Читать книгу Чому не Еванс? - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 9

Вони втупилися одне в одного, намагаючись призвичаїтися до змін у ситуації.

– Більше нема кому, – сказав Боббі. – Він єдина людина, яка мала можливість зробити це.

– Хіба що, як ми вже припускали, фотографій було дві.

– Але ми зійшлися на тому, що це малоймовірно. Якби їх було дві, поліція використала б обидві для встановлення особистості.

– У всякому разі це легко перевірити, – мовила Френкі. – Можна запитати в поліції. Припустімо, що при загиблому була тільки одна фотографія – та, яку ти бачив і яку повернув до кишені. Коли ти пішов, вона була ще там, а коли прибула поліція – вже ні. Єдина людина, яка могла взяти одну світлину й покласти іншу, це – Бассінґтон-ффренч. Опиши його, Боббі.

Молодик насупився, намагаючись пригадати.

– Якийсь невиразний тип. Приємний голос. Явно джентльмен. Я не дуже його роздивився. Він сказав, що нетутешній. І ще щось про те, що підшукує будинок.

– Так, усе це можна перевірити, – відказала Френкі. – Єдине бюро нерухомості в Марчболті – «Вілер та Овен». – Вона здригнулася і додала: – Боббі, а ти не подумав про те… Якщо Прітчарда штовхнули, то Бассінґтон-ффренч і має бути тим, хто це зробив…

– Жах, – сказав Боббі. – Він здавався таким приємним чоловіком. Але знаєш, Френкі, ми ж не можемо бути впевнені, що Прітчарда зіштовхнули.

– А я впевнена!

– Ти одразу так думала.

– Ні, спочатку мені просто цього хотілося, бо так цікавіше. Але зараз це більш-менш точно. Твоя раптова поява порушує плани вбивці. Ти знайшов фотографію, отже, тебе слід прибрати.

– Тут є проблемка, – зауважив Боббі.

– Яка? Щойно ти пішов, Бассінґтон-ффренч лишився з тілом сам на сам і замінив фото, яке вдалося побачити тільки тобі.

Але молодик і далі заперечно хитав головою.

– Ні, не збігається. Уявімо на мить: фотографія була такою важливою, що через неї мене довелося б прибрати, як ти кажеш. Звучить абсурдно, але не відкидаю, що це можливо. Ну, тоді, якщо він збирався спекатися мене, краще було зробити це одразу. Те, що я поїхав до Лондона й не читав «Марчболт віклі таймз» чи інших газет, де надруковано фотографію, випадковість, на яку не можна було розраховувати. Я ж міг одразу заявити: «Це не та фотографія, що я бачив». Навіщо чекати завершення дізнання, на якому все пройшло так добре.

– У цьому щось є, – погодилася Френкі.

– І ще. Я не можу бути абсолютно певним, але майже готовий поклястися, що коли поклав фотографію назад до кишені загиблого, то Бассінґтона-ффренча поряд не було. Він прийшов за п’ять чи десять хвилин.

– Можливо, він увесь час спостерігав за тобою, – заперечила дівчина.

– Не уявляю, як він міг би це зробити, – повільно відказав Боббі. – Те місце, де я сидів, проглядається лише з однієї точки. А далі скеля здіймається, тож із-за неї нічого не видно. Є тільки одна точка, і коли Бассінґтон-ффренч у ній опинився, то я одразу його почув. Кроки відлунюються внизу. Можливо, він і був поряд, але бачити мене не міг – це точно.

– Виходить, на твою думку, йому не відомо про те, що ти бачив фото?

– Не уявляю, як би він про це дізнався.

– І Бассінґтон-ффренч міг не боятися, що ти бачив, як він це зробив… як убив Прітчарда, бо, згідно з твоїми словами, це абсурд. Ти ніколи не приховав би цього. Здається, тут щось інше.

– Але я ніяк не збагну що.

– Щось таке, про що вони дізналися тільки по завершенні дізнання. Не знаю, чому я кажу «вони».

– А чом би й ні? Зрештою, Кеймани, певно, також до цього причетні. Мабуть, у них банда. Люблю банди.

– Це несмак, – неуважно зазначила Френкі. – Убивство, скоєне самотужки, оце вищий клас, Боббі!

– Так?

– А що Прітчард сказав перед тим, як помер? Ти ще розповідав мені на полі для гольфу. Якесь дивне запитання.

– «Чому не Еванс?»

– То, може, річ у цьому?

– Але це на голову не налазить.

– Так здається на позір, проте це може бути важливо, Боббі. Я переконана, що це важливо. О ні, я ідіотка, ти ж не розповів про це Кейманам.

– Правду кажучи, розповів, – повільно визнав молодик.

– Розповів?

