки почали мерти одне за одним, наче хто зурочив, і бідолаха не знав, як зарадити цій моровій пошесті. Однак Господь зглянувся на його палкі молитви, і з п’яти діток двоє вижили – найстарший Лесь та наймолодша Ганнуся. Відтоді Яць зосередив на цих двох усю свою турботу, прагнучи подарувати їм усе те, чого не вистачало в житті йому самому.

– Ти в гості до нас приїхав? – нишком запитала Ганнуся в сінях.

– Назавжди, – ледь чутно відповів Лесь.

Ганнуся стривожилася, зрозумівши, що зараз буде гучна сварка. Але помилилася. Дізнавшись новину, Яць почухав вибриту потилицю й промовив:

– Воно, може, і на краще, що покинув службу у Хведора. Живеш ти від нас далеченько, а ми з Ганнусею сумуємо, тому добре, що кинув. Ганнусю, збирай, дитинко, на стіл. Обідати час!

Обідати сіли в кухні, яка була побудована окремо від дому. Челяді Кулябка не виносив. Але поки Ганнуся була маленькою, тримав служницю, розуміючи, що для виховання дівчинки потрібна жінка. Але коли небога підросла, то швидко позбувся служниці, тим паче, що Ганнуся чудово поралася з господарством. Ледь випивши чарку за приїзд небожа, Яцко почав ненав’язливо випитувати, чому ж той не ужився в Черкасах.

– Хрещений пішов у похід з гетьманом, а мене залишив удома, щоб я наглядав за наказним полковником, – збрехав Лесь. – Він йому не довіряє. А мені таке не подобається. Я козак, а не підглядник.

– Шмаркач ти ще, а не козак, – безцеремонно уточнив Яць. – А шо собі Хведір міркує? Чи тримається Виговського? Чи до царя хилиться?

– Хрещений відданий нашому гетьманові. Утім, як і я. Не треба нам іншого гетьмана…

– А чи чув ти, що Виговський від царя відступив та з ляхами замирився? На початку вересня в Гадячі це сталося. Буде тепер Україна Великим князівством Руським. Приєднуємося до ляхів та литвинів як… м-м-м… вільні до вільних і рівні до рівних! І король обіцяв зберегти всі козацькі привілеї. Проте все одно козацтво має королю коритися. Щоправда, не так, як раніше, але все ж таки його зверхність треба буде визнавати!

Лесь здивовано поглянув на дядька. Останнім часом він нічим не цікавився, окрім власної душевної рівноваги.

– Мені про це Грицько Гуляницький, полковник наш, писав. Він мене шанує, тому часто різні новини пише, – пояснив Яць. Але утаїв, що в Ніжині він зайві очі та вуха полковника. – Ганнуся ж мене читати та писати навчила! Тож я тепер не гірший розумник за тебе! – з гордістю додав старий, бо з дитинства був неписьменним. – Так що, вважай, усе з перших рук знаю! І Хведір гетьмана теж підтримав? Зовсім вони всі з глузду з’їхали! Допанувалися!

– Але…

– Шо «але»? Мене інше турбує: що тепер, після цієї угоди, з моїм майном буде? Це якщо сюди шляхта посуне, як гетьман з ляхами домовився, то в мене можуть відібрати все, що накрав під час війни. І цей пляц, і комори на ринку, і ґрунт орний, – перерахував свої багатства Яць. Землю й комори він здавав в оренду й на ці гроші жив. – І байдуже всім буде, що покійний Хмель мені універсал дав, що це все до скону моє!

– Але чи був якийсь інший вихід у гетьмана? – промовив Лесь, обміркувавши почуте. – Цар хоче знищити всі привілеї козацтва, перетворити нас на солдатів. Так мені хрещений говорив. Тож Виговський хоче захистити Україну.

