Читать книгу Зраджений гетьман - Ярослава Дегтяренко - Страница 6

Розділ VI
Кара на двох

Оглавление

Зірки горять, а де ж зоря,

Що долею озветься?

Я кличу знов свою любов,

Вона навік є в серці.

В. Кудрявцев. Стожари

Наприкінці березня Лесь за дозволом Гуляницького приїхав погостювати додому. Про це полковника попросив Яць, бо дуже хотів побачити небожа. Усю зиму Лесько разом з козаками Гуляницького сумлінно воював, тому зрадів можливості побачити рідних. Тим паче настало відносне затишшя: козаки обмежувалися лише дрібними сутичками з москалями.

Але вдома Лесь не знаходив собі місця. Його гнів на Олесю поступився місцем нестерпній тузі за нею. Він уже був ладен пробачити їй відмову, аби тільки обняти, притиснутися до її грудей, відчути, як вона пестливо гладить пальчиками його обличчя, а потім палко цілує. Ця туга висотала Леся душевно та фізично – він змарнів, схуд і мало чим цікавився в житті. Навіть став менш прискіпливий до своєї зовнішності, чого раніше нізащо б не допустив.

Яків уважно спостерігав за небожем і бачив, що того щось мучить. Але що? Звичайно, у таку безглузду причину втечі від Джулая старий не повірив. І розумів, що небіж не розкаже правди. Тому потайки давно написав Федору листа, де прямо запитав, чому Лесько поїхав із Черкас. Федір, по-своєму витлумачивши від’їзд похресника, дав відповідь, яка цілком вдовольнила цікавість Якова. Проте старий хитрун мовчав, вирішивши почекати, коли небіж не витримає й поскаржиться. Але Лесько вперто мовчав, тому Яць не витримав і одного дня приступив до «допиту».

– Лесю, я вирішив тебе оженити, – діловито почав Яць. – І вважаю, що тобі непогано підійде донька Філімоновича. Посаг у неї хороший, її таточкові ти теж подобаєшся, тож я до неї сватів зашлю.

– А може, треба мене спочатку спитати? – невдоволено мовив Лесь.

– А навіщо тебе питати? Яка тобі різниця? Чи Вірка, чи інша, головне, шо жінка в тебе буде. А як на мене, то хай хоч свинка, аби невістка була!

– Вибач, дядечку, але я не хочу одружуватися, – твердо мовив Лесь.

– А хіба ти забув, що я тобі про себе розповідав? Невже хочеш ось так микатися в житті, як я? – вкрадливо запитав Яць.

– У нас різні долі! – відрізав Лесь. – Я взагалі не хочу одружуватися, тому що мені не треба такого горя, яке спіткало тебе!

– А чому ж тоді від дівки з Черкас утік, якщо такого горя не треба? – єхидно запитав Яків. – Від такої собі Олесі, яка в якогось черкаського козачка челядницею служить? Шо це за дівка така?

Лесь злякано скинув на дядька очі. Він напружено міркував, звідки Яць міг про це дізнатися. Ні, навряд чи його видала сестра. Це міг зробити лише хрещений.

– Звідки ти про це дізнався? – запитав він.

– Дізнався! І хочу знати, чому ти від неї тікав, мов чорт від ладану, а тепер нудишся білим світом, наче проклятий? Ну, шо мовчиш? Я ж можу й сам до цієї дівиці поїхати та про все її розпитати!

Лесь болісно скривився, бо потрапив у безвихідь: він чудово знав, що ексцентричний дядечко дійсно не погребує поїхати до Олесі та душевно з нею потеревенити. І Яць такий, що витрусить з покірливої дівчини всі подробиці їхнього роману, і тоді… Тоді гніву дядечка не буде меж, бо його поняття про честь та порядну поведінку чоловіка йдуть врозріз із його, Лесевими, поняттями! І ось як тепер відбріхуватися? «Ніяк!» – подумав хлопець, вирішивши повинитися та сподіваючись, що щиросердне зізнання пом’якшить дядьків гнів.

– Я справді гуляв з Олесею. Ледь побачивши її, я наче збожеволів і все ходив за нею, хоч вона й не хотіла зі мною спілкуватися, бо працювала наймичкою в такого собі Висоцького. І через це вважала, що не рівня мені. Але я все одно домігся її. А потім вона почала вимагати шлюбу. А одружуватися мені не хотілося. Тому я її кинув. Але все одно бачив її хоч мигцем, і це було нестерпно. Мене непереборно вабило до неї, а миритися я не хотів. І тому поїхав з Черкас, – зізнався Лесь.

Яць скинув сиві брови – він добре знав норов небожа, тому й запідозрив, що Лесько йому трохи недобрехав.

– Щось я не зрозумів, чого це вона вимагала вести її до шлюбу, якщо спочатку навіть спілкуватися не хотіла? А ти чого не хотів, якщо вона тобі так полюбилася? – запитав старий.

