Читать книгу Зраджений гетьман - Ярослава Дегтяренко - Страница 4

На південь від Києва, на високій горі, убезпеченій з трьох сторін глибокими балками, височіє над Дніпром невеликий, але міцний замок. А поруч з ним – містечко, оточене лісами та ярами. Це Ржищів.

Колись цей замок належав магнатові й київському воєводі, полякові Янушеві Тишкевичу, та був одним із символів польського панування на українській землі. А нині Ржищів був вільний. Тут у грудні 1653 року відбулася перша зустріч гетьмана Хмельницького з царським послом Бутурліним щодо майбутнього союзу, який затвердили наступного року в Переяславі. А в грудні 1658 року Ржищів став тимчасовою ставкою гетьмана Виговського, який мусив боронити Україну від Московії.

Іван, прочинивши стулку замкового вікна, похмуро дивився на прадавній, ще не скутий кригою Дніпро, який поворонів, здіймав невеликі хвилі від грудневого вітру, немов гнівався на нього, що він такий безталанний гетьман. Дійсно, осінні воєнні невдачі на кордонах з Московією та під Києвом, вибори наказним гетьманом Безпалого сильно вдарили по владі Івана.

– Ваша милосте, закрийте вікно. Холодом дує, – пролунав позаду голос Юрія Немирича.

– Не здує! – огризнувся Іван.

Немирич зітхнув. Знедавна характер завжди ввічливого, спокійного й зваженого Виговського зіпсувався. «Воно й не дивно, – подумав Юрій. – Мала цяцька булава, та важка, мов камінь могильний».

– Нещодавно я писав коронному канцлерові Пражмовському, просячи прислати хоч стільки-то війська, але він мені не відповів. І кримський хан теж мовчить, – несподівано мовив Виговський, бо на початку грудня відправив у Крим послом генерального писаря Грушу просити військової допомоги. – Юрію, нам більше ні в кого шукати помочі! Ще в жовтні я писав шведському королю Карлові Ґуставу, повідомляючи, що мені не вистачає сил для боротьби з Московією, але він мовчить. А брат короля досі не відповів вам?

Немирич заперечливо похитав головою. Користуючись знайомством, придбаним на службі у Швеції, Юрій у жовтні писав братові короля, відверто просячи його переконати Карла Ґустава укласти перемир’я з Польщею та надати Україні військову допомогу.

– Швеція, як відомо вашій милості, веде переговори з Московією. І я впевнений, що в цьому випадку цар буде більш поступливим, ніж з поляками. Якщо цар і король укладуть мир, то наші справи кепські: у царя будуть повністю розв’язані руки, і він кине всі сили в Україну. А Швеція буде зв’язана війною з Польщею, і обидві вони навряд чи нададуть нам хоч якусь допомогу. Мені дуже шкода, що шведи скисли, але я доклав усіх сил для сприяння миру між Польщею та Швецією, який нині вигідний Україні, – похмуро мовив Юрій. – Занадто високі вимоги вони висувають одне одному.

– Цього миру бажає й Мехмед Ґерай. Про це мені під Гадячем говорив Карач-бей. Хан давно мріє з’єднатися з Польщею й нами, щоб спільно вдарити по Московії. Але ж гонорове панство нізащо не дослухається здорового глузду! О, клятий шляхетський гонор! – у досаді вигукнув Виговський.

– Нині шляхта муситиме дослухатися до голосу розуму, бо інакше нашкодить своїй країні.

– Іноді я шкодую, що уклав угоду з Річчю Посполитою, – відверто мовив Виговський. – Вірних військ у мене мало, бо частина населення тяжіє до Московії, сподіваючись отримати для себе користь, а частина ненавидить Московію, але й не може прийняти Гадяцьку угоду, тож ставиться до мене вкрай вороже. Добре, що Янові Казимиру вистачило розсудливості заборонити шляхті повертатися у свої маєтки в Україні. Бо інакше власний народ змів би мене, наче буря – пил.

