Читать книгу Чому не Еванс? - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 2

Боббі Джонс поставив м’яча на кілок, коротко прицілився, повільно відвів ключку назад, а потім з блискавичною швидкістю вдарив.

Думаєте, м’яч, як йому й годиться, полетів уздовж доріжки і – все вище й вище – гайнувши над бункером[1], приземлився біля чотирнадцятого гріна[2] для простого удару меші?[3]

Та де там! Запущений надто низько, він ковзнув уперед по землі й надійно вгруз у пісок!

Довкола не було збудженого натовпу, який міг би видати розпачливий зойк. Єдиний свідок цього удару ніскілечки не здивувався. І пояснити це було просто – адже удар належав не народженому в Америці віртуозу, а лишень четвертому синові вікарія в невеличкому приморському містечку на узбережжі Вельса, Марчболті.

Боббі чортихнувся.

То був привабливий молодик років двадцяти восьми. Навіть найкращий друг не назвав би його вродливим, але обличчя Боббі неминуче викликало симпатію, а в карих очах виблискувала собача приязність.

– Що день, то гірше, – мляво пробубонів він.

– Надто різкий удар, – відказав його партнер.

Доктор Томас був чоловіком середнього віку, з сивим волоссям і бадьорим рум’яним обличчям. Сам він ніколи не бив з усього розмаху. Обирав короткі чіткі удари з напівзамаху й зазвичай перемагав кращих, але не дуже зібраних гравців.

Боббі оскаженіло накинувся на м’яч нібликом[4]. Третя спроба виявилася вдалою. М’ячик приземлився біля гріна. А от доктор Томас загнав свого м’яча в лунку двома першокласними ударами айрона[5].

– Лунка ваша, – промовив Боббі.

Вони перейшли до наступної мітки.

Лікар бив першим – хороший чіткий низький удар, але на коротку відстань.

Боббі зітхнув. Поставив на кілок свого м’ячика, поправив його, довгенько махав ключкою, напружено замахнувся, заплющив очі, підвів голову, опустив праве плече (одне слово, зробив усе, чого робити не варто), вдарив по м’ячу, і той промчав уперед, здолавши десь половину відстані до лунки.

Боббі задоволено видихнув. Славнозвісна гольфістська пригніченість на його обличчі поступилася місцем не менш славнозвісному тріумфу.

– Тепер я знаю, як правильно, – сказав він, хоч нічого не знав.

Ще один прекрасний удар айроном, коротка підсічка за допомогою меші, і нарешті Боббі поховав м’ячика. Він вибив «берді», узявши лунку за чотири удари замість п’ятьох, і тепер відставав від доктора Томаса лише на одне очко.

Сповнений упевненості, Боббі підійшов до мітки на шістнадцятій лунці, повторив послідовність непотрібних дій, але дива не сталося. Натомість вийшов приголомшливий, неперевершений, майже надлюдський слайс[6]. М’яч повернув праворуч під прямим кутом.

– А якби ж прямо полетів, то ф’ють! – сказав доктор Томас.

– Якби ж то, – з гіркотою уточнив Боббі. – Чуєте?! Здається, хтось кричить. Сподіваюся, цей м’ячик нікого не покалічив.

Він витріщився праворуч. Очам було боляче. Сонце сідало, і, дивлячись просто на нього, важко було чітко розрізнити бодай щось. До того ж над морем здіймався легкий туманець. Край скелі був за кількасот метрів від них.

– Там біжить стежка, – сказав Боббі. – Але м’ячик ніяк не міг залетіти так далеко. Та я майже впевнений, що чув крик. А ви?

Лікар, однак, нічого не чув.

Боббі пішов пошукати м’ячика. Знайти його виявилося не дуже просто, та молодик усе-таки напав на слід. Ударити по м’ячу було ніяк: він застряг у кущах дроку. Боббі спробував був так і так, тоді підібрав м’яча й оголосив партнерові, що програв цю лунку.

Доктор Томас підійшов до нього, бо стартова мітка наступної лунки була просто на краю скелі.

Сімнадцята лунка особливо лякала Боббі. Адже м’яч треба було запустити над урвищем. Відстань – невелика, але прірва мала неабияку притягальну силу.

Вони перетнули стежку, і тепер вона бігла вглиб суші ліворуч від них, огинаючи скелю.

Лікар узяв айрон й успішно закинув м’яч на інший бік.