– Так, написав їм того ж вечора. Додавши, звісно, що це навряд чи має значення.

– І що було потім?

– Кейман відповів, ввічливо погодившись, що це не важливо, і подякувавши мені за клопіт. Я був ні в сих ні в тих.

– А тоді за два дні ти отримав того листа від дивної контори, яка намагалася підкупити тебе на переїзд до Південної Америки?

– Так.

– Ну, – сказала Френкі, – я не знаю, чого тобі ще бракує. Спершу вони намагаються заманити тебе до Південної Америки, ти відмовляєшся, і тоді стежать за тобою і вибирають влучний момент, щоб додати у твоє пиво добрячу дозу морфію.

– То, виходить, Кеймани таки причетні до цього?

– Звісно, причетні!

– Отже, – задумливо мовив Боббі, – якщо ти правильно відновила послідовність подій, то вони причетні. За нашою теорією, усе було так. Містера Ікс навмисне зіштовхують зі скелі – ймовірно, це робить БФ (перепрошую за ці багатозначні ініціали). Важливо, щоб особистість містера Ікс не встановили, тож йому в кишеню поклали портрет місіс К., а портрет прекрасної незнайомки вилучили. (Цікаво, хто вона?)

– Не відхиляйся від теми, – серйозно сказала дівчина.

– Місіс К. чекає, поки знайдуть фотографію, а тоді виходить на сцену в ролі вбитої горем сестри, що впізнала в містерові Ікс свого брата, який щойно повернувся здалеку.

– Ти не віриш, що він насправді її брат?

– Ні на мить! Ти знаєш, я весь час сумнівався. Кеймани – люди зовсім іншого кола. Тим часом загиблий був – недобре, звісно, так говорити, ніби я підстаркуватий англо-індієць, – але загиблий був справжнім pukka sahib[14].

– А Кеймани однозначно – ні?

– Дуже однозначно.

– І ось, коли Кеймани вже думають, що все зійшло їм з рук – тіло упізнали, смерть визнали випадковою, все як по маслу, – з’являєшся ти й змішуєш їм карти, – далі роздумувала Френкі.

– «Чому не Еванс?» – Боббі замислено повторив останні слова небіжчика. – Не розумію, що такого в цьому запитанні, що воно могло когось насторожити.

– А! Це просто тому, що ти не знаєш. Це десь так, як складаєш завдання для кросворда. Пишеш запитання, і воно здається тобі таким до безглуздя простим, що всі одразу здогадаються, а потім страшенно дивуєшся, що ніхто й гадки не має, що ти собі задумав. «Чому не Еванс?» Ця фраза може здаватися їм збіса важливою, та вони не допетрали, що для тебе це просто маячня.

– Ну й телепні.

– Та отож. Але вони, можливо, подумали, що коли вже Прітчард сказав це, то міг сказати щось іще, що теж пригадається з часом. У кожному разі вони не хотіли ризикувати. Безпечніше було прибрати тебе.

– Власне, вони дуже ризикували. Чому б не влаштувати ще один «нещасний випадок»?

– Ні, ні, це було б нерозумно. Два нещасні випадки протягом тижня. Це навело б на думки про зв’язок між цими подіями, що, своєю чергою, спровокувало б додаткове розслідування обставин першої смерті. Ні, я вважаю, що простота їхнього методу насправді виважена.

– Але ж ти казала, що морфій не так просто дістати.

– Так і є. Треба розписуватися в реєстраційних журналах, де ведеться облік усіх, хто купував отруту, ну й таке інше. А от наші злочинці мали легкий доступ до морфію.

– Як лікарі, медсестри чи аптекарі, – припустив Боббі.

– Я схиляюся до думки про незаконно ввезені ліки.

– Не можна змішувати кілька злочинів у один, – заперечив молодик.

– Розумієш, найбільша проблема – це відсутність мотиву. Твоя смерть нікому не вигідна. То що подумає поліція?

– Що це якийсь божевільний, – сказав Боббі. – Саме так вони й вирішили.

– Бачиш, усе просто!

Раптом Боббі розсміявся.

– Що тебе так розвеселило?

– Думка про те, які вони, мабуть, роздратовані тепер! Увесь цей морфій, якого вистачило б на вбивство п’ятьох-шістьох людей – а я живий-живісінький.

– Непередбачуваний жарт долі, – погодилася Френкі.

– Питання в тому, що робити далі, – по-діловому сказав Боббі.

– О! У нас багато справ, – одразу відповіла дівчина.

– Наприклад?..

– Ну, перевірити, скільки фотографій було при покійному, пересвідчитися, що одна, а не дві. Розвідати про Бассінґтона-ффренча та його пошуки будинку.

– Гадаю, тут усе буде чисто.

– Чому ти так вважаєш?