Лесь зітхнув. Марно було пояснювати дядькові, що страх втратити свободу пересилив у ньому кохання до Олесі, – він би все одно його не зрозумів. А ще не хотілося розповідати про невдалу спробу помиритися, яка була ще більш принизливою, бо Олеся ним знехтувала. Лесь глянув дядькові в очі – Яць вичікувально дивився на нього, усім своїм виглядом натякаючи: «Не смій, паршивцю, обдурити мене, бо я все одно докопаюся до істини!»

– Я звабив її, – зізнався Лесь, – тому вона вимагала шлюбу, – і нахилив голову, очікуючи дядькового гнівного вибуху.

Але Яцко й бровою не повів. Він повільно пройшовся кімнатою. Зупинився біля вікна.

– Підійди сюди, – наказав він. – І подивись у вікно.

Лесь підійшов і, глянувши, побачив сестру. Ганнуся, мов маленька, бігала подвір’ям, весело граючись із песиком, дражнячи його та радіючи його витівкам. Щічки дівчини зарум’янилися, очі сяяли, і вона була така мила, така гарна, що Лесь, замилувавшись, лагідно всміхнувся.

– Ганнуся в нас дуже гарна! Чи не так? – запитав Яків. – І ти її дуже любиш. Он як лагідно всміхнувся! А тепер уяви, що явиться якийсь шелихвіст на кшталт тебе. Вродливий, зухвалий, ласий до дівок. Поманить її, покрутиться коло неї, а потім шморгне та кине, наче якийсь непотріб. От тоді твоя Ганнуся й змарніє! Шкода тобі буде сестру?

Лесь скинув на дядька розгублений погляд.

– Але до чого тут Ганнуся… – почав він і замовк, усе второпавши.

– Зрозумів до чого? – криво осміхнувшись, запитав Яць і різко врізав небожеві по обличчю так, що той відлетів аж до печі. В очах у Леся потемніло, у голові загуло, а з носа миттю зацебеніла кров, капаючи на підлогу. Він дістав хусточку, щоб зупинити її, насторожено позираючи на дядька, який повільно підходив до нього, потираючи кулак.

– Отже, сестру тобі шкода, а тієї дівчини ти не пошкодував? – запитав Яць. – А тобі не спадало на думку, що та дівчина може бути вагітною від тебе? І от що цій нещасній, збезчещеній та покинутій тепер робити? Не здогадуєшся? Це ж твоя дитина. Твоя плоть і кров! Тобі було солодко, а все інше неважливо, чи не так? Та хто ти такий, щоб ось так жорстоко ламати чуже життя? Ось так бездумно його розтоптати? Сучий ти сину!

Лесь мовчав. Тільки зараз йому дійшло, якого лиха він наробив. Дійсно, він жодного разу не замислився про наслідки, які його кохання може мати для Олесі, а думав тільки про себе. «Може, Олеся завагітніла від мене, і Висоцький її вигнав. І вона взагалі не отримала мого листа! – подумав Лесь. – Господи, та чого я одразу про це не подумав? І чому я восени одразу не сказав дядькові правди та не поїхав до неї сам?! Боже, знову я припустився помилки!»

– Збирайся! – наказав Яць.

Лесько винувато поглянув на дядька та зітхнув, вирішивши, що той виганяє його з дому. «Що ж, так мені й треба!» – подумав він. Яків здогадався про це та насмішкувато осміхнувся.

– Поїдеш у Черкаси й привезеш Олесю сюди, а потім одружишся з нею, – наказав він.

– Ти справді цього хочеш, дядечку? – запитав Лесь, не повіривши своїм вухам. – Ти не погребуєш таким шлюбом? Хрещений був проти Олесі, бо вона незаможна, і ми з нею зустрічалися потайки…

– Твій хрещений – жмикрут і пожадливий дурень! – обірвав його Яць. – Він, мабуть, забув, як сам змолоду й сорочки зайвої не мав, а тепер запишався, мов чумацька воша! Теж мені полковник! Таких полковників, як баб, – по сім за цибулю знайти можна! І ти кохаєш Олесю, – упевнено мовив старий. – Я ж це по твоїй пиці бачу! Ти вже весь запаршивів від туги за нею!

– Дядечку, в Олесі є маленький братик. А що мені з ним робити? – запитав Лесь, згадавши про Левка – не може ж він покинути хлопчика напризволяще. І коротко розповів сумну історію Олесі та Левка.

– Господи! І як же тобі вистачило совісті ось так познущатися з цієї бідолахи, з якою доля й так обійшлася занадто жорстоко?! – обурено вигукнув Яць, а потім наказав: – І брата її теж привезеш сюди. Не об’їсть мене це хлоп’я! І давай, швидше збирайся, сволото! Гидко бачити твою безсоромну пику! Щоб уже досвіту твоїм духом тут не смерділо!

