Читать книгу Зраджений гетьман - Ярослава Дегтяренко - Страница 3

Звістка, що осавула Висоцький одружується з власною служницею, викликала серед черкаських обивателів чималий подив. Якби раптом з’явилися ляхи чи москалі з пушками й почали гатити по місту, то й тоді черкасці здивувалися б менше. Годі й говорити, що в родині самого Михайла панував не менший подив і навіть розгубленість – Настя та Андрій не знали, як тепер поводитися. Осуджувати батька чи ні? А як триматися з майбутньою мачухою, яка нещодавно прислужувала їм обом? Урешті-решт обоє вирішили мовчати. Андрусеві Олеся завжди подобалася, бо часто покривала перед татом його пустощі. А Настя усвідомила, що не в праві вказувати батькові, тим паче, що невдовзі сама заміж піде. Мабуть, піде, якщо її Семен зважиться сватів прислати! А Горпина взагалі злякалася, згадавши всі заподіяні Олесі кривди: тепер вона, ставши пані, неодмінно з нею розрахується. Тому поводилася так сумирно, що хоч за пазуху клади.

Сам Михайло, звичайно, розумів, що його шлюб викликав загальний осуд, але йому було однаково. Він почувався занадто щасливим для таких дрібничок – здійснюється його мрія, і в нього немов крила за плечима виросли. Єдине, що його турбувало, це втручання Катерини – а чи не розповість вона Олесі про листа від Леська? Але жінка мовчала, усіляко уникаючи зустрічей і з ним, і з Олесею.

Відколи звістка про її весілля набула розголосу, Олеся почала помічати, що люди на неї косо дивляться. Хоча Михайло заради пристойності переселив її до своєї знайомої, варто було дівчині пройти містом, як усі, кому не ліньки, проводжали її осудливими поглядами. А деякі жіночки, вельми виховані та побожні, навіть дозволяли собі відпускати на адресу Олесі не зовсім пристойні зауваження, при цьому клопоталися, щоб вона їх неодмінно почула. Обурення поважного жіноцтва зрозуміти не складно: явилося казна-звідки якесь дівча та звабило порядного чоловіка, який занадто благородний, щоб не одружитися з нею після такої хиби. Олеся вдавала, що не помічає цього цькування – з деякого часу їй стало байдуже на суспільну думку. У її душі ніби все пішло прахом – залишилися тільки гнів на Леся та бажання самоствердитися.

Напередодні весілля до Олесі за звичаєм прийшли дівчата розплести косу. Настя, звичайно ж, допомагала, але відчувала ніяковість. Треба ж таке – вона з майбутньою мачухою на гульки бігала! Це усвідомлювали й інші дівчата, тому ховали посмішки. Несподівано Настя прошепотіла Олесі у вухо:

– Слухай, а як мені тебе називати від завтра?

Олеся з нерозумінням подивилася на неї та буркнула:

– Як сама забажаєш.

– Тоді я не буду називати тебе матір’ю чи мачухою. Мені якось ніяково.

– Я вже сказала, що мені байдуже, – відрізала Олеся. – Ліпше йдіть. Косу ви вже розплели.

Дівчата з полегшенням зітхнули та швиденько попрощались, кваплячись піти. Проте Настя затрималася.

– Знаєш, Олесю, я не хочу, щоб між нами були якісь недомовки, тому скажу відверто: мені не подобається цей шлюб. Занадто спритно ти все влаштувала! З’явилася така смирненька та нещасна. На Леська так чіплялася, що він змушений був утекти від тебе, а виявляється, ти ще й на батька мого оком накинула, побачивши, що небідний вдівець! Спритно ти погналася за двома зайцями – одного все-таки вхопила! Проте я не можу вказувати татові. Я лише сподіваюся, що після весілля ти триматимешся так само, як і раніше, – скромно й доброзичливо.

Від цих слів Олеся затремтіла, бо Настя, бездумно повторюючи брудні плітки, боляче вдарила по живій рані.

– Я теж сподіваюся, що ти залишишся такою самою приязною до мене, якою була, – у тон їй промовила Олеся, а потім ущипливо додала: – І не забувай, що ролі в нас тепер помінялися. До речі, коли тебе Семен сватати збирається? Дивись, Настуню, щоб мені на твоєму весіллі не довелося пити горілку з дірявого кухля[8]! А тепер залиш мене саму!