– Ну дивися, Френкі, подумай хвилинку. Бассінґтон-ффренч має бути поза підозрами. Мусить бути чистим і незаплямованим. Найімовірніше, виявиться, що жодним чином не пов’язаний з покійним і перебуває тут з цілком вагомих причин. Можливо, він і вигадав пошук будинку в ході розмови, але я впевнений, що причину приїхати сюди собі забезпечив. Загадковим незнайомцем, який випадково опинився поряд із місцем подій, тут не може й пахнути. Упевнений, що Бассінґтон-ффренч – його справжнє ім’я і що він із тих, на кого підозри не падають.

– Так, – задумливо погодилася Френкі. – Слушний висновок. Зв’язок між Бассінґтоном-ффренчем і Алексом Прітчардом установити не вдасться. Але якби ми знали справжнє ім’я загиблого…

– О! Це вже зовсім інша річ.

– Отже, було дуже важливо, щоб особу покійного не встановили… Тому Кеймани й розіграли свою виставу. А втім, це був великий ризик.

– Ну, тут ти забуваєш, що його тіло ідентифікували з блискавичною швидкістю. Після цього, навіть якби його фото і з’явилося в газетах (а ти знаєш, які нечіткі там зображення), люди могли б лише казати: «Дивно, як же ж цей Прітчард, що впав зі скелі, схожий на містера Ікс».

– Тут є нюанс, – швидко додала Френкі. – Містер Ікс має бути не з тих, кого миттю кинуться шукати. Інакше кажучи, він не міг бути сім’янином, бо його дружина чи родичі одразу побігли б у поліцію і заявили про зникнення.

– Яка ти розумничка, Френкі. Так, він або збирався за кордон, або щойно повернувся (засмагу мав ідеальну – як у мисливця на велику дичину – був схожий на нього), а ще не міг мати родичів, які все знали б про його пересування.

– Ми просто прекрасно розслідуємо цей злочин, – схвально сказала дівчина. – Якщо, звісно, нічого не наплутали.

– Дуже ймовірно, – відповів Боббі. – Але, як мені здається, усе, що ми тут наговорили, звучить раціонально, якщо не враховувати дикої неймовірності всієї цієї ситуації.

Френкі безтурботним жестом відмахнулася від «дикої неймовірності».

– Питання в тому, як діяти далі, – сказала вона. – Я думаю, що в нас є три варіанти.

– Продовжуй, Шерлоку.

– Перший варіант – це ти. Вони намагалися вбити тебе. Ймовірно, спробують знову. Тепер ми зможемо щось розвідати про них. Ну, тобто ти будеш приманкою.

– Ні, дякую, Френкі, – з притиском відказав Боббі. – Цього разу мені пощастило, але не факт, що пощастить, якщо вони нападуть на мене з важким тупим предметом. Я збираюся бути дуже обережним після того, що сталося. Тож давай викреслимо варіант із приманкою.

– Я боялася, що ти так скажеш, – зітхнула Френкі. – Молоді чоловіки в наші дні такі розманіжені. Батько так каже. Їм більше не подобається завдавати собі незручностей чи ризикувати життям. Як шкода.

– Ага, дуже шкода, – мовив Боббі твердо. – Другий варіант?

– Відштовхнутися від фрази «Чому не Еванс?» – відповіла Френкі. – Очевидно, загиблий приїхав сюди навідати Еванса, хай хто то був. Якщо нам вдасться знайти Еванса…

– Як гадаєш, скільки Евансів живе в Марчболті?

– Думаю, приблизно сімсот, – припустила дівчина.

– Не менше! Можна спробувати, але щось я не певен.

– Ми могли б зробити список Евансів і навідатися до ймовірних кандидатів.

– І що ми в них запитаємо?

– А це вже складніше, – відказала Френкі.

– Потрібно більше інформації, – зазначив Боббі. – Тоді цей план може стати в пригоді. А який був третій варіант?

– Бассінґтон-ффренч. Ця зачіпка мусить дати нам якусь інформацію. Це нерозповсюджене прізвище. Я запитаю батька. Він знає всі ці аристократичні прізвища та їхні родинні відгалуження.

– Ага, – погодився Боббі. – Тут ми можемо кудись просунутися.

– Ми ж у всякому разі збираємося щось робити?

– Авжеж. Ти ж не думаєш, що я дозволю безкарно труїти себе морфієм?

– Оце я розумію, – відповіла дівчина.

– І до того ж я мушу помститися за принизливе промивання шлунка.

– Годі вже, – сказала Френкі. – Зараз ти знову почнеш вдаватися в гидкі й непристойні деталі, якщо я тебе не спиню.

– Немає в тобі жіночого милосердя, – дорікнув їй молодик.