Читать книгу Зраджений гетьман - Ярослава Дегтяренко - Страница 2

З дому Лесь поїхав сам, необачно відмовившись пошукати собі попутників. А в дорозі він дізнався від біженців, які масово тікали на Придніпров’я, що москальська армія пограбувала та спалила Лубни й Мгарський монастир. На щастя, більшість лубенчан утекла разом з козаками, бо лубенський полковник, бачачи чисельну перевагу ворога, змушений був відступити. Полки Прилуцький, Ніжинський та Чернігівський вийшли назустріч війську Ромодановського та біля Пирятина дали йому бій, який завершився внічию. І тому вірні Виговському козаки відступили у Варву. А Ромодановський, пошарпавши Пирятин, кинувся переслідувати Гуляницького. Леся охопила досада: тепер шлях до Варви повний небезпек. Проте він поклався на удачу й поквапився в містечко, давши гак на схід, щоб не потрапити в полон до москалів, які, ймовірно, рухалися туди з боку Пирятина.

Майже біля Варви Лесь зустрів роз’їзд козаків. Хлопець не став тікати: може, це свої. Але п’ятеро вояків оточили його, тримаючи під прицілом пістолів. Вочевидь, вони нишпорили місциною, сподіваючись схопити «язика». Уперед виїхав літній козак та незворушно запитав:

– Ти хто такий?

– Моє ім’я – Олександр Якимович, родом я з Ніжина, – обережно відповів Лесь.

– А що ти тут робиш?

– Їду до полковника Гуляницького. Він наказав усім, хто здатен тримати зброю, іти в його військо. А ви, хлопці, за кого – за своїх чи до царя в холопи записалися? – вкрадливо запитав Лесь у надії, що це свої.

– Так ти гетьманський мисколиз! – презирливо вигукнув літній козак.

– Краще бути гетьманським мисколизом, ніж кацапським холуєм, як ти! – відрізав Лесь, зрозумівши, що потрапив до ворогів. – І не соромно вам, козакам, проти своїх братів зброю піднімати за наказом воєвод? Хіба ви забули про честь, що зрадили Військо?

– Ти, щеня, будеш мені дорікати? – насмішкувато запитав козак та, під’їхавши до Леся ближче, навідмаш вдарив його руків’ям нагайки. Але хлопець спритно ухилився, нагнувшись до холки свого коня, одночасно пришпоривши його. Тварина зірвалася з місця. Позаду пролунали постріли, і Лесь іще нижче пригнувся, розуміючи, що головне – втекти.

Лесеві не пощастило: підстрелили його коня. Бідолашна тварина аж перекинулася на скаку, а сам він полетів шкереберть на розмоклу від осіннього дощу землю, боляче вдарившись плечем. Лесь швидко схопився і, невідомо на що сподіваючись, відчайдушно побіг під захист найближчого гаю. Але його наздогнали та оточили.

– Що? Втік? – запитав той самий літній козак, насмішкувато оглядаючи Леся, який важко дихав. – В’яжіть його, а потім обшукайте.

Один з козаків боляче викрутив Лесеві руки, зв’язав і почав обшукувати. А знайшовши за пазухою листи, розгорнув перший і прочитав уголос. Це був лист до Гуляницького, яким Яків просив полковника прийняти небожа до себе джурою.

– Отже, ти не брехав нам, хлопче, – мовив старий козак. – Що ж, ходімо з нами до кацапів, яких ти так зневажаєш, і там розповіси все, що знаєш, більш докладно.

– А він багато може розповісти, – мовив козак, який обшукував Леся. – Його дядько шпигує на користь Гуляницького, бо в цьому листі…

Несподівано щось бахнуло, свиснуло, і Лесь відчув, що йому на обличчя бризнула якась рідина. Хлопець з нерозумінням поглянув навколо себе й побачив, що козак, який читав листа, лежить з простріленою скронею. «Господи Боже, це ж його кров! – уторопав Лесько, відчувши на губах солоний присмак крові. – Фу!» Він ледь здолав нудоту і, замість того щоб упасти долілиць, рятуючись від куль, почав плюватися, а потім терти обличчя об плече, намагаючись витерти чужу кров. І, як на гріх, потерся об забруднене багнюкою.