– А що воно таке – Україна? Що для тебе Україна? – по-філософськи запитував Яцко, діставши ложку з борщу та тикаючи нею в Леся, який ухилявся, побоюючись, що дядько забруднить йому жупан. – А для тебе? – І він ткнув ложкою в Ганнусю, яка злякано відсахнулася. – А для інших що Україна? Для всіх Україна – це земля, з якої можна грошей вибити, от і біжать сюди! Якби ця земля була безплідною, то плювали б на неї і ляхи, і москалі! І нам самим було б начхати. Ех, зубожіли душею козаки. Скурвилися! – вигукнув старий у досаді, впустивши ложку в борщ, від чого на білосніжну скатертину, яку Ганнуся постелила на честь приїзду брата, полетіли вогняні жирні бризки. – Їм тепер головне не лицарство чи воля. Їм головне – отримати собі клаптик землі та з того жити. А на те, що стільки людей за волю цієї землі полягло, начхати! Та і яких людей?! За старого Хмеля людей була жменя, та добрих! Де тепер знайдеш таких лицарів, як ті, з якими я пилявчикам[3] часнику втирав? Немає їх! Полягли всі, наче стиглі колоски в полі від негоди!

– Дядечку, а ти чого хочеш? – запитав Лесь, сподіваючись відволікти дядька від журби за минулим життям, бо обличчя старого спотворило страждання.

– Я хочу, щоб Україна була Україною. І щоб жодна падлюка свого писку сюди не пхала! Ні московська, ні польська! Тільки от не всі це розуміють! А оті всі міщани та голота, які язиками ляпають, що козаки зажерлися, забули, що це ми своїми шаблями їхню свободу обстоювали! І якби не ми, то з них ляхи й досі б у три шкури драли! Плювати їм усім на Україну – головне, що козаки панувати не будуть. А не розуміють того, що як послабне козацтво, то прийдуть нові пани – москальські, які такі самі зажерливі тварюки, як і ляські. Дарма тільки, що ми однієї віри! І запам’ятай, небоже, добре запам’ятай, – повчально прорік Яцко, таки тицьнувши Леся брудною ложкою, – що Україна починається з тебе. Який ти, яка твоя душа, така сама й твоя Україна буде. І якщо зубожієш душею, то й Україна зубожіє! – та незворушно почав сьорбати борщ.

Охайний Лесь марно намагався затерти жирну пляму на жупані, у душі лютуючи на дядечка за зіпсований одяг, але, обдумавши його тираду, усвідомив, що той має рацію.

– А як ти ставишся до того, що козацька старшина робить усе на користь лише собі та козацтву? – запитав Лесь. – Козаки ж дбають про свої користі, забуваючи про користь для інших. Що буде з іншими людьми після угоди з поляками?

– Узагалі-то я свої козацькі привілеї шаблею обстоював, – буркнув Яць, з апетитом налягаючи на борщ. – І не заважав іншим робити так само. Тож хай самі про себе дбають.

– А хіба містяни чи селяни не воювали разом з козаками?

– Воювали. Але ким вони зараз стали? Тими, ким і були до цього, – посполитими. А я готовий знову воювати, бо я з народження козак! А ще не забувай, що здобич ми порівну ділили, і я не винен, шо деякі все пропили та прогуляли, а я зберіг та примножив. Їм солодко було пити, тож хай не ремствують, що дехто забагатів! А взагалі я не знаю, як воно краще буде. Не я булаву тримаю! Хто тримає, той хай і дбає, щоб усім добре жилося! А мені треба про вас двох подбати, бо як лапи в труні складу, то хто тоді дбатиме? Ніхто! Ганнусю, насип мені ще борщику. Ти, шельмо мала, смачний вариш! А шо ти далі збираєшся робити? – запитав він у Леся.

– Не знаю, дядечку, – чесно відповів хлопець. – Я дуже скучив за вами та хочу трохи пожити вдома. Але якщо ти мені щось порадиш, то я з радістю…

– А своєю довбешкою подумати? Скільки ти в мене на нали́гачах ходити будеш?!

Лесь промовчав та почав їсти борщ, бо дійсно не уявляв, що робити в житті далі.

Удома Лесько нудився. Приятелів у Ніжині він не мав, тому відчував свою самотність ще гостріше, ніж у Черкасах. І в пошуках розради проводив час із дядьком.

Яків посідав не останнє місце в суспільстві Ніжина та мав шану і серед козацтва, і серед містян. Навіть новоявлена ніжинська еліта не гребувала товаришувати з ним, вважаючи його взірцем козака-лицаря. Бо за зовнішньою брутальністю Яця ховалося козацьке благородство. Але особливо тісні стосунки Яків мав з протопопом Максимом Філімоновичем, який часто приходив до нього в гості.