– Краще бути підданим католицького короля та вільно користуватися своїми привілеями, ніж вірним холопом православного царя, фанатичного й тиранського, та повністю залежати від волі істоти, в якої замість душі прогірклий церковний єлей, – твердо мовив Немирич.

– Шкода, що це розуміють лише одиниці! Православ’я зіграло з козаками злий жарт. Якщо в часи Богдана це було гасло, під яким усі єдналися, то тепер Олексій використовує його для розколу українців. Підлості йому не позичати: він розсилає петиції, називаючи мене богомерзенним зрадником, бо я, бачте, не тільки його, благочестивого помазаника Божого, зрадив, а ще й православ’я зраджую, бо прагну віддати Україну латинам. Але щоб схилити на свій бік усіх, хто вірить у його брехню, йому треба показати військову міць. Тож великої війни не уникнути. І якщо я програю її, то Україна втратить волю. За два минулі роки люди втомилися від смути, втомилися тікати, ховатися й будуть згодні на будь-яку владу, яка забезпечить спокій.

Юрій не встиг нічого відповісти, бо у двері постукали. Увійшов джура й повідомив, що від великого коронного гетьмана Польщі прибуло військо під командуванням коронного обозного Андрія Потоцького. Іван гірко всміхнувся, згадавши 1648 рік і битву під Корсунем, яку батько Потоцького ганебно програв, а сам Андрій улітку в Барі потрапив у полон до полковника Кривоноса. А тепер Потоцький прийшов допомагати Війську Запорозькому!

Але побачивши цю «підмогу», Іван досадливо скривився, бо прибуло майже чотири тисячі польських жовнірів, а це занадто мало. «Господи, вперті ляхи! Якби вони мене послухали та замирилися зі Швецією, то я б зараз не мучився!» – подумав Іван, бо це все військо, що могла виділити польська корона в умовах продовження війни зі Швецією. Якби ж то Виговський знав, що самі поляки розраховували отримати від нього військо для війни зі Швецією чи Московією, то, мабуть, посатанів би. Але, на щастя, Іван цього не відав, тому приязно зустрів Потоцького.

Згодом польське військо перебралося на Задніпров’я[10] й розташувалося на схід від Києва, щоб якомога щільніше оточити Шереметєва.

Утім, лише на допомогу сусідів Іван не розраховував і порівняно з минулим роком рішуче намагався зміцнити свою владу всіма засобами. Він відправив на Волинь комісарів наймати всіх охочих тамтешніх жителів у своє військо, бо Гадяцька угода давала йому на це право. У підвладних йому задніпровських полках Іван стратив усіх прихильників царя. І, незважаючи на перемир’я, направив військо, яке осадило Ромодановського в Лохвиці, сподіваючись видворити його з України. Марно воєвода намагався вирватися з облоги – втративши не менше тисячі вояків, змушений був повернутися в місто, де не вистачало продовольства.

Вірні гетьманові полковники Богаченко, Джулай і Гаркуша спробували взяти Нові Санжари, але заколотникам спільно з москалями вдалося встояти попри відчутні втрати. 16 грудня наказний гетьман Скоробагатенко намагався взяти Ромни, де засів самозванець Безпалий, але зазнав невдачі.

Ці дрібні невдачі висотували Івана, позбавляли надії на перемогу. Але він не зневірювався: випадало й гірше за його насичене пригодами життя. Іванові необхідно було відкинути москалів аж до кордонів України, щоб у майбутньому запобігти війні на власній землі. Тому він готувався до походу на Задніпров’я. Тим паче, що Мехмед Ґерай нарешті люб’язно прислав у поміч військо. Узагалі Мехмед розгорнув бурхливу діяльність[11] – постійно тиснув на Яна Казимира, вимагаючи поновити війну з Московією в Литві, щоб змусити Олексія роз’єднати своє військо, а у випадку відмови погрожував розірвати приязні стосунки. А його візир Сефер-Газі-ага наполегливо радив коронному канцлерові замиритися зі Швецією. Мехмед Ґерай навіть відправив до турецького султана прохання прислати навесні війська сілістрійського паші, а також молдавські та волоські, щоб якомога більшими силами вдарити по Московії.

