Читать книгу Зраджений гетьман - Ярослава Дегтяренко - Страница 5

Червоні, мов свіжа кров, стіни Престольної палати Теремного палацу Кремля були майстерно розписані золотими квітами, химерними й вигадливими, які перемежалися із зображеннями гербів земель, захоплених Московією. А ще ці квіти були обрамленням для золотого орла, намальованого над оббитим червоним оксамитом царським троном, який дивився в різні боки своїми неприродними головами, немов видивляючись ворогів цього другого Романова на троні Московії. А з такої ж червоненької стелі з трикутними арками дивився Спаситель на престолі, оточений московськими святителями, насупленими й непривітними, немов їх обурювала ця розкіш, яка приголомшує своєю варварською пишністю, через що й вабить до себе. А можливо, таке враження справляв присмерк, який створювали кольорові скельця у стрілчастих, вузьких вікнах.

Проте чотирьох бояр ця розкіш не вражала, бо вони неодноразово милувалися нею. Адже в Престольну палату, яка сполучалася з опочивальнею царя, могли входити лише найближчі бояри. Тому цього лютневого дня тут зібралися Борис Іванович Морозов, царський вихователь і свояк; Ілля Данилович Милославський – тесть[15] і царя, і Морозова; князі Микита Іванович Одоєвський та Яків Кудентович Черкаський. Але навіщо цар їх покликав, вони не знали. І обговорювати це побоювалися через близькість спальні, де Олексій за своєю звичкою спав після обіду.

Ілля Милославський, старий і згорблений, тулився до гарячої грубки, викладеної кахлями з червоним візерунком, та кутався в багату шубу. Морозов задивився у вікно. А два князі сиділи на лавці вздовж стін, позираючи на двері царської опочивальні, оббиті позолоченою шкірою.

Рипнули двері, які вели до Соборної палати, і в них прослизнув думний дяк Алмаз Іванов. Бояри зі злобою покосували на дяка, якого не любили за нешляхетне походження та велику довіру царя. А Алмаз незворушно шмигнув ближче до царського трону.

Невдовзі двері спальні відчинилися, і вийшов цар Олексій. Бояри миттєво схопилися та схилилися в поклоні.

Усупереч манірному давньому етикету Олексій пропустив обряд цілування його руки та дозволив усім сісти: усе-таки це були найближчі люди. Залишився стояти тільки Алмаз, але лише тому, що розташувався по праву руку Олексія. Бояри вичікувально дивилися на царя, знемагаючи від цікавості, що ж таке могло статися, що через цю раду побожний Олексій за своєю звичкою навіть на вечірню не пішов.

– Я зібрав вас усіх тому, що мені необхідні ваші поради, – почав Олексій. – На сьогодні моєю головною турботою є Мала Русь. Івашка зрадив мене, уклавши угоду з Польщею, – він відверто написав мені про це в листі, який привіз Булгаков, нахабно вимагаючи від мене не гніватися на нього. І розпочав проти мене похід. І вельми вдало! Його козаки пустошать мої прикордонні землі, захопили Сміле, напали на Путивль та багато дворянських маєтків спалили й пограбували. Кримський хан і польський король прислали Виговському війська в поміч. Шереметєв обложений у Києві, але дізнався, що в Білій Церкві стоїть лях Чарнецький[16] з чималим військом, а невдовзі Тетеря приведе ще війська від короля. І доносили мені, що татарські орди йдуть під Тамбов і Козлов. Але найгірше, що бусурманський собака Мухамед Гірей[17] домовляється з польським королем, примушуючи його замиритися зі Швецією і, об’єднавшись, разом воювати проти мене. У січні я відправляв посольство в Польщу з пропозиціями миру, але вперті ляхи не бажають іти на поступки. Тож на сьогодні моєму богохранимому царству загрожує велика війна з Кримом, Польщею та Малою Руссю, до якої може залучитися навіть Швеція попри укладений мир. А військ у мене немає!

– А хіба армія Трубецького ще не зібрана? – запитав Ілля Милославський, який ніколи не брав участі в походах, тож нічого не тямив у ратній справі.

– Їх ні з кого збирати! Якщо раніше Розрядний приказ брав по одній людині з двадцяти п’яти дворів, то нині мусить брати одного з десяти, а то й з чотирьох дворів. І набрані з холопів вояки або занадто молоді й недосвідчені, або старі каліки й тікають за будь-якої зручної нагоди! Але навіть тих, що залишилися, оплачувати нічим: моя скарбниця порожня, – похмуро пояснив Олексій.

