Читать книгу Чотири після півночі (збірник) - Стівен Кінг - Страница 53

Непритомним Алберт залишався менше тридцяти секунд. Коли він очуняв, Браян з тривожним виразом ляскав його легенько по щоках. Поряд з Албертом уклякла на колінах Бетані, вона дивилася на нього сяйливими очима, в яких читалося: «О, мій герою!» Позаду неї Дайна Беллмен все ще плакала в колі рук Лорел. Алберт зустрівся поглядом з Бетані й відчув, як його серце – напевне досі ціле – заповнило собою всі груди.

– Аризонський Юдей знов на коні, – промурмотів він.

– Що, Алберте? – перепитала дівчина і погладила його по щоці. Її долоня була чудесно ніжною, чудесно прохолодною. Алберт вирішив, що він закохався.

– Нічого, – промовив він, і тут пілот знову ляснув його по обличчю.

– З тобою все гаразд, хлопче? – питався Браян. – З тобою все гаразд?

– Гадаю, так, – відповів Алберт. – Перестаньте вже мене бити, гаразд? І в мене є ім’я – Алберт. Для близьких друзів – Козир. Мене сильно поранено? Я поки що нічого не відчуваю. Вам вдалося зупинити кровотечу?

Поруч з Бетані присів навпочіпки Нік Гопвел. На обличчі в нього була ошелешена, недовірлива усмішка.

– Думаю, ви будете жити, друже. Я ніколи в житті не бачив нічого подібного… а бачив я багато. Ви, американці, занадто шалапутні, щоби вас не любити. Давайте сюди руку, я вручу вам один сувенір.

Алберт простягнув руку, яка після пережитого ним мимовільно трусилася, і Нік опустив щось йому в долоню. Алберт підніс отриману річ собі до очей і побачив, що то куля.

– Я підібрав її з підлоги, – сказав Нік. – Навіть не деформована. Мабуть, вона поцілила вам просто в груди – на майці є невеличкий слід від пороху, – а потім зрикошетила. Сталася осічка. Бог, либонь, любить вас, друже.

– Я згадав про сірники, – слабенько промовив Алберт. – Я почасти вірив, що пострілу зовсім не вийде.

– Це було вельми сміливо і вельми нерозумно, хлопчику мій, – промовив Боб Дженкінс. Обличчя в нього було смертельно блідим, здавалося, ось-ось він теж зомліє. – Ніколи не вірте письменникам. Слухайте їх, це скільки завгодно, але ніколи їм не вірте. Боже мій, а якби я помилявся?

– Майже так, – сказав Браян. Він допоміг Алберту підвестись на рівні. – Тут сталося, як з тими сірниками, що ви їх підпалювали, – з тими, що з вази. Спалаху вистачило, тільки щоб виштовхнути кулю з дула. Якби порох спалахнув бодай трохи сильніше, Алберт отримав би кулю собі в легені.

Нова хвиля запаморочення промилася крізь Алберта. Він похитнувся, і Бетані вмент обвила рукою його талію.

– Я думаю, це було насправді сміливо, – сказала вона, дивлячись на нього такими очима, які могли натякати, ніби вона вірить, що Алберт Кавснер мусить хезати діамантами з платинового гузна. – Я хотіла сказати: це було неймовірно.

– Дякую, – промовив Алберт незворушно (хіба що на дрібку одуріло). – Невелике діло.

Найметкіший юдей на захід від Міссісіпі усвідомив, яке велике діло оця дівчина, що зараз міцно притискається до нього, і як майже нестерпно гарно вона пахне. Раптом він відчув себе чудово. Вирішив, що фактично ніколи в житті він не почувався краще. Потім Алберт згадав про свою скрипку, нахилився і підняв футляр. Там знайшлася вм’ятина на боці, й одна з застібок розчепилася. На ній залишилася кров і волосся, Алберт відчув у шлунку ліниву млосність. Він розчинив футляр і подивився всередину. Інструмент був на вигляд у повному порядку, і Алберт тихенько зітхнув. Потім він подумав про Креґа Тумі й полегшення заступила тривога.

– Скажіть, я ж не вбив цього дядька, ні? Я вдарив його доволі сильно.

Він дивився в бік Креґа, який лежав біля ресторанних дверей, а поряд з ним стояв на колінах Дон Ґефні. Алберт раптом відчув, що може знов знепритомніти. На обличчі й лобі у Креґа було дуже багато крові.