Демко та Іванко, як і раніше, служили в гетьмана, невідлучно слідуючи за ним. Тому обидва дуже зраділи, коли в Ржищів приїхала Марія. Звичайно, після серпневого розгрому під Києвом Яненко туди не повернувся, бо Шереметєв з нього б лика надер. І уряд полковника посів гнида Дворецький, який вельми співчував москалям. Тому Павло залишався у війську Данила Виговського й оселив дружину в Білій Церкві, бо так було зручніше самій Марічці: вона була недалеко від коханого. Але тепер Павло отримав наказ стояти з козацькими загонами в Острі, тому майже примусово відправив кохану в Чигирин до своєї рідної сестри.

З мамою Демко востаннє бачився восени й зараз ужахнувся: відтоді Марія розповніла, але мала змучений і хворий вигляд.

– Матусю, як ти почуваєшся? – запитав Демко, коли мати перестала його обнімати. – Вигляд маєш дуже поганий.

– Утомилася в дорозі, – сухо мовила Марія. – А де Іванко? Він здоровий? Я хочу його побачити. Розшукай мені його!

Проте Іван, довідавшись про приїзд мачухи, прибіг сам. Спочатку хлопець побоювався, що зненавидить цю жінку, яка здавна володіла серцем його батька. Але Марія поставилася до нього так само лагідно, як і до Фрузі. І ця лагідність розтопила недовіру – Марічка зуміла замінити Іванові матір. Утім, вона теж прикипіла до пасерба, даруючи йому любов, як і Демкові. А ще Іван був не такий гордовитий, як Фрузя.

Демко дивився, як Іванко горнеться до його матері, цілує їй руки, розпитує про батька та розказує про свої дільця, а мати його уважно слухає й лагідно всміхається. Проте хлопець не ревнував, бо Іван давно став для нього рідним.

– Моя мила мачухо, – жартівливо мовив Іванко, – дивно, що тато відпустив тебе від себе. Але найдивніше: як ти на це погодилася?! – хихикнув він, бо знав, як улітку відчайдушна мачуха врятувала його батька. – А чи добре ти почуваєшся? Ти така змучена.

Марічка трохи пом’ялася, немов збираючись із духом, а потім мовила:

– У нас буде дитина. Саме тому Павлусь наполіг, щоб я переїхала до його сестри в Чигирин, бо не хоче, щоб я поневірялася по чужих кутках.

Демко наче закляк, а Іван від подиву й рота відкрив. А Марія мимоволі відчула сором. Усе-таки їй уже сорок років, і інші жінки в цьому віці онуків бавлять, а вона… Марічка гірко зітхнула та мовила, звертаючись до Івана:

– Бог дуже щедрий. Відібравши двох дітей, подарував мені тебе та Фрузю, а тепер і третього на додачу. Тільки б цей малюк здоровим народився! Але він так штовхається, що неодмінно буде здоровеньким і жвавим.

– Обов’язково! Я щасливий, що невдовзі в мене з’явиться брат або сестричка! Не журися, мамо, не треба! – мовив Іванко й ніжно стиснув руку мачухи. – Можливо, Господь виявить більшу щедрість і поверне тобі твоїх дітей.

– Якби твої слова та Йому у вуха! Але Павлусь зізнався, що не знайшов і сліду Олесі та Левка.

Демко квапливо вийшов. Ні, його не пожолобила ця звістка. Він бачив, що мати щаслива з Яненком, і радів цьому. Але втрата брата та сестри висіла важким каменем на серці. І навіть помста Пушкареві нічого не змінила, бо не повернула любих рідних. Часто в пам’яті поставали картини дитинства, коли вони гралися втрьох, і від цього ставало ще болючіше. Але Демко швидко заштовхав свій біль якомога далі в серце – так легше жити.