Бояри скрушно зітхнули. Скарбниця Московії була виснажена війнами минулих років з Польщею та Швецією. А збільшення чисельності армії тільки посилило цю скруту. Навіть якщо вдасться вичавити з населення достатню кількість людей для армії, то все одно потрібні гроші. Зазвичай москальські війська харчувалися завдяки грабункам та мародерству на тій землі, де стояли або проходили. Але командирів для цих вояків наймали з іноземців, яким треба було платити місячний корм. А у випадку їхньої смерті половина цієї суми щомісячно виплачувалася вдовам і дітям. І це не рахуючи плати для стрільців, які роками служили в армії!

А тут іще Олексій замислив грошову реформу[18]. Але його скарбниця не мала достатніх запасів золота та срібла для карбування власної монети. Тому Олексій наказав карбувати мідні, примушуючи люд користуватися цими грошима, а податки платити сріблом. І через це населення починало притримувати срібні гроші, що боляче било по виснаженій скарбниці. Тож усі п’ятеро розуміли, що Україна з її родючою землею, з розвиненими промислами й торгівлею із Західною Європою, з її хоробрими козаками, які воюють власним коштом, дуже ласий шматок, який мусить належати Московії для її зміцнення.

– Що ви мовчите?! – гримнув Олексій. – Мені нічим оплачувати військо!

Бояри перезирнулися. А потім Ілля Милославський неквапно заговорив:

– Я можу лише порадити пресвітлому государеві наказати всім, хто має добрі срібні копійки чи рублі, обміняти їх у Приказі Великої казни на мідні за встановленою твоєю величністю ціною. Звичайно ж, меншою, ніж потрібно. Або підвищити податки. Але в жодному разі не відмовлятися від мудрого рішення про карбування мідних грошей.

– Мабуть, твоя правда, – погодився Олексій після деяких роздумів. – Так і зроблю.

Морозов підмітив, що тесть зітхнув з полегшенням. Борис усміхнувся. З деякого часу йому доносили, що грошові майстри почали різко багатіти. Не треба великого розуму мати, щоб уторопати, що й майстри, і приставлені до них наглядачі привозили на Грошовий двір мідь, з якої карбували монети для себе. «Отже, мій тесть покриває цих злодіїв![19] – зрозумів боярин, бо нагляд у цій справі був доручений Милославському. – Ось чому він так хоче зберегти карбування мідяків!» Проте промовчав: усе-таки тесть!

– Але що робити з Малою Руссю? – запитав Олексій. – Мені б не хотілося великої війни через неї із сусідами, але я не можу віддати її Польщі!

– Твоїй величності не варто забувати про приниження, якого завдали тобі ляхи, вимагаючи прийняти католицтво в обмін на польську корону. А покарати їх ти можеш лише руками козаків, – несподівано мовив князь Черкаський.

Узагалі князь був сином кабардинського князя Кудента й колись мав ім’я Урускан. Його батько, шукаючи захисту в Московії від смути на власній батьківщині, став вірним царським холопом. А тепер син, прийнявши православ’я, наслідував батька та став Яковом Кудентовичем. Проте холопство в Олексія щедро окупалося: Черкаський отримав боярський чин і став найближчим радником царя.

– Щоб прихилити черкасів на свій бік, – знову заговорив Яків, бо цар прихильно на нього подивився, – твоїй величності варто запропонувати тим холопам такі самі умови угоди, які запропонували ляхи. Вони щиро віддані православ’ю, тож відкинуть латинство, бо в Малій Русі чимало черкасів, які віддані тобі через твою щиру побожність та чисту віру в Господа Бога нашого. Головний козир твоєї величності – віра. Наскільки мені відомо, частина черкасів обрала собі гетьманом Безпалого. Але після походів Шереметєва та Ромодановського з’явилося чимало незадоволених їхніми звірствами. Тож задля запобігання великій війні варто піти на поступки…

– Та що ти таке кажеш?! – викрикнув Ілля Милославський. – Які можуть бути поступки Івашці?

– Не перебивай! – суворо осмикнув тестя Олексій.

– Яків Кудентович мудро радить, – несподівано подав голос Алмаз. – Якщо твоя величність запропонує таку саму угоду, як і ляхи, то більшість черкасів охоче піде на це через православ’я.

– А якщо та угода містить такі пункти, які не до честі государевого імені та не до користі його величності? – запитав Морозов.

