Читать книгу Чотири після півночі (збірник) - Стівен Кінг - Страница 51

Боб Дженкінс наливав до склянок потрошку з кожної пляшки. Напій у кожній був таким же кепським, як і перше пиво.

– Ви переконалися? – запитав він у Ніка.

– Так, – відповів той. – Якщо ви розумієте, друже, що тут відбувається, то поділіться. Будь ласка, поділіться з нами.

– Є в мене певна думка, – почав Боб. – Вона не… боюся, вона не дуже втішлива, але я з тих людей, котрі вважають, що знання (в довгостроковій перспективі) – це завжди краще – безпечніше – за неуцтво, і не має значення, які гнітючі почуття знання викликає в того, хто вперше зрозумів певні факти. Логічно?

– Ні, – зразу ж відгукнувся Ґефні.

Боб знизав плечима і криво усміхнувся.

– Хай там як, я залишаюся при своїй опінії. І, перш ніж я продовжу, я хочу попрохати вас роздивитися тут довкола і сказати мені, що ви бачите.

Вони почали озиратися, так уважно вглядаючись у невеличкі острівці столів з кріслами, що ніхто не помітив Креґа Тумі, який стояв спиною до них у дальнім кінці чекальної зали, задивившись на аеродром.

– Нічого, – озвалась нарешті Лорел. Вибачте, але я нічого не бачу. Можливо, у вас зір гостріший, ніж у мене, містере Дженкінс.

– Аж ніяк. Я бачу те саме, що й ви: нічого. Але аеропорти відкриті цілодобово, безперервно. Коли трапилася та наша перша Подія, в тутешньому цілодобовому циклі, радше за все, стояв найнижчий рівень відпливу, але мені важко повірити, ніби тут не було принаймні кількох людей, які пили каву й, можливо, заправлялися досвітнім сніданком. Техніки з обслуговування літаків. Працівники аеропорту. Можливо, жменька якихось транзитних пасажирів, котрі вирішили заощадити гроші на тому, що проведуть час від півночі до шостої чи сьомої години ранку не в сусідньому мотелі, а тут, у терміналі. Коли я тільки-но зійшов з того багажного конвеєра і подивився довкола, я відчув повну дезорієнтацію. Чому? Тому що аеропорти ніколи не бувають цілком безлюдними, так само як не бувають цілком безлюдними поліцейські й пожежні дільниці. А тепер подивіться довкола знову і спитайте в себе таке: де недоїдена їжа, де недопиті склянки? Пам’ятаєте той столик-візок для напоїв у літаку і вже використані склянки на нижній полиці? Пам’ятаєте надкушену булочку і напіввипиту чашку кави біля пілотського крісла в кабіні? Тут нема нічого схожого. Де хоча б єдина ознака того, що тут взагалі були люди, коли трапилася ця Подія?

Алберт роззирнувся знову і поволі промовив:

– Тут нема люльки на баку, авжеж?

Боб подивився на нього уважно:

– Що? Що ви сказали, Алберте?

– Коли ми летіли в літаку, – повільно почав Алберт, – я думав про той вітрильний корабель, про який колись був читав. Він називався «Марія Целеста», його хтось помітив, як він собі пливе безцільно. Ну… я думаю, не зовсім безцільно, бо в тій книжці було написано, що на ньому стояли вітрила, але коли ті люди, які його знайшли, піднялися на борт, на «Марії Целесті» нікого не було. Хоча всі речі залишилися на місці і їжа варилася на плиті. Хтось навіть знайшов люльку в носовій частині, на баку. Вона все ще жевріла.

– Браво! – вигукнув Боб майже захоплено. Всі тепер дивилися на нього, і ніхто не бачив Креґа Тумі, який повільно прямував до них. Дуло знайденого ним револьвера вже не було направленим на підлогу.

– Браво, Алберте! Ви поцілили в самісіньку суть! Було й інше знамените зникнення – цілої колонії поселенців на острові, що зветься Роанок,[138] проти узбережжя Північної Кароліни, якщо не помиляюся. Всі люди звідти зникли, але залишили по собі сліди вогнищ, безлад у хатинах і купи кухонного сміття. А тепер, Алберте, зробіть наступний крок уперед. Як іще цей термінал відрізняється від нашого літака?