На жаль, гетьман не відпустив хлопців, тому наступного дня Марія поїхала в супроводі джур чоловіка. Вона проїхала через Черкаси, де зупинилася на нічліг, але не зважилася розпитати містян про дітей. Прикро, що Марічка змирилася зі своєю втратою та не хотіла краяти собі серце безплідними розпитуваннями. Та й пізня вагітність була важкою, а зимовий шлях – виснажливим. Тому бідолашна жінка квапилася дістатися Чигирина, щоб у спокої виносити цього малюка. «Ти моя крихітна радість, – думала Марічка, гладячи живіт і відчуваючи, як дитя брикається у відповідь. – Коли ти народишся, то знищиш увесь мій смуток».

На початку січня Виговському донесли, що 26 грудня Московія та Швеція уклали перемир’я[12] й цар Олексій збирається відправити в Україну ще одне військо на чолі з князем Трубецьким. Цей москаль був такий самий грубий, жорстокий і пихатий, як і Шереметєв, і так само ненавидів українське вільнолюбство. Проте не в цьому річ – нове царське військо красномовно свідчило про наміри людинолюбного царя мечем і кров’ю зламати волю України. Тому Виговський поквапився на Задніпров’я. 10 січня він прибув у Переяслав. А 13 січня до нього несподівано прибуло посольство від Олексія, яке очолювали Григорій Булгаков та Фірс Байбаков, той самий, який торік побував у покійного Пушкаря, а потім у Москві повністю виправдовував цього заколотника. Посли везли царську відповідь на посольство Кравченка, якого гетьман відправив послом до царя восени, уклавши під Києвом перемир’я з Шереметєвим. Іван серцем відчув, що приїзд цього посольства не віщує нічого доброго, тому зважився на відчайдушний крок.

Посли ледь встигли зупинитися на квартирі в якогось заможного містянина, тому дуже здивувалися, коли до них явився гетьман власною персоною. Увічливо привітався. І так само ввічливо наказав своїм джурам почати обшук.

– Іване Остаповичу, та чи розумієш ти, що коїш?! – заволав Булгаков, бо це була неабияка крамола. – Ми посланці його пресвітлої величності!

– А чому не Івашка-зрадник? – підштрикнув Виговський. – Чому ти так нервуєшся, пане Булгаков? Невже його величність доручив тобі щось таке таємне, що слід приховати від мене? Хлопці, ретельніше шукайте! Трусіть усе, навіть їхні спідні штани!

– Твоя милосте, їм справді є що приховувати, – мовив Іванко, який, усівшись на стіл, розбирав папери з невеликої, оббитої шкірою скриньки. – Буде краще, якщо ти сам це прочитаєш.

– Не смій чіпати! – вигукнув Байбаков та кинувся до Яненка. Але шлях йому перегородив Демко. Зустрівшись із ним поглядом, Фірс злякався: у гарних темно-голубих очах хлопця було стільки ненависті, що не залишалося сумнівів, що він безжально вб’є його просто на місці. Москаль відступив, люто зиркаючи на гетьмана та джур, які без докорів сумління порпалися в його речах.

Виговський почав читати. Це були накази послам, як поводитися в Україні. Зокрема, усіма можливими засобами наголошувати, що прислані вони не до гетьмана, а до черні Війська Запорозького, яка вища за гетьмана й має «реальну» владу. Тож усі царські грамоти посли мали б вручити не Виговському, а скликати раду та зачитати простим козакам. Також наказувалося зачитати листи Кравченка, адресовані козацькій старшині. Цими листами Кравченко просив старшину відправити від себе до царя нове посольство з повинною, бо інакше Олексій кине в Україну велике військо. Мало того, Булгакову наказувалося шпигувати, щоб з’ясувати, чи має Виговський шану серед простого козацтва, скільки має прихильників, чи мав після відправлення посольства Кравченка зносини із сусідніми державами. А офіційна грамота наказувала Виговському розпустити власне військо, спровадити татар, відмовитися від військової допомоги сусідів і негайно послати цареві чолобитну, якою визнати свою «провину та зраду». А в лютому явитися в Переяслав на нову раду, на якій козаки мали б обрати нового, відданого Олексієві гетьмана.

– Отже, його величність хоче підкорити Україну руками самих українців, настановивши за допомогою брехні зручного для себе гетьмана, – спокійно мовив Виговський, коли прочитав усі папери. Але його карі очі ще більше потемніли від гніву.