Лесь швидко вискочив зі світлиці та побіг до колодязя відмити кров з обличчя. І, як на гріх, у сінях зіткнувся з Ганнусею.

– Боже, Лесику! – вигукнула дівчина, побачивши його скривавлене обличчя. – Хто це тебе так?

– Дядечко, – сухо відповів Лесь, намагаючись утекти від сестри. Після цієї розмови йому було соромно дивитися їй в очі. І ставало страшно від однієї думки, що з його любою сестричкою теж хтось може так підло вчинити, як він – з Олесею. «Боже, який же дохідливий урок дав мені дядько! Навіть у колегіумі різками так добре не пояснювали!» – думав Лесь, тікаючи від сестри та не розуміючи, що Яцко Кулябка прожив гірке життя, яке йому теж багато чого дохідливо пояснило. Але Ганнуся побігла слідом за ним.

– Але чому? За що? Чим ти завинив? – стривожено питала дівчина, бо дядько жодного разу не піднімав на брата руки. – Дай я тобі зіллю води!

– Ганнусю, я завтра поїду, – мовив Лесь, коли вмився.

– Через сварку з дядьком?

– Ні. Розумієш, сестричко, у Черкасах я зустрів дівчину, яку покохав. І це через неї я службу кинув, бо хрещений був проти нашого кохання, адже вона проста служниця, – брехав Лесько. Але не міг же він розказати сестрі правди! – І я гадав, що дядько теж буде проти. Але дядечко бажає, щоб я привіз її сюди та одружився з нею, тому завтра я їду в Черкаси забрати мою Олесю до нас, – і замовк, з подивом подумавши: «Господи Боже, вона ж дійсно моя! Моя Олеся!»

Ганнуся здивовано дивилася на Леся, але потім щасливо всміхнулася, радіючи, що любий брат знайшов своє щастя, лагідно обняла його за шию, пригорнулася.

– Я так рада за тебе, братику! Пошли тобі Господь щастя з твоєю Олесею! – сказала дівчина, але потім спохмурніла й запитала: – Але чому дядечко так сильно вдарив тебе? За що? У тебе тепер ніс опухне!

– Ганнусю, серденько моє, краще не питай, бо я не можу тобі пояснити.

– Добре. Колись сам усе розкажеш, – мудро вирішила Ганнуся.

Наступного ранку Лесько поїхав. «Олеся мені пробачить, бо кохає! – впевнено думав він. – Мене ніхто ніколи не кохав, крім неї, і я більше ніколи не зраджу її кохання. Але чому ж вона не відповіла мені? Може, хрещений перехопив листа? Так, це він втрутився, і Олеся досі нічого не знає. Господи, тільки б з нею було все гаразд і вона не пішла з Черкас!»

Коли Лесь приїхав у Черкаси, Федора не було вдома, і його зустріла лише Катерина. Зустріла радо, бо любила хлопця.

– Мій ти хлопчику! Я так сумувала за тобою! Хоч ти мені й не рідний, але я вже так звикла тебе за сина мати! Лесику, дай я на тебе помилуюся, – вигукувала жінка і то обнімала, то милувалася ним. Але потім спохмурніла та запитала: – А ти назавжди повернувся?

– Ні, тітонько, я… – Лесь на мить зам’явся та запитав: – Ти віддала Олесі мого листа? Вона не відповіла мені. Що з нею?

– Чому ти тоді сам не приїхав? – запитала Катерина, ховаючи очі.

– Я у військо Гуляницького пішов. І весь листопад просидів у Варві в облозі.

«Господи, будь прокляті всі ці війни», – гірко всміхнувшись, подумала жінка. На очі навернулися сльози, але вона опанувала себе й заговорила:

– Шкода, синочку, що тоді ти сам не зміг приїхати. Я просила Висоцького віддати твого листа Олесі, але він не віддав, а наступного ж дня оголосив про їхнє весілля. А через седмицю вони одружилися.

– Що?! – Лесь аж підскочив.

– Я дуже шкодую, що тоді сама не пішла й не поговорила з нею до весілля, – зізналася Катерина. – Це моя провина. Але занадто вже мене обурило, що Олеся тобою знехтувала. Лише на Масниці я зважилася поговорити з нею. Тоді й дізналася, що Висоцький її обдурив – не віддав твого листа, а покликав заміж, пообіцявши дбати про її брата. Може, якби вона знала правду, то не пішла б за нього. Утім, яка тепер різниця?! Минулого вже не виправиш.

Лесь слухав і не вірив вухам. Усе що завгодно, але тільки не це! Але ж Катерина не стала б йому брехати. Згадалося йому, як Михайло спіймав їх з Олесею у своєму дворі. Згадалося, якою люттю горіли його очі. Отже, це була не лють, а ревнощі, бо Висоцький сам накинув оком на Олесю. На його Олесю!

– Господи, чому саме Висоцький? – прошепотів бідолашний хлопець.