Боббі глибоко зітхнув і вдарив по своєму м’ячу. Той шугнув уперед, та прірва його проковтнула.

– І так щоразу, хай йому, – з гіркотою промовив Боббі. – Щоразу вчиняю ту саму дурість.

Він пройшов уздовж краю прірви, зазираючи вниз. Далеко під ним сяяло море, але не кожен м’ячик губився в його глибинах. Обрив був стрімкий лише спочатку, а потім поступово ставав пологішим.

Боббі повільно йшов краєм. Десь тут – він знав – є одне місце, де можна досить легко спуститися. Кедді[7] так і робили: стрибали через край, а тоді, з тріумфом, з’являлися знову, тримаючи в руці м’ячика-втікача.

Раптом Боббі закляк і покликав свого ігрового партнера.

– Чуєте, лікарю, ходіть-но сюди. Що це, як гадаєте?

Метрів за дванадцять унизу виднілася темна купа – немовби старий одяг.

Доктор Томас затамував подих.

– Господи! – вигукнув він. – Хтось упав зі скелі! Треба дістатися туди!

Пліч-о-пліч, двоє чоловіків почали обережно спускатися скелею, і більш атлетичний Боббі допомагав напарникові. Аж ось вони наблизилися до зловісного темного згортка, що виявився чоловіком років сорока. Незнайомець дихав, але був непритомний.

Лікар оглянув його, промацав кінцівки, перевірив пульс і опустив повіки. Потім став на коліна поряд із чоловіком і закінчив огляд. Звів очі на Боббі, який стояв поряд, долаючи сильну нудоту, і приречено похитав головою.

– Випадок безнадійний, – оголосив він. – Дні цього бідолахи злічені. У нього зламаний хребет. Охо-хо… Думаю, потерпілий погано знав цю стежку, і коли впав туман, то заступив за край. Я не раз звертався до міської ради з проханням зробити поруччя на стежці.

Доктор Томас підвівся.

– Піду покличу на допомогу, – сказав він. – Домовлюся, щоб тіло підняли нагору. А то не встигнемо оком змигнути, як стемніє. Побудете тут?

Боббі кивнув.

– Я так розумію, його вже не врятувати? – уточнив молодик.

Лікар покивав головою.

– Ні. Довго не протягне: пульс швидко сповільнюється. Хвилин двадцять. Щонайбільше. Можливо, він і прийде до тями перед смертю, але навряд. Утім…

– Гаразд, – швидко промовив Боббі. – Я лишуся. А ви йдіть. Але якщо він отямиться, то чи немає якихось ліків абощо… – Боббі вагався.

Лікар похитав головою.

– Йому не буде боляче, – пояснив він. – Взагалі.

Розвернувшись, доктор Томас почав швидко спинатися скелею. Боббі спостерігав за ним, доки той не зник, помахавши на прощання рукою.

Молодик ступив кілька кроків уздовж вузького карнизу, сів на виступ скелі й запалив цигарку. Події приголомшили його. Досі він ніколи не наближався до хвороби чи смерті.

Які ж сумні бувають збіги! Хмарка туманцю прекрасного вечора, невдалий крок – і життю кінець. Цей чоловік із приємною зовнішністю теж, певно, ані дня в житті не хворів. Блідота близької смерті не могла приховати смаглявості його шкіри. Цей чоловік багато часу проводив надворі – можливо, він жив за кордоном. Боббі уважніше його роздивився – жорстке каштанове волосся з сивиною на скронях, широкий ніс, масивна щелепа, крізь розтулені губи виднілися білі зуби. Широкі плечі, гарні жилаві руки. Ноги неприродно викрутилися. Боббі здригнувся і знову перевів очі на чоловікове обличчя. Привабливе, відкрите, рішуче, енергійне. «Очі в нього, – подумав молодик, – мабуть, блакитні…»

І щойно це спало йому на думку, як вони раптом розплющилися.

Очі дійсно були блакитними – кольору глибокої ясної блакиті. Й дивилися просто на Боббі. У них не було нічого непевного й туманного. Вони були цілком притомними. Сторожкі, вони водночас ніби ставили запитання.

Боббі швидко підвівся і рушив до чоловіка. Та перш ніж устиг наблизитися до нього, той заговорив. Не слабким голосом, ні, чітким і дзвінким.

– Чому не Еванс? – промовив він.

А тоді тілом чоловіка прокотилася дивна хвиля, повіки опустилися, щелепи розімкнулися…

Він помер.