– Та як ти смієш так говорити про пресвітлого царя?! – вигукнув Булгаков.

– Я хотів бути вірним Олексієві, але він сам змусив мене стати до зброї, – відкарбував словами Іван. А потім дав джурам знак іти геть. Хлопці забрали все, навіть несписані аркуші паперу. І пір’я з каламарями прихопили.

Цей трус мав гарні наслідки – розпочати підготовку нової ради посли не змогли. А наступного дня Булгакову наказали явитися до гетьмана на офіційну аудієнцію. Іван прийняв його, солодкаво всміхаючись. Дійсно, що тепер робити та говорити послові, у якого відібрано всі папери?

– Іване Остаповичу, так сталося, що всі грамоти від його величності Олексія Михайловича вже в тебе, тож я чекаю твоєї відповіді, – холодно мовив Булгаков.

– А яку відповідь ти хочеш почути від мене, москвине? Що я покірливо визнаю себе винним у тому, що не скорився цареві, бо захищаю волю власної Батьківщини? Невже його величність забув, на яких умовах Військо Запорозьке уклало з ним союз? А хіба мало крові пролили козаки, відвойовуючи для нього землі в Литві? І нині всі усобиці та бунти відбуваються за прямим наказом Олексія. Його воєводи підбурюють мій народ, нахабно поширюючи брехню, що начебто я порушив присягу та зрадив православ’я. Але невже Олексій забув, що я присягав йому на дружбу, а не на те, щоб його воєводи володарювали українськими містами та панували над моїм народом? Ніколи того не буде! І не буде ради в Переяславі! Я ніколи не допущу цього, щоб ви за своїм смаком настановляли козакам гетьманів!

– Ти ж із Шереметєвим мир уклав! Ти ж присягу приніс, а тепер збираєш військо проти його пресвітлої величності! Татар і ляхів кличеш! Ти зрадник! – вигукнув розлючений Булгаков.

– Угу. Уклав. Але чого ж Шереметєв не пішов з Києва, якщо хотів миру? Чому Ромодановський узявся пустошити Задніпров’я й розпоряджається там, наче це він гетьман? Невже ти гадаєш, що ці двоє свавільничають без відома царя? Це Олексій віддав їм такий наказ. Ще й Трубецького з військом збирається прислати, і не бреши мені, що це для війни з Польщею чи для приборкання свавільників. Запам’ятай: я буду гнати ваших воєвод, поки вистачить сил тримати в руці шаблю! Іди геть з очей моїх!

Після цієї аудієнції обидва посли за вже встановленим звичаєм опинилися під арештом.

І в цей же день у Переяслав несподівано завітав Станіслав Беневський, якого прислав король Ян Казимир. Івана цей візит насторожив, тому він вирішив спочатку прийняти поляка таємно. Приймав він Станіслава в тому самому залі переяславського замку, у якому торік на нього тиснув Хитрово, вимагаючи поступок в обмін на булаву.

– За якою справою приїхав, Станіславе? – минаючи етикет звернення, довірчо запитав Іван, ледь Беневський встиг присісти в крісло навпроти нього.

Беневський гірко всміхнувся і, трохи повагавшись, заговорив:

– Я приїхав з дорученням, яке, передчуваю, буде неприємним вашій милості. Угода, підписана восени, не влаштовує більшість шляхти…

– Я вже пішов на суттєві поступки, – перебив його Виговський, зрозумівши, що Беневський приїхав відновити торг щодо незручних для Польщі умов.

– Так, але ваша ясновельможна милість має розуміти, що зроблені поступки не суттєві та не влаштовують ані шляхту, ані короля. І, крім того, серед церковних прелатів панує неабияке обурення через вимогу скасування унії.

– Моя милість ясно висловилася ще під Гадячем: Україна приєднується до Речі Посполитої як Велике князівство Руське, як вільне до вільних і рівне до рівних. І унія має бути скасована! Подобається це гоноровим панам чи ні, але на менше я не погоджуюся.