– Тому що він заможний, синку, – мовила Катерина. – Він просто купив цю дівчинку, бо збожеволів від неї. І тепер ледь не лопається від гордощів, що вона його дружина, і готовий на руках її носити. Боже, Боже, ось що можуть гроші! Синку, не побивайся за нею! Якби вона мала гідність, то не продалася б йому навіть у скруті. І не буде їй щастя в цьому шлюбі! Вона вже нещасна! Я життя прожила й бачу, що вона ніколи не покохає Висоцького. Навіть звикнути до нього не зможе, і невдовзі він їй остогидне. Якщо вже не остогидів!

– Олеся ніколи б не продалася! Ні! Хто завгодно, але тільки не вона! Тут щось інше, – мовив Лесь і, схопившись, вискочив з хати, що Катерина не встигла його зупинити.

Лесь побіг до обійстя Висоцького, але, добігши до початку вулиці, на якій той жив, зупинився. Ну не може ж він прийти у двір і запитати Михайла: «Навіщо ти забрав у мене кохану?» Тому він залишився тут у надії побачити або саму Олесю, або хоча б Левка. «А що, як вона не схоче зі мною говорити? – промайнуло в голові. – Та чому ж не схоче?! Невже вона відмовиться хоча б пояснити мені?!»

Леську пощастило: невдовзі з’явився Левко. Дивно, але без Андруся. Побачивши свого сердечного приятеля, хлопчик зрадів, підбіг до нього та приязно привітався. Лесь сумно всміхнувся, згадавши, як безсовісно користувався Левком, щоб підібратися до Олесі.

– Чому ти поїхав і нічого нікому не сказав? Я так сумував за тобою! А де ти був весь цей час? – запитав хлопчик.

– То не важливо, де я був, – ухильно відповів Лесь. – Левусю, мені треба поговорити з Олесею. Це дуже важливо! Ти можеш погукати її?

– Не можу. Олеся тепер заміжня. Ти, мабуть, уже знаєш. Тож сам розумієш, що їй не личить бачитися з тобою, як раніше, – відповів Левко. А потім нахмурився й промовив: – Краще не шукай з нею зустрічей – не хочу, щоб про сестру плітки пішли.

– Левцю, будь ласка, допоможи! – у розпачі вигукнув Лесь. – Мені дуже треба з нею поговорити! Ну, будь ласка! Левусю, якби ти знав, як мені зараз важко! Якщо я не поговорю з нею, то не знаю, як мені жити далі! Благаю тебе! Христом Богом прошу – допоможи!

Але Левко лише заперечливо похитав головою та пішов. Тоді Лесь зняв з пояса свій кинджал з руків’ям з рогу степового сугака й наздогнав хлопчика.

– Він тобі завжди подобався, – промовив він. – Якщо покличеш мені Олесю в гай за містом, то він твій!

Очі Левка загорілися – цей кинджал з прозорим руків’ям був вершиною його хлопчачих мрій. Він дивився на омріяну штучку й вагався. Але спокуса здолала – хлопчик вихопив з рук Леся кинджал і, кинувши «Чекай мене тут!», підтюпцем побіг відпрацьовувати хабар.

Олесю Левко знайшов у кухні саму – вона готувала вечерю. Хлопчик смикнув сестру за рукав, змушуючи нахилитися до нього, і неголосно заговорив: «Там Лесь повернувся. Хоче тебе бачити. Він просив, щоб ти прийшла таємно в гай за містом». Олеся й бровою не повела. Тільки її руки затремтіли так, що вона ледь не впустила горщик, який тримала на рогачу, збираючись ставити його в піч. Вона швидко опанувала себе, поставила горщик на припічок і почала повільно терти руки рушничком.

– Де ти його побачив? – нарешті запитала Олеся.

– Та стояв на повороті в нашу вулицю.

– Передай Лесеві, що завтра вранці я чекатиму його у Фени в шинку. А потім сходиш до Фени й розкажеш їй це все – вона не відмовить мені.

– Сестричко, ти впевнена, що воно тобі треба?

– Треба, Левцю, треба, моє сонечко. Швидше біжи й скажи йому, щоб уранці чекав мене у Фени.

Левко зітхнув і вибіг з кухні.

І треба ж такому статися, що їх підслухала Горпина! Вікно кухні було відчинене, і мегера все чула. І одразу ж пригадала плітки, що за хазяйкою волочився Лесько. Вона невимовно зраділа, бо уява намалювала їй неймовірно гарну картину: хазяїн ловить свою дружиноньку на перелюбстві з цим молодиком. А потім гарненько лупцює! А може, і полу відріже й до суду звернеться[22]! І ненависну хазяйку публічно відшмагають! Мерзотниця вирішила почекати ранку, щоб одразу ж після того, як Олеся піде, усе розповісти хазяїнові.

