Читать книгу Зраджений гетьман - Ярослава Дегтяренко - Страница 7

Літня жінка мала сліпуче білу й ніжну, як мережива на її одязі, шкіру обличчя, шиї та грудей, що, здавалося, ось-ось вистрибнуть з глибокого декольте вишуканої сукні. Її майже зів’ялої краси не псували ані друге підборіддя та пухкенькі щічки, рожеві від уміло накладених рум’ян, ані повнота тіла, ані вікові зморшки. Так, француженка Марія Луїза Ґонзаґа де Невер, королева Польщі, у свої сорок сім років була все ще приваблива. І не тільки врода була перевагою королеви, а і її легкий норов і розум, які, на жаль, поєднувалися з амбітністю та пристрастю до інтриг, що значно ускладнило їй життя.

Дивною була доля Марі. Колись родичі мріяли видати дівчину за молодшого брата французького короля Людовіка XIII. Проте цей шлюб не входив у плани кардинала Рішельє, і тому мадемуазель де Невер ув’язнили в монастирі. Згодом у мадемуазель запалав роман з фаворитом Людовіка XIII де Сен-Маром, але Рішельє вважав такий шлюб не гідним дівчини з дому герцогів Мантуанських, бо Сен-Мар був простим дворянином. Ось так завдяки кардиналові красуня Марі залишалася старою дівою, допоки до неї не посватався польський король Владислав IV Ваза. Але лише тому, що посварився з домом Габсбургів та замислив масштабну війну з Туреччиною, тож прагнув підтримки Франції та мав неабияку потребу в грошах, які тридцятитрирічна Марі отримала б у посаг.

Звичайно, Марі не відмовилася й вирушила в Польщу, прагнучи після бурхливої молодості отримати спокійне сімейне життя з літнім Владиславом. Але надії бідолахи пропали, коли вона ще в дорозі отримала від чоловіка подарунки, серед яких була яскраво-червона підбита горностаєм оксамитова шубка, до рукава якої був причеплений папірець з власноруч зробленим написом Владислава «Для Ядвіги»[23]. Потім Марі дізналася, що це давнішня коханка короля. Звичайно, після цього сімейне життя в пари не задалося. Тим паче, коли «доброзичливці» донесли королю про бурхливі любовні пригоди королеви в молодості. Побожний Владислав обурився настільки, що почав називати дружину Людовікою – мовляв, не гідна вона імені Богородиці. І навіть подумував про розлучення! Ой, чия б гарчала, а його б мовчала: 1648 року Владислав помер на руках у Ядвіги, з якою не поривав зв’язку навіть у шлюбі.

Повдовівши, Людовіка замислилася. Становище королеви-удови, яка животіє на жебрацькі подачки із завжди порожньої королівської казни, її не влаштовувало. Повернення у Францію теж: там під неослабним оком кардинала Мазаріні вже не вдасться зайнятися інтригами з таким розмахом, як у молодості. А за два роки шлюбу амбітна Людовіка здобула чимало прибічників у Польщі, потроху збільшуючи вплив. Тому вона пішла за Яна Казимира, молодшого брата покійного чоловіка, неврівноваженого та слабовільного, який зовсім не годився в королі й потребував вольової дружини. Знову красуня-француженка отримала не шлюб, а союз за політичним розрахунком. Проте для Яна Людовіка стала справжньою опорою, бо саме вона втримала його від зречення під час окупації Польщі шведським королем[24].

Але самій королеві вже набридло залежати від якихось королів чи примх долі: бурхлива молодість вимагала спокійної старості. Тому на заході життя перед Людовікою постала турбота – зміцнення королівської влади та передача польського трону своєму родичеві. І для цього королеві потрібен був союзник, здатний стримати свавілля шляхти. На цю роль відмінно годилося Військо Запорозьке.

Ще під час перемовин про альянс між Військом Запорозьким і Річчю Посполитою Людовіка активно листувалася з Виговським, сподіваючись ласкою схилити його до укладання угоди, і намагалася переконати якомога більше шляхти в її доцільності. А коли у вересні 1658-го під Гадячем угоду нарешті склали й підписали, королева зіткнулася з новою проблемою: 12 березня 1659 року розпочався сейм, який мав затвердити угоду, але зміст пунктів не влаштовував більшість шляхти, і вона наполягала на їх перегляді. Ситуація ускладнилася прибуттям козацького посольства, бо після перших аудієнцій усім стало зрозуміло, що козацтво не збирається поступатися жодним пунктом. Навпаки, козаки бажали доповнити їх на свою користь.

