Читать книгу Чотири після півночі (збірник) - Стівен Кінг - Страница 60

Інші пасажири стояли в дальнім кінці чекальної зали, мовчки прислухаючись до тих тихих, деренчливих звуків. Скидалося на те, що вже не лишилося чого казати.

– Що нам тепер робити? – запитав Дон.

Він ніби зів’яв у своїй червоній лісорубській сорочці. Албертові подумалося, що й сама сорочка втратила ту її життєрадісну мачо-яскравість.

– Не знаю, – сказав Браян. Він відчував, як у животі в нього важко вовтузиться жахливе безсилля. Він подивився крізь вікно на літак, який зовсім трішки побув його літаком, і замилувався його чистими лініями й гладенькою красотою. У порівнянні з ним, дельтівський «727-й», що стояв при перехідному хоботі лівіше, скидався на якусь неохайну матрону.

«Він тобі здається таким красивим, тому що ніколи більше не полетить, ото й усе. Це як на мить вихопити поглядом вродливу жінку на задньому сидінні лімузина – вона здається ще вродливішою, ніж насправді, тому що ти знаєш: вона не твоя і ніколи не буде твоєю».

– Скільки пального ще залишилося, Браяне? – раптом запитав Нік. – Можливо, тут інша швидкість згорання. Можливо, його там більше, ніж ви собі уявляєте.

– Всі покажчики в бездоганному робочому стані, – сказав Браян. – Коли ми сіли, в мене залишилося менше шести сотень фунтів. Аби дістатися туди, де це трапилося, нам потрібно щонайменше п’ятдесят тисяч.

Бетані дістала сигарети і простягнула пачку Бобу. Він похитав головою. Дівчина встромила сигарету собі до рота, витягла сірники, креснула одним. Той не загорівся.

– Йой-ой! – гукнула вона.

Озирнувся Алберт. Вона кресала сірником знову… і знову… і знову. Нічого не виходило. Вона подивилася на хлопця, злякана.

– Агов, – озався Алберт. – Дозволь-но мені.

Він узяв у неї сірники, відірвав з книжечки інший і креснув ним по смужці на обкладинці. Нічого не вийшло.

– Що б це не було, але, здається, воно заразне, – зауважив Руді Ворік.

Бетані залилася слізьми, і Боб запропонував їй хустинку.

– Зачекайте хвильку, – сказав Алберт і знову креснув сірником. Цього разу той загорівся… але полум’я було низеньким, мерехтливим, небадьорим. Він підніс той тремтливий вогник до сигарети Бетані, і в пам’яті йому раптом зринув один яскравий образ: дорожній вказівник, який він щодня минав, їздячи останні три роки на своєму десятишвидкісному велосипеді до Пасаденської середньої школи.

«УВАГА: – було написано на тому знаку. – ПОПЕРЕДУ ДВОБІЧНИЙ РУХ».

«До чого, збіса, тут це?»

Він цього не розумів… поки що, принаймні. Натомість йому стало цілком ясно, що якась ідея бажає виїхати нагору, але, поки що, принаймні, в неї заїло перемикач передач.

Алберт, струснувши, погасив сірника. Вистачило лише легенького поруху.

Бетані затягнулася сигаретою і скривилася:

– Срака! Вона на смак, наче якийсь «Карлтон»[159] чи щось таке.

– Подуй мені димом в обличчя, – попросив Алберт.

– Що?

– Те, що чула. Подуй мені димом в обличчя.

Вона зробила, як він просив, і Алберт принюхався до диму. Колишній його солодкавий аромат тепер був приглушеним.

«Що б це не було, але, здається, воно заразне».

УВАГА: ПОПЕРЕДУ ДВОБІЧНИЙ РУХ

– Я йду назад до ресторану, – промовив Нік. Вигляд у нього був пригнічений. – Той Кассій ниций і слизький.[160] Не подобається мені залишати наодинці з ним наших пань занадто довго.

Браян вирушив слідом, а за ним потягнулися й інші. Браян подумав, що є щось трохи кумедне в цих їхніх перетіканнях – вони поводяться наче корови, які відчувають у повітрі грозу.

– Ходімо, – сказала Бетані. – Пішли вже.

Вона викинула недокурену сигарету в попільницю і витерла собі очі хусточкою Боба. Потім взяла Алберта за руку.

Вони вже були на півдорозі через чекальну залу, і Алберт дивився в спину червоній сорочці містера Ґефні, коли те саме вразило його знову – потужніше цього разу:

ПОПЕРЕДУ ДВОБІЧНИЙ РУХ

– Зачекайте хвилинку! – гукнув Алберт. Зненацька він обхопив Бетані рукою за талію, підсмикнув дівчину до себе, втопився обличчям в улоговинку на її горлі й глибоко вдихнув.

– О, Боже! Ми з тобою ледве знайомі! – скрикнула Бетані. А тоді безпорадно захихотіла й обійняла Алберта за шию.

Алберт – той хлопець, чия природня сором’язливість зазвичай зникала тільки під час його мріянь, – не звернув на це уваги. Він зробив ще один глибокий вдих носом. Запахи її волосся, поту і парфумів там все ще були присутні, але послабшали; дуже послабшали.

Усі заозиралися, але Алберт уже відпустив Бетані й поспішав назад до вікон.

– Вау! – гмикнула Бетані. Вона все ще трохи хихотіла, але тепер яскраво розчервонілася. – Дивний чувак!

Алберт подивився на їхній літак рейсу № 29 і побачив те, що був зауважив Браян за кілька хвилин до того: літак був чистесеньким і гладесеньким, і майже неймовірно білим. Здавалося, він вібрує серед бляклої застиглості надворі.

І раптом та ідея пробилася до нього. Вона немов феєрверком спалахнула в нього за очними яблуками. Центральна концепція – яскраво палаюча куля; і з неї випромінюються вогняними блискітками потенційні наслідки – і то так потужно, що на якусь мить хлопець фактично забув, що треба дихати.

– Алберте? – погукав Боб. – Алберте, що там та…

– Капітане Інґал! – закричав Алберт. У ресторані випросталася, сидячи, Лорел, а Дайна вчепилася собі в плечі пальцями, неначе пазурами. – Капітане Інґал, мерщій сюди!