А навколо Леся спалахнула сутичка – хтось оточив загінчик, обстрілюючи та не даючи змоги втекти. За кілька хвилин трьох було вбито, а двох схопили якісь козаки. Лесь нарешті перестав плюватися й огледівся – його оточувало з десяток козаків. «Це, мабуть, роз’їзд із Варви. Вони в розвідку пішли», – зрозумів він і підбіг до того, хто здавався йому головним.

– Щиро дякую тобі, пане, за порятунок! Якби не твої хлопці, то не оминути б мені всіх нещасть полону! Ви ж козаки Гуляницького? Мене до нього з Ніжина відправив мій дядько Яків Кулябка, – торохтів Лесь. – Он у того вбитого є листи, які все підтвердять.

– А як тебе звати? – усміхаючись, запитав козак, розуміючи, що хлопець квапиться запевнити, що він свій.

– Лесь Якимович. Я раніше служив…

– Та мені це однаково, – відрізав чоловік. – Поїдеш з нами, а там розберемося.

– Тоді розв’яжіть мене, будь ласка! – попросив Лесь.

– У Варві розв’яжемо, – сухо мовив старий козак. – Ти, горобчику, не ображайся. Бог його знає, що ти за птиця така!

Козаки швидко підібрали все, що було цінного в загиблих, відловили їхніх коней, а отаман підібрав листи, сховавши собі за пазуху. Леся й двох бранців перекинули через спини коней, прив’язали та квапливо повезли в місто.

Їдучи в незручному становищі, Лесь злився на таку недовіру. Але потім уторопав, що в сорочці народився – відбувся лише вбитим конем та брудним одягом, а міг отримати кулю чи в полоні опинитися. «Дякую Тобі, Боже, що не залишив мене, грішного! – подякував хлопець. – Сподіваюся, що коли вони прочитають дядькового листа, то відпустять мене. От уже ж дійсно все вдало склалося – хто б мене пустив у фортецю, коли ворог на підході? Тільки мого Булата шкода! До сліз шкода! Він такий лагідний був!»

Дивовижний був варвинський край – високі прадавні могили-кургани химерно перемежались із дрімучими ярами та топкими болотами, перетворюючи цей куточок України на ожилу билину. Містечко зручно розташувалося між трьох річок – з північного заходу його захищав Удай, з південного заходу – Варвиця, а зі сходу – Варва. Крім того, долина Удаю була болотяною місциною, порослою густими очеретами та чагарниками, що ще більше ускладнювало підхід до містечка. Фортеця стояла на доволі високій горі, яка одним боком примикала до Удаю, утворюючи неприступне урвище, а з іншого її захищали густі гаї та урочища. Гору увінчували земляні вали з дерев’яними частоколами та сторожовими вежами, серед яких, немов діадема, виблискувала баня церкви.

Проте нині цей куточок посилено укріплювався людьми, які знайшли тут укриття від нелюдів. Лесь якомога вище підняв голову, прагнучи все роздивитися – пагорб перед замковою горою козаки перекопали окопами, насипавши додаткові вали, щоб ускладнити підступ до фортеці. Маленький загін швидко проскакав через цей пагорб, минув міцну браму з вежею нагорі, опинившись усередині фортеці, яка кишіла людьми. Адже тут знайшли прихисток не тільки козаки, а й мешканці навколишніх сіл.

Леся зняли з коня та відвели до Гуляницького. На щастя, Грицько впізнав його – торік Лесь відвідував родину й дядечко познайомив їх. Хлопця розв’язали, і він одразу ж поліз у кишеню по хусточку та почав відтирати бруд і кров з обличчя.

– А чому ти від Джулая пішов? – запитав Грицько, прочитавши листи.

– А в хрещеного було нудно: він панькався зі мною, наче з маленьким. До того ж я жив далеко від родини. А тепер попросився до твоєї милості, щоб бути ближче до дядька та сестри.

– Воно й не дивно, що панькався, – придушивши смішка, мовив Грицько, спостерігаючи, як Лесь намагається хоч трохи відтерти одяг. – Але я панькатися не буду! Тож припини хорошитися, мов панна. Потім пику відмиєш. І запам’ятай: тільки з поваги до твого дядька я беру тебе до себе. Ти щось цікаве чув у дорозі?