Звичайно, Людовіка пильно стежила за перебігом сейму. Тому дуже зраділа візиту Беневського, який міг усе розповісти більш докладно. І водночас насторожилася: навіщо він прийшов зрання?

Станіслав довго розкланювався перед Людовікою й говорив барвисті компліменти, як було заведено в Польщі, мимоволі зиркаючи в її декольте. Завдяки Людовіці шляхтянки перейняли французьку моду, але не всяка пані зважувалася наслідувати королеву в глибині цього елемента сукні. Нарешті королеві набридла ця прелюдія до справжньої мети візиту, і вона вишукано обірвала лестощі:

– Найбільше, що мене здивувало з перших днів життя в Польщі й досі дивує, так це вміння шляхти так красиво говорити. Треба мати кам’яне серце, щоб не розчулитися від такої химерності фраз.

– О, нехай вибачить мені ваша величність за мою старанність, та чи можна залишатися мовчазним, бачачи вас цього весняного ранку, чарівність якого блякне поруч з вашою вродою? Навіть камінь, і той би заговорив з вами, моя королево! А я ж не камінь.

– А я передусім жінка, а вже потім королева, тож вередливо бажаю, щоб пан супроводжував мене на прогулянці. Дивіться, який чудовий весняний день! Ходімо в сад! – запропонувала Людовіка з таким милим безладдям і кокетством, немов була не літньою королевою, а юною фрейліною.

Вона подарувала Беневському таку сонячну усмішку, що той аж почервонів від задоволення, квапливо подав королеві руку та повів її в садок Королівської вілли. Її Людовіка особливо любила через чудовий краєвид на Віслу та розкішний квітник, віддаючи перевагу перед Королівським замком. У часи шведської навали вілла була безбожно пограбована вояками, проте тепер її відремонтували, і Людовіка знову могла тут жити й збирати в садовій альтанці літературний салон. Королева прагнула прищепити Польщі культуру Франції, у якій літературні салони мали популярність.

– А як протікає сейм? – поцікавилася Людовіка, спираючись на руку Беневського й граційно крокуючи алеями садка. – Шляхта за своєю звичкою пиячить чи, не шкодуючи сил, працює на благо Вітчизни?

– Справи наші вельми неприємні, – сухо мовив Станіслав. – Було б краще, якби шляхта пиячила, ніж обговорювала угоду з Військом Запорозьким.

– Що ви таке говорите?!

– Вашій величності неодмінно відомо, що більшість шляхти дуже незадоволена змістом угоди, для укладення якої ви доклали стільки сил. І більшість необачно вимагає поступок від Війська. Я вже розповідав вашій величності після моєї зимової поїздки в Україну, що гетьман дуже впертий і відмовився переглянути умови. Посли лише підтвердили його твердість. Тож я побоююся, що сейм не затвердить цієї угоди й усі наші зусилля підуть коту під хвіст… Вибачте мені цю грубість, моя королево! – схаменувся Станіслав.

– Охоче вибачу, – з легкою усмішкою мовила Людовіка. – Тим паче, що ви, пане, засмучені, бо всією душею прагнете користі для Вітчизни. Утім, як і я, бо Польща давно стала для мене другою Батьківщиною. Але невже для Виговського настільки принципове скасування унії?

– Так. Українці дуже побожні. Іноді їхня побожність не поступається побожності католиків та завзяттю панотців єзуїтів. А цар Олексій безсоромно тисне на їхню побожність, бреше, мов ярмарковий крамар, що Виговський хоче знищити православ’я. Тож гетьман наполягає тільки на повному знищенні унії.

– Питання унії не було б таким болючим, якби не обурювався папський нунцій П’єтро Відоні. Насправді всім прелатам байдужа віра. Цінність мають лише церковне майно та доходи з нього, які втратили й втратять уніати, а відповідно і Папа. Звідси й незадоволення нунція, – відверто мовила королева, що Станіслав аж закляк, бо не очікував таких влучних слів від цієї чарівливої жінки.