Від цього морального плювка Настя запаленіла й швидко вискочила з кімнати. А Олеся гірко заплакала. «Чого всі такі злі? Хто вони такі, щоб зневажати мене? Я теж така сама людина, як і вони!» – схлипуючи, думала дівчина. Знову згадався Лесь. Згадалося, як він колись заступився за неї. Як сказав: «Моя хистка лілеє, ніколи не дозволяй себе ображати». А потім сам скривдив її. Від цього ще рясніше потекли сльози, а в душі ще дужче сколихнулася лють на весь світ. І нещасна Олеся, витираючи сльози, прошепотіла: «Більше ніколи мене ніхто не скривдить! Жодна людина! Богом присягаюся, що більше ніколи цього не допущу!»

Наступного ранку Олеся, вдягнена в сукню з дорогого кармазину, багато прикрашену шиттям із золотих шнурів і тасьми, подаровану до весілля Михайлом, та у вінок із тканинних квітів, – у листопаді живих не знайдеш, – чекала Левуся. Адже за звичаєм саме він мав вести її до церкви як єдиний родич чоловічої статі.

Левко був не в захваті від цього весілля. Кмітливий хлопчик розумів, що Олеся йде за нелюба, щоб поліпшити їм обом життя, і йому було до сліз її шкода. Але він нічого не міг змінити. І хай там як, але це буде ліпшим для сестри – кращого нареченого, ніж Михайло, Олесі все одно не знайти, бо нікому не потрібна вродлива, але бідна дружина. Лесь он як за нею упадав, проте змушений був покинути її – Левко по-своєму виправдав від’їзд свого дорослого приятеля. Тому він з важким серцем, проте з урочистим виглядом повів свою красуню-сестру в церкву.

Для Олесі мов у напівсні пройшли і вінчання, і саме весілля, на яке зійшлося чимало гостей: хто ж відмовиться смачненько поїсти, випити, та ще й при цьому розважитися? І тому весілля вийшло напрочуд веселим і невимушеним. Фена теж з’явилася, проте люди подивилися на це крізь пальці. Отямилася Олеся тільки тоді, коли жінки відвели її в комору, де, переодягнувши в нову сорочку, залишили саму. «Ой, і що ж мені тепер робити?!» – думала дівчина, нарешті усвідомивши, що через свої мстиві мотиви не врахувала цю інтимну грань шлюбу.

Вона так і стояла посеред комори, час від часу скоса позираючи на постіль, за звичаєм намощену із соломи та зі снопом жита замість подушок, застелену білими простирадлами, коли увійшов Михайло. Олеся подивилася на нього та швидко опустила очі, повернувшись спиною й відчуваючи, що червоніє. Та так червоніє, що аж щоки запекли.

Михайло окинув жадібним поглядом постать дружини, швидко роздягнувся та підійшов до неї ззаду. Обняв, обережно прибрав волосся й почав цілувати її шию. Ковзнув губами до плеча, стягнувши з нього сорочку. Торкнувся долонею щоки Олесі, повертаючи її обличчям до себе.

Олеся міцно заплющила очі, щосили стримуючи себе, щоб не вирватися. «Кохана, подивися на мене!» – прошепотів Михайло. І, коли Олеся розплющила очі, поцілував. Спочатку ніжно, а потім більш палко та владно, м’яко вклав її в ліжко і, лягаючи поруч, задер сорочку та ковзнув долонею по внутрішній частині її стегна.

– Ні! – скрикнула Олеся та викрутилася з його обіймів, тому що Михайло торкнувся найпотаємнішої частини її тіла. – Ні, не треба! Не хочу! – і, схопившись, кинулася до дверей.

Михайло спіймав її, затиснув рота, потягнув назад, не зважаючи, що вона виривається. Усівся на ліжко, силою посадивши її собі на коліна та міцно притискаючи до себе. Неголосно промовив: «Олесю, не брикайся! Ну, тихіше! Бо тебе весь дім почує. Навіщо тобі це?!» Михайла охопила образа від того, що він гидкий їй. Від цього з’явилося бажання зламати її, змусити підкоритися йому.