Протопопа Лесь одразу не злюбив. Він і сам не міг зрозуміти, що в цьому освіченому та солодкаво-чемному попові йому не подобається. Панотець, маючи блискучу освіту, частенько затівав з хлопцем бесіди на богословські теми. Узагалі Лесь учився так собі, проте мав гарну пам’ять і міг гідно підтримати бесіду. Але піп і цьому радів та хвалив його Кулябці. Останній ледь не лопався з гордощів – приємно усвідомлювати, що ти гідно впорався з вихованням чада.

Але більше за Філімоновича Леся дратував його небіж Мартин. Хлопець мав батьків, проте з юності виховувався у свого дядька. Мартин був підкреслено ґречний зі старшими, занадто сумирний і побожний, що здавалося неприродним для хлопця двадцяти трьох років. «Добре, що два сини попа навчаються в Києві, інакше б я з глузду з’їхав від цієї сімейки!» – часто роздратовано думав Лесь, бо Мартин завзято намагався втулитися йому в близькі приятелі.

Леся не влаштовувала навіть Віра, донька Філімоновича й подружка його сестри. Дівчина поводилася скромно й ненав’язливо, але часто прибігала до Ганнусі в гості. І майже завжди з нею приходив Мартин, чим доводив Леся ледь не до сказу.

Одного жовтневого дня Яць із Лесем мирно коротали час після обіду, коли до них ввалився розбурханий Філімонович.

– Господи Боже мій! – заволав піп прямо з порога. – Виговський – зрадник!

– Шо? Ти чи просфори переїв? – зневажливо запитав Яць. – З чого ти таке взяв?

– Щойно на Соборній площі зачитали грамоту його пресвітлої величності Олексія Михайловича, у якій сказано, що Виговський зрадив хресне цілування великому цареві! Господи! Якове Даниловичу, – на москальський манір звернувся піп, – тепер війна буде!

Яць поглянув на Леся, а потім співчутливо заговорив:

– Отче Максиме, ти краще сядь і заспокойся. Лесю, налий панотцю чарочку!

Максим присів, випив чарку. А коли заспокоївся, то розповів, що в Ніжин прислана царська грамота, у якій перелічені всі гріхи та злохитрі промисли Виговського: союз із татарами, розгром Пушкаря, спроба вигнати воєводу Шереметєва з Києва та союз із Річчю Посполитою. Загалом усі дії гетьмана задля збереження незалежності України цар вважав прагненням «церкви Божі розорити і вас, єдиновірних православних християн, з-під нашої високої руки відігнати й учинити у вічному поневоленні в ляхів і татар». Тому Виговський з Івана Остаповича перетворився на зрадника Івашку, і цар Олексій наказував українцям чинити збройний опір власному гетьманові та його однодумцям. Розповівши цю новину, Максим пустився у філіппіку, поливаючи гетьмана брудом. Проте Лесь помітив, що піп прискіпливо дивиться на Яця, немов намагається прочитати його думки. Кулябка лише співчутливо слухав і згідно кивав, наче поділяв усі ремствування попа. А коли Філімонович пішов, то в задумі запалив люльку, забувши, що Ганнуся забороняє йому курити у світлиці.

– Ця грамота означає лише одне: цар оголошує козацтву війну під вигаданим приводом – зрада гетьмана. А Філімонович – рідкісна гнида, – відверто мовив Яць. – Від однієї згадки про царя він верещить, як свиня за кнурами. Воно й не дивно: два роки тому в обхід покійного Хмельницького він випросив у царя села Воловиці та Степановки у володіння. А коли навесні їздив за дорученням Виговського в Москву, то теж отримав у дар багато грошей та соболів. А на зворотному шляху його перестрів покійний Пушкар, гарненько відлупцював та всіх соболів відібрав. А так йому й треба! Філімонович дуже відданий царю, бо дуже любить гроші, яких той для нього не шкодує. Тож будь украй обережним і відверто при цій гниді своїх думок не виказуй.