– Він живий, – сказав Дон. – Але вимкнувся, як те світло.

Алберт, який у своїх фантазіях завалив більше головорізів, ніж Чоловік Без Імені,[141] відчував огидну нудоту.

– Господи, там так багато крові!

– Це нічого не означає, – мовив Нік. – Рани на голові завжди дуже кровоточать. – Приєднавшись до Дона, він взявся за Креґів зап’ясток і намацував пульс. – Вам варто пам’ятати, що він націлив револьвер у голову дівчині, друже. Якби він, тримаючи револьвер впритул, натиснув гачок, їй міг би настати кінець. Пам’ятаєте того актора, який кілька років тому застрелився холостим набоєм?[142] Містер Тумі сам собі таке накликав; уся вина на ньому. Не переймайтеся.

Покинувши Креґів зап’ясток, Нік підвівся.

– Крім того, – сказав він, витягаючи чималу пачку серветок з диспенсера на найближчому зі столів, – пульс у нього сильний і ритмічний. Я думаю, за кілька хвилин він прокинеться без жодних наслідків, окрім важкого головного болю. А ще я думаю, що перед цією радісною подією було б доцільно застосувати деякі запобіжні заходи. Містере Ґефні, схоже, що столи отам, у тій забігайлівці, дійсно накриті скатертинами – дивина, але правда. Ви не проти принести звідти парочку? З нашого боку було б мудро зв’язати руки за спиною достославному містеру «Я-мушу-потрапити-в-Бостон».

– Ви насправді мусите так зробити? – тихо спитала Лорел. – Чоловік цей, врешті-решт, непритомний і з нього ллється кров.

Нік приклав саморобний компрес із серветок до рани на голові Креґа Тумі і подивився на жінку.

– Ви Лорел, правильно?

– Правильно.

– Ну, Лорел, давайте без прикрас. Цей чоловік божевільний. Я не знаю, чи наша поточна пригода це з ним зробила, чи він виріс таким, як Топсі,[143] але я знаю, що він небезпечний. Замість Бетані, він міг вхопити Дайну, якби вона стояла ближче. Якщо ми його не зв’яжемо, наступного разу він може саме це й зробити.

Креґ простогнав і кволо змахнув руками. Боб Дженкінс відступив подалі від нього в ту ж мить, як той почав рухатися, хоча револьвер тепер було благополучно заткнуто за пояс штанів Браяна Інґала; так само зробила й Лорел, потягнувши за собою Дайну.

– Хтось помер? – нервово запитала Дайна. – Ніхто ж не помер, правда?

– Ніхто, любонько.

– Я мусила б почути його раніше, але я заслухалася того чоловіка, який говорить, як учитель.

– Усе гаразд, – сказала Лорел. – Усе обійшлося добре, Дайно.

Потім Лорел подивилася на порожній термінал і відчула, ніби її власні слова знущаються з неї. Нічого тут не добре. Зовсім нічого.

Повернувся Дон з картатими, у чорні й білі клітинки, скатерками в кожній руці.

– Пречудесно, – кивнув Нік.

Він взяв скатерки і професійно швидко скрутив їх у мотузку. Прикусивши мотузку зубами посередині, щоб не розкручувалася, руками він перекинув Креґа, мов якийсь омлет у людській подобі. Креґ схлипнув, у нього стрепенулись повіки.

– Ви конче мусите бути таким брутальним? – різко спитала Лорел.

Нік втупив у неї погляд на мить, і вона відразу ж опустила очі. Їй несила було перестати порівнювати очі Ніка Гопвела з очима на тих фотографіях, які надсилав їй Даррен Кросбі. Широко посаджені, ясні очі на привабливому – хоча й досить непримітному – обличчі. Та й самі ці очі ніби якісь непримітні, хіба не так? А хіба не очі Даррена спричинилися певною мірою – а можливо, й сповна – до того, що вона взагалі вирушила в цю подорож. Хіба вона не вирішила – після цілковито уважного вивчення – що це очі чоловіка, який уміє поводитися. Чоловіка, який відступить, якщо попросиш його відступити.