– Мосцепане[13] гетьмане, справи дуже погані, – зітхнув Станіслав. – Якщо до укладення нашої угоди вона мала чимало прихильників, то нині, після оголошення узгоджених умов, навіть її прихильники обурені. Такою, яка вона є зараз, сейм її не ухвалить. Навіть можливість нашого альянсу опинилася під загрозою зриву.

– А хіба не ти майже клявся мені, що король і шляхта приймуть ці пункти? Отже, ти брехав? – спокійно запитав Іван.

– Я роблю все, що в моїх силах, і переконую всіх незадоволених. Але я нічого не можу вдіяти.

– Станіславе, мій народ здобув собі свободу власною кров’ю. Ти розумієш це? Ти розумієш, що цар спритно тисне на побожність мого народу? Якщо я погоджуся на збереження унії, то втрачу всіх, хто розуміє користь нашого альянсу! І жоден простий козак не потерпить паплюження православ’я, бо під цим гаслом запекло бився десять років свого життя! Якби твій народ мав менший гонор, то не було б усього цього – ані відторгнення України від Речі Посполитої, ані її союзу з Московією. Не було б десяти років кровопролитних війн. Не було б навіть вашої теперішньої війни зі Швецією й нашої з Московією. Невже життя вас нічого не навчило?

– Я й сам усе це розумію, але не маю снаги вкласти цю думку в голови інших!

– А я не зраджу інтересів своєї Батьківщини та релігії, – твердо мовив Виговський. – Більше жодних поступок не буде. А якщо будете затято стояти на своєму, то я в підданство до турецького падишаха піду, але в колишню неволю не повернуся. І тоді вам усім буде непереливки за ваш нікчемний гонор!

– Іване! – жалібно вигукнув Станіслав, зрозумівши, що нічого не доб’ється від гетьмана.

– Це моє останнє слово, пане Беневський, – жорстко мовив Іван і вийшов.

Станіслав почав терти праву скроню рукою так, ніби вона в нього нестерпно боліла. Він щиро хотів втілення цієї угоди, бо розумів, що це піде на користь рідній Польщі. І чудово розумів, що Польща має піти на суттєві поступки Україні, якщо бажає з нею миру. Але Станіслав мусив виконувати накази короля та сейму, у яких його особиста думка важила мало. У цьому й полягала трагедія цієї людини.

У наступні дні Станіслав марно намагався вмовити Виговського – той твердо стояв на своєму. Лише згодився відкликати своїх комісарів, які наймали для нього військо на Волині, тим паче, що людей уже й так набрали.

Але Іван, гарненько поміркувавши, вдався до інтриги – відправив посольство до турецького султана Мехмеда з проханням прийняти Україну в підданство та допомогти військом у боротьбі з Московією. О, цей споконвічний козир, – підданство, – який козацькі гетьмани завжди викидали в скруті! Адже якщо султан задовольнить прохання, то цим Виговський натисне на Польщу, яка не може допустити такого посилення впливу Туреччини просто в себе під боком.

І відпустив Булгакова та Байбакова, передавши Олексієві листа, в якому відверто заявив, що, бачачи явне небажання царя бути Україні добрим союзником та другом, як за Хмельницького було, змушений був укласти союз із Річчю Посполитою. «Прошу твою величність сприйняти цю звістку без гніву й не намагатися щось змінити силою. Бо інакше проллється велика кров серед православних на радість усіх неприятелів», – писав Виговський.

Утім, рішучості та твердості Івана було замало. Він знову рушив військо до Лохвиці, щоб іще раз спробувати вибити звідти Ромодановського. Навіть забрав з-під Києва більшу частину польського війська. На щастя, Шереметєв був практично знешкоджений – місцину навколо Києва щільно оточили козацькі війська, і москалі не мали змоги збирати харчові стації з населення, через що в них почався падіж коней. Але сам Ромодановський, скориставшись коротким перепочинком перед другою облогою, повернувся до Бєлгорода. Його замінив князь Куракін зі свіжими силами.