Лесь натяк зрозумів, тому швидко сховав хусточку та докладно й чітко розповів усе, що бачив та чув. Гуляницький вислухав і спохмурнів – звістка про повторний розгром Данила Виговського під Києвом викликала неабияку досаду. «Нині мої люди єдині, хто здатен дати відсіч москалям. Треба встояти за будь-яку ціну! Господи, допоможи мені!» – подумав полковник.

Джури Гуляницького прийняли Леся приязно, а козаки, які його спіймали, шляхетно повернули речі, які забрали з убитого коня. На жаль, такий війни закон – здобиччю не гребує ніхто!

А вже ввечері Лесь вдруге палко дякував Богові, що встиг опинитися у фортеці, бо під містечко підійшов авангард москальської армії. Звичайно, Ромодановський запропонував козакам здатися, на що його парламентарі отримали від усіх трьох полковників тверду відмову.

Тоді воєвода здійснив спробу взяти фортецю різким штурмом, кинувши на неї всіх українців, які були в його війську. Невідомо, чи Ромодановський сподівався, що обложені неохоче будуть битися проти співвітчизників, чи прагнув, щоб усі зрадники кров’ю довели свою відданість, але наступ захлинувся – козаки Гуляницького люто відбилися й навіть здійснили вилазку, завдавши ворогу значних втрат.

Проте це мало допомогло – становище обложених було складне. Ворог хоч і не стояв під самими стінами, але розташувався по околицях, оточивши Варву щільним кільцем. І для такої невеликої фортеці людей у Гуляницького було забагато, і невдовзі бракуватиме продовольства. До того ж через листопадову мряку порох зволожується, що унеможливлює використання артилерії. А коли прибуде підмога – невідомо. Та й чи прибуде? Ні, Гуляницький не сумнівався, що Виговський не кине його напризволяще. Але в самого гетьмана справи погані через поразку під Києвом. Та й невідомо, чи не кинув цар ще додаткових військ в Україну, які можуть дійти аж до Чигирина. Адже військо Гуляницького, яке було єдиним боєздатним на Задніпров’ї, тепер замкнене у фортеці. І жодна звісточка сюди не дійде. Проте відважний полковник не зневірювався – він знав, що б’ється за правду. А на чийому боці правда – на боці того сам Господь Бог.

Потяглися дні осади, впродовж яких Лесь активно брав участь в усіх сутичках, чим здобув певний авторитет серед товаришів. Воно й не дивно: Лесь суттєво змінився, став серйознішим і менше переймався своєю зовнішності. Він і сам собі дивувався. Але Лесь, як і всі інші козаки, жив у постійному відчутті небезпеки, обтяженому невідомістю, напругою, недосипанням, які породжували почуття безвиході. А такі умови дуже міняють людей. Когось у кращий, а когось у гірший бік.

А ще Леся мучило інше – чи пробачить йому Олеся? Тож чи ніс він варту на вежах фортеці, чи коротав з товаришами години відпочинку, але його думки все одно зверталися до неї. Пам’ять, ця жорстока властивість розуму, яка позбавляє права на забуття, повертала Леся в минуле літо, коли він разом з коханою гуляв околицями Черкас. Згадувалося йому, як Олеся притискалася губами до його плеча, щоб стримати стогони від любощів, а він у знемозі падав поруч з нею на спалену сонцем степову траву. Віддихавшись, вона схилялася над ним, дивилася так млосно й закохано, а потім несамовито цілувала, що Лесько аж досадував, що між любощами треба певний час.

«Який я тоді був щасливий! – думав Лесь, стоячи в дозорі на вежі, що відкривала огляд на Удай. – Я мав усе, що людині треба для щастя. А тепер невідомо, чи виживу я, чи загину. Господи Боже, благаю Тебе, тільки б Олесенька мені пробачила! Я мушу вижити заради неї!»

Ніч видалася холодною та вітряною. І раз у раз хмари то затягували чорне небо, то відкривали повний місяць, який заливав мертвотним світлом Удай, його береги та непролазний гай, що примикав до берега. І ось у цьому світлі Лесь побачив якийсь рух на березі річки, біля гаю. Виглядало це так, ніби декілька людей несуть довгу колоду. Хлопець, придивляючись, навіть перехилився через огорожу вежі. Дійсно, якісь люди тягли щось довге. Але вони зупинилися, вочевидь чекаючи, поки місяць знову сховається. І тут Леся осяяло: користуючись темрявою осінньої ночі, ворог робить підкоп, щоб закласти міну, від якої може рухнути частина валу. І вони таскають колоди, щоб укріпити лаз, бо інакше самих може засипати. А не помічали їх тому, що риють уночі, та ще й з того боку, штурм якого ускладнений через гай, отже, не так пильно охороняється.