Вона сідала на рейс № 29, переконуючи себе, що це її велика пригода, єдине її екстравагантне танго з об’єктом романтичних мрій – імпульсивний трансконтинентальний стрибок у руки високого, чорнявого незнайомця. Але інколи зненацька опиняєшся в якійсь такій марудній ситуації, коли правди вже неможливо уникати, і Лорел припускала, що правда полягає ось у чому: вона вибрала Даррена Кросбі тому, що його фотографії й листи розповіли їй, що він не дуже відрізняється від тих несперечливих хлопців і чоловіків, з якими вона зустрічалася відтоді, як їй виповнилося років п’ятнадцять, тих хлопців і чоловіків, які швидко привчалися, перш ніж зайти в дім дощового вечора, витирати підошви об килимок, хлопців і чоловіків, які без нагадування хапали кухонного рушника і допомагали з посудом, хлопців і чоловіків, які, якщо їм достатньо різким тоном відмовити, відступалися.

Чи летіла б вона рейсом № 29 цієї ночі, якби на тих фото замість карих очей Даррена були темно-сині очі Ніка Гопвела? Вона так не думала. Вона думала, що написала б йому люб’язного, проте доволі шаблонного листа: «Дякую за відповідь і ваше фото, містере Гопвел, проте чомусь мені не здається, що ми пасуємо одне одному» – і продовжила б пошуки такого чоловіка, як Даррен. Ну й звичайно, вона мала дуже великі сумніви, що такі чоловіки, як містер Гопвел, взагалі коли-небудь читають журнали для самотніх сердець, не кажучи вже про те, аби поміщати туди щось про себе в шпальтах персональних оголошень. І тим не менше, зараз вона тут з ним, у цій химерній ситуації.

Ну, вона ж бажала якоїсь пригоди, лише однієї пригоди, перш ніж назовсім відійти в середній вік. Хіба це неправда? Правда. І ось вона тут, як доказ слушності Толкіна – вчора надвечір вона вийшла з власних дверей, точно так як завжди, і дивіться-но, де вона опинилася: в химерній і похмурій версії Фентезіленду.[144] Але ж це дійсно пригода, авжеж. Аварійні посадки… порожні аеропорти… психопат з револьвером. Звісно, це таки пригода. Щось із читаного багато років тому раптом вигулькнуло в голові Лорел: «Обережніше з тим, про що молишся, бо саме те ти й можеш отримати».

Як точно.

І як ніяково.

Нічого ніякового не було у Ніка Гопвела в очах… але й жодного милосердя в них не було також. Ці очі викликали в Лорел трепет, і нічого романтичного не було в цьому відчутті.

«А ти певна?» – прошепотів якийсь голос, і Лорел зразу ж змусила його замовкнути.

Нік витяг руки Креґа з-під його тіла, а потім звів разом їх зап’ястя в нього на попереку. Креґ простогнав знову, цього разу голосніше, і почав слабенько пручатися.

– Розслабтеся, мій добрий друже, – заспокійливо промовив Нік.

Він двічі обмотав передпліччя Креґа скатерковою мотузкою і міцно її зав’язав. Креґові лікті склались разом, і він якось дивно, слабенько скрикнув.

– Ось! – сказав Нік, підводячись. – Акуратно спакований, як різдвяний індик татка Джона. У нас навіть запас є, якщо це не дуже буде тримати. – Він сів на краєчок столу і подивився на Боба Дженкінса. – Отже, що ви казали, коли нас так грубо перервали?

Боб подивився на нього недовірливо, приголомшений:

– Що?

– Продовжуйте, – промовив Нік з виглядом зацікавленого відвідувача лекцій, а не людини, що сидить на краєчку столу в пустому ресторані аеропорту, поставивши ноги поряд зі зв’язаним чоловіком, який лежить у калюжі власної крові. – Ви якраз підійшли до того, що наш рейс № 29 схожий на випадок з «Марією Целестою». А що, цікава концепція.

– І ви хочете, аби я… просто продовжував? – недовірливо перепитав Боб. – Так, ніби нічого не сталося?

– Звільніть мене! – закричав Креґ. Голос його трохи глушив товстий технічний килим на ресторанній підлозі. Але все одно для людини, яку не далі як п’ять хвилин тому приснопили по голові футляром зі скрипкою, він волав надзвичайно жваво. – Звільніть мене негайно! Я вимагаю, щоб ви…

І тоді Нік зробив таке, що шокувало геть усіх, навіть тих, які бачили, як цей англієць крутив Креґового носа, наче кран у ванній. Він дав короткого, жорсткого копняка Креґу по ребрах. Нік послабив удар в останню мить… але незначно. Креґ болісно кувікнув і замовк.