– Мені привезли копію тієї угоди, і я читав її його величності, – мовив дяк. – Якщо государ зволить мене вислухати, то я можу порадити ствердити з Військом Запорозьким нову угоду з такими самими пунктами, як і в угоді з ляхами. А ще обрати нового гетьмана, якому виділити побільше міст і земель на його булаву. Тільки таким чином можна замиритися з черкасами.

– А як бути з воєводськими залогами? Як бути з козацьким реєстром? А податки? – запитав Олексій. – Угода, укладена під Гадячем, дає гетьманові багато влади. А я не хочу відмовлятися від підкорення Малої Русі. І мені вигідно завоювати її не зброєю, а мирним шляхом.

– Мій государю, – несподівано подав голос Одоєвський, який весь цей час мовчав і лише уважно слухав інших. – Вислухай вірного холопа твого. Коли я за твоєю ласкою вирушив з тобою в похід під Смоленськ, то уважно спостерігав за козаками. Прості люто ненавидять ляхів, але їхня старшина прагне бути панами, як і польська шляхта. І старшина розуміє, що це буде можливим лише тоді, коли вони матимуть свого сильного гетьмана. Тож найперше, що треба зробити, це замінити Виговського такою людиною, яка буде тобі коритися. Ромодановський та Шереметєв учинили дурість, силою схиляючи черкасів до покори. Але якщо Виговський має шану серед більшості козаків, то на сьогодні варто забути всі його зради та вибачити йому. І варто укласти з ним нові статті, у яких врахувати всі його побажання. На безвихідь можна погодитися вивести навіть ті залоги, які вже стоять у Малій Русі. Загалом зробити все, щоб замиритися з Військом і не допустити його відходу з-під твоєї високої руки до Польщі. А після цього знищити Річ Посполиту руками самих козаків. Якщо вона паде, то козакам більше ніде буде шукати собі союзників. Ти уклав мир зі Швецією, і Карл Ґустав двічі подумає, перш ніж пристати на пропозицію Мухамеда Гірея про союз проти тебе. А коли твоя держава зміцниться, то тоді ти зможеш остаточно підкорити собі Малу Русь, бо в тебе не буде суперників. Тож дай таємний наказ Трубецькому, де опиши все, що я насмів порадити тобі. Але це за умови, що Виговського люблять у Війську! Але якщо його ненавидять, то Трубецькой повинен дати козакам такого гетьмана, який їм до смаку. І вже в цьому випадку ти, государю, можеш в обмін на булаву вимагати від нового гетьмана все, чого твоя душа забажає[20].

Вислухавши Одоєвського, Олексій задоволено осміхнувся, бо порада була вельми слушною. «А він голова! Ну не даремно ж він упорався зі створенням Соборного уложення, яке зміцнило мою владу[21]!» – подумав цар.

– Бог подарував тобі гострий і великий розум, Микито Івановичу, – мовив Олексій, – бо ти дав мені мудру пораду. І Господь благословив і передав мені, государеві, правити та судити по правді люди своя на сході й заході, на півдні й півночі. Тож я зроблю все, щоб повернути собі Малу Русь, цю відторгнуту гілку від моєї держави, бо така воля Творця.

– Мій государю, не повинно бути межі твоїй владі та величі, бо твої влада та велич від Бога. Але вияви твоєї справедливої влади завжди зм’якшуються твоїми побожною лагідністю та глибоким смиренням. Тож хто, як не ти, може мудро правити черкасами! – улесливо мовив Одоєвський, що ще більше сподобалося цареві. Він знав, що Олексій вважає себе побожним людинолюбцем. Проте підмітив, що цар бажає іншим добра лише тому, що його злить, коли люди своїм горем і скаргами руйнують його тихі особисті радості. І Одоєвський розумів, що це не по-християнськи. Адже істинний християнин не повинен гребувати розділити скорботу ближнього свого. Проте чхати хотів на ці тонкощі: головне – вислужитися, щоб зміцнити власне становище.

Задоволений Олексій відпустив усіх, окрім Алмаза. Дякові він надиктував два накази для Трубецького. Перший, офіційний, наказував воєводі скликати раду в Переяславі, де вичитати перед козацтвом «усі злохитрі наміри Івашки Виговського з метою передати Україну в неволю ярма латинського». Змістити його та обрати нового гетьмана, який мав би погодитися на воєводські залоги, реєстр у десять тисяч козаків та збір податків у царську казну. А ще приїхати до Олексія на поклін і особисто перед ним скласти присягу. І відмовитися від претензій на землі в Литві та не мати жодних зносин із сусідніми державами!

А другий, таємний наказ був складений точнісінько так, як радив Одоєвський.