Олеся завмерла, усвідомлюючи, що його правда. Дійсно, дурня – тікати від власного чоловіка. Від цього всього їй стало невимовно прикро, соромно та гидко. «Олесю, я ж твій чоловік, – м’яко наголосив Михайло, – а ти моя дружина. Я не хочу примушувати тебе, але не відмовляй мені в любощах. Я дуже сильно бажаю тебе, а кохаю ще сильніше. Подивися на мене!»

Олеся повернулася до Михайла – у слабкому світлі свічки було погано видно його очі, але вона шкірою відчула його погляд. О, як багато може зробити лише один погляд! У ньому не було хіті, тільки щире кохання. І Олеся усвідомила: вона сама обрала Михайла та присяглася перед святими іконами пройти свій земний шлях з ним, тому не в праві його відштовхувати. Він же прийняв її у своє життя такою, якою вона є, – з усіма вадами й перевагами! Тому вона пересилила себе, несміливо обняла чоловіка та соромливо торкнулася його губ своїми. Але ці несміливі пестощі роздмухали в Михайлові справжній вогонь – він швидко стягнув з Олесі сорочку та повалив на ліжко, нетерпляче ковзнув руками по її тілі, відчуваючи, яке воно пружне і яка шовковиста її шкіра, із задоволенням відчуваючи, що вона підкорюється йому…

Згодом, коли втомлена Олеся міцно спала, Михайло у світлі недогарку переможно дивився на її обличчя й не міг надивитися, почуваючись безмежно щасливим. «Дурні ті, хто вважає, що щастя не купиш за гроші. Я ось купив!» – думав він.

Перші тижні заміжжя Олеся жахливо ніяковіла від свого нового стану. Ні, Михайло не був з нею суворим, швидше навпаки – лагідним. Але Олеся все одно губилася перед ним. А щовечора залишаючись із чоловіком удвох в опочивальні, відчувала пекучий сором, бо виконання подружнього обов’язку приносило неабияке задоволення. Мимоволі молода жінка порівнювала Михайла з Лесем. Лесь був палкий, завзятий у любощах, навіть владний, такий, що йому несила було відмовити. А Михайло створював ілюзію ненав’язливості та невимогливості, проте підступно та вміло розпалював у ній шалену пристрасть. Ця обставина мучила Олесю – у її душі жевріло кохання до Леся, і вона вважала, що в обіймах Михайла зраджує ці залишки свого нещасного почуття. Зраджує й нищить усе те, від чого душа палала, а життя вирувало, наче у водограї.

Михайло не здогадувався про душевні страждання Олесі. Він отримав те, що хотів, – жадану жінку. І почувався безмежно щасливим, наче знову повернувся в безтурботну, сповнену красивих мрій і сміливих надій юність. Проте, маючи за плечима досвід першого шлюбу та врахувавши попередні промахи, Михайло хотів, щоб у другому все було інакше, набагато краще. І він прагнув так підкорити Олесю, щоб вона й життя свого не уявляла без нього. Він бачив її боязкість – вона не вимагала від нього ані подарунків, ані особливої поваги чи послуху, як робила покійна дружина майже з перших днів шлюбу. Навпаки, Олеся соромилася навіть розпоряджатися по господарству на свій розсуд, постійно питаючись дозволу або думки чоловіка. А ще в красивих очах Олесі Михайло читав безмежну вдячність за те, що він прийняв у свою родину Левка. Однак, незважаючи на це, Михайлові все одно хотілося виліпити дружину за своїм смаком, мов Пігмаліон – Галатею, виховати її, наче нетямущу дівчинку. Він так і називав її: «Дівчинко моя».

Олеся не усвідомлювала чоловікового виховання – занадто багато горя й страждань їй довелося винести за останній час, тому в неї не було сил осмислити це.