Наступного ранку Олеся поквапилася в шинок. Вона й сама не могла зрозуміти, чому їй так хочеться побачити колишнього коханця? Чому так хочеться ще раз зазирнути йому в очі? Адже ця зустріч нічого не змінить у її житті.

Фена, побачивши Олесю, посатаніла, бо ще вчора ввечері категорично відмовила Левкові, розуміючи, що подружка збирається вчинити дурість. І досхочу вилаяла її за недолугість.

– Не лай мене, Фено, – попросила Олеся, втомившись вислуховувати докори. – Так, можливо, я роблю помилку, але мушу його побачити.

– Та чи біс тебе поплутав?!

– Феночко, іди, будь ласка!

Жінка зітхнула та пішла. А у дверях зіткнулася з Лесем, люто на нього зиркнула, але вийшла.

Лесь увійшов і мовчки втупився в Олесю. Вона сиділа на ослінчику, красиво розправивши спідницю та гордовито скинувши голову, наче королева на троні.

За ніч Лесько трохи оговтався від свого несподіваного нещастя й продумував розмову з Олесею. Але коли побачив її, то всі заготовлені промови вмить випарувалися з голови, поступившись місцем коханню, – він дивився на неї й не міг надивитися. І одразу помітив, що Олеся дуже змінилася за ці місяці. Особливо її погляд: колись лагідний і покірливий, нині був крижаний, пронизливий, насторожений. А ще Лесеві було незвично бачити її в намітці. Та й не личила вона Олесі, подумав він, бо перед очима поставав її образ із розплетеним волоссям. Раніше він часто бавився її косою, розплітаючи її та милуючись, як пасма згортаються в природні кучері. Лесь зробив крок до Олесі, щоб присісти поруч, але вона владно заборонила:

– Ні! Не підходь! Навіщо ти хотів мене бачити?

– Щоб запитати, чому ти пішла за Висоцького.

– А в Черкаси повернувся назавжди?

– Я приїхав по тебе. Я писав тобі…

– Знаю, – перебила його Олеся.

– Знаєш? – здивувався Лесь. «Отже, вона читала мого листа!» – подумав він, і його відразу охопив гнів. – Якщо знаєш, то чому ж знехтувала мною? Чому продалася цьому одороблу? Господи, та якби ти тільки знала, як я страждав і тужив за тобою! Як мучився без тебе! Я вижив лише заради тебе! Тож чому ти так зі мною вчинила? Відповідай!

Олеся сумно всміхнулася, подивилася йому в очі – у погляді Леся вигадливо сплелися біль, образа та мука. І Олеся усвідомила, що зараз Лесь страждає так само сильно, як минулої осені страждала вона. І він кохає її. І завжди кохав! Тільки запізно зрозумів це й запізно явився до неї.

– А чому ти сам не приїхав по мене тоді? – запитала Олеся. – Чому приїхав тільки зараз?

Лесь відвернувся, від гніву не бажаючи пояснювати, де був у той час і чим займався.

– Що ти мені писав у тому листі? – запитала Олеся, але хлопець мовчав. – Що ж, вочевидь, я ніколи про це не дізнаюся. Михайло не віддав мені твого листа. Правду мені розповіла Катерина. Але тоді я вже була дружиною Михайла. Ти питав мене, чому я пішла за нього. Так от тому пішла, щоб дошкулити тобі. Рано чи пізно ти б дізнався про це. Адже ти принизив мене, Лесю. Розтоптав, спаплюжив, ледь не згубив. І я так мріяла помститися тобі. Довести, що можу знайти кращого за тебе чоловіка. Але ж якби я отримала твого листа вчасно, то я б… – голос Олесі затремтів. Вона підвелася і, щоб приховати своє страждання, пройшлася кімнатою. – Я так кохала тебе! І вірила у твою взаємність. І саме тому віддалася тобі. Я мріяла, щоб лише ти єдиний у цьому світі кохав мене все життя, і мені не треба було більшого. А ти… Ти розтоптав не лише мою честь, а й душу. Тоді, коли ми посварилися, я все чекала, що ти прийдеш миритися. Я сподівалася, що потрібна тобі. Але ти відвертався від мене, хоч і бачив, як я мучуся. Тепер ти усвідомив, як мені було гірко й боляче, бо нині сам почуваєшся зрадженим і покинутим. Але ти сам у цьому винен. Це ти кинув мене, а не я – тебе.

– Але чому саме за Висоцького? – крізь зуби процідив Лесь.

– Тому що Михайло давно кохав мене, але мовчки, не сміючи натякнути про це навіть поглядом. І він бажав мене не менше за тебе, але бачив у мені людину, а не забавку. Тому змовчав про твого листа, щоб одружитися зі мною. Він навіть не зважив, що я була твоєю коханкою! Михайло врятував не просто моє пропаще життя, а й мою душу. Він навчив мене цінувати саму себе, а моєму братикові замінив батька. А чи зробив би ти для мене й Левка стільки, скільки зробив Михайло? Ні. Ти дбав лише про своє задоволення, забуваючи, що тримав моє життя у своїх руках. Олександре, невже ти не усвідомлював того, що я тобі щойно сказала? Невже ти настільки жорстокий, що навіть зараз дбаєш лише про свою уражену гординю?