– Але чому ти тоді з ним товаришуєш, якщо він прихильник царя? – обурено запитав Лесь, бо від хрещеного знав, що смута Пушкаря й Барабаша почалася із заохочення царя, проте волів про це мовчати. – Чому в себе вдома приймаєш?

– А тому шо мені тут жити треба! І вам з Ганнусею теж! То навіщо мені вороги? І не тобі мені дорікати чи вказувати, з ким я маю водитися, а з ким ні! – вибухнув Яць. А потім скривився, мов кисличку з’їв. Трохи поміркувавши, старий швидко заговорив: – Лесику, я ж такий дурний був! У своєму житті ніколи й гроша зайвого за душею не мав. Родичі всі перемерли, і лише жінка та діти в мене були. Але я не цінував їх. Воював та пив. І як же мене дратувало, коли через це дружина мені лисину гризла! А потім втратив їх усіх… – Яків гірко зітхнув, проте не став розповідати, за яких обставин згинула його родина. – І лише тоді зрозумів, що моя Мотронка кохала мене всім серцем, як ніхто й ніколи не кохав, коли навіки втратив її, – трохи опанувавши себе, продовжив старий. – Господи, якби ж то вона була жива! Ох! А тут іще мати твоя надумала померти. А за нею й зять з небожами. Довіку Богові вдячний буду, що хоч ти й Ганнуся в мене залишилися! Немає на світі нічого ціннішого, ніж родина! І якби не ви, то гірка була б моя доля. Тому все зроблю для вас, щоб вам добре жилося. І до того ж Філімонович мені довіряє, вважаючи старим дурнем, схибленим на спогадах про минулі походи. І через це відвертий зі мною більше, ніж треба. Тож не засуджуй мене, синку. Я хоч і старий, проте ще можу Війську знадобитися.

Лесь отетеріло дивився на дядька: він ніколи не бачив його таким. Завжди веселе обличчя Яця стало сумним, а очі – вологими, немов він ледь утримував сльози. І його вразила не двоєдушність дядька, а своєрідна сповідь, за якою ховався невисловлений біль, найпотаємніші скорботи та жалкування за минулі помилки.

– Лесику, ти в мене ще молодий, тому дурний. І до пуття не зрозумієш мене. Життя – найкращий учитель, але його наука дуже болісна. І я не хочу, щоб тебе вчило життя, тому прошу тебе, синку: не роби моїх помилок, – попросив Яць, помітивши здивування небожа. – Цінуй те, що тобі Господь посилає.

Це одкровення, начебто й просте, змусило Леся замислитися над власним життям. І одразу згадалася Олеся. Згадалося, як затишно з нею було, як світилися її очі від кохання. «Якби вона зараз була поруч, то докучала б мені! Та й що далі було з нею робити?! Вона ж бідна, і дядько з хрещеним не допустили б нашого шлюбу, – виправдовував сам себе Лесь. – Боже! Та що я сам себе обманюю?! Я сумую за нею! Я хочу до неї! Хочу, щоб вона завжди була поруч. Господи, та я ж кохаю її!» Це відкриття приголомшило його так, наче хтось обухом по довбешці луснув. А потім Лесеві стало страшно. Так страшно, наче самого дідька зустрів. Згадуючи останні місяці свого життя, згадуючи, як він квапився до Олесі на побачення, як божеволів від неї, дурень Лесько нарешті второпав, що власними ж руками зруйнував дароване Богом щастя. «Моя зіронька-доля, яку мені сам Господь під ноги кинув!» – гірко думав він, згадуючи знайомство з Олесею.

Але що робити тепер, коли сам відштовхнув кохану? Поміркувавши, Лесь дійшов висновку, що треба миритися, і вже зібрався повернутися в Черкаси, проте життя продиктувало свої умови.

До Ніжина дійшли страшні новини. Окрім фактичного оголошення Московією війни Україні, ніжинці дізналися, що військо гетьмана разом з татарами штурмувало Кам’яне[4], але невдало. Облога затягнулася, через що татари почали скоювати наїзди на найближчі до Кам’яного українські землі та брати людей у полон. Це викликало ремствування козацтва, і тому Виговський змушений був відступити назад, в Україну.

