Читать книгу Чотири після півночі (збірник) - Стівен Кінг - Страница 45

Браян з Ніком опинилися на вершині ескалатора першими, потім і інші зібралися навкруг них. Тут була центральна чекальна зала БМА – велика квадратна коробка, заповнена пластиковими контурними кріслами (деякі з прикрученими до підлокітників платними телеприймачами), в якій панувала ціла стіна (від підлоги до стелі) з поляризованого скла. Зразу ліворуч від них стояли газетний кіоск і контрольно-пропускний пункт, що обслуговував перон № 1; праворуч від них через всю залу тягнувся ресторан «Дев’яте небо» з баром «Червоний барон». Поза рестораном починався коридор, що вів до Служби безпеки аеропорту і корпусу міжнародних рейсів.

– Ходімо до… – почав Нік, але Дайна його зупинила:

– Зачекайте.

Вона промовила це сильним, наполегливим голосом, і всі здивовано обернулися на неї.

Дайна відпустила руку Лорел і підняла обидві свої. Великі пальці вона завела собі за вуха, а решту пальців розчепірила, наче віяла. Потім вона просто так і стояла стовпом, у цій чудернацькій і доволі дурнуватій позі прислухання.

– Що… – почав Браян, але Дайна різко, безапеляційно прошипіла:

– Шшш!

Вона трішки повернулася вліво, застигла, потім оберталася в протилежний бік, поки мляве світло, що лилося крізь вікна, не почало падати прямо на неї, перетворивши її вже й без того бліде обличчя на щось примарне і моторошне. Вона зняла свої темні окуляри. Очі під ними виявилися широко розплющеними, карими й не зовсім безвиразними.

– Там, – промовила вона тихим голосом сновиди, і Лорел відчула, як жах холодними пальцями починає пестити їй серце. І в цьому вона не була самотньою. Бетані тулилася до неї з одного боку, а Дон Ґефні підступив ближче з іншого. – Там я відчуваю світло. Мені казали, саме тому вони вважають, що я зможу знову бачити. Я завжди відчуваю, де світло. Воно ніби пече мені в голові.

– Дайно, що… – почав Браян.

Нік штовхнув його ліктем, обличчя в англійця видовжилося, повужчало, а лоб збрижився зморшками.

– Помовчте, друже.

– Світло… тут.

Дайна повільно вирушила від них, так і тримаючи долоні віялами біля вух, виставивши вперед лікті, щоби, наштовхнувшись спершу ними, виявити будь-який об’єкт, який може стояти на її шляху. Так вона просувалася, поки не опинилися менш як за два фути від вікна.

Потім вона повільно простягнула руку й торкнулася пальцями скла. Це було схоже на те, ніби чорна морська зірка чітко вималювалася на тлі бляклого неба. Дайна озвалася нещасним мурмотінням:

– Це скло також неправильне, – стиха пролепетала вона тим самим голосом сновиди.

– Дайно… – почала Лорел.

– Шшш, – відгукнулася дівчинка, не обертаючись. Вона стояла проти вікна, як та мала, що чекає на батька з роботи. – Я щось чую.

Ці промовлені пошепки слова вселили в голову Алберта Кавснера якийсь німий, безтямний жах. Він відчув, як щось давить йому на плечі і, опустивши очі, побачив, що, схрестивши руки на грудях, сам учепився в себе.

Браян прислухався зі всією своєю увагою. Він почув власне дихання і дихання інших… проте більше нічого не чув.

«Це тільки її уява, – подумав він. – Ото й усе».

Але залишався заінтригованим.

– Що? – настійливо запитала Лорел. – Що ти чуєш, Дайно?

– Не знаю, – відповіла дівчинка, не відвертаючись від вікна. – Там ледь чутно. Мені було подумалося, що я це чую, коли ми спустилися з літака, та потім я вирішила, що це лише моя уява. Тепер я чую цей звук трішки краще. Я чую його навіть крізь скло. Цей звук… він трохи схожий на рисові пластівці, коли заллєш їх молоком.

Браян обернувся до Ніка й запитав стиха:

– Ви чуєте що-небудь?

– Та нічогісінько збіса, – відповів Нік таким самим, як у Браяна, голосом. – Але вона сліпа. Вона звикла примушувати свої вуха працювати з подвійною ефективністю.

– Я думаю, це істерія, – мовив Браян. Тепер він уже шепотів, майже торкаючись губами Нікового вуха.

Дайна відвернулася від вікна.

– Ви чуєте що-небудь? – передражнила вона. – Та нічогісінько збіса. Але вона сліпа. Вона звикла примушувати свої вуха працювати з подвійною ефективністю. – Дайна зробила паузу, а потім додала: – Я думаю, це істерія.

– Дайно, що це ти таке говориш? – розгублено, злякано запитала Лорел. Вона не чула мурмотіння Браяна й Ніка, хоча стояла до них набагато ближче, ніж Дайна.

– Запитайте в них, – сказала Дайна. Голос у неї тремтів. – Я не божевільна! Я сліпа, але не божевільна!

– Гаразд, – промовив Браян вражено. – Гаразд, Дайно. – А потім до Лорел: – Я балакав з Ніком. Вона нас почула. Аж звідтіля, від вікна, вона нас почула.

– У тебе класний слух, золотко, – похвалила Бетані.

– Я чую те, що чую, – сказала Дайна. – І я таки чую щось отам. У тому напрямку. – Дівчинка показала крізь вікно на схід. Вона обвела їх своїми незрячими очима. – І воно лихе. Там цей жахливий звук, цей лячний звук.

Дон Ґефні нерішуче промовив:

– Якби ви впізнали, маленька міс, що воно таке, нам би це допомогло, можливо.

– Я не можу, – відповіла Дайна. – Але знаю, що воно ближче, ніж було. – Вона знову одягла свої темні окуляри, рука в неї тремтіла. – Нам треба забиратися звідси. І нам треба забиратися швидше. Бо щось наближається. Це щось лихе, воно й видає отой крупнистий звук.

– Дайно, – сказав Браян, – у літаку, яким ми прилетіли, майже закінчилося пальне.

– Тоді ви мусите його туди залити! – пронизливо закричала Дайна. – Воно наближається, невже ви не розумієте? Воно наближається і, якщо ми не заберемося до того, як воно опиниться тут, ми загинемо! Ми всі загинемо!

Голос у неї надломився, вона почала схлипувати. Вона ж не провісниця, не медіум, а тільки маленька дівчинка, змушена переживати свій жах у темряві, що була майже цілковитою.

Вона нетвердою ходою вирушила до них, її витримка зовсім пропала. Лорел вхопила Дайну до того, як вона встигла наштовхнутися на одну з тих направних линв, які позначали шлях до контрольно-пропускного пункту, і міцно її обняла. Вона намагалася втішити дівчинку, але ті останні слова дзвеніли луною в збентеженому, шокованому розумі Лорел:

«Якщо ми не заберемося до того, як воно опиниться тут, ми загинемо.

Ми всі загинемо».