Читать книгу Чотири після півночі (збірник) - Стівен Кінг - Страница 49

Ресторан «Дев’яте небо» насправді виявився кафетерієм з повною напоїв і сендвічів вітриною-холодильником углибині та стійкою з іржостійкої сталі, що тягнулася перед довгим, з багатьма секціями тепловим столом. Усі секції були порожніми і сяяли чистотою. Ні плямки жиру не було на грилі. Склянки – оті тривкі, характерні для кафетеріїв гранчасті склянки – були складені акуратними пірамідами на дальніх полицях разом з широким вибором іншого, не менш тривкого кафетерійного посуду.

Роберт Дженкінс стояв біля каси. Коли ввійшли Алберт з Бетані, він спитав:

– Бетані, можна мені ще одну сигарету?

– Ух ти, та ви справжній халявщик, – відгукнулась вона, але добродушним тоном. Діставши пачку «Мальборо», вона витрусила сигарету. Боб її взяв, але, коли Бетані простягнула йому сірники, зупинив її руку.

– Я краще скористаюся якимсь з оцих, гаразд?

Біля касового апарата стояла ваза, повна картонних книжечок сірників з рекламою бізнес-школи «Ласел».[136] Маленька табличка біля вази повідомляла: «ДЛЯ НАШИХ НЕЗРІВНЯННИХ ДРУЗІВ».[137] Боб взяв звідти книжечку, розгорнув її і відірвав один сірник.

– Звісно, – погодилась Бетані. – Але навіщо?

– От це ми зараз і спробуємо з’ясувати, – відповів Дженкінс. Він поглянув на інших. Вони стояли поряд півколом, спостерігали – всі, окрім Руді Воріка, котрого вже занесло вглиб робочої зони, де він уважно інспектував вміст вітрини-холодильника.

Боб креснув сірником. Той залишив якийсь білий мазок на чиркалі, але не загорівся. Він креснув ним знову з тим самим результатом. На третій спробі картонний сірник погнувся. Та й більша частина його головки все одно стерлася.

– Так, так, – промовив Боб тоном, абсолютно позбавленим здивування. – Я припускаю, що вони відсиріли. Нумо, спробуймо книжечку з дна, гаразд? Там вони мусять бути сухими.

Він зарився на дно вази, розсипавши на стійку кілька картонних книжечок. На око Алберта, всі вони мали абсолютно сухий вигляд. За спиною в хлопця знову скинулися очима Браян з Ніком.

Боб виловив книжечку сірників, відірвав один і спробував його запалити. Той не загорівся.

– Псячий син, – вилаявся Дженкінс. – Схоже на те, що щойно ми відкрили ще одну проблему. Я можу позичити ваші сірники, Бетані?

Дівчина подала їх без жодного слова.

– Зачекайте хвильку, – промовив повагом Нік. – Що ви наразі відкрили, друже?

– Тільки те, що ця ситуація має ширші наслідки, ніж нам спершу уявлялося, – сказав Боб. Очі в нього залишалися доволі спокійними, проте обличчя, з якого вони дивилися, виглядало змарнілим. – І ще в мене є думка, що ми могли припуститися однієї великої помилки. Що є досить зрозумілим, зважаючи на обставини… але допоки ми не виправимо наше уявлення стосовно даного предмета, мені не віриться, що ми зможемо добитися бодай якогось прогресу. Я назвав би це аберацією перспективи.

До них уже неспішно вертався Ворік. Він вибрав собі якийсь сендвіч в упаковці й пляшку пива. Схоже було, ці придбання його значно підбадьорили.

– Колеги, що відбувається?

– Та хай йому трясця, якщо я знаю, – сказав Браян, – але мені воно не дуже подобається.

Боб Дженкінс витяг сірник з книжечки Бетані й креснув ним. Той загорівся з першої спроби.

– Ага, – промовив він і підніс полум’я собі до сигарети.

Запах диму здався Браяну неймовірно разючим, неймовірно солодким, і за мить роздумів знайшлася й відповідь: це був єдиний запах – якщо не рахувати слабеньких повівів лосьйону для гоління від Ніка Гопвела та парфуму від Лорел – який він відчував. Тепер, коли він про це подумав, Браян усвідомив, що він також чує запах поту своїх супутників.

Боб усе ще тримав у руці палаючого сірника. Тепер він відігнув обкладинку тієї книжечки, яку дістав з вази, розгорнувши всі сірники в ній, і торкнувся їх головок своїм. Довгу мить не відбувалося нічого. Письменник совав полум’я туди-сюди вздовж головок тих сірників, але вони не загоралися. Всі дивилися на це, як заворожені.

Нарешті почулося кволе «пшшш» і кілька з тих сірників покликалися до недовгого, неяскравого життя. Насправді вони не зовсім загорілися; слабенько засвітилися та й погасли. Кілька пасемець диму попливли вгору… диму, який, схоже, не мав запаху взагалі.

Боб обвів усіх поглядом і невесело усміхнувся.

– Навіть це, – сказав він, – більше, ніж я очікував.

– Гаразд, – мовив Браян, – Поясніть нам, бо я розумію так що…

У цю мить відразливий скрик видав Руді Ворік. Дайна пискнула і тісніше притулилась до Лорел. Алберт відчув, як високо стрибнуло серце в його грудях.

Руді вже розгорнув свій сендвіч – той був, на погляд Браяна, з салямі й сиром – і встиг відкусити від нього добрячий шматок. Тепер він виплюнув його на підлогу з гримасою огиди.