Лесь слухав її, і з кожним словом його душу охоплювала гіркота, бо Олеся сказала правду.

– Так, я мерзотник, але ти кохаєш цього мерзотника! Чи не так, Олесенько? Інакше чого б ти сюди прийшла? Ти прийшла ще раз поглянути на мене, тому що кохаєш! – упевнено мовив Лесь. Олеся знітилася, але промовчала. Тоді він продовжив: – Олесенько, узагалі-то я приїхав не докоряти, а щоб забрати тебе з Левком. Але я спізнився… Безглуздо вже пояснювати чому! Ти пішла за Висоцького, щоб покарати мене, але ж ти саму себе покарала! Чи не так?

Олеся мовчала, бо усвідомила, що кохає Леся попри його підлість. Просто образа затьмарила це почуття. «Нічого вже не можна виправити, – подумала вона. – Я втратила його навіки! Не треба було з ним бачитися. Я зробила собі тільки гірше!» – і подивилася Лесеві в очі.

Багато чого прочитав Лесь у її погляді – і сум, і жаль, і любов. Згадалося йому, як колись ці темно-голубі очі сяяли шаленим коханням і скільки в них тоді було обожнювання й ніжності. Стільки ж, скільки й зараз! І Лесь не витримав – рвучко обняв Олесю, відчуваючи, як гучно калатає її серце, а вона сховала обличчя на його плечі, проте не обняла у відповідь. Але він цього не помітив.

– Ти кохаєш мене, Олесенько, зіронько моя? – пошепки запитував Лесь.

– Так, – прошепотіла вона.

– Моя зіронько-доле! Тікаймо звідси! Киньмо все й поїдьмо туди, де ніхто не дізнається про наше минуле, – рішуче запропонував Лесь, а потім почав жагуче цілувати її обличчя, ніс, губи. – Байдуже на все! Будемо тільки ти і я! – шепотів він між поцілунками. – І ми знову будемо щасливі, як колись! Навіть іще щасливішими! Я присягаюся тобі, що більше ніколи тебе не залишу! Повір мені! Я був справжнім дурнем! Пробач мені та повір! Ну, що ж ти мовчиш, кохана?!

Олеся рішуче вивільнилася з Лесевих обіймів. Відвернулася, важко переводячи дух, і твердо промовила:

– Олександре, більше ніколи не шукай зі мною зустрічей. Ти мусиш вирвати зі свого серця кохання до мене. Між нами більше нічого не може бути: ми через дурість втратили одне одного. Я ніколи не збезчещу ім’я Михайла зрадою. Він мій чоловік, і його честь – моя честь. Тому ліпше забудь мене, а я забуду тебе! Прощавай! – і вискочила з кімнати.

Олеся майже бігла від шинку, і з кожним кроком у ній народжувалися якісь досі не знані гіркота й жаль, ніби разом з Лесем вона залишила щось дуже важливе, життєво необхідне, те, що зігрівало її душу та освітлювало життя. Але й додому вона пішла не одразу, а трохи пройшлася містом, щоб приборкати почуття.

Повернувшись додому, Олеся непомітно шуснула в хату, прагнучи остаточно заспокоїтися на самоті. І дуже злякалася, коли слідом за нею влетів Михайло. Розлючений, тремтячи від гніву. Уранці, переконавшись, що Олеся дійсно пішла в шинок, Горпина розшукала господаря та все йому розповіла. Михайло б їй не повірив, якби ще вчора доброзичливці не донесли йому, що Лесь справді повернувся.

За місяці свого шлюбу Михайло пізнав звичайне людське щастя, заплющивши очі на те, що кохає лише він. До того ж Олеся робила все, щоб бути йому гарною дружиною. А тепер, коли Лесько розповість їй правду, його маленький, ретельно збудований світ сімейного щастя розвалиться. І Михайла охопив жах.

Висоцький побіг до шинку, проте нікого там не застав, окрім Фени. Розминувся з Олесею та Лесем. Тоді розлючений Михайло притис Фену, і та неохоче підтвердила, що Олеся дійсно бачилася з колишнім коханцем, але їхня зустріч минула дуже швидко. «Не турбуйся! Не встигли вони тобі роги наставити! – підштрикнула Фена. – Швидко поговорили про щось і розійшлися».

Насправді Феночка, прагнучи вберегти подружку від помилки, підслухувала, готова втрутитися в разі потреби. І, дізнавшись правду, неабияк розгнівалася. Вона завжди поважала Михайла, але тепер… Тепер Фена остаточно розчарувалася в людях.