– Дивись! – неголосно гукнув він товариша. – Бачиш он там людей?

Молодий козак швидко підійшов і почав придивлятися. Але ворог уже зник у гаю. Тоді Лесь побіг до свого патрона. Гуляницький міцно спав, бо за дні осади не знав ані хвильки спокою: він нарівні з усіма відбивав атаки, здійснював вилазки та надихав своїх людей, як міг. Утім, як і два інші полковники. Тому Грицько роздратовано дивився на Леся, але його злість одразу ж випарувалася, коли хлопець завершив свою розповідь. І негайно відправив загін козаків під стіни фортеці.

– І я теж піду! – заявив Лесь.

– За яким ділом? – насмішкувато запитав Гуляницький.

– Бо я не панна! Це я помітив ворога, тож маю право!

– Що ж, іди, синку! – дозволив Грицько.

Невеликий загін безшумно вислизнув з фортеці. І так само безшумно попрямував уздовж гори. Лесь ішов разом з усіма, відчуваючи, що серце чомусь б’ється, мов навіжене, а в роті пересохло. У скупому світлі осіннього світанку козаки обстежили берег під урвищем, але він був порожній, а саме урвище ціле – жодного сліду підкопу чи якихось земляних робіт. У досаді козаки повернулися у фортецю.

Трохи згодом Лесь стояв перед Гуляницьким і стоїчно слухав огидні епітети, якими його нагороджував розлючений осавула, який очолював цю вилазку. Полковник безсторонньо мовчав, не зупиняючи осавулу й не захищаючи Леся.

– Можливо, він і помилився, – мовив Гуляницький, коли, нарешті, осавула втомився лаятися. – Але молоді очі не брешуть навіть у пітьмі! І не такий він уже йолоп, щоб йому з переляку примарилося. То, може, це ти чогось не угледів?

– Та як же не угледів, коли…

– А ти ліс оглянув?

– Ні, – подав голос Лесь, – ніхто в ліс не ходив, бо осавула побоювався зіткнутися з ворожим роз’їздом.

Гуляницький замислився, а потім знову відправив солідний загін обстежити ліс. Лесь знову пішов з усіма й похмуро вештався порожнім лісом, не турбуючись про безпеку, бо почувався приниженим від звинувачень осавули. Але ж він ясно бачив у місячному сяйві людей, які щось несли! «А може, мені й справді примарилося і я даремно здійняв галас?» – подумав Лесь, засумнівавшись у самому собі.

Несподівано його увагу привернула дивна купа хмизу вперемішку з опалим листям. Вона була не безформною, а витягнутою уздовж. Лесь із нерозумінням дивився на сушняк, сумніваючись, що природа могла надати таку впорядковану форму, а потім підняв довгий сук та почав розгрібати листя та прибирати гілки. І знайшов драбину. Довгу й міцну. Спеціально зроблену, щоб дістатися до вершини частоколу фортеці. Лесь осміхнувся та побіг шукати своїх.

Пізно ввечері на вежах і галереях частоколу над Удаєм скупчилося чимало козаків. Люди сиділи тихо, прислухаючись до найменшого шурхоту. І як на гріх, ніч знову була темна та вітряна, а гай біля підніжжя урвища стогнав та скрипів під злим осіннім вітром. Лесь теж був на вежі. Тій самій, з якої минулої ночі побачив ворога. Хлопець вдивлявся в пітьму, насторожено прислухався, проте відчував дивну впевненість, що все вдасться. Адже ворог хитро придумав! Навіщо витрачати сили на виснажливі та криваві штурми, коли можна діяти хитрістю – сховати довгі драбини поблизу того місця фортеці, де відкритий штурм неможливий, отже, це місце слабко охороняється, і вночі тихенько видертися на стіни, вирізати сторожу та захопити фортецю. План був відверто божевільний, але цілком реальний для виконання. Адже штурм будь-якої фортеці був дуже складною справою, тож завжди намагалися долучити фантазію й хитрощі – у скруті чи жадобі вбивства людська фантазія не знає меж. Вочевидь, москалям треба було будь-що зломити гетьманців.