– Ця угода обов’язково має бути прийнята сеймом незмінною, – знову заговорила Людовіка. – Мені добре відомі її пункти, і я вважаю їх зручними. Так, мене не бентежить, що Військо Запорозьке перетвориться на князівство Руське та матиме більше прав, ніж князівство Литовське! Усі козаки – лицарі з народження та мають шануватися як народ лицарський. Варто лише згадати пана Тетерю як взірець козака-лицаря. Він має такі гарні манери! І такий освічений! І завжди вбраний зі смаком! Ох, пане Беневський, а ви не ревнуєте мене до нього? – прощебетала Людовіка.

– Моя прекрасна королево! Несамовито ревную! І готовий розтерзати кожного, на кого ви прихильно подивитеся, але не смію навіть заїкатися про своє обурення, бо ви не давали мені такого наказу, – відповів Станіслав, галантно цілуючи пухкеньку ручку Людовіки. – Адже серед усіх панів королівства я ваш найвідданіший слуга й прихильник!

Узагалі-то між цими двома не було нічого плотського. Просто королева любила флірт, а Беневський вправно задовольняв її бажання.

– Тож треба чинити по-справедливому й ушанувати хоробрих лицарів! І цю угоду треба протягти через сейм у її нинішньому вигляді! Її не можна урізати! Мені розповідали, що ви несамовито захищаєте альянс із козаками, – знову защебетала Людовіка. – Навіть вдаєтеся до хитрощів, умовляючи панство прийняти угоду в незмінному вигляді, а в майбутньому не виконати або змінити неприємні пункти. Чи не так?

– Я намагаюся дотримати свого слова, яке дав гетьманові Виговському. А майбутнє в руках Божих, тож я покладаюся лише на волю Його, – стримано відповів Станіслав, бо дійсно завзято захищав угоду всякими правдами й неправдами, переконуючи всіх незгодних. – На сьогодні важливо відірвати козаків від Московії.

– На сьогодні важливо, щоб ця угода була ухвалена в незмінному вигляді, – твердо мовила Людовіка. – А Україна вже й так відірвана від варварської Московії, якщо погодилася повернутися до освіченої Речі Посполитої!

Беневський гірко зітхнув, розуміючи, що королева мріє про нездійсненне. Поступово з думкою про необхідність примирення з козаками звиклися всі й навіть вбачали в цьому користь передусім для себе. Особливо ті шляхтичі, які мали маєтки в Україні й сподівалися на їхнє повернення. Але прочитавши самі пункти, багато шляхтичів зазнали розчарування. Тож у провінційних сеймиках і в Посольській ізбі запанувало обурення, і кількість прибічників угоди танула на очах. Адже більшість із них обмежено міркувала, що Гадяцька угода дасть їм можливість відновити лад, який існував до 1648 року.

До того ж відчутно загострилася боротьба між двома партіями – австрійською та французькою, яку очолювала королева. Людовіка бажала проголосити наступним польським королем когось зі своїх французьких родичів іще за життя Яна Казимира, бо родич забезпечив би їй спокійну старість та посилив вплив Франції на сході Європи. Але для цього необхідно було змінити сам уклад Речі Посполитої[25]. А Військо Запорозьке як третій рівноправний член шляхетської республіки значно укріпило б королівську владу та дозволило б Людовіці втілити її плани в життя. Тож королеві були вигідні примирення зі Швецією та угода з Україною. І ця авантюристка, яка не втратила завзяття навіть на схилі життя, активно інтригувала, вмовляла, тиснула на Яна Казимира, домагаючись бажаного.

Проте польський трон вабив імператора Священної Римської імперії Леопольда І Габсбурга, який теж хотів посадити на нього свого родича, щоб не допустити поширення впливу Франції. Ця партія мала більше прибічників, ніж французька, бо під час окупації Польщі Швецією Леопольд надавав полякам суттєву допомогу.

Але насправді більшість шляхти второпала, що Гадяцька угода – засіб втілення амбітних планів Людовіки, які порушать золоті шляхетські вільності, а дворянство Польщі трималося за них, як воші за кожух, не розуміючи, що їхні дорогоцінні вільності гублять Вітчизну.

Станіслав покосував на шляхтянок з почету Людовіки, які слідували за ними на невеликій відстані.