Але покази Фени Михайла не заспокоїли. У його розбурханій свідомості виникла здогадка, що Олеся та Лесь домовилися втекти разом. Але ж вона нізащо не кине брата! Тому Михайло побіг додому, щоб схопити та замкнути Левка, а потім шантажувати ним дружину, забувши, що обидва хлопчики пішли на заняття в школу при церкві.

– Навіщо ти бачилася з Лесем? – одразу запитав Михайло, зі зловтіхою спостерігаючи переляк у її очах.

– Хто видав мене? – холодно запитала Олеся, розуміючи, що безглуздо відпиратися.

– Горпина розповіла. Вона чула, як ти призначила Леську зустріч у Фенки! Життя тебе нічого не навчило, якщо варто було йому свиснути, і ти побігла до нього, мов сука – до кобеля! Шльондра! – дуріючи від образи, крикнув Михайло дружині просто в обличчя.

Терпіння Олесі луснуло. Вона пробачила йому обман з листом, але принижень не подарує! Тому Олеся відважила Михайлові такого ляпаса, що він аж відступив від неї на крок.

– Та як ти смієш звинувачувати мене в зраді, коли сам обдурив мене?! – закричала Олеся. – Ти приховав від мене Лесевого листа й наступного ж дня оголосив про наше весілля!

Михайло здивовано дивився на дружину, бо ніколи не бачив її такою – красиві очі палахкотіли шаленством, а пухкенький «бантик» вуст засіпався від гніву.

– Так! Я давно знаю про це! – мовила Олеся, помітивши його подив. – На Масниці Катерина все розповіла! А сьогодні я бачилася з Лесем, щоб дізнатися, чому він мені писав. Він хотів зі мною помиритися, бо кохає. Але ти вліз між нами! Михайле, ти розумієш, що зламав долі двох людей заради своєї примхи? Адже я для тебе забавка. Лялька, якою ти бавишся, мов розпещене дитя, не турбуючись, що можеш зламати мене! А тепер ти ще й насмів принизити мене брудними підозрами, повіривши мерзотниці, яка колись ледь не вбила мене?! – крикнула вона та вискочила з хати.

Олеся прибігла в кухню, де була Горпина. Та, ледь побачивши хазяйку, пополотніла. А посатаніла Олеся схопила рогач та кинулася на Горпину.

– Ти чи збожеволіла?! Господи Боже! Рятуйте мене! Ой, мамочко! – заволала жінка, бо Олеся з усієї сили навідмаш вдарила її рогачем.

– Ненавиджу тебе! Уб’ю, сучко! – верещала Олеся, несамовито лупцюючи нещасну Горпину, яка стислася біля стіни, закриваючи голову руками. – Та допоки ти будеш з мене збиткуватися та ще й оббріхувати перед чоловіком?! Пусти! – закричала вона, бо Михайло прибіг слідом і вхопив її, мов оберемок, відтаскуючи від Горпини.

– Олесю, ти ж її вб’єш! – крикнув Михайло. – Господи, та чи в тебе біс вселився?! – і потягнув дружину геть з кухні, на обійстя.

Як на гріх, Андрусь і Левко в цей час повернулися зі школи й отетеріло спостерігали, як Михайло тягне Олесю, яка лається на весь двір і намагається вдарити його рогачем, але не може дістати за своєю спиною.

– На Бога, хлопці, заберіть у неї рогач! – крикнув Михайло, ледь втримуючи розлючену дружину.

Коли хлопці відібрали рогач, Олеся отямилася, вирвалася з рук чоловіка й втекла в хату. У спальні молода жінка присіла на ліжко й замислилася про майбутнє. Її життя нерозривно пов’язане з Михайлом, але яким воно буде після цієї сварки? «Я мушу присадити його, щоб він завжди пам’ятав, що це він завинив переді мною, а не я – перед ним», – вирішила Олеся, криво осміхнулася та почала повільно збирати свої речі, прислухаючись, чи не йде чоловік.

Незабаром увійшов Михайло.

– Що ти робиш? – запитав він, побачивши, як вона акуратно ув’язує свій одяг у вузол.

– Хочу піти звідси.

– До Леська?

– Господи! Ні! Не до нього! Пішли ви двоє до біса! Я не хочу жити з жодним з вас, бо ви обидва обдурили мене! Я чого завгодно чекала від тебе, але тільки не брехні й безглуздих звинувачень. І після всього, що ти сьогодні наговорив мені, я не хочу з тобою жити. Ти розчарував мене! – мовила Олеся таким тоном, що Михайло миттєво почувся винуватим.

– Куди ти підеш?

– Це не твоя справа!

– Олесю, ти не можеш піти від мене, бо належиш мені за законом! Та й це буде ганьба для тебе!