– Він тухлий! – кричав Руді. – От, чорти б його взяли! Ненавиджу таке!

– Тухлий? – швидко перепитав Боб Дженкінс. В очах його немов спалахнули сині електричні іскри. – О, я щодо цього сумніваюся. В наші дні готові м’ясопродукти так нашпиговані консервантами, що потрібно годин вісім чи й більше на гарячому сонці, щоб вони почали псуватися. А з того годинника нам відомо, що електрика в цій вітрині-холодильнику пропала менш ніж п’ять годин тому.

– Можливо, й ні, – заговорив Алберт. – Ви самі казали, що за відчуттям зараз пізніше, ніж показують наші наручні годинники.

– Так, але я не думаю… А та вітрина все ще холодна, містере Ворік? Коли ви її відчинили, всередині ще був холод?

– Не зовсім, щоб холод, але прохолодно, – сказав Ворік. – Але цей сендвіч однаково нахер зіпсутий. Прошу пробачення, пані. Ось. – Він простягнув сендвіч. – Якщо не вірите, що він тухлий, самі скуштуйте.

Боб дивився на сендвіч, явно набираючись хоробрості, а потім так і зробив: відкусив маленький шматочок від незайманого кінця. Алберт побачив, як по його обличчю промайнула відраза, але Дженкінс не позбавився відкушеного негайно. Він жувнув раз… другий, потім відвернувся й виплюнув собі на долоню. Той напівпережований шматок сендвіча він викинув до сміттєвого бачка під полицею зі спеціями, слідом полетіла і решта сендвіча.

– Не протухлий, – сказав він. – Позбавлений смаку. Втім, не тільки це. Він ніби зовсім безконсистентний. – Губи письменника викривилися в мимовільній гримасі огиди. – Ми говоримо про прісні речі – такі як нічим не присмачений білий рис, варена картопля, – але навіть найпрісніша їжа, я вважаю, має певний смак. Цей сендвіч не має жодного. Це – немов жувати папір. Тож не дивно, що ви подумали, ніби він протухлий.

– Він тухлий, – вперто повторив лисий чоловік.

– Спробуйте ваше пиво, – запропонував Боб. – Воно протухнути не може. Кришечка на місці, а пляшкове пиво не псується, навіть якщо зберігається не в холодильнику.

Руді глибокодумно подивився на пляшку «Бадвайзера» у своїй руці, потім похитав головою і простягнув її Бобу:

– Мені його більше не хочеться.

Він кинув погляд на вітрину-холодильник, в очах його був недобрий вираз, немов Руді підозрював, що це Дженкінс зробив його жертвою такого некумедного розіграшу.

– Вип’ю, якщо мушу, – сказав Боб. – Але один раз я вже офірував власний організм на користь науки. Може, хтось інший покуштує це пиво? Я думаю, це дуже важливо.

– Дайте його мені, – промовив Нік.

– Ні, – це сказав Дон Ґефні. – Дайте його мені. Заради Бога, я залюбки вип’ю пива. Пив я йо’ теплим й раніше, і очі від то’ в мене не вилізли.

Він взяв пиво, відкрутив кришку і перехилив пляшку. За мить він різко крутнувся назад і виприснув на підлогу те, що встиг набрати до рота.

– Господи! – скрикнув він. – Ніяке! Ніяке, аж нудне.

– Справді? – жваво відгукнувся Боб. – Добре! Чудово! А зараз ми всі дещо побачимо!

Він миттю опинився за стійкою й дістав з полиці склянку. Ґефні поставив пляшку поряд з касовим апаратом, і Браян побачив її зблизька раніше, ніж її встиг ухопити Боб Дженкінс. Він не помітив піни, яка мусила б зібратися в її горлі.

«Там взагалі може бути вода», – подумав він.

Втім, те, що Боб налив з пляшки, не було схожим на воду; на вигляд воно було пивом. Видхлим пивом. Без пінної шапки. Кілька крихітних бульбашок чіплялися до внутрішніх стінок склянки, але жодна з них не проривалася крізь цю рідину до поверхні.

– Гаразд, – поволі промовив Нік. – Воно видхле. Інколи таке трапляється. Не закрутили кришку до кінця в броварні, і газ витік. Кожному трапляється видхле пиво час від часу.

– Але, якщо ви згадаєте про сендвіч з салямі без смаку, це про дещо каже, хіба не так?

– Каже про що? – зірвався Браян.

– Одну хвилинку, – зупинив Боб. – Давайте спершу розглянемо аргумент містера Гопвела, ви не проти? – Він відвернувся, вхопив обома руками кілька склянок (парочка впали з полиці й розбилися об підлогу) і з повороткою спритністю бармена почав розставляти їх вздовж стійки. – Принесіть мені ще пива. А заодно й пару якихось газованих напоїв.

Алберт з Бетані пішли до вітрини-холодильника й дістали звідти навмання по чотири-п’ять пляшок.

– Він дахом поїхав? – стиха запитала Бетані.

– Я так не вважаю, – сказав Алберт. Він собі приблизно уявляв, що збирається продемонструвати їм письменник… і йому не подобалася та форма, якої набувала ця ідея в його уяві. – Пам’ятаєш, він порадив тобі економити сірники? Він знав, що щось таке має статися. Тому він так настирливо й кликав нас до цього ресторану. Хотів нам показати.