– Чи не вважатиме ваша королівська милість образою пропозицію спуститися до Вісли на самоті? – запитав він.

Людовіка зробила знак фрейлінам залишатися на місці й покрокувала до річки, витончено підхопивши поділ, щоб не забруднити його через розмоклий ґрунт після вчорашнього дощу.

– Що пан хоче повідомити мені наодинці, щоб не чули мої фрейліни? – холодно запитала королева, коли її наздогнав Беневський. – Невже пан вважає, що якась із них може шпигувати на користь моїх злостивців?

– Я не смію навіть думати про таке, але волію не залучати сторонніх у те, що мушу сказати вам, моя королево. Його милість король хоче піти на поступки шляхті в обхід інтересів Війська Запорозького – переписати угоду так, як того бажає сейм. І саме цю урізану угоду він запропонує Виговському.

Людовіка спохмурніла, бо це суттєво руйнувало її плани. «Господи! Який же він бевзь! – зі злом подумала вона про чоловіка. – Безвольний, дурний йолоп, який тільки здатний волочитися за жіночими спідницями й танцювати на балах попри подагру! Боже, за що Ти покарав цей народ таким королем, а мене – таким чоловіком?»

– Король уже ухвалив рішення? – сухо запитала Людовіка.

– Сподіваюся, що ні. Але на короля сильно тисне Бідоні, погрожуючи гнівом Папи. Також свою руку доклав і познанський воєвода Ян Лещинський, який раніше завзято наполягав на згоді з Військом, а тепер став противником цієї угоди. Ваша величність знає, що до його порад король завжди дослухається. Крім того, масла у вогонь підливає австрійський посол. Загалом буде прийнята кастрована угода, тож благаю вашу величність негайно вирушити до короля та відмовити його від цього хибного кроку. Ви мусите докласти всіх зусиль, щоб переконати його, – просив Станіслав.

– А якщо Виговський підпише цю, як ви зволили висловитися, кастровану угоду? – запитала Людовіка після певних роздумів.

– Він не піде на це, бо це відверте самогубство: просте козацтво й старшина такого йому не пробачать. Тож він замириться з Московією, і ми вже вдруге втратимо Україну.

– А ви вірний друг і щирий патріот, пане Беневський, – мовила Людовіка й квапливо пішла до свого почту.

Станіслав потрусив слідом за королевою та із задоволенням почув, як вона наказала закладати карету, щоб їхати до короля в Королівський замок.

Незважаючи на наближення полудня, Ян Казимир перебував у ліжку, бо почувався зле: шляхта завжди бурхливо святкувала сейм, і на вчорашньому бенкеті було чимало випито хмільного й знищено їдла, що не могло не позначитися на самопочутті п’ятдесятирічного короля.

Людовіка квапливо увійшла в опочивальню чоловіка.

– Доброго ранку, ваша величносте, – уїдливо мовила вона, дрібно хекаючи від задишки. – Чи не були б ви такі люб’язні приділити мені кілька хвилин, – і, не чекаючи згоди, відіслала слуг і присіла на край ліжка.

– Ваша величність мали б помітити, що мені зле, – сухо мовив Ян.

Людовіка прискіпливо подивилася на чоловіка, оцінюючи ступінь плачевності його похмілля. Від природи Ян Казимир мав непривабливі риси обличчя, і цю непривабливість посилювали шрами від віспи, запалі щоки та зморшки. Утім, зовнішність короля відповідала його натурі: Ян не мав притаманного польській нації почуття гумору, був скритним, схильним до депресії та не любив рідної Польщі. Він усе життя провів у тіні свого старшого брата Владислава й марно намагався здобути собі хоч якийсь трон, через що пережив чимало пригод і халеп. У дворічному віці мати Яна, незадоволена його другорядною роллю[26], мріяла проголосити його московським царем[27], а після смерті батька – посадити на польський трон. Але переміг Владислав, якого любила та поважала більшість шляхти.