А наприкінці вересня Данило Виговський, брат гетьмана, знову зазнав поразки від воєводи Шереметєва, навіть отримавши від гетьмана підкріплення. А сам воєвода завзято розсилав по Україні «Увещевательные статьи», у яких вів брехливу пропаганду, наголошуючи, що «з давніх літ Москва й Київ під єдиною державою великоруських монархів», а отже, українці вже на цій підставі мусять схилитися перед царем Олексієм, плюнувши на власну свободу. А ще Шереметєв підло тиснув на людську жадібність: у своїх прокламаціях звинувачував Виговського, що той навмисно козакам жалування не платить, як то було передбачено Переяславською угодою 1654 року. Навряд чи москаль не розумів, що, враховуючи кількість козаків, ніяких статків жодної держави не вистачить на це жалування. Але його підлість падала в благодатний ґрунт, збільшуючи ненависть черні до заможних товаришів і старшин.

Ще люди розповідали, що Полтава знову повстала проти гетьмана. На початку жовтня туди явився охтирський воєвода Телєгін, видав козакам грошове жалування від царя та привів їх до присяги. А ще намагався схопити вірного Виговському полковника Фелона Гаркушу, але, на щастя, той встиг утекти.

Проте не стільки буремна Полтава була страшною. Жахливішою була звістка, що воєвода Ромодановський, військо якого разом з гультяями покійного Барабаша влітку розорило прикордонні містечка України, веде нове двадцятитисячне військо. І найогидніше те, що до нього долучилися харківські, охтирські та сумські козаки, які були українцями, проте корилися царю, мов жалюгідні раби.

І саме ці слобідські козаки захопили Миргород, безсовісно пограбувавши всіх його жителів. І ледь Ромодановський вступив у Миргород, як вороже налаштоване до Виговського козацтво принесло присягу на вірність кацапському царю. Юди!

До того ж усі поплічники покійних Пушкаря та Барабаша, яким навесні пощастило втекти від помсти гетьмана, приєдналися до карального війська Ромодановського. У Миргороді воєвода настановив полковником Степана Довгаля, якому вдалося втекти з-під арешту, а в Полтаві – Кирила, сина покійного Пушкаря.

І з огляду на ці обставини Виговський наказав полковникам Григорієві Гуляницькому та Петрові Дорошенку піднімати свої полки та йти на захист північно-східних кордонів України, ставши в Глухові, Новгороді-Сіверському та Корибутові.

Слухаючи ці новини, Яць кипів гнівом та кляв усіх запроданців, що аж гай гудів. Його гнів підігрів отриманий від Гуляницького лист, у якому полковник відверто розповідав про всі жахи, які коїли кацапи: «…неприятель жорстокий і немилосердний, Москва наступає безбожна зі свавільниками, нікому не спускають, все мечем і вогнем розоряють, церкви Божі й монастирі палять, священників, іноків і інокинь усіх під меч без усякого милосердя пускають, а зверх того над дівчатами й попадями наругу чинять, груди урізують, і малим дітям не спускають, образам святим очі видовбують і гірше від поган чинять»[5]. Дивна була позиція Яця. З одного боку, у нього з’явилася зневага до Виговського за угоду з Польщею. Але з другого, – він зненавидів москалів, зненавидів усіх тих українців, які їх підтримали, і вважав, що треба купочкою триматися та до гетьмана горнутися, бо всі негаразди в державі треба вирішувати разом, без допомоги сусідів. Проте старий козак нічого не міг удіяти, окрім як закликати гнів Божий на всіх ворогів України.

Лесь, який теж читав цього листа, був іще похмурішим: його душу краяло лихо, яке спіткало Вітчизну. Яць уважно спостерігав за племінником і, підмітивши його обурення, заявив, що має намір відправити його до Гуляницького. Воля дядечка ламала всі Лесеві плани з влаштування особистого життя. Але він не наважився відмовити. «Напишу Олесі листа й попрошу вибачення», – вирішив хлопець і урочисто мовив:

– Мій батько був скромним кушніром, але Господь вирішив, що ти заміниш мені батька. Тож по батькові й син – я маю боронити Україну від ворогів, як це робив ти.