Лесь оперся на поручні, звісившись за край вежі. Усміхнувся, згадавши, як Гуляницький, дізнавшись про заховані драбини, з ледь помітною насмішкою покосував на осавулу, мовивши: «Ось тобі й личак[7] литовський!», бо саме так той лаяв Леся. Хоча самому Лесеві й слова похвали не сказав. «Досадно, що ні чорта не видно, – подумав хлопець. – Але це найкращий час для нападу».

Час тягнувся повільно, хвилини складалися в години. І вив вітер. Проте між його виттям козаки почали розрізняти інші звуки – десь брязнула зброя, десь щось стукнуло, десь пролунали людські голоси. Але ці звуки здавалися примарними, навіяними скавчанням вітру, тим паче, що нерви в козаків були натягнуті до межі, і якби деякі з них на власні очі не бачили захованих драбин, то списали б їх на марення.

Щось неголосно стукнуло об дерев’яну огорожу вежі. Лесь здригнувся, пошарив руками й намацав край драбини. «Лізуть», – прошепотів він, і його товариші почали виймати зброю. Сам хлопець притисся спиною до однієї з чотирьох колод, що підтримували дах вежі, і вийняв шаблю.

Край драбини все частіше постукував об огорожу – вочевидь, лізло багато людей. Лесь чекав, шкодуючи, що в кромішній пітьмі нічого не видно. Несподівано хлопець інтуїтивно відчув, що перший ворог уже досяг верху, і махнув шаблею. Пролунав несамовитий, сповнений дикого болю крик, який канув униз. І одразу ж засурмили сурми.

Сліпуча хвиля поповзла вежами та галереями частоколу. Це запалили факели, їхнє полум’я рвав вітер, марно намагаючись загасити, і всі – і нападники, і захисники – на мить замружились від яскравого світла. А потім розпочалася бійня. Захисники Варви завзято відбивалися, скидаючи нападників з частоколу разом з драбинами, безжально різали всякого, хто лише траплявся під руку. І шум цього побоїща перекрив навіть вереск вітру. Усі три полковники теж явилися відбивати штурм, як належить гідним воєначальникам.

Невдовзі ворог відступив. Але захисникам вдалося захопити бранців, які виявилися харківськими козаками та, не чекаючи допиту з тортурами, повідали чимало цікавого. Не маючи сили розгромити впертих гетьманців, Ромодановський учинив інакше – скликав раду, на якій обрали нового гетьмана. Ним став значний військовий товариш Іван Безпалий, який навесні був прибічником покійних Пушкаря та Барабаша, а після їхнього падіння втік до Бєлгорода. Проте через неповний склад ради його обрали лише наказним гетьманом.

Дізнавшись про це, Гуляницький скипів від люті – це був хитро продуманий розкол українського суспільства: два гетьмани не можуть існувати одночасно. Тож усі незадоволені Виговським переметнуться до Безпалого. А таких безмозких людей чимало!

Але трохи втішила всіх трьох полковників звістка, що Виговський відправив їм у поміч військо під командуванням переяславського полковника Тимофія Цицюри та наказного гетьмана Скоробагатенка. Проте ці двоє не могли самотужки здолати чимале військо, яке Ромодановський стягнув під Варву.

– Що будемо робити, панове? – запитав Грицько в Дорошенка та Силича, чернігівського полковника. – Довго протриматися нам складно – закінчуються харчі та порох.

– Стояти на смерть – це, звичайно, добре, проте користі, що ми тут поляжемо, буде мало. Тільки слава! Якби ж то зі Скоробагатенком та Цицюрою знестися та з двох боків вдарити по москалях, то й діло б краще пішло, – мовив Силич.

– Ні, не вийде, – зітхнув Дорошенко. – Сьогоднішній штурм довів, що Ромодановський прагне нас будь-що знищити й відтепер прочісуватиме округу, мов гребенем вошей.

Троє полковників замовкли, розуміючи, що єдиний вихід – триматися, доки вистачить сил. І зараз найголовніше, щоб їхні козаки не занепали духом.