– О, ні! Це ти оганьбився, повіривши Горпині, цій гниді! Це ти, – з особливою інтонацією підкреслила Олеся, – спочатку обдурив мене, а тепер ще й принизив. Михайле, я чесно розповіла тобі про свій зв’язок з Лесем. Так, я припустилася помилки, але я кохала й хотіла належати коханому. І нічого мені більше не було треба! А пішовши за тебе, я намагалася бути тобі гарною дружиною, бо цінувала твоє кохання. І саме тому вибачила тобі брехню, жодним словом не обмовившись, що все знаю. Але принижень я не стерплю. Може, у твоїх очах я й шльондра, але шльондра з гідністю!

Михайло слухав дружину, і до нього поступово доходило, що він скоїв дурість. А ще второпав, що до пуття не розумів дружини – це був вогонь, який підступно ховався під шаром попелу, але при найменшому подиху вітру грізно спалахував, знищуючи все на своєму шляху. І йому не вистачатиме цього вогню, бо він несамовито кохає її й дійсно завинив.

– Олесю, благаю тебе, не йди! – вигукнув Михайло. – Так, я спалив той клятий лист, бо розумів, що тоді не бачити мені тебе, як своїх вух. І зараз я приревнував тебе! Але навіщо ти до нього ходила?

– Щоб раз і назавжди сказати йому: не шукай зі мною зустрічей, бо я маю чоловіка, якого шаную й бережу його чесне ім’я! Але мій чоловік вважає мене шльондрою! – спритно тиснула на його почуття провини Олеся. Та ще й підпустила дрожі в голос. А потім з награним горем затулила обличчя руками.

Михайло заковтнув наживку – кинувся до неї, міцно пригорнув до себе.

– Кохана, пробач мені за це все! Благаю, пробач, бо без тебе мені не жити на світі! – покірливо просив він. А потім відняв її руки від обличчя, зазирнув в очі. – Олесю, не мовчи, будь ласка!

Олеся вивільнилася з його обіймів і демонстративно повернулася спиною. Михайло поклав руку на її плече, але вона, знизавши плечем, скинула її. Задумливо пройшлася кімнатою, а потім зажадала:

– Пообіцяй, що віритимеш мені. І більше ніколи не смій ревнувати мене до жодного молодика! Я при святих іконах клялася бути тобі вірною дружиною й дотримаю клятви, тож більше не принижуй мене підозрами.

– Обіцяю!

– І вижени Горпину! – наказала Олеся.

– Але куди я її прожену? Ти її так відлупцювала, що вона тепер зляже. І через складний норов її ніхто не схоче найняти.

– А мені байдуже! Учора вона ледь не вбила мене, сьогодні оббрехала, а завтра отрути мені в їжу підсипле! Я не хочу терпіти її в нашому домі.

Михайло замислився, а потім погодився, розуміючи, що від Горпини дійсно самий клопіт.

– Я сама підберу собі служницю, – вирішила Олеся, розкладаючи речі по місцях, і з задоволенням помітила, що чоловік покірливо кивнув.

«Що ж, Михайле, ти хотів мати мене за забавку навіть ціною мого щастя, тож тепер муситимеш за це платити. І будеш мене слухатися й виконувати будь-яку забаганку! І горе тобі, якщо насмієш мене ослухатися! – подумала Олеся, зрозумівши, що відтепер її влада над чоловіком не має меж. – Тільки от Лесь… Господи, саме він був моєю долею! Отче, дай мені сил забути своє єдине кохання! Ох, він навіки залишиться в моєму серці!»

Наступного ранку Михайло, не зважаючи на благання й сльози Горпини, дав їй щедрий розрахунок і розпрощався. А Олеся негайно зайнялася пошуком нової служниці. Сусіди порадили їй юну дівчину, сироту на ім’я Наталка, яка мешкала в селі під Черкасами. І, особисто переговоривши з дівчиною, Олеся взяла її на роботу.

Але вигнання Горпини справи не вирішило – стосунки між подружжям набули незручності. Михайло не міг позбутися почуття провини перед дружиною. А Олеся почала відчувати до нього якесь дивне відчуження та байдужість, хоча всіма силами приховувала це. Щоправда, щиро зраділа, коли полковник Джулай, повернувшись додому, призначив Михайла полковим суддею.

А коли оголосили новий похід, то Олеся аж зітхнула з полегшенням. Ні, вона не бажала Михайлові смерті, але була рада позбутися його товариства на певний час. «Так буде краще. Ми обоє охолонемо й знову зможемо жити, як раніше», – вирішила молода жінка. Тому тепло попрощалася з чоловіком, вимагаючи берегти себе.

22

За законом перелюбство вважали злочином проти моралі та розглядали в судовому порядку. Спійманим на перелюбстві чоловікові та жінці відрізали поли одягу як доказ злочину. Покаранням за доведене перелюбство було публічне пороття. Також чоловік і дружина засуджених були в праві вимагати розлучення, яке безперешкодно отримували.

Зраджений гетьман

Подняться наверх