Уже дорослим Ян узяв участь у кількох війнах, зокрема в Тридцятирічній війні на боці Священної Римської імперії, показавши себе непоганим воякою. Потім король Владислав намагався зробити його герцогом Курляндським, але сейм наклав veto на цю затію. Тоді на запрошення короля Іспанії Пилипа IV, свого двоюрідного брата, Ян вирушив у Португалію, щоб стати її віце-королем. Але у Франції, у Тулоні, королевича схопили за наказом кардинала Рішельє, який запідозрив його в шпіонажі на користь Габсбургів, і заточили у в’язницю на два роки. А після свого звільнення королевич-авантюрист, відчувши потяг до піднесеного, вступив до ордену єзуїтів і навіть став кардиналом. Але вишукування духовних скарбів на цій царині одразу втратило принадність, коли помер брат Владислав. Ян розпрощався з рясою та поквапився в Польщу, де завдяки інтригам таки отримав корону.

– Ви мали б звикнути до похмілля – занадто часто пиячите, – сухо мовила Людовіка, анітрохи не співчуваючи чоловікові. – Мені стало відомо, що ви збираєтеся змінити умови альянсу з Військом Запорозьким. Це правда?

– Угу.

– Яне, ви тямите, що коїте? Ви усвідомлюєте, що ви не король, а лялька, якою вертять усі кому не ліньки? – жорстко запитувала Людовіка. – Невже у вас зовсім немає почуття власної гідності, що ви дозволяєте шляхті командувати вами? Ви маєте наполягти на своєму…

– Господи, як ви всі мені набридли зі своїми інтригами та шкурними інтересами! – вибухнув Ян. – Яка мені користь із того, що посилиться моя влада? Я все одно не передам її своєму синові! Та й не маю його! А клопотатися заради ваших інтересів чи інтересів імператора Леопольда не хочу!

– Справа не в чиїхось інтересах. Ви не маєте права відмовлятися від своїх планів! Ви мусите дбати про посилення рідної Польщі…

– Та чхав я на Польщу! Набридла мені ваша Польща! Волію дивитися на собаку, ніж на поляка![28] – безтактно заявив Ян Казимир. – Чому я мушу дбати про неї, коли сам польський народ[29] настільки дурний, що не може чимось поступитися сьогодні заради кращих перспектив у майбутньому? Людовіко, я так стомився від усього цього! І в мене голова болить!

Людовіка зітхнула, підсіла до чоловіка ближче та почала лагідно гладити його поголену голову. Руки в неї були м’які й прохолодні, і Ян аж замугикав від задоволення.

– Яне, я розумію вашу втому й розчарування власним народом, – лагідно заговорила королева. – Але ж згадайте, як ви поневірялися життям, поки не посіли трон батька. Невже ви марно зазнали стільки розчарувань і пригод? Раніше ви були такі сильні, тож не здавайтеся й нині. Тим паче, що я поруч! І ми з вами…

– Не вмовляйте мене, Людовіко. Учора я відправив до Виговського Перетятковича, секретаря Беневського, з новими пунктами, на які він муситиме погодитися, бо в нього немає іншого виходу.

– Ви відправили для цієї важливої справи таке убозтво, як секретар?! Та як ви…

– А Беневський і Євлашевський навідріз відмовилися, бо вони, бачте, присягали Виговському під Гадячем, що не порушать умов цієї угоди! – перебив королеву Ян. – Тож кому ще це довірити, як не такій дрібній людинці, яка ледь не луснула від гордощів?! Тим паче, що у винагороду йому пообіцяли шляхетство.

– Гетьман ніколи не підпише нових пунктів! – вигукнула Людовіка. – І ви навіки втратите Україну!

– Становище гетьмана настільки складне, що він погодиться – його ненавидить чернь, ним незадоволені низові козаки, старшина теж, а Московія люто наступає на Україну, – говорив Ян Казимир. – І в умовах війни з Московією зрив альянсу з нами позбавить його союзника. А ще таке не сподобається Мехмедові Ґераю, бо це руйнує його власні плани на війну з Московією. Тож я наполегливо раджу вашій величності вгамуватися й не краяти свого піднесеного серця цією надокучливою угодою. І благаю вас дати мені спокій.

– Нехай помилує Господь вашу грішну душу, бо Він давно покарав вас відсутністю розуму, – крізь зуби процідила Людовіка, зрозумівши, що спізнилася, люто зиркнула на Яна та швидко вийшла з кімнати.

Ян лише знизав плечима та перевернувся на бік – голова нестерпно боліла чомусь лише з одного боку, тому він заплющив очі, сподіваючись заснути. «Вона дійсно маленький ефіоп, який осідлав слона»[30], – подумав він.