Сподіваючись стримати прихід Трубецького та змусити його боронити власну землю, Виговський наказав Гуляницькому, якого призначив сіверським наказним гетьманом, робити наїзди на московські села та містечка. Козаки з прикордонних сотень охоче пустошили ті місцини, грабуючи та забираючи людей у полон. З цією ж метою тритисячний козацько-татарський загін напав на Путивль, проте штурмувати його не став. Сам Гуляницький не давав спокою самозванцю Безпалому, який перебував у Ромнах. До того ж відважному Грицьку без бою здалося містечко Сміле, яке належало цареві.

Але в самого Виговського ратні справи йшли не так вдало. Під Лохвицю він відправив Юрія Немирича та Івана Скоробагатенка. Розпочалася велика битва, яка тривала з ранку до полудня. Козакам вдалося зламати опір кінноти, яка була слабкою ланкою в москальському війську, розсіяти її так, що, тікаючи, москалі потовкли своїх же піхотинців. Усе військо Куракіна змушене було тікати та засісти за фортечними стінами Лохвиці. Потім москалі розповідали у своє виправдання, що ця «прикрість» сталася через невправність вождів.

Немирич і Скоробагатенко тричі штурмували Лохвицю, але марно. На жаль, у веденні війни під захистом фортечних стін москалі були дуже вправні.

Залишивши частину війська під Лохвицею, Виговський рушив на буремний Миргород та обложив його, сподіваючись повернути місто під свою владу. На четвертий день облоги до Виговського явився миргородський протопіп Пилип з повинною: містяни та сам Степан Довгаль, послухавшись гетьманських універсалів і його, попа, вмовлянь, бажали здатися на милість гетьмана. Поміркувавши, Іван вирішив спочатку вислухати Довгаля.

Гетьман і заколотник з’їхалися так, щоб їх бачили і миргородці з мурів міста, і гетьманці. З Довгалем явилася вся верхівка полку та війт з урядниками. Навіть полкові корогви принесли на знак покори!

– Мій ясновельможний пане гетьмане, – почав Довгаль. – Дослухавшись твоїх умовлянь, а також умовлянь панотця Пилипа, я прошу вибачити мені та всім миргородцям наші провини. Якщо твоя мосць зволить скарати мене горлом[14], то я з гідністю прийму кару, бо заслужив її. Але присягаюся, що почав бунтувати проти твоєї милості лише тому, що не розумів твоїх істинних намірів і бажань, повірив наклепам твоїх злостивців, через що потрапив у полон омани. Утім, як і інші. Тож смиренно просимо в тебе ласки та вибачення.

– Та невже?! – уїдливо сказав Виговський, не довіряючи цій щирості.

– Насправді я досхочу наївся царського підданства. І не через тебе, а через них моя земля у вогні, – чесно зізнався Степан. – Тож краще я буду на боці свого гетьмана, ніж пособником кацапів.

– Чому я маю вірити тобі? Ти зрадив не тільки мене і Військо, а й свого царя. Тож навіть якщо ти присягнеш на вірність, то не матиму віри твоїй присязі.

– Пане гетьмане, москалі прийшли сюди не як друзі, а як господарі. Вони та їхні посіпаки пограбували мій рідний Миргород. Вони хоч й однієї віри зі мною, але поводяться гірше від татарина та турка, тож більше не буду їм служити, – щиро мовив Степан.

Виговський усміхнувся. Узагалі-то він із задоволенням стратив би Довгаля, бо той, хто одного разу зрадив, зрадить знову. Але Іван вирішив його помилувати, щоб іншим, хто все ще бовтається між власним гетьманом і царем, було принадно переходити на його бік. Тому Виговський вибачив миргородців, а ті видали йому москальську залогу драгунів, яка стояла в місті з осені. Після цього гетьман вирушив у бік московського кордону.

Прикладу Миргорода наслідували ті міста, які зазнали розорення від москалів. І Виговський охоче вибачав усіх, хто каявся. Але всі ті міста, які вперто стояли на боці Олексія, безжально спустошував, дозволяючи татарам брати в полон тамтешніх жителів. Такою була плата за поміч, адже безкоштовно ніхто не воюватиме.