Одного дня Олеся перекладала Михайлові речі у великій скрині в їхній спальні. І знайшла маленьку скриньочку, майстерно прикрашену різьбленням, наче мереживом, і не змогла не взяти її до рук. Скриньочка виявилася не замкненою, і, відкривши її, молода жінка побачила коралі. Та такі гарні! Не червоні, а ніжно-рожеві, з маленькими перлинками розміром з горошину, нанизані через проміжок у кілька коралових намистин овальної форми. І вся ця краса складалася з п’яти низок, розташованих одна за одною на невеличкій відстані: найкоротша мала щільно прилягати до шиї, а найдовша спускалася до грудей. «Це він для мене їх купив! Господи, який же він милий!» – зраділа Олеся. Дійсно, Михайлові не можна було дорікнути в скупості – ще напередодні весілля він дав Олесі кругленьку суму на придбання одягу, який личить заміжній жінці. Тоді Олесі було невимовно соромно – це був зайвий натяк, що її купують з потрухами. Однак вона не стала розмінюватися на дрібниці та з користю використала отримані гроші. Але це намисто… О, це наче цілющий бальзам на вражене почуття власної гідності! Молода жінка вертіла його в руках, милуючись кольором коралів. І, не втримавшись, зняла скромне намисто, яке носила ще дівчиною, наділа нове та подивилася на себе в ручне люстерко. Намисто виявилося їй до лиця, і Олеся задоволено крутилася перед дзеркалом, уявляючи, як їй заздритимуть усі жінки через такі коралі.

– Ану негайно зніми! – пролунало позаду.

Олеся озирнулася – на порозі кімнати стояв розсерджений Михайло.

– А хіба це не для мене? – здивовано запитала вона.

– Ні! Не для тебе! Швидко знімай і поклади на місце. І більше ніколи не смій чіпати! – гнівно промовив він.

Спочатку Олеся відчула сором за свою поведінку. Але потім її охопила лють: урешті-решт, вона його дружина й має право знати, чого не можна чіпати цих коралів. І взагалі навіщо так гнівно з нею говорити, коли можна спокійно пояснити?

– Чиї це коралі? Для кого ти їх приховав? Для Насті? – запитала Олеся таким владним тоном, що Михайло мимоволі підкорився та відповів:

– Ні, не для неї. Поклади їх туди, де взяла!

– Ні, не покладу! Вони мені личать! І я хочу ці коралі! – відрізала Олеся, повернулася до нього спиною та почала знову роздивлятися себе в дзеркало. І тут у голові майнула дурна думка: «Якщо не дочці й не мені, то кому? Чому він не каже? Може, у нього ще й коханка є? Дійсно, чому ще такий молодий чоловік стільки років жив без дружини? У нього точно є коханка! Господи Боже! Оце я вскочила в халепу!» Від цієї надуманої дурні миттєво спалахнула образа, і Олеся нахабно заявила:

– Я твоя дружина й маю право брати те, що подобається мені, а своїй коханці придбаєш нові!

– Якій коханці? Ти що верзеш? – обурився Михайло, а потім аж скипів від гніву: – Та як ти смієш так зі мною говорити, дурне дівчисько?! Негайно зніми їх! Я наказую тобі!

– Наказуєш мені? – прошипіла Олеся, оскаженівши від цих слів, та так люто поглянула на чоловіка, що він відсахнувся. – Отже, дурне дівчисько?! І ти наказуєш мені, наче я досі твоя наймичка? О, як же дешево коштують твої обіцянки, пане Висоцький! Та вдавися ти цими коралями! – і, знявши намисто, жбурнула його під ноги Михайлові та, із силою відіпхнувши його з дверного отвору, вискочила зі спальні.

Вилетівши з хати, розлючена Олеся попрямувала до кухні.

– Горпино! – крикнула вона з порога. – Ти бачила в скрині пана рожеві коралі? Чиї це?

– Ой, краще не чіпай їх, пані! – порадила Горпина. – Пан нікому не дозволяє їх чіпати! Навіть панночці, хоча вона має повне право їх носити. Ці коралі належали покійній пані Ганні. Але коли пані померла, то пан сховав намисто й береже, наче якусь святиню, – та вкрадливо запитала, помітивши, як хазяйка зблідла від цих слів: – А навіщо ти питаєш?

– А воно тобі треба? Іди у своє! – гримнула Олеся та вилетіла з кухні.

«Господи, та хіба ж я знала? Якби знала, то не чіпала б те кляте намисто, – думала вона, нарешті усвідомивши свою помилку. – А він теж хороший: міг би спокійно пояснити мені все, а не горлати. Зате я дізналася, як він насправді до мене ставиться! Отже, він досі кохає покійну дружину, а зі мною одружився, бо схотілося мати забавку! Господи, та за що ж мені це? Де я так згрішила, що всі до мене ставляться, наче до якоїсь ляльки, якою можна вертіти та збиткуватися?!» Залишатися вдома не хотілося, тому Олеся відправилася блукати містом.

Отак безцільно блукаючи, Олеся знову прийшла до фортеці, де вперше зустріла Леся. Молода жінка похмуро окинула поглядом схил та знову видерлася аж до самої фортечної стіни. На горі дув вітер, наганяючи сірі хмари, від чого весь пейзаж, яким вона милувалася торік, був сумовитим і непривабливим, немов придавлений свинцевим небосхилом, а сніг чомусь нагадував саван. Від цієї похмурості остаточно зіпсувався настрій, посилилася образа, проте на подив плакати не хотілося. Олеся подивилася вниз, пригадала, як вони з Лесем, спускаючись схилом, послизнулися та впали і як він її обнімав, а вона соромилася. «І чого я тоді була така дурна? – подумала вона. – Така наївна? Господи, я ж усе своє життя бачила в кожному лише хороше, відвертаючись від злого, і поплатилася за це. Тож більше ніколи не повірю жодній людині. І більше нікому не дозволю собою вертіти! Присягаюся! А Михайло ще гірко пошкодує, що насмів так зі мною поводитися! Я змушу його зі мною рахуватися! Я змушу кожну падлюку в цьому місті поважати мене!» Ось так покірлива дівчинка Олеся перетворилася на стерво. Проте це пішло їй на користь, ще дужче загартувавши й зміцнивши її душу: позбувшись своєї дитячої покірливості, вона стала сильнішою.

Ще трохи постоявши, Олеся відчула, що замерзає, тому мусила повернутися додому. І одразу ж зіткнулася з Михайлом, який чекав на неї в сінях.

– Де ти була? – спокійно запитав він.

– Неважливо! – роздратовано кинула Олеся та швидко шуснула в спальню, де зачинилася, відмовившись вечеряти. А ввечері, коли Михайло прийшов ночувати, не впустила його – жбурнула в нього подушкою, порадивши ночувати на пічній лежанці у світлиці, і грюкнула дверима перед самим його носом.

Михайло зітхнув, проте не став влаштовувати сцену. Йому й так було і соромно перед Олесею за свій гнів та нестриманість, і ніяково перед дітьми, які помітили, що молодята посварилися. А Горпина від цього аж душею піднеслася. «Нарешті! Почалося! – задоволено думала вона, вкладаючись спати. – Скоро пан муситиме частувати цю мерзотницю березовою кашею[9], щоб пір’я не піднімала!»

Але Горпина помилилася. За ніч Михайло все ретельно обміркував і вранці прийшов до Олесі в кухню. Молода жінка з важним виглядом смажила оладки для Левка. Відчувши апетитний аромат, Михайло облизнувся: він теж любив її оладки!

Олеся сердито покосувала на чоловіка та надула губи, передчуваючи сварку. Але Михайло ніжно обняв її за стан. Вона сіпнулася, щоб вивільнитися, але він наполегливо втримав її в обіймах.

– Олесю, кохана моя, пробач мені! Учора я мав би пояснити тобі все, а не кричати. Це намисто покійної дружини. Я познайомився з нею, коли мені ледь виповнилося сімнадцять, і палко покохав. А як одружився, то подарував їй ці коралі. А потім її не стало, і я беріг їх як пам’ять про неї. Навіть Насті не дозволяв їх забрати! І мені дуже важко було побачити коралі на тобі, тому я не стримався. Зрозумій мене правильно: я хочу, щоб ніхто ніколи їх більше не носив. Я подарую тобі інші…

– Та на біса мені здалися й ті, й інші?! – вибухнула Олеся. – Справа зовсім не в коралях! Ти не зважаєш на мою думку! Ти вважаєш мене дурненькою дівчинкою, забавкою, а не дружиною! Ти збрехав мені, що кохаєш! А зараз лише підтвердив це – ти досі кохаєш свою першу дружину, а до мене ставишся як… як… – Олеся аж задихнулася від обурення та замовкла, не підібравши підхоже порівняння.

На її подив Михайло не розгнівався, а ніжно пригорнув до себе.

– Олесю, моя дівчинко, я кохаю тебе! Кохаю до нестями! Але зрозумій, що ти зовсім інша, ніж моя покійна дружина. Вас неможливо порівняти та неможливо кохати однаково. З тобою відкрилася нова сторінка мого життя. Ти наповнила його теплом, подарувала мені щастя, і з тобою я знову почуваюсь юним. Ганни вже немає, але в мене є ти! І ти потрібна мені, моя люба, тому не ревнуй до покійної дружини. У нас із тобою інше життя, – м’яко говорив Михайло та обережно погладив її по щоці. – Ну, не сердься на мене! І пробач! Пробач мені, моє ластів’ятко!

Від цих лагідних слів Олеся второпала, що має міцну владу над серцем Михайла, якщо він покірливо прийшов до неї миритися та вибачатися першим, хоча вона й гарненько завинила перед ним. Тож тепер у неї є перевага! Тому Олеся не стала коцюбитися, а пригорнулася до чоловіка, сховавши обличчя в нього на плечі, на жаль, так і не зрозумівши, наскільки мудрий чоловік їй дістався. Михайло нахилився до неї, міцніше пригорнув до себе, шукаючи її губи. І тут засмерділо горілим, і Олеся, вискнувши: «Боже мій! Оладки!» – викрутилася з його обіймів, кинулася до печі та витягла з неї пательню з підгорілими оладками.

– Ти їх для мене смажила? – запитав Михайло, роздивляючись пательню через її плече.

– Угу, – промимрила Олеся, вирішивши не розчаровувати його, і засмучено зітхнула: стало шкода, що братові менше дістанеться. – Ти ж їх любиш!

– Моє ж ти сонечко! – розчулившись, вигукнув Михайло. – Та пес із ними, з оладками! Ліпше поцілуй мене, бо скучив за твоїми солодкими вустами!

Після цієї сварки в стосунках подружжя встановилася ідилія. Михайло змінив тактику – почав поводитися, наче закоханий парубок, та не втомлювався залицятися до Олесі, ніби вони й не одружені. Завжди примудрявся розважити свою молоденьку дружину чимось цікавеньким; уміло виражав увагу та турботу, не кажучи вже про пристрасть. Від цього сердечко Олесі трохи відтаяло, відгукнулося теплом, бо вона почала розуміти, що значить бути коханою жінкою, якою дорожать і прагнуть захистити від халеп цього світу. Це усвідомлення захищеності приносило глибоке моральне задоволення, тішило самолюбство та породжувало повагу до чоловіка. І ця повага певним чином замінювала любов – Олесі почало здаватися, що вона потроху закохується в Михайла.

Така гармонія в шлюбі цих двох була швидко помічена черкаськими обивателями та викликала заздрощі. Ніхто не сумнівався, що Олеся пішла за Висоцького з користі, і всі з нетерпінням чекали, коли він поплатиться за свою недолугість: ця дівка покаже йому, як коржі з маком їсти. Однак, бачачи щасливого та квітучого Михайла, який не гребував з’являтися на людях з молодою дружиною, люди почувалися обдуреними. Однак не втрачали надії та завзято спостерігали за подружжям.

А дехто навіть пустив плітки, що це не Олеся звабила Висоцького, а він – її. А що? І таке в житті буває! У Михайла вже волос сивіє, голова шаліє, а дівка молода, як горіх, отже, так і проситься на гріх! До того ж дехто пригадав, що за Олесею спочатку Лесь волочився, а потім різко її кинув та поїхав. Так ось де собака порився: пан Висоцький поласував чужою дівчиною так, що бідоласі Леську тільки й залишилося, що поїхати звідси! Ці плітки породили співчуття до нещасних закоханих, а ні в чому не винний Михайло миттєво перетворився на лиходія та розпусника.

Не варто й говорити, що обсмоктування цих подій подарувало пліткаркам чимало солодких годин – от уміють же деякі люди влаштувати собі дозвілля, обговорюючи інтимні таємниці чужого життя!

До Михайла, звичайно, доходили ці плітки, але він чхати на них хотів. Йому лестило з’являтися з Олесею на людях – він помічав, як інші чоловіки нескромно поглядають на його двадцятирічну дружину та заздрять йому. Дійсно, Олеся, будучи в зеніті юності, вигідно відрізнялася від дружин Михайлових приятелів, які були вже в літах, занадто обтяжені побутом та народжуванням потомства, тож давно втратили легкість та пустотливість молодості. До того ж більш пильно придивившись до своєї Олесі, Михайло з вдоволенням підмітив, що його дружинонька, окрім краси, має ще й витончені манери. Ні, в ній не було шляхетського лоску: дочці полтавського козака ніде було навчитися світських манер. Але Олеся мала вроджене почуття тактовності та делікатності, що вкупі з жіночою достойністю чудово замінювало шляхетність.

У середині лютого почалася Масляна, і за давнім звичаєм заміжні жінки святкували Колодій. Спочатку жіноцтво вешталося подвір’ями, чіпляючи всім дівчатам і парубкам колодочки на знак покарання за безшлюбність. Причому останні мусили відкуповуватися хмільним. А потім весела та підпила юрба жіноцтва посипала до Фениного шинку, щоб пристойно виконати обряд.

У шинку жінки поклали на стіл сповите, як немовля, полінце, разом вигукнувши: «Народилась Колодка!» І, взявшись за руки, пішли хороводом навколо столу, весело приспівуючи ті самі пісні, що й на хрестинах. Обійшовши колодку тричі, жіночки дістали свої вузлики та швидко накрили на стіл. І ледь вони встигли випити по чарці, як розчинилися двері й на порозі з’явилася Олеся з торбинкою в руці. І така ошатна! У підібраній зі смаком свиті із сукна насиченого бордового відтінку, з шалевим коміром, підбитим чорним хутром, і в кораблику з парчі, який їй дуже личив. Олеся теж вирішила відсвяткувати Колодій як годиться. Проте вештатися подвір’ями її не запросили, і вона явилася в шинок.

Повисла тиша. Жінки ніяк не могли вибачити колишній наймичці шлюб з Висоцьким, тому недобре на неї дивилися. Олеся помітила цей мовчазний осуд, але й оком не зморгнула, ввічливо привіталася та, підійшовши до Фени, прив’язала їй на ліву руку гарно прикрашену колодочку. Чим вельми досадила всім присутнім, бо дорікати різноокій шинкарці безшлюбністю не збирався ніхто. А потім рушила до столу, але зупинилася – жінки щільно сиділи на лавах, і жодна з них не ворухнулася, щоб звільнити для неї місце. Олеся нахмурилася, але тут Катерина, дружина полковника Джулая, посунулася, запросивши:

– Сідай поруч зі мною, Олесю, якщо зважилася прийти… Що там у тебе смачненького в торбинці?

Олеся, гордовито підібгавши губи, почала діставати пиріжки, вареники із сиром, підсмажену до рум’яної скоринки ковбасу та штофчик наливочки власного виробництва.

Катерина з ледь помітною насмішкою спостерігала за нею, а потім скуштувала пиріжок, похвалила. Завдяки мудрості Катерини напруження потроху спало, і жіноцтво загомоніло про різні дрібнички, з апетитом почало їсти, запиваючи страви медом чи горілкою. Олеся сиділа з незворушним виглядом, бо шматок не ліз у горло – вона міркувала, як дошкулити всім жінкам за зневагу до себе.

Катерина мовчала, лише нишком спостерігала за Олесею, бо їй не давала спокою одна думка. Нарешті жінка не витримала й запитала:

– Як тобі живеться в заміжжі?

– Добре, – сухо мовила Олеся.

– А чому ти за Висоцького пішла?

Олеся скинула на Катерину здивований погляд, а потім відповіла, зважуючи кожне слово:

– Бо він обіцяв подбати про мого братика, якому треба чоловіче виховання та місце в житті. І слова свого Михайло дотримав. Я розумію, що вам усім, порядним і побожним, не подобається наш шлюб. Але мені це байдуже! Я щаслива з Михайлом, як ніхто з вас!

– Брешеш, дитинко. Ти вже нещасна, а в майбутньому гірко пошкодуєш про це заміжжя. Коли йдеш за чоловіка з користі, то невдовзі він остогидить, як собаці – редька.

– А тобі яке діло? – крізь зуби процідила Олеся, ледь стримуючись, щоб не послати Катерину до біса.

– Чому ти не схотіла з Лесем миритися? – відверто запитала Катерина. – Адже він писав тобі, бажав помиритися.

– Що?! – вигукнула Олеся так голосно, що її почули на протилежному кінці столу.

Катерина уважно подивилася на неї та, дочекавшись, коли на них перестали звертати увагу, неголосно запитала:

– Хіба Михайло не віддавав тобі листа від Леся?

– Якого листа? – видихнула Олеся, відчуваючи, як у скронях почала пульсувати кров.

– За тиждень до вашого весілля Лесь прислав листа, а я попросила Михайла віддати його тобі. Я знала, що ви зустрічаєтеся потайки, бо Федір був проти. Він навіть лаявся з Лесем через тебе, як повернувся з Полтавського походу. Але Лесик усе одно бігав до тебе. І поїхав лише через сварку з тобою. А потім охолов і хотів помиритися, якщо надіслав лист. Але, вочевидь, Висоцький обдурив нас обох, бо наступного ж дня оголосив про ваше весілля. Господи, дівчинко, що з тобою? – злякалася Катерина, бо Олеся побіліла, мов полотно.

– Зі мною все добре, – глухо вимовила молода жінка. – Вибач, пані, але мені треба йти, – і швидко підвелася й вибігла геть.

Катерина підхопилася та кинулася за нею. Фена, яка уважно спостерігала за ними, теж побігла слідом.

Олеся, вискочивши з шинку, зупинилася. У голові гуло, а у вухах дзвеніло. «Господи, але чому він так? Навіщо обдурив мене?» – прошепотіла Олеся. По щоці скотилася сльоза. Але швидко просохла.

– Олесю, почекай! – пролунав позаду голос. – Куди ти йдеш? Тобі ж зле!

Олеся озирнулася – до неї підбігли Фена та Катерина. Молода жінка нахмурилася, а потім твердо пообіцяла:

– Не турбуйся, пані, я не видам тебе, – і, щоб уникнути розпитувань, квапливо пішла вулицею в сірі лютневі сутінки.

Фена нахмурилася, а потім міцно вхопила Катерину вище ліктя й прошипіла:

– Що ти їй наговорила, стара злидне? Кажи!

– Нічого, Фено, – покірливо мовила жінка та гірко зітхнула. – Нічого, окрім правди.

І, вивільнившись, пішла в шинок. Насуплена Фена пішла слідом. «Нічого. Згодом Олеся мені все розповість», – вирішила вона.

Повернувшись додому, Олеся усамітнилася в спальні, поки не увійшов Михайло.

– Що трапилося, кохана? – запитав він, запалюючи каганець. – Чому сидиш у темряві? Невже хтось із того курника насмів тебе скривдити?

Олеся похмуро поглянула на нього, а потім запитала:

– Михайле, скажи мені правду: чому ти вирішив одружитися зі мною?

Висоцький здивовано витріщився на дружину. Але по-своєму витлумачив її запитання. Присів поруч з нею і, відкрито дивлячись їй в обличчя, заговорив:

– Тому що покохав! Покохав шалено й пристрасно. І ладен життя віддати, аби тільки зробити тебе щасливою, аби ти тільки не відала смутку чи прикрощів. Знаєш, Олесю, я розумів, що шанси в мене невеликі, бо ти була захоплена тим покидьком, який так бездумно розтоптав твоє життя. Але коли ти погодилася, то я… О, кохана, мені бракує слів, щоб описати, яким щасливим я був. І мені байдуже, що думають про наш шлюб усілякі ханжі! Щось пояснювати чи доводити таким марно. Вони ніколи не зрозуміють, як це – кохати й жити заради коханої! – говорив Михайло, а потім почав розпускати шнурівку Олесиного святкового корсета. Потягнув шнурок, яким був стягнутий комір її сорочки, нетерпляче оголив її плечі та груди, почав пожадливо цілувати, шепочучи: – Я так кохаю тебе! Олесенько, не зважай на дурних пліткарок! Не муч себе, моє блакитнооке сонечко!

Олеся з кам’яним обличчям слухала ці зізнання. «Безглуздо вже йому чимось дорікати – я його дружина, і мені нікуди від нього діватися. Він обдурив мене, бо по-справжньому кохає. І його кохання повернуло мені гідність. Відтепер я мушу вікувати з ним, бо така моя доля», – вирішила молода жінка і, намацавши застібки від шкіряного пояса чоловіка, розстібнула їх, спіймала його губи, відповідаючи на пристрасть.