Якусь мить очі Алберта здавалися абсолютно пустими, але потім в них розвиднилося розуміння.

– Персні! – вигукнув він. – Сумочки! Гаманці! Гроші! Хірургічні штифти! Нічого подібного тут нема!

– Правильно, – м’яко проказав Дженкінс. – На сто відсотків правильно. Як ви й кажете, нічого подібного тут нема. Але, коли ми прокинулися в літаку, там такі речі знайшлися, авжеж? Навіть чашка кави і недоїдена данська булочка в кабіні. Еквівалент люльки з тютюном на баку.

– Ви думаєте, що ми перелетіли в інший вимір, так? – спитав Алберт. У голосі його чулося благоговіння. – Просто як у якомусь фантастичному оповіданні?

Голова Дайни схилилася набік, і на мить вона стала вражаюче схожою на Ніппера, собаку зі старих ярликів «Ар-Сі-Ей Віктор».[139]

– Ні, – заперечив Боб. – Я думаю…

– Обережно! – крикнула Дайна. – Я чую якийсь…

Вона спізнилася. Тільки-но Креґ Тумі подолав те заціпеніння, яке його до того стримувало, і почав рухатися, рухався він швидко. Перш ніж Нік чи Браян лише почали розвертатися, він устиг перехопити згином ліктя горло Бетані і вже тягнув її назад. Націливши револьвер їй у скроню. Дівчина зайшлася відчайдушним, пронизливим вереском.

– Я не бажаю її застрелити, але зроблю це, якщо буду змушений, – прохрипів Креґ. – Доправте мене в Бостон. – Очі в нього вже не були порожніми; вони на всі боки стріляли сповненими переляканої, параноїдальної тямучості поглядами. – Ви мене чуєте? Доправте мене в Бостон!

Браян було зробив крок у його бік, але Нік зупинив пілота, поклавши долоню йому на груди, сам не відриваючись очима від Креґа.

– Спокійно, друже, – шепнув він. – Це не є безпечним. Наш приятель зовсім з глузду зсунувся.

Бетані звивалася під напруженою рукою Креґа.

– Ви мене вдавите! Прошу, перестаньте душити мене.

– Що відбувається? – заплакала Дайна. – Що там?

– Ану припини! – прикрикнув Креґ на Бетані. – Припини смикатися! Ти змусиш мене зробити те, чого я не бажаю робити! – Він притис дуло револьвера їй до скроні. Вона продовжувала вириватися, і Алберт раптом усвідомив, що вона не знає, що в того револьвер – навіть коли він притис їй його до голови, вона цього не зрозуміла.

– Припиніть, дівчино! – різко промовив Нік. – Припиніть відбиватися!

Уперше у своєму свідомому житті Алберт відчув, що він не просто думає як Аризонський Юдей, але, мабуть, отримав і змогу діяти, як той міфічний персонаж. Не відриваючи очей від психопата у светрі під горло, він почав повільно піднімати свій скрипковий футляр. Розчепивши пальці на ручці, він обома руками стиснув шийку футляра. Тумі на нього не дивився; його очі швидко перебігали між Браяном і Ніком, і руки він мав повними справ – і то в буквальному сенсі – зайняті Бетані.

Я не бажаю її застрелити… – знову почав Креґ, та тут його рука підстрибнула, це Бетані збрикнула, своїм задом вгативши йому в промежину. І вмент вчепилася зубами йому в зап’ястя.

– Ой! – заверещав Креґ. – Ой-ой-ой!

Його тиск послабшав. Бетані пірнула йому під руку. В ту мить, як Тумі націлював револьвер на Бетані, вперед з піднятим скрипковим футляром рвонув Алберт. Обличчя Тумі було викривленим у гримасі болю і люті.

– Алберте, ні! – гаркнув Нік.

Помітивши рух Алберта, Креґ Тумі перевів револьвер на нього. Коротку мить Алберт дивився прямо в дуло, і це було зовсім не так, як у будь-якому з його сновидінь чи фантазій. Дивитися в дуло було як дивитися у відкриту могилу.

«Мабуть, я припустився помилки», – встиг подумати хлопець, а тоді Креґ натиснув гачок.