Бранців Гуляницький наказав повісити, скинувши в зашморгах з частоколу. Даремно люди благали про помилування, запевняючи, що не з власної волі пішли воювати, а з примусу. А опинившись у полоні, сподівалися на милість від співвітчизників, бо загони москалів, ідучи на допомогу Ромодановському повз Харків, пограбували домівки багатьох козаків, забрали припаси та худобу, а те, що не змогли забрати, знищили. І з простих козаків знущалися, принижуючи та називаючи зрадниками, погрожуючи, що як повертатимуться назад, то всіх їх у холопи поведуть.

– А так вам і треба! – байдуже мовив на ці жалоби Гуляницький. – Ви чужі для ворога, а для своїх – виродки, бо зрадили власну кров, забувши, що ви українці, дозволивши кацапам плювати вам в обличчя. Тож хоч подохніть з гідністю! Хоча яка може бути гідність від зашморгу?! Але куль для вас шкода: їх і так замало.

Утім думка зв’язатися з Цицюрою та Скоробагатенком позбавила Грицька спокою. Він розумів, що його гонець муситиме прокрадатися через місцину, яка кишить ворогом. І де знайти таку вправну людину? А якщо вона потрапить у полон і під тортурами видасть увесь план, то він зазнає поразки. Але дуже хотілося ризикнути, бо розгром Ромодановського був би відчутним ляпасом цареві Олексію.

У полудень 29 листопада до фортеці під’їхали козаки, очолювані Цицюрою. Їх впустили у фортецю, і Тимофій розповів новини. З одного боку, прикрі, а з другого, – цілком стерпні. Не маючи сили розбити Ромодановського, він зі Скоробагатенком запропонував перемовини. Тим паче, що гетьман Виговський під Києвом уклав з Шереметєвим мир, і останній надіслав Ромодановському листа, підтверджуючи цю подію. Тож обидва полковники теж запропонували мир, на який воєвода погодився і який був йому вигідний: на носі грудень, не стояти ж під цією клятою Варвою всю зиму, чекаючи, коли козаки у фортеці перемруть від голоду! Тому воєвода прийняв від полковників присягу на вірність цареві, а тепер пропонував оборонцям Варви теж скласти присягу та передати йому фортецю, після чого він усіх безперешкодно відпустить.

Поміркувавши та згнітивши свої горді серця, троє полковників погодилися. І 30 листопада, після трьох седмиць облоги, Гуляницький, а разом з ним усі його козаки принесли присягу на вірність цареві, здали фортецю Ромодановському, який залишив тут невеликий гарнізон.

Після цього Грицько попрямував у Ніжин. А Ромодановський з Безпалим подалися в Ромни, які стали ставкою незаконного гетьмана. Невідомо, чим думав Безпалий, коли тягнув лапи до булави. Але коли вхопив, то нарешті второпав, у яку халепу вскочив, – дорогою на них напав невеликий загін татар, які прийшли з Цицюрою й Скоробагатенком і від яких вдалося відбитися. Але якби він потрапив у полон і його відвезли до Виговського… У найкращому випадку гетьман наказав би його повісити, а в гіршому – на палю посадити. Тому Безпалий тримався кацапів, мов воша за кожух.

А Лесь, ледь повернувшись додому, одразу запитав сестру про листа від Олесі. Але відповіді не було. Хлопець розшукав чоловіка, якого просив про цю послугу. Той повідомив, що віддав листа особисто Катерині, але відповіді вона не передавала. «Господи! Та краще б я загинув у Варві!» – у розпачі подумав Лесь, зрозумівши, що Олеся йому не пробачила. Він не сумнівався, що Катерина віддала їй листа, але не міг уторопати, чому дівчина йому не відповіла. А потім розлютився: «Та як вона могла мені не пробачити, коли я так упадав за нею?! Та що вона собі міркує? Чи й не краля! А ну її к грецям! Такого цвіту по всьому світу! Обійдуся без неї!» – думав він, страждаючи від ураженої гордині.

Згодом Гуляницький отримав наказ стати в Конотопі, який був прикордонною фортецею, – вочевидь, Виговський не довіряв укладеному перемир’ю. І Лесь, діставши благословення від дядечка, поїхав разом зі своїм патроном.