– Почнете знову, друже, і я їх проломлю, – похмуро сказав Нік. – Моє терпіння щодо вас вичерпалося.

– Агов! – крикнув Ґефні, ошелешений. – Те, що ви робите, це нах…

– Слухайте сюди! – перебив Нік і огледівся. Тоді вперше з нього цілком спала його зовнішня привітність; голос його вібрував навальною люттю. – Ви мусите прокинутися, любі хлопчики й дівчатка, а я не маю часу на те, щоб робити це делікатно. Ця маленька дівчинка Дайна – вона каже, що ми тут у лихій ситуації, і я їй вірю. Вона каже, що чує щось, щось таке, що може рухатися в наш бік, і в це я радше вірю також. Я ні чорта не чую, але нерви в мене скачуть, як той жир на розжареній пательні, а я звик зважати на таке їх поводження. Я думаю, щось дійсно наближається, і мені не віриться, що воно простує сюди для того, щоб, коли з’явиться, запропонувати нам купити насадки для пилосмока чи найновішу програму страхування. А тепер ми можемо або розводити всі ті цивілізовані, політкоректні теревені над цим чортовим навіженим, або намагатися зрозуміти, що з нами трапилося. Розуміння може не врятувати нам життя, але я дедалі дужче переконуюся, що його відсутність може нас прикінчити, і то скоро. – Очі Ніка перестрибнули на Дайну. – Скажи мені, що я помиляюся, Дайно, якщо ти так вважаєш. Я вислухаю тебе, залюбки вислухаю.

– Я не хочу, щоб ви робили боляче містеру Тумі, але я також не думаю, що ви помиляєтеся, – промовила Дайна тихим, повним сліз голосом.

– Добре, – кивнув Нік. – Досить логічно. Я з усіх сил намагатимуся не завдавати йому більше болю… але жодних обіцянок не роблю. Давайте почнемо з дуже простої концепції. Цей парубок, якого я зв’язав…

– Тумі, – вставив Браян. – Його звуть Креґ Тумі.

– Гаразд. Цей містер Тумі божевільний. Можливо, якщо ми знайдемо спосіб повернутися назад в наш світ або знайдемо те місце, куди поділися всі люди, ми зможемо забезпечити йому допомогу. Але наразі єдине, чим ми можемо йому допомогти, це вивести його з ладу – що я й зробив за щирої, хоча й нерозсудливої допомоги цього хлопця, Алберта – і повернутися до наших нагальних справ. Хтось має іншу думку проти цього?

Відповіді не прозвучало. Інші пасажири рейсу № 29 дивилися на Ніка стривожено.

– Гаразд, – мовив Нік. – Продовжуйте, будь ласка, містере Дженкінс.

– Я… я не звичний до… – Боб робив видимі зусилля, щоб зібратися з думками. – Гадаю, в книжках я вбив достатньо людей, щоб заповнити всі місця в літаку, який приніс нас сюди, але те, що зараз трапилося, це перший акт насильства, якому я був безпосереднім свідком. Мені шкода, якщо я… ну, гм… поводився не гідно.

– Я думаю, ви поводитеся чудовезно, містере Дженкінс, – сказала Дайна. – А ще мені подобається вас слухати. Від цього я почуваюся краще.

Боб подивився на неї з вдячністю і посміхнувся:

– Дякую тобі, Дайно.

Він засунув руки в кишені, кинув неспокійний погляд на Креґа Тумі, а потім перевів очі поза них, дивлячись вдалину через порожню чекальну залу.

– Здається, я почав був казати про центральну похибку в наших судженнях, – нарешті промовив він. – Вона така: коли ми почали осягати розміри тієї Події, ми всі припустили, що щось трапилося і з рештою нашого світу. Таке припущення доволі легко зрозуміти, оскільки з нами все гаразд, а всі інші – включно з тими пасажирами, разом з якими ми сідали на рейс № 29 у Лос-Анджелеському міжнародному аеропорту, – схоже, зникли. Але докази, які є перед нами, не підтримують цього припущення. Те, що трапилося, трапилося тільки й лише з нами. Я переконаний, що той світ, яким ми його завжди знали, він так само, як і завжди, цокотить собі далі. Це ми – наші зниклі супутники, і одинадцятеро нас, тих, хто залишилися в літаку, – пропали.