– Це тебе в колегіумі так розумно говорити навчили? – зневажливо запитав Яць. – Хих! Недаремно я стільки грошей за твою науку заплатив! Напишу Грицькові листа, щоб він тебе у свій почет прийняв, і будеш служити! І бережи тебе, синочку, Господь та Пречиста Діва!

Лесь, подякувавши дядечкові, побіг розшукувати сестру, бо хотів попросити її про послугу.

Сестру він знайшов у палісадничку. Ганнуся завжди мріяла про великий садок. Але в тісно забудованому місті немає місця деревам, тому дівчина виділила збоку від дому клаптик подвір’я, де посадила калину, півники, барвінок, мальви, м’яту з любистком та чорнобривці з нагідками. Цей крихітний квітничок був її гордістю, і вона ретельно його доглядала. Ось і зараз дівчина прибирала квітник до зими. Але їй заважали: Мартин міцно тримав Ганнусю за зап’ясток, а вона марно намагалася вирватися, а потім безцеремонно вдарила його по руці держаком граблів.

– Злючка! – ображено вигукнув хлопець, потираючи забиту руку.

– Не будеш заважати! Краще йди звідси!

Лесь спохмурнів та швидко рушив до цих двох.

– Що тут відбувається? – так грізно запитав він, що Мартин аж позадкував, а Ганнуся зашарілася, немов скоїла капость.

– Та я оце мимо проходив і зайшов привітатися, – пробелькотів Мартин.

– Привітався?

– Угу.

– От і розумничок! А тепер іди, куди йшов, – порадив Лесь. – У нас із сестрою є справи, і тому не можемо тебе прийняти, як належить. Дядькові своєму переказуй вітання!

Мартин, похнюпившись, побрів до воріт. А ледь він зник з очей, Лесь запитав сестру:

– І давно він до тебе чіпляється?

– Знедавна, – нехотя мовила Ганнуся. – Ти тільки не думай, що я даю привід! Але відколи я підросла, то він… Загалом він мене з дитинства знає, проте тепер…

– Проте тепер, як ти, сестричко, дівувати почала, то в цьому бевзні прокинувся апетит?! – роздратовано мовив Лесь. – Він же тобі не подобається, чому ти дядькові не поскаржишся?

– Ну, він мені не настільки докучає… Та й соромно мені дядечкові таке говорити, – мовила Ганнуся, почервонівши.

Лесь зітхнув та пригорнув сестру до себе, пообіцявши:

– Я поговорю з ним, щоб він не чіплявся до тебе.

– Ні. Не втручайся! Я сама в змозі впоратися з набридливими залицяльниками, – твердо мовила Ганнуся. А потім запитала, щоб перемінити незручну тему: – Ти, мабуть, чогось хотів від мене? Та ти ж мої грядки топчеш! Ану тпрусь звідси!

Лесь розсміявся, проте обережно вийшов з квітничка.

– Так, я хотів попросити тебе про послугу. Коли мені прийде лист від дівчини на ім’я Олеся Гориченко, то ти його приховай від дядька. Або принаймні вмов його не читати. Віддаси його мені, коли я повернуся.

– А куди ти їдеш?

– У військо Гуляницького.

– Господи Боже! – заволала Ганнуся і, впустивши граблі, кинулася братові на шию. – Лесику, навіщо? Хіба ти не можеш залишитися в Ніжині? Адже тут теж козаки потрібні.

– Я вже вирішив, Ганнусю, бо треба ж мені чимось у житті займатися! Тож не відмовляй мене! Ти допоможеш мені?

– А що це за дівчина? – запитала Ганнуся, з тону брата зрозумівши, що вмовляння будуть марними.

– Ну… – зам’явся Лесь.

– Добре! Я не лізтиму у твої справи, а ти не лізтимеш у мої. Домовилися? Господи, братику, бережи себе, а ми з дядьком будемо просити за тебе Бога! – вигукнула Ганнуся, міцно обнімаючи брата.

Лесь написав Катерині, дружині хрещеного, і попросив її потайки віддати Олесі примирливого листа. «Тітка нічого не скаже хрещеному. А Олеся пробачить мені, і ми одружимося. Байдуже на все! Дядько правильно казав, що треба жити своїм розумом!» – думав Лесь.