«Колись я був боязкий і нерішучий. Не знав, як і правити. Але тепер я став сильним і впевненим: Бог зробив і зробить усе, щоб зміцнити мою владу, бо я помазаник Його», – задоволено думав Олексій. Він не розумів, що він лише людина, яку Господь тільки з Йому одному відомих міркувань поставив на чолі народу, рабського та темного, а водночас заздрісного, пожадливого й ненависного до всіх тих, хто живе краще від нього.

Олексій Микитович Трубецькой отримав обидва накази в Севську, де був призначений збір його війська, і міцно замислився, бо обидва накази були складні для виконання. Йому краще, ніж у Москві, була відома ситуація в Україні, що складалася не на користь Московії. Самозванець Безпалий скаржився на Гуляницького, козаки якого постійними наїздами не давали йому спокою. А в Ромнах, його ставці, почалися ремствування через грабунки та огидне поводження москальської залоги, яка там стояла. І виникла загроза, що Ромни стануть на бік Виговського. До того ж козаки Гуляницького разом з татарами пустошили околиці прикордонних московських міст Недригайлова, Хоружівки, Тернів, Сум. А брехливі пропагандистські грамоти Шереметєва, у яких той закликав українців повстати проти Виговського, переконливо діяли лише на голоту Полтавщини та Миргородщини. А сам гетьман з козацьким і татарським військами йшов до кордонів України, що красномовно свідчило: навряд чи Виговський погодиться миритися з царем навіть за умови задоволення його вимог. «Великої війни не уникнути, бо хохлів треба душити лише силою. Добре, що цар дозволив мені діяти на власний розсуд, і поможи мені Бог вгамувати цих холопів зброєю», – міркував князь. І в усі міста, які ще були на боці царя, розсилав порох, кулі та військові загони для посилення тамтешніх гарнізонів.

20 лютого до Трубецького прибув піддячий Григорій Старков, якого цар відправив послом до Виговського. Місією піддячого було домовитися з гетьманом про перемовини. Цей приїзд лише роздратував Трубецького, бо він розумів, що марно домовлятися – Виговський не повірить жодному царському слову. Але відправив посла, забезпечивши його охороною.

Старков знайшов гетьмана під Зіньковом, який той, намагаючись знищити прибічників Безпалого, обложив, маючи у своєму розпорядженні близько тридцяти тисяч козаків, татар і найманців, та запропонував розпочати перемовини з князем Трубецьким. На що Виговський заявив, що не проти перемовин, але лише після того, як усі москальські війська заберуться геть, а цар надасть залізні гарантії, що Трубецькой не вступить зі своїм військом в Україну. «Ви, москалі, поводитеся на нашій землі так, немов це земля ворога, – грабуєте й плюндруєте села та міста, вбиваєте беззбройних жителів або в полон ведете. Гірше від поган чините! А царські воєводи лише бунти проти мене заводять та підтримують усіляких гультяїв. Тож допоки не заберетеся звідси, ні про що домовлятися не буду, – твердо мовив Виговський. – А якщо цар не погодиться на це, то буду спільно з татарами та турками воювати проти тих його воєвод, які насміли зазіхнути на спокій та вільності моєї землі».

Дізнавшись про це, Трубецькой одразу ж звернувся до жителів Зінькова з умовляннями «великому государю служити та проти зрадника Івашки Виговського, черкасів і татар стояти міцно та мужньо, на спокусливі листи Івашки не спокушатися» та перебрався до Путивля, ближче до українського кордону.

17 березня Виговський був змушений зняти безплідну облогу добре укріпленого Зінькова та повернутися в Чигирин. Змучене зимовими кампаніями військо потребувало перепочинку. І, крім того, необхідно було підготуватися до нового походу, який був невідворотний.

«Жодні перемовини не дадуть користі й не приведуть до примирення – Олексій сам оголосив мені війну та ніколи нічим не поступиться, втім як і я – йому, – міркував Іван, повертаючись додому. – Він лише тягне час, щоб висотати моїх козаків, а потім знищити. Господи, якби ж то поляки не зрадили та прийняли угоду! Боже, благаю Тебе, допоможи!»

У березні мав відбутися сейм, на якому шляхта повинна була затвердити Гадяцьку угоду. Але приїзд Беневського в січні запевнив Івана, що не все так гладко зі схваленням цієї угоди. Тому стривожений гетьман задля захисту інтересів України відправив послами у Варшаву свого рідного брата Федора Виговського та Григорія Лісницького, який усе ще